До практичних завдань українства

8_01Симон Петлюра

Місцева російська преса на Україні.

Одне із суттєвих завдань практичної політики українства з метою поширити свій вплив — це використання ним місцевих органів російськомовної преси. Роля цієї преси у розвитку українського руху і притягнення до кола його зацікавлень якнайширших кіл українського суспільства є справою більшої ваги, ніж це може здаватися. Та випадкова і назагал скупа увага, яку надавали цій справі в українській пресі та журналістиці, не відповідає її важливості, не з’ясовує тих перспектив в еволюції нашого руху, що самі накреслюються, коли спробуємо підійти з оцінкою, конечною для назрілих потреб практичних прагнень українства і шукання нових шляхів для посилення його.

Ми, безперечно, переживаємо період зростання українства, перетворення його в суспільну силу, в реальний фактор державного життя Росії. Стихійні вияви українства дедалі більше поступаються перед пляномірними актами національного самоусвідомлення, скріпленого організованими формами й виступами, що пройшли довгий шлях підготовчої, обдуманої та усвідомленої роботи. Та хоч яке велике значення має кількісне збільшення таких фактів, хоч як би вони імпонували сторонньому спостерігачеві, нам, учасникам та діячам перетворення стихійних елементів нашого руху на свідомі й організовані, не може не впадати у вічі те, що це збільшення далеко не охоплює і не виявляє того, що зростає в глибинах національного життя. Це зростання, з відомих причин, виявляється спорадично, коли складаються сприятливі обставини для його вияву; і тоді для самого українського суспільства багато фактів вияву українства часто здаються несподіваними: своїми розміром і значенням, тією увагою, що вони притягають, і пропаґандивним впливом. Українські моменти на кооперативному з’їзді у Києві, на з’їзді діячів народньої освіти в Петербурзі, на з’їздах сільських господарств у Києві можуть служити ілюстраціями до сказаного.

Практика українського руху наполегливо вимагає застосування нових способів впливу на кола українського суспільства, досі байдужі до національного життя. Одним із могутніх способів впливу є місцева російськомовна преса. Українське суспільство значно ширше від того, що його обслуговують органи української преси й журналістики. Яке б не було наше ставлення до цього явища, воно є фактом, який треба визнати і виробити до нього певне ставлення. Немає потреби говорити про те, що елементів українського суспільства, що їх з якихось причин українська преса не обслуговує, не можна кинути напризволяще російській асиміляції і таким чином відірвати від українського організму. Вину за таке віді рвання значною мірою довелося б покласти на короткозорість і помилкову позицію, що її зайняли діяльні елементи українського суспільства щодо тих груп його, які в розвитку свого національного самоусвідомлення ще не пішли настільки вперед, щоб друковане слово у формі газети й журналу рідною мовою стало конечним у їх щоденному побуті. Відродження українського народу, як відкритої сили, що у своїй діяльності користується легальними формами, не збіглося з належним розвитком українського друкованого слова, форма, а можливо, і зміст якого виявилися не настільки гнучкими й охоплюючими інтереси культурної людини, щоб такі виразники цього слова, як газета й журнал, зробилися бажаним гостем у кожній українській родині. Діяння факторів, що асимілювали інтелігенцію на Україні, позбавивши її рідної мови та відвернувши із кола її зацікавлень увагу до творів рідного слова і участь у створенні його, виявилося занадто сильним: воно пустило дуже глибокі коріння у ґрунт української дійсности і якщо, на щастя, не заглушило, то, в усякому разі, затримало і затримує прорість і пагон українських культурних починів.

Південь Росії з його інтенсивнішим пульсом культурного життя і промислового розвитку розбудував тут впливову пресу російською мовою, з багатою газетною технікою. Ця преса, створивши, в свою чергу, досить численні кадри читачів, виявилася майже глухою, інертною, а навіть і явно недбалою до потреб того народу, що на його території вона виросла, з купівельної спроможности якого вона існує і чиї пориви до відродженого життя вона врешті зустріла, як факт для реєстрації, а не як явище, що потребує допитливого та проникливого співчуття. Не було б так сумно, якби таке ставлення до українського життя виявляли органи правої преси з її націоналістичними тенденціями і асиміляторськими прагненнями, яскраво виявленими і неприховане провадженими. Навпаки, саме преса з російським націоналістичним завданням виявила уважніше ставлення до змісту українського життя, і треба визнати, що відображення цього життя в органах правої преси виявилось повнішим і не таким епізодичним, як у російських прогресивних органах, які виходять на Україні. Правда, це відображення завжди було грубо-тенденційне і викривлене, а потреби українського життя у цих органах завжди зустрічали ворожнечу і ненависть. Але було б, звичайно, дивним вимагати від цих органів іншого ставлення. Поставлені на сторожі „русских националистических начал” на південній і південнозахідній окраїнах Росії, вони завжди робили свою роботу, як уміли, і якщо наслідки служіння цим „началам”, незважаючи на величезні грошові затрати, виявилися неспівмірні з досягненнями, то це вже слід віднести на рахунок безплідности самих „начал” і безнадійности невмілого обслуговування їх теоретиками та ділками російського націоналізму на окраїнах. Українське суспільство, рахуючись, наприклад з „Киевлянином”, завжди знало, з ким має справу, але, з дуже незначними винятками, не знало, чи друг, чи недруг для нього якийсь із прогресивних російськомовних органів, що виходять по великих центрах України. Не будемо говорити про окремі видання, але чи цей орган виходить у Харкові, Києві, Одесі, Полтаві, Єлисаветграді, Кам’янці-Подільському, Житомирі чи в будь-якому іншому центрі України, фактом є, що в більшості випадків з цього органу не довідаєтеся про те, що на території, де він виходить, відбуваються явища, багаті на наслідки, що тут твориться нове життя, нова культура, відбувається один з цікавіших і притягальних процесів історії. Кожний такий орган, копіюючи столичну пресу, подає вам повну інформацію про російське життя, повідомляє вас про те, що діється у великих центрах Европи й Америки, намагається тримати вас у курсі новин російського літературного ринку, навіть дрібних і нікчемних, та одночасно часто не дає вам майже ніякої уяви про те, що робиться на території тієї країни, для обслуговування культурних і громадських потреб якої він в першу чергу призначений. Новини українського життя, його поточні справи; його питання й потреби, його назрілі вимоги й задуми, його досягнення й поразки, його перспективи, накреслювані у важкому процесі відродження,— усе це проходить повз ці органи і поза їхньою увагою. Керівники цих органів, часто люди немісцеві, притягають до співпраці в них також людей, для яких місцеві інтереси чужі, які не знають і не бажають про них знати. „Немає місця”,— це звичайна шабльонова і завжди готова відповідь редактора співробітникові, якщо стаття його присвячена питанням українського життя. Чи ця відповідь щира, чи умисно неправдива,— це питання інше, та від цього, звичайно, доля й інтереси українського життя ніяк не виграють. І найбільше, на що редактори цих газет погоджуються, це короткі некрологи видатних українських діячів, зрідка нотатки з хроніки українського життя, статті ad hoc, а останнім часом — новорічні огляди його.

Ця скупість і неуважність, це зневажливе ставлення і замовчування українства, що триває вже не одне десятиріччя, створили в українському суспільстві назагал холодне ставлення до російських органів, недовір’я, що набирає уже форми нарікання й осуду. По деяких познаках можна зробити висновки, що ці нарікання не лишаються безрезультатними і шабльонове „немає місця” для українського матеріялу поступається, щоправда, не дуже вже й значному, але збільшеному, порівняно з недавнім минулим, обсягові цього матеріялу на шпальтах російської преси на Україні. Ледве чи це явище треба віднести на рахунок добрих намірів і співчуття керівників цієї преси у їх ставленні до українства.

Правильніше шукати пояснення цієї зміни в зростанні українського руху, у тому, що він здобув вплив на місцеві суспільні кола. „Мертва точка” замовчування виявилася просто незручною і непрактичною після того, як до кола українських інтересів почали втягатися усе нові елементи цього суспільства, хоч не настільки національне розвинені, щоб створити свою національну пресу, що могла б замінити місцеву російську, до якої вони звикли і яка під деяким поглядом, безперечно, перевершує нинішню українську. Логіка розвитку українського руху, звичайно, приведе в майбутньому українську пресу на Україні до панівного становища за рахунок місцевої російськомовної, але в даний момент, з тією ж метою розвитку українського руху, цю місцеву російську пресу треба використати якнайповніше і всесторонньо, як таку, що має широке коло читачів і обслуговує ті прошарки українства, куди українська газета ще не могла дістатися. Те холодне ставлення українців до російських газет на Україні, про яке була мова вище, не повинно бути перешкодою, яка б зулиняла виразно організовані кроки в цьому напрямкові. Зусиллями українського суспільства зміст місцевої преси треба українізувати і вона повинна зробитися мостом, якого в теперішній час не можна оминути для переходу в українство тих елементів населення України, які, силою історичних обставин і впливів, поки що потребують цього допоміжного засобу і не можуть безпосередньо злитися з свідомим українським суспільством. Воно ж тепер є виразною силою, заяви й пропозиції якої скеровані до місцевої російської преси, не можуть бути ігноровані та відкинуті. Показником сили українства якраз і стане організація цих заяв, організація всюди на території України систематичного впливу на органи місцевої преси в тому сенсі, щоб вони надавали більше уваги питанням українського життя, літератури й культури, щоб на сторінках цих органів знайшла своє відображення хроніка українського життя та її насвітлення, тобто усе багатство зацікавлень, якими живе українське суспільство. І не слід в цих починах зупинятися перед можливими перепонами, що їх силу можна зламати і поступово анулювати. Досвід організації звернень до міських дум деяких міст України, щоб вони взяли на себе ініціятиву у справі ювілейних ушанувань пам’яті Шевченка, може послужити показником успіху такого роду починань і конечности їх в інших галузях наших потреб. Зусилля, затрачені українським суспільством у наміченому напрямку, гідні тієї мети, для досягнення якої їх організовано. Бо ж перед ним тут стоїть питання націоналізації-(українізації) тієї частини суспільства, яка хоч і численна, щойно пробуджується до свідомого національного життя, і поступово еволюціонуючи у своєму розвитку, може поповнити ряди свідомих і національно-активних угруповань українського суспільства. Це завдання занадто важливе, щоб не зробити потрібних кроків для прискореного його здійснення. Ювілейні Шевченківські дні можуть послужити чудовим стимулом для переведення заплянованих починань. Якщо тепер в українському суспільстві помітна тенденція до перегляду національної програми, до перевірки тих шляхів, що ними проходило українське життя, і для шукання нових способів національно-громадської роботи, то у цьому перегляді мусить зайняти відповідне місце і питання ставлення до місцевих органів російської преси.

Про ставлення до українського наукового товариства.

Переді мною — перша книжка нового українського журналу „Україна”, органу Українського Наукового Товариства в Києві. Читачі нашого журналу мали нагоду ознайомитися з діяльністю цієї культурної установи зі статті Д. Д-ка, надрукованої у 3-й книжці „Украинской Жизни” за 1913 рік. За порівняно недовгий період Наукове Товариство зуміло розвинути енергійну діяльність, видавши цілий ряд цінних праць з різних питань українознавства та накресливши широкий плян дальшої наукової роботи в цьому напрямку. Не обмежуючися справами українознавства, Товариство прагне розробляти різні галузі знання, як гуманітарного, так і прикладного. Отож при ньому існують секції медична і технічна, що видають збірники своїх праць.

Останнього часу, без сумніву, під впливом життєвих вимог, Товариство взяло правильний напрямок до популяризації наукових знань у широких колах українського суспільства шляхом видання спеціяльного органу, який, повністю стоячи на науковому рівні, одночасно, і за характером поміщених у ньому матеріялів, і за викладом, є приступний для масового читача зі середовища української інтелігенції. Здійснення цього наміру Наукового Товариства вимагало, звичайно, чимало підготовчої організаційної праці, напруження матеріяльних засобів для нового видання, завдяки якому видавнича діяльність Товариства дещо поширюється, здобуваючи собі нове коло читачів. Все це викликає думку, що керівники Товариства виявляють енергію і творчу ініціятиву у справі розвитку єдиної, поки що, на території російської України української наукової установи і наданню її діяльности нового напрямку, найбільш бажаного в культурних інтересах. Українське суспільство, без різниці ідейних угруповань і напрямків, може бути тільки вдячним керівникам Товариства за те, що створили з нього установу, яка з участю також і російських науковців та дослідників творить величезного значення і тривку справу розвитку української культури.

Новий вияв діяльности Наукового Товариства — випуск першого числа журналу „Україна”, серед співробітників якої, крім українських учених і дослідників, знаходимо чимало і неукраїнців з визначними іменами чи славою, як, наприклад, академіки Ф. Є. Корш, А. Шахматов, О. Лаппо-Данилевський, проф. К. Кадлець, проф. О. Я. Єфименко, проф. І. Малиновський, приват-доцент В. Пічета, Дживілеґов та інші, викликає думку, що рівнобіжне з розвитком цієї діяльности і в логічному з нею зв’язку піднесеться в українському суспільстві зацікавлені ня питаннями наукового знання, в тому числі українського. Від цього підвищиться загальна культура суспільства і обізнаність його з основними питаннями українознавства. Програма нового журналу достатньою мірою сприяє цьому, охоплюючи передісторію, археологію, історію культури і суспільства, право, письменство, мову, етнографію, мистецтво, економіку і т. д. і даючи огляди сучасної літератури в галузі українознавства, наукову хроніку, бібліографію, взагалі багатство наукового й літературного матеріялу, що відповідає програмі видання. Склад співробітників і загальна редакція журналу на чолі з проф. М. Грушевським є гарантією як науковости „України”, так і різноманітности поміщеного в ній матеріялу. Таким чином, з новим журналом українська громада придбає солідне видання, що заповнить існуючу досі прогалину і зміцнить підвалини його національно-культурного будівництва.

У попередніх книжках нашого журналу ми звертали увагу читачів на це видання,— перше число його дає нам можливість висловити кілька, можливо, незайвих зауваг та побажань, що самі напрошуються у зв’язку з цим новим проявом діяльности Українського Наукового Товариства.

Немає сумніву, що створення своєї національної наукової установи, що збіглося з моментом піднесення розмаху і сили національного відродження, українці виявили добре розуміння історичного завдання, що постало перед ними в основних питаннях національного буття. Запорукою дальшого розвитку відродження, його непохитною основою і творчим ферментом могло бути тільки скріплення збудженої національної свідомости і волі у певних організаційних формах. Це прагнення, як відомо, виявилося в різних напрямках національного життя і, між іншим, в організації наукової праці. Потреба саме в такій роботі, що її українці постійно відчували протягом XIX сторіччя і що була постійно задоволена після 1905 року видаванням журналів та збірників, присвячених питанням українознавства, була настільки очевидною, що її значення не могли заслонити, можливо, яскравіші й захопливіші завдання моменту, характерного піднесеним інтересом до суспільних і політичних питань. Люди з яскраво виявленою вдачею громадських діячів, що часто стояли у центрі національно-громадських починів, не кажучи вже про людей з вийнятковим нахилом до тихого наукового труду, далекого від шуму переживань боротьби, не тільки не заперечували -(значення) цієї потреби, але, навпаки, докладали всіх зусиль для її здійснення. Інстинкт національного будівництва, що огортав цілість національного життя, і прониклива оцінка велетенського впливу на нього наукової роботи, яку координує спеціяльна компетентна установа, відбились тут особливо яскраво та переконливо.

Злоба дня, громадське піднесення і скерування його в бік питань, що притягали загальну увагу, не перешкодили ініціяторам Українського Наукового Товариства взятися до організації наукової роботи і притягнення до участи в ній широкого кола прихильників.

Поступово, з року на рік, Товариство при незначних засобах поширювало свою діяльність, виявляючи її виданням своїх праць, збірників, заснуванням бібліотеки, музею, опрацюванням нових плянів наукової роботи, влаштуванням публічних лекцій та доповідей із різних галузів науки. Не замикаючися у тісні рамки закритих зборів, Товариство завжди гостинно відкривало свої двері для всіх, хто цікавився його успіхами і поточною роботою. Саме ця риса в його діяльності, як жодна інша, сама по собі будучи показником дійсного розуміння громадського характеру наукової праці, набирає особливої цінности і робить його такою установою, в існуванні якої і дальшому розвиткові зацікавлені широкі кола українського суспільства. І якщо саме матеріяльне існування Українського Наукового Товариства за сучасних умов можливе тільки при підтримці певних кіл прихильників, то це змушує побажати розширення цього кола симпатиків Товариства і створення такого стану, при якому існування національного Наукового Товариства було б справою національної чести й волі. Нам особисто здається, що щаслива розв’язка цього питання не виглядає нездійсненною. Товариство, яке з національного боку себе усвідомило, завжди може осягти намічену мету. Широка популяризація відомостей про завдання такої установи, про її успіхи та надбання, про величезну роботу, яку вона виконує у справі національного росту та будівництва, про причини, що гальмують розвиток її діяльности чи заважають максимальному її напруженню, завжди дасть бажані наслідки, викликавши прихильний відгук та зацікавлення. Сьогодні ми переживаємо процес усвідомлення самих себе, процес творчих шукань, національного будівництва і в живому його змісті найбільш дійовою має бути думка про створення відповідних умов для установи, чия діяльність, можливо, найбільш сприяє поглибленню цього процесу. Українська преса багато зробила для популяризації відомостей про діяльність Українського Наукового Товариства і наслідків, що їх воно вже досягло. Цим можна пояснити і звернення на Товариство уваги українського суспільства і ту симпатію, з якою воно ставиться до діяльности цієї установи. Поширення діяльности Товариства і нові риси в його праці, про які ми говорили вище, роблять конечним, щоб інтерес до Товариства збільшився і щоб була активна підтримка його починів. Думки про цю підтримку, нам здається, мусять усвідомити широкі українські кола, і ці думки мусять знайти відгук у кожного свідомого члена нашого суспільства. Якщо б таке ріит (Іевігіегіит перетворилося в діло, його ідеальним досягненням було б здійснення справи величезної національної та культурної ваги: народ із скромних жертв, колективними зусиллями створив би — собі, для свого культурного розвитку і національного росту,— національний науковий фонд, з допомогою якого могла б проходити максимальна наукова робота створеного тим самим народом Наукового Товариства. Здається, що сучасний етап у розвитку нашого національного руху висуває, як чергове завдання, як практичну дію у нашій щоденній поточній роботі, популяризацію цієї ідеї. Українське Наукове Товариство уже має зародки бібліотеки й музею. Сприяння громадських кіл може спричинити те, що ця бібліотека і музей стануть національними, і в них задовольнить свої інтереси не тільки науковець, якому ці установи дадуть матеріял і всебічні допоміжні засоби для його праці, але й кожна просто допитлива людина, що піде до цих установ з тією ж метою, з якою ходять до публічної бібліотеки чи до музею, багатого на скарби і пам’ятки. Ці функції, звичайно, не вичерпують можливих широких завдань Українського Товариства, всебічної діяльности якого неможливо уявити без наукових кабінетів з різних галузів знання, без власного приміщення, збірки рукописів та інших матеріялів, що стосуються України,— але все це цілком досяжне в майбутньому, можливо, в недалекому. В даний момент потрібна згадана вище популяризація вісток про діяльність цієї цінної установи, наслідки якої самі позначаться в підвищенні активного інтересу до неї і в припливі пожертв матеріяльної допомоги, в даруванні книг і рукописів, родинних архівів, листування українських діячів і пам’яток старовини та предметів, що характеризують сучасний побут українського народу.

Завдання цієї замітки ми вважали б виконаним, якби висловлені в ній побажання знайшли відгук серед тих кіл українського суспільства, для обслуговування національних інтересів яких призначена „Украинская Жизнь”.

Advertisements

0 Responses to “До практичних завдань українства”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Сер   Жов »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: