Ліквідація прогалин чи звуження свободи?

BELGIUM ANTI-ISLAM PROTESTRedperets

До останнього часу громадяни України могли насолоджуватися свободою – безперешкодно виражати свої погляди та проводити мирні зібрання. І це не заслуга держави, адже вона у цій сфері не виконувала позитивних зобов’язань. Але чергове „упорядкування відносин” може обмежити одне з основних прав громадян. В той час як у „цивілізованій” Європі ледь не кожен публічний вияв народного обурення закінчується бійками з поліцією та захопленням адміністративних будівель, вулиці України, незважаючи на кризу, пожвавлюються, як і раніше, тільки в дні народних гулянь. Однак, схоже, що і в цій ситуації владоможці бажають попередити можливі зловживання з боку народу своїми конституційними правами.

Протестуй скільки завгодно 3 червня 2009 року вітчизняним парламентом у першому читанні було прийнято проект закону за реєстр. № 2450 „Про порядок організації і проведення мирних заходів”, розроблений Міністерством юстиції. Його метою є „законодавче забезпечення реалізації права, встановленого статтею 39 Конституції України”. Проектом Закону визначаються права та обов’язки організаторів і учасників мирних заходів, а також органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх уповноважених представників. Однак з боку активістів, що організовують подібні заходи, лунає критика, що закон може суттєво ускладнити народне волевиявлення. На їх думку, законодавча невизначеність у даному разі вигідна громадськості. Слід проаналізувати встановлену на даний момент практику організації масових зібрань та знайти причини, які б спонукали владу до удосконалення законодавства.

Відомо, що протягом період незалежності не було прийнято окремого правового акту, який би регулював свободу зібрань. Питання регламентується головним чином ст. 39 Конституції України: „Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування”. Стаття встановлює „декларативний” (повідомчий) порядок реалізації свободи зібрань, а також те, що обмежити цю свободу може лише суд „відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”. Таким чином, у Конституцію імплементовано ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966) та ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950).

На практиці норма діяла наступним чином: ініціатори (фізичні або юридичні особи) громадського заходу повинні були „завчасно” (наприклад, за добу) повідомити органи місцевого самоврядування у письмовому вигляді. В деяких випадках міліціонери вимагали пред’явлення вхідного номеру, що ставиться прир реєстрації повідомлення у органах влади. Відсутність такого номеру не є підставою для визнання зібрання незаконним. Якщо до моменту проведення заходу заявник не отримав сповіщення про заборону акції адміністративним судом, то акція вважається дозволеною. Процедура доволі проста. Однак нерідко на практиці виникали колізії, наприклад, представники міліції могли без рішення суду змінювати маршрут, місце та час заходу. Відсутність належної нормативної бази породила практику ухвалення виконкомами місцевих рад Тимчасових положень «Про порядок розгляду питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій” (далі – Положення), які регулюють реалізацію свободи зібрань у тих чи інших містах. Зазвичай, вони обтяжували громадян додатковими формальностями. У більшості випадків такі Положення були скасовані самими ж міськими радами чи судами, оскільки їх положення суперечили Конституції, зокрема, встановлювали „пристосовані місця для проведення мітингів” (таким у Полтаві визнавався стадіон „Ворскла”). У деяких випадках такі акти дозволяли міським радам приймати рішення про заборону проведення заходу в обхід необхідної судової процедури. Кодекс України про адміністративні правопорушення регулює відповідальність за неправомірні дії під час зборів. Зокрема існують статті 185-1 „Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій” (передбачає відповідальність організаторів акції) та 185-2 „Створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій” (передбачає накладення санкцій на службову особу). Втім не дивлячись не те, що за останні роки не було зафіксовано масових фактів порушення порядку проведення мирних зібрань, представники влади вирішили посилити вимоги до організаторів публічних заходів. Реакція громадськості вказує на те, що законодавча ініціатива не була оцінена належним чином. Більше обмежень – менше проблем? Головною підставою для нарікання стало те, що законопроект конкретизує строк „завчасного” сповіщення органів влади: заявка має бути подана не пізніше ніж за 5 днів до проведення заходу. Обґрунтовується це авторами проекту з посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4 (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання). Однак у тексті наведеного рішення відсутні слова про доцільність використання строку в 5 днів. Мова йдеться лише про „прийнятні строки”, які „не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій”. Отже, на основі того ж самого роз’яснення КСУ можна було б розробити проект, який би встановлював строк приміром в одну добу для попередження влади. Правозахисники побоюються, що такий строк не рідко призводитиме до втрати актуальності акції. В якості прикладу наводиться мітинг на захист кандидата, якого „знімають” з виборчих перегонів за кілька днів до виборів. Звужується коло організаторів акції: згідно п. 1 ч. 2 ст. 4 організатором може бути лише повнолітній. Отже, члени молодіжних та дитячих організацій зможуть проводити свої акції лише під пильною увагою дорослих. Варто нагадати, що ст. 15 Конвенції про права дитини вимагає “визнання за дітьми права на свободу мирних зібрань”. П. 7 ч. 1 ст. 8 покладає на організатора акції обов’язок вказати у повідомленні „форму і методи гарантованого забезпечення організаторами (організатором) громадського порядку, надання медичної допомоги під час проведення заходу”. Таким чином, громадяни мають взяти на себе державні зобов’язання. Відомо, що „забезпечення громадського” віднесено до основних завдань міліції (абз. 4 ст. 2 закону „Про міліцію”). У такому разі доцільно передати і частину владних повноважень. Ч. 2 ст. 9 проекту надає більше прав органам влади обмежити зібрання: „Забороняється під час проведення мирних заходів поблизу навчальних закладів, лікарень, установ виконання покарань, судів, вчиняти дії, що порушують нормальне функціонування цих закладів (блокування проїзду, використання приладів, які є джерелами шуму тощо)”. Ч. 3 ст. 9 визначає обов’язок забезпечення „вільного доступу” до „адміністративних будинків, в яких розміщені державні органи влади, дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав, акредитовані в Україні, та органи місцевого самоврядування”. Маючи на озброєнні подібний закон влада могла б заборонити „помаранчеві” мітинги у 2004 році, оскільки формально вони проходили поблизу „важливих” будівель, а отже могли перешкодити їх функціонуванню. Можливо, влада того часу не так боялась за свою безпеку. Викликає подив п. 4 ст. 10: „Попередня агітація не може вестись у формі мирного заходу”. Виходить, якщо мова йде про громадську кампанію, то організатори не зможуть проанонсувати наступний захід. Таким чином, їхні дії становитимуть об’єктивну сторону порушення, охоплюваного статтею 185-1 КУпАП? П. 2 ст. 11 має на меті відому з тоталітарного минулого боротьбу проти „агентів іноземного впливу”: „Забороняється фінансування проведення мирного заходу державними підприємствами, установами та організаціями, а також іноземними державами, їх громадянами та юридичними особами”. Правозахисники вважають, що таке обмеження ускладнить розвиток громадянського суспільства, адже більшість неурядових громадських організацій, які систематично здійснюють законну діяльність в Україні, фінансуються в тому числі й за рахунок іноземних грантів. П. 3 ст. 12 надає право оргау виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування „делегувати” на мітинг свого уповноваженого представника (чинна практика передбачає присутність на заході лише співробтників міліції). А п. 1 ч. 1 ст. 13 дозволяє „делегату” приймати рішення про зупинення (ст. 15) та припинення (ст. 16) мирного заходу. Отже, якщо чиновники не матимуть бажання подати позов до адміністративного суду, вони просто можуть вислати уповноваженого і заборонити незаконний на їх думку захід. Якщо у випадку судового розгляду в організаторів буде можливість висловити аргументи на захист зібрання (таке право їм надає принцип змагальності), то у випадку з уповноваженим вони такого права позбавляються. Формально для зупинення акції „делегат” має спочатку надати організаторам час для виправлення порушень, однак ніхто не буде перевіряти порядку його дій, оскільки його рішення не можливо оскаржити у наявній редакції проекту. Ст. 18 проекту суперечить ст. 61 Конституції (юридична відповідальність особи має індивідуальний характер), оскільки покладає відповідальність за майнову шкоду, спричинену під час заходу, на організаторів. Можна припустити, що лобістами проекту виступили провокатори, які мають звичку інфільтруватись до мітингуючого натовпу і псувати майно. Правові експерти парламенту підкреслюють, що відповідно до глави 82 Цивільного кодексу України особу може бути зобов’язано відшкодувати шкоду, якщо вона своїми протиправними діями завдала шкоди, яка є результатом саме цих дій (причинно-наслідковий зв’язок) і при наявності її вини. Альтернатива ідеологія Представники Української гельсінської спілки з прав людини зауважують, що законопроект має „антиконституційну ідеологію”, тому його прийняття може зашкодити реалізації невід’ємних прав народу. Виникає запитання чи спромоглася невдоволена громадськість запропонувати гідну альтернативу? Виявляється, що так. Правозахисники із Інституту соціально-економічних досліджень „Республіка” на чолі з Володимиром Чемерисом ще у 2005 році розробили законопроект „Про свободу мирних зібрань” за реєстр. №7819, який також мав на меті покласти край правовим прогалинам у цій сфері. Вказаний проект отримав позитивний відгук експертів ОБСЄ і “Венеціанської комісії”. У проекті встановлювався перелік виключних підстав для обмеження права на мирні зібрання: наявність зброї в учасників, застосування насильства з боку учасників зібрання, вчинення ними інших злочинів під час мирного зібрання, оголошення надзвичайного стану Указом Президента України, який в свою чергу є затверджений ВР України відповідно до Конституції та Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану». Право на мирні збори не може бути обмежене з огляду на місце, час, тривалість проведення або чисельність учасників мирного зібрання. Не можуть бути заборонені, відповідно до проекту, так звані спонтанні мирні зібрання, тобто такі, про які не було попередньо повідомлено органи влади. Для порівняння – вищевказаний проект №2450 прямо заперечує „презумпцію на користь проведення зборів” у ч. 3 ст. 5. Критикуючи дане положення, правозахисники зауважують, що в Конституції, як і в міжнародних актах, підставою для визнання акції незаконною є лише загроза національній безпеці та громадському порядку. Також визнається, що громадськість має повідомити владу про акцію лише тоді, коли очікується хода проїжджою частиною чи коли самі мітингувальники побоюються про свою безпеку. Цю думку поділяють і працівники Головного науково-експертного управління Верховної Ради і тому радять доповнити прийнятий у першому читанні проект №2450 „нормативними виключеннями” у разі проведення стихійних публічних заходів у зв’язку з неочікуваними подіями. Принциповим положенням законопроекту стосувалося заборони надавати учасникам мирних зібрань винагороду та/або будь-які матеріальні цінності, в тому числі пільги та привілеї, за участь у мирних зібраннях, а також брати плату з учасників мирних зібрань за участь у мирних зібраннях. На даний момент це питання жодним законом не врегульовано. Таким чином, політикам доведеться зважити пріоритети і зробити вибір на користь свободи власних громадян чи доволі абстрактної „громадської безпеки”.

Джерело: http://redperets.livejournal.com

Advertisements

0 Responses to “Ліквідація прогалин чи звуження свободи?”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Сер   Жов »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: