Українське село вчора і сьогодні (поза соціальною справедливістю)

ukrseloМикола Мельник

У 1917 р. у Росії відбулася революція, яка, волею обставин, з часом утвердила свій порядок і в Україні. Перемогла партія більшовиків, яка проголошувала себе виразницею волі пролетаріату, робітників і селян. Одним з гасел була ліквідація нерівності між містом і селом, що склалася на той час у царській Росії. Проте подальші події інакше обернулися для українського села.

Оскільки революційні події майже повністю зупинили промислове виробництво і ліквідували попередню систему розрахунків і обміну між містом і селом, продовольство, вироблене селянами, могло тільки вилучатися під різним виглядом, без будь-якої компенсації. Село стало головним об’єктом грабунку для всіх без винятку воюючих сторін Громадянської війни. На відміну від міщанина, представника чиновництва, інтеліґенції, буржуазії чи пролетаріату, селянин не був мобільним, і не міг, як попередні верстви, мігрувати ні соціально, ні територіально, оскільки головною його власністю була земля і худоба (а часто – тільки робочі руки), він не був соціально адаптованим до міських умов, а також обтяженим (як правило) чисельною сім’єю.

У подальшому, в ході “побудови соціалістичної держави”, село стало: 1) ареною проведення небувалих соціальних експериментів; 2) забезпечило матеріальну базу для здійснення індустріалізації, у т.ч. утопічних проектів шляхом запровадження “ножиць цін” (які полягали у нееквівалентному обміні с/г продуктів на промислові товари і послуги) та банального відчуження цих продуктів; 3) понесло без перебільшення (!) величезні людські втрати через голод 20-х, 30-х і 40-х рр., використання українських селян у якості гарматного м’яса у ІІ світовій війні, масові репресії (які полягали як у фізичній ліквідації, так і у виселеннях).

По війні українське село (ціною надзвичайного напруження) знову забезпечило відбудову радянської економіки. Збереглися і “ножиці цін”. Крім того, село дало місту мільйони робочих рук. Незважаючи на це, довгий час селяни залишалися в СРСР у становищі кріпаків, через відсутність паспортів не маючи змоги змінити місце проживання та роботу.

Навіть після урівняння “паспортних прав” селянам та їх дітям було надзвичайно важко змінити соціальний статус. На шляху до цього ставали адміністративні перепони (інститут прописки), труднощі при вступі до вузів, які полягали в існуванні т.зв. квот для міських і сільських жителів, мовному бар’єрі при складанні вступних іспитів (мовою викладання на селі була, головним чином, українська, іспити до вузів приймалися російською мовою).

Поміж тим, соціальний статус селян і міщан дуже відрізнявся. Селянин, як правило міг прогодувати себе тільки з власного городу, розміри якого ревно обмежувалися, певний час все вироблене селянином для власних потреб обкладалося податками, як грошовими, так і натуральними. Одною з форм відчуження селянської власності були “добровільні займи”, страхування майна, а також завищені тарифи, за якими селянам реалізовувалися як продовольчі, так і промислові товари через т.зв. кооперацію.

Надзвичайно низькими були норми оплати праці, пенсії. Так, наприклад, звичайна пенсія селянина, який пропрацював на землі все життя складала у 80-ті роки близько 40 рублів, тоді як у місті важко було знайти пенсіонера, який би отримував менше, ніж 90 рублів державного пенсійного забезпечення. Це пояснювалося низькою заробітною платою, яку отримували селяни у колгоспах і радгоспах.

Значно гіршим було і соціальне забезпечення. Облаштування села школами, дитсадками, лікарнями не йшло в жодне порівняння у пропорції з забезпеченням міст, особливо великих і центральних. Це стосується і розподілу між містом та селом продовольчих і промислових товарів, особливо гостродефіцитних.

Нехтування сільським населенням України полягало і в повному ігноруванні його інтересів при проведенні меліоризації, будівництва великих промислових і енергетичних об’єктів, відсутності мінімалізації шкідливих викидів. Конкретним прикладом цього є наслідки аварії на Чорнобильській АЕС.

У епоху змін українське село ввійшло в жахливому стані. І ці зміни тільки погіршили його становище.

Соціальна структура

Чим є зараз українське село в соціальному плані? Порівняно з радянським періодом, у ньому з’явилися нові соціальні групи.

Чільною групою села (у плані влади та, частково, доходів) є його бюрократична верхівка у лиці директора колгоспу, лісгоспу (тепер ТзОВ), бухгалтера, гол. агронома, голови сільради, директора школи (училища) і т.п. Ці люди отримали у своє майже безконтрольне розпорядження наявне майно села як адміністративної одиниці та села як одиниці господарчої, а також землі та урядові кредити. Незважаючи на те, що, як правило, ці люди, а також члени їх сімей самі працюють на землі, вирішальну частку доходів вони отримують через перерозподіл на свою користь матеріальних ресурсів. Як правило, ці люди, особливо верхівка, тісно пов’язані з районною владою, а отже і з владою взагалі, очолюють місцеві партійні осередки провладних патрій і т.п. Знову ж таки, як правило, ці люди є головною соціальною опорою нинішньої влади, оскільки завдячують їй можливістю розпоряджатися майном, через яке можуть отримувати доходи. У свою чергу, влада спирається на них при проведенні виборів та при виконанні інших завдань.

Другу соціальну групу, досить залежну від першої складають державні працівники села – вчителі, медики, поштарі та ін. Як правило, вони та члени їх сімей головним джерелом доходів мають землю, на якій вони працюють, а також дрібну торгівлю продуктами власного виробництва. Проте не слід забувати, що готівкові фінанси у теперішньому українському селі – дуже серйозний аргумент, і ці люди всіма силами тримаються за свою роботу і зарплату. Як правило, вони, будучи залежними, виконують волю сільського адмінресурсу.

Третю групу сільського соціального розшарування складають сільські підприємці – фермери, власники невеличких крамничок, маршрутних таксі, перекупники etc. Незважаючи на свою позірну фінансову незалежність від сільського керівництва, залишається залежність адміністративна, яка полягає у можливості сільських бюрократів надавати (або не надавати) їм різноманітні дозволи, приміщення, техніку, забезпечувати “дах” під час “наїздів” місцевих рекетирів та податкової. Щоправда, часто ця залежність переноситься на кущовий або районний рівень.

Найбільш чисельною групою українських селян є ті, хто заробляє на прожиття виключно власною працею на землі, вирощуючи продукти для власного споживання, на обмін або для дрібного продажу, який здійснюється як власними силами сім’ї, так і через перекупників. Ці люди також працюють за натуральні продукти та гроші у фермерів та в колгоспах, лісгоспах. Їх можна назвати найбільш незалежними, але незалежними вони є тільки через свою крайню бідність. До цієї групи можна зарахувати і сільських пенсіонерів, які, отримуючи мізерні державні грошові забезпечення, продовжують працювати доти, доки їм дозволяє здоров’я і навіть довше.

Окремо в селі стоять священики. Їх добробут залежить від добробуту селян, але, як правило, вони перебувають у приязних стосунках з керівництвом.

Незалежну групу в селі складають ті, хто тільки мешкає в селі, заробляючи на прожиття де-інде – за кордоном, у великих містах. Це найбільш мобільна і соціально адаптована група сільського населення.

Соціальна структура сіл-сателітів великих міст сильно відрізняється від запропонованої. Вона, головним чином, орієнтована на потреби міста.

Соціальне забезпечення

Зайвим буде казати, що соціальне забезпечення сільських жителів значно гірше, ніж у міщан. Зменшилася кількість шкіл, сильно погіршився рівень викладання у них, скоротилася кількість лікарень і понизилася якість надання медичних послуг (автору відомо, до прикладу, настанову сільських і районних пунктів медичного обслуговування не виїжджати на виклик до людей, старших 60 років). Про відпочинок селян на курортах ми навіть не ведемо мови.

Тривогу викликає пенсійне забезпечення селян. Люди, які все життя своєю працею створювали українську промисловість (так, саме промисловість (!!!), бо результати їх виснажливої праці йшли на розвиток індустрії, у сільське господарство керівництво СРСР майже не вкладало коштів), тепер змушені жити на пенсію, яка розраховується, виходячи з тої заробітної плати, яку вони отримували. А оскільки відомо, що рівень оплати праці був мало не втричі нижчий, ніж у місті, при більшій затраті праці, то зараз відбувається повторне пограбування. Важливо наголосити, що це не патетика і не риторика, це правда! Уявіть собі, що у вас незаконно забрали ваші зароблені гроші, і віддали їх третій особі, а тепер ви отримуєте відсотки від того мізеру, який у Вас залишився, а третя особа отримує відсотки від своїх + від відібраних у вас грошей. Це щонаймеше несправедливо. Як зрештою, несправедливо і те, що заробленим селянами майном розпоряджаються треті особи, які волею випадку чи партійного керівництва району у свій час стали головами колгоспів. Але до цього ми ще повернемося.

Майбутнє дітей

Це дуже важливо. Селяни – носії найкращого українського генофонду. Їхні діти вірою і правдою служили у свій час на найбільш відповідальних військових об’єктах імперії, з них виростали вчені, талановиті керівники, сумлінні робітники заводів, службовці. Незважаючи на всі перепони, діти українських селян пробивалися до міст. Такими, зрештою, були мої батьки і батьки тисяч з нас, українців – мешканців міст.

І зараз селяни намагаються дбати про майбутнє своїх дітей. Так, переважна більшість з них не можуть забезпечити навчання своїм дітям у вузах, але найбільш талановиті діти та діти сільської еліти таки отримують до них доступ. Долею ж тих, хто не став студентом є армія, робота на селі, але найчастіше після ПТУ і технікумів сільська молодь має перед собою перспективу вступу на малооплачувані та неперспективні державні посади (у т.ч. в міліцію), або ж маргінальну роботу в місті (торгівля, охорона, сфера обслуговування, низькооплачувані посади на ще діючих підприємствах).

Як правило, найкращі умови для своїх дітей можуть створити священики та представники сільської адміністрації, верхівки колгоспу, інтеліґенти, що веде до спадкового закріплення соціальної нерівності.

Власність

Власністю українського селянина (у більшості) є його помешкання, господарські будівлі, худоба, реманент і (умовно) земля. Цими засобами він може забезпечити собі неголодне існування та можливість придбання на виручені від продажу надлишків с/г продукції та зароблені на підробітках кошти вузького (в плані асортименту і цін) діапазону одягу, взуття, оплатити енергоносії, забезпечити мінімальні духовні потреби. Оплатити витрати на навчання дітей у вузі, а часто навіть їх проживання у місті він цими засобами не може. Виходом для більшості є поїздка на заробітки. Привезені з заробітків гроші проживаються (часто пропиваються), і селянин знову змушений їхати на заробітки.

Примарною власністю є земля. Оскільки вести власне капіталістичне (а не натуральне) господарство селянин не в змозі, він надає “видану йому” землю в користування тому ж колгоспу, рідше фермерам.

І колективні і фермерські господарства у більшості своїй нерентабельні, багато з них мають значні фінансові заборгованості. Останні закони про можливість продажу землі та її застави через деякий час неодмінно приведуть до того, що значні земельні ресурси будуть зосереджені у руках олігархічного банківсько-промислового капіталу. Скоро селянин знову буде змушений працювати на чужій землі.

Експлуатація

Найбільша трагедія українського селянства полягає в тому, що у час ядерних технологій і польотів у космос воно продовжує працювати засобами і з використанням технологій ХІХ, а то й ХVIII ст., і є найбільш експлуатованою частиною українського суспільства. Поняття експлуатації, хоч і пов’язується з комуністичною ідеологією і з часами кривавого правління імперії, все ж не повинно втікати з нашого словника, оскільки сама експлуатація реально існує.

Першим експлуататором селянина є місцева верхівка, яка перерозподіляє на свою користь результати його праці, розпоряджається колективно власністю, набутою селянською працею, примушує його відробляти державні кредити, почасти розкрадені тією ж верхівкою. Частково, якщо бути до кінця чесними, працю селянина експлуатують і фермери, і священики, і місцеві перекупники, транспортники. Але рівень цієї експлуатації є мізерним, як і частка відчуженої доданої вартості. Крім того, на священика селянин працює переважно добровільно, забезпечуючи свої духовні потреби, та й фермер надає йому досить вигідну сезонну роботу, зрештою, фермер ризикує власним майном, вкладає свої розум і працю.

Зовсім інакше додану вартість, важкою працею зароблену селянином, експлуатують вже згадана сільська верхівка, рекетири (буденне явище для нинішнього села) з числа кримінальних елементів, силових і перевіряючих служб, власники міських ринків.

Як правило, для того, щоб продати вирощений власними руками товар селянин мусить передати його за безцінь перекупникам, які діють безпосередньо у селі (закупівельна ціна молока, купленого в селян і молока як готового продукту, при мінімальній обробці і розфасовці, відрізняється від ціни в роздрібній торговій мережі у 3 рази, хоч трудові і матеріальні затрати селянина на отримання цього продукту не до порівняння більші, ніж затрати посередників; ціни на інші товари відрізняються якщо не у 3, то не менше, ніж у 2 рази), або ж везти цей продукт для безпосереднього продажу споживачу – до міста (при цьому витрати на транспортування, ринковий збір та хабарі міліціонерам складають мало не половину вирученої від продажу суми). Отже, ціна самого с/г продукту, вирощеного селянином – надзвичайно мізерна, а більша частина доданої вартості осідає у кишенях посередників, власників ринків, структур позаекономічного примусу (рекет, податкова, міліція).

Над трудовими затратами селянина ніхто навіть не задумується, його робота ніби “безплатна”, і він виступає в ролі такої собі худоби.

Між тим, на вирощення продукту, крім трудових, він вкладає і фінансові затрати: насіння, добрива, пестициди і гербіциди, енергоносії, паливно-мастильні матеріали ніхто безкоштовно йому не надасть.

Більше того, слід говорити про те, що найбільше селянина експлуатують ТНК-монополісти, які виробляють і постачають енергоносії, техніку, мастила, запчастини, будматеріали, хімдобрива. Ціна, яку платить селянин за енергоносії є монопольною, якщо ви можете купити картоплю “десь дешевше”, то дешевшої солярки він не знайде, не знайде “дешевшого” комбайна і трактора чи запчастин до нього. Він змушений платити те, що йому скажуть.

Для того, щоб заплатити, треба мати кошти, а їх у селян, як правило, немає. І вони змушені брати державні чи недержавні кредити під майбутній врожай, який часто є, незважаючи на вкладені зусилля лотереєю – був дощ чи спека, тепло чи холоди, повінь чи засуха.

Чи є вихід? Є. Селянин їде на заробітки, де знову його експлуатує ціла зграя чиновників різних рівнів (паспорт, віза, митниця, податкова), рекет, підприємливі “турфірми”, транснаціональні банки (системи грошових переказів на Україну чи не найдорожчі у світі; з коштів, які переправляються, скажімо, до Польщі, беруться удвічі менші відсотки). Якщо ж він працює у себе в країні, то набір експлуататорів змінюється, але його праця так і далі йде на користь не йому і його сім’ї, а різноманітним паразитам, серед яких підприємець, який його безпосередньо наймає, є найменшим експлуататором, бо він, у свою чергу, є дійною коровою для силових органів, рекету, ТНК, монополій і т.п.

Коли на свої тяжко зароблені гроші селянин купує їжу, одяг, тютюн, продтовари (особливо побутову хімію), то він, фактично, оплачує існування паразитарної рекламної галузі у вигляді телерадіокомпаній, газет (які, у свою чергу, насаджують русифікацію та вірою і правдою служать владі), а також збагачує власників ТНК – енергетичних, хімічних, тютюнових, продуктових, у більшості своїй іноземних. Для того, щоб купити пачку прального порошку вартістю 4 грн. селянину слід здати 10 л. коров’ячого молока (влітку – мінімум два добових надої від одної корови з врахуванням потреб сім’ї селянина), іншу частину вартості складають безпосередній прибуток власників ТНК, відрахування в бюджет країни-виробника (наш селянин платить за американські бомби), державне мито країни-імпортера (жінці президента на нову дачу), витрати на транспортування (прибуток виробників транспортних засобів і російських енергетичних компаній) та інші накрутки. Усвідомлюючи, що сучасна економіка давно відійшла від принципів натурального обміну, проте, жахаєшся тій системі, яка витворилася у нашій країні і у світі для “безболісного” (не кайлом по голові) відчуження доданої вартості.

Українська приватизація також йде за рахунок селянина і за рахунок робітника. Створені ними промислові потужності нині передані до рук осіб невідомого походження, прибутки від них йдуть не на покращення життя трудівника, а на розкоші олігархів.

І таким чином селянин потрапляє у просто кріпацьку залежність. Його експлуатує вся вертикаль влади – від голови колгоспу (город якого він безпосередньо копає) до президента, як власника або причетного до багатьох монополій і ТНК. Від праці селянина самому селянину залишається менше 10%, а також найгірше медичне обслуговування, найпримітивніша освіта для його дітей, мізерна пенсія на старості, а також купа хвороб та жахлива екологія.

І втекти від цього дуже часто неможливо. Його тримають в селі: 1) його сім’я (батьки, які доживають віку біля нього, діти, яким треба допомогти стати на ноги); 2) непевність Міста через сільський досвід селянина і його погану освіту, як загальну, так і фахову, він знає як подоїти корову, але навряд чи знає, як відкрити рахунок у банку чи взяти позику, не вміє зварювати чи програмувати, а отже в місті зможе виконувати лише другорядну і малооплачувану роботу; 3) житло і життя, яке шалено дороге у місті і порівняно дешеве у селі.

Вся вертикаль влади в Україні ніби спрямована на нещадний визиск трудівника. Якщо у Європі, куди так часто кидають погляд наші експлуататори, трудівник отримує переважну частину доданої вартості, і його праця йде на медичне обслуговування, освіту, покращення екології, і визискувуч-підприємець для створення свого підприємства ризикує, вкладає ініціативу, знання, то в Україні найбільшими визискувачами є паразити, які отримали владу у спадок від старих комуністичних часів і утримують її кримінальними засобами. Вони живуть як за рахунок розпродажу власності, створеної поколіннями українських трудівників, так і прямою експлуатацією праці сучасних рабів системи.

Такій системі треба покласти край. Трудівник повинен сам споживати результати своєї праці і праці своїх батьків, адже єдиним законним власником української землі, її надр, української промисловості і сільського господарства є трудівники у широкому змісті цього слова.

Головною і обов’язковою умовою покращення того становища, що склалося, є зміна владних відносин шляхом усунення всієї сучасної владної вертикалі від влади в Україні, і, як наслідок цього – повернення до народної власності незаконно приватизованих багатств України, зміна зовнішньої і внутрішньої економічної політики, кардинальні зміни самої суті соціальної політики, відмови від практики подачок трудівникам від влади.

Advertisements

0 Responses to “Українське село вчора і сьогодні (поза соціальною справедливістю)”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Серпень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип   Вер »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: