Від вузького “культурництва” до всебічної національної державної революції

250px-Propaganda_UPR3Микола Ковалевський

До питання про генезу українського соціально-революційного руху

Читачі не візьмуть мені за зле, коли свій короткий і неповний спомин про початки українського соціяльно-революційного руху почну з маленького епізоду з передреволюційних часів у Києві. В кінці лютого 1914р. я був арештований в зв’язку з викриттям української революційної організації, котра приготовляла масову демонстрацію протесту (першу в тих часах) проти заборони російського уряду святкування сотих роковин народження Тараса Шевченка. Справа ця була дуже цікавою з погляду розвитку українського суспільного руху, однак не про це хочу зараз оповідати. Після короткого переслухання жандармською владою у Старо-Київському “участку”, що містився недалеко від Софійської площі, мене відіслали до Лук’янівської в’язниці – знак, що доведеться трохи довше сидіти в неволі.

Потягнулися довгі сірі дні, подібні один до одного як дві краплі води. Я сидів в наріжній камері №2, яка була в самому кінці вузенького “коридору політичного корпусу” в’язниці. Після кількох днів, коли очі звикли до півтемряви, що панувала завжди в камері (віконце було маленьке під самою стелею високо, зауважив я на грубих мурах камери, численні втримані в камені написи). Це були головним чином прізвища тих в’язнів, що колись тут сиділи і хотіли залишити про себе слід, щоб інші довідались про їх судьбу.

Розглядаючи ці написи на в’язничних мурах я знайшов один, який на перший погляд трудно було відчитати. Напис цей був напівстертий і видно було, що зроблений був він дуже давно. Врешті мені пощастило його відчитати – він походив з 1880-их років, себто з того часу, коли приблизно був побудований “політичний корпус” в’язниці (інші в’язничні будинки добудовані були пізніше). Цей старий напис, врізьблений в стіні, зробив відомий на ті часи український революціонер Валер’ян Осинський, якого засуджено на кару смерті і який тут в цій камері, молодий, в розцвіті своїх життєвих сил, чекав на виконання невідкличного вироку і тужив за вільним життям, за Україною.

Цей старий напис, зроблений рукою українського революціонера викликав в моїй уяві старі родинні оповідання про арешт мого батька Миколи Сильвестровича Ковалевського у шестидесятих роках за участь у похороні Тараса Шевченка під Каневом. Батько тоді був студентом медицини. Довший час я не міг ні про що інше думати як про напис Валер’яна Осинського на мурах Лук’янівської в’язниці. Що він робив, коли був вільний? Яким шляхом хотів він визволити Україну? Чи були ще інші, які йому допомагали в цій боротьбі, яку він провадив проти могутньої імперії? Безліч питань насувалося в зв’язку з цим. Я відчував після того як відчитав старий напис, що все це минуле мені стало надзвичайно близьким і рідним, що якась невидима нитка пов’язує мене, двадцятидволітнього юнака, з революційним минулим, і що треба це минуле пізнати, вивчити і витягнути з нього науку на будуче.

Коли влітку 1914 р. я вийшов на волю, то почав шукати за матеріяли по бібліотеках про революційні рухи в другій половині минулого століття, щоб відшукати хоч які-небудь дані про діяльність Осинського та його сучасників. Я знайшов тільки деякі фрагменти з тої доби; вичерпних та повних матеріялів, годі було знайти. Щойно після революції 1917 р., коли всі архіви були відкриті і доступні для дослідників, можна було докладніше простудіювати ту добу і на підставі цього схарактеризувати суспільні рухи останніх двох десятиріч минулого століття, коли генерація Осинського розвинула революційну боротьбу проти імперіяльної Росії. (Докладніші матеріали опублікував Український Соціологічний Інститут у Празі у двадцятих рр.). Але й з тих фрагментаричних матеріялів, що я віднайшов, можна було собі уявити обставини, в яких працювали революційні діячі покоління Осинського чи другого більш відомого діяча тих часів Подолинського.

Це була доба глухої реакції, коли система царського абсолютизму досягла кульмінаційного пункту. “Ліберальний” період так званих реформ Александра II, що впав жертвою терористичного замаху, закінчився. Суспільне життя було розбито, а в Україні до утиску соціального ще долучався утиск національний з забороною української мови (”не било, нєт і не будет”). Царська монархія була для всіх символом поневолення її утиску. Тодішнім революціонерам здебільша здавалося помилково, що система загального утиску вимагала концентрації революційних сил діючих на всій території імперії.

В цих надзвичайно тяжких обставинах окремішність українських визвольних змагань видавалась наперед засудженою на невдачу. Українські революційні елементи шукали опертя в загальноімперськпх визвольних демократичних організаціях, щоб сконцентрувати всі зусилля для повалення царату. Тому знаходимо в тодішніх “всеросійських” організаціях як “Земля і Воля”, “Народна Воля” (народовольці), “Южно-русский союз освобождения рабочего класса” (одна з перших марксистських груп) та в інших чимало українських імен (Кибальчич, Степняк-Кравчинський, Вільхівськнй, згадуваний вже Осинський та цілий ряд інших українців). Український елемент відігравав нераз провідну ролю у революційних організаціях того часу. Ця тактика творення “єдиного революційного фронту” в імперії тривала аж до кінця минулого століття, коли створені були нові революційні організації в імперському загальноросійському масштабі – партія соціялістів-революціонерів і російська соціял-демократнчна робітнича партія. Однак погляду на пожвавлення національного освідомлення і явний процес дегенерації царського абсолютизму традиція імперського об’єднання революційних елементів стала значно слабшою. Власне, вкінці минулого століття повстала Українська Революційна Партія, яка об’єднала значну більшість українських визвольних діячів, що поставила на перший плян справу усамостійнення України і визволення українського народу від соціальної і національної неволі. Від цього моменту ця тенденція усамостійнення українського визвольного руху на національно-революційній платформі почала виявлятись все сильніше і від першої революції 1905 року прибрала в Україні загальний характер. Можна сказати, що в першому десятиріччі XX століття традиція спільного “загальноросійського” фронту була в значній мірі вислімілована з тактики українських визвольних груп. Однак довша політична і організаційна спільнота з російськими революційними організаціями не могла залишитись без консеквенцій. Це виявилось не так в ідеологічних формулюваннях українських революційних груп як у подібності організаційної структури цих груп. Так, наприклад, залишився традиційний двоподіл українських революційних угрупувань на УСДРП (яко марксистський напрямок) і УПСР (народництво). Після ліквідації РУП діючу функцію у визвольнім русі перебрали власне ці два напрямки, що згодом під час історичних подій 1917-го відограли провідну ролю.

Тотальний утиск царського абсолютизму, що тяжів над українським народом впродовж двох віків, викликав глибоку моральну і ідеологічну реакцію. Негація державної влади як такої, з ріжними формами примусу, становила один з характеристичних моментів загальних настроїв українських мас. Тільки на цьому тлі зрозумілим стає потужний клич Михайла Драгоманова з його наукою в перших роках його еміграційної діяльності про автономні громади, як підстави людською співжиття взагалі. Вільна спілка вільних громад без державного примусу – такою видавалась ідеальна форма співжиття окремих народів і цілого людства. З другого боку ідея демократичного гуманізму з її запереченням всякого мілітаризму опанувала широкі верстви української інтелігенції. З цього частина українського суспільства робила тактичні висновки про потребу “культурницького” напрямку і про певного роду примат цеї форми українського відродження над чисто політичною боротьбою за визволення України. Тимчасом процес соціального усвідомлення українського селянства поступав наперед; великі і криваві селянські розрухи (чигиринський бунт у 70-тих рр., селянські революційні вибухи на Чернігівщині і Полтавщині на початку цього віку) були виявом національно-політичного стремління селянських мас України до визволення з-під утиску російського царату. Визвольний український рух зірвав тісні рямці “культурництва” і поміркованого народолюбства, стаючи на ширшу платформу політичної і соціальної боротьби. Народоправство, глибокий гуманізм, негація всіх форм державної “всевлади” і мілітаризму, якнайширша самоуправа громад як підстава співжиття, революційні методи боротьби за осягнення повного національного і соціяльного визволення України, ось ті ідеї, в яких виховалось покоління революційного 1917 року і які воно переварювало в революційнім кипінні цього часу в нові принципи демократичного державного будівництва.

Перші соціяльно-революційні групи української молоді були засновані у 1904-1906 рр. головним чином в університетських містах, як Київ, Одеса і Харків. Найбільш діяльною і провідною була Київська організація УПСР, заснована Миколою Залізняком. Вона мала ширші зв’язки з селянством і зорганізувала також селянські гуртки УПСР. Можна назвати кілька таких селянських організацій УПСР. У Київщині існувала тоді селянська група УПСР під проводом революційного діяча Гавриша. Центр цієї групи знаходився у Каневі. На Полтавщині великою популярністю користався Григор Шерстюк, народний учитель, який поширив організацію УПСР на цілу південну Полтавщину. У Чернігові інтенсивну діяльність розвинув молодий селянський діяч Гаврик, який очолив місцеву організацію УПСР, а в Ніжині працював пізніший депутат до Державної Думи Василь Хвіст. Реакція, що почалась у 1906 р., не дала можливості цим організаціям розвинутись та скристалізувати програму УПСР. Від цього періоду залишились численні публіцистичні праці М. Залізняка і Г. Шерстюка. Сам Залізняк мусів емігрувати і якийсь час працював у Львові, а потім у Відні, де і видав значну частину своїх праць під ріжними псевдонімами.

До 1912 р. невеличкі кадри УПСР, що залишились після розбиття партійних організацій у період “столипівщини”, не виявили більшої діяльності та обмежувались до заховання певних організаційних традицій і до полемічних виступів проти російської ПСР з її теорією спільного революційного фронту та проти твердження російських соціялістичних груп про шкідливісь і реакційність національної відрубності українських визвольних змагань. Власне, у відповідь на ці закиди, М. Залізняк видав тоді одну з найкращих своїх праць “Самостійна Україна – несоціялістичне гасло?”. У році 1912 почалось значне оживлення українського суспільного життя. УПСР відновила свою ширшу працю у Києві та в інших більших містах України. Організаційною вісю соціяльно-революційного руху стали перевалено кооперативні установи кредитової і споживчої кооперації, яких у роках революційного піднесення (1904-06) майже не було і які сильно поширювались від 1909 р. Революційно настроєна молодь йшла масово працювати на кооперативній ниві, що провадило до поширення зв’язків УПСР з народними масами. Особливо у системі повітових об’єднань кооперації поволі концентрувались значні кадри УПСР. Завданням київської організації УПСР, як центральної, було скликання партійної конференції для сформуловапня програми УПСР. Приготовлення до скликання цієї конференції тривали півтора року і вона відбулась у січні 1914 р. при участи около 18 делегатів з цілої України. Перше ніж подам деякі дані про перебіг цієї першої конференції УПСР постараюсь схарактеризувати працю провідної Київської організації УПСР та її членів.

В ті часи (1912-14) політичне життя української молоді зосереджувалось у студентських громадах по вищих школах Києва та інших міст. Де не було вищих шкіл, як напр. у Полтаві, Чсрнігові, Винниці чи Житомирі, там існували гуртки середньошкільної молоді. У Києві найбільшою громадою була громада при Комерційному Інституті. У цій власне громаді повстала у 1912 р. організація УПСР. До неї належали Кузьма Корж, Левко Ковалів, Леонард Бочковський, Саватій Березняк, Сашко Ковтуненко та чимало інших. Одночасно, заснована була група УПСР серед студентів Університету з Петром Кссндзюком і Андрієм Полонським на чолі. Також у Київській політехніці утворена була організація УПСР з Сашком Азаркевичем і агрономом Черненком у проводі. На початку 1913 р. подібні організації повстали у київській фельдшерській школі, з якої вийшов такий видатний діяч УПСР як Ісаак Вазяк та у Жіночім Медичнім Інституті. Тому, що багато української молоді студіювало у вищих школах Москви та Петербурзі, то і там у цьому часі творились гуртки і групи УПСР. Крім того повставали також численні організації серед селянства. Однак провід київської організації, то відогравала центральну функцію і стала керівним органом УПСР, поширив працю також на робітничі осередки у Києві. Особливо сильні групи УПСР були засновані серед робітників Південно – Західньої Залізниці, на фабриці цигарок Коган і Ко., що була недалеко так званого галицького базару. Велику ролю у цих організаціях київських робітників відогравав Іван Лопух. Посилення соціалістично-революційного руху вимагало відповідних організаційних заходів і програмово – ідеологічної консолідації. Ці два завдання стояли перед київською конференцією УПСР у січні 1914 р. В обставинах конспіративної праці організація цієї конференції не була справою легкою. Місце засідань змінялося чотири рази. Найдовше засідання конференції відбувалось у невеликім підвальнім помешканні по Нікольсько-Ботанічній вулиці недалеко від Університету. Коди конференція закінчилась і всі роз’їхались, ми, “кияни”, що її організували видихнули з задоволенням, бо у ті часи російська “охранка” у Києві дуже інтенсивно слідкувала за всякими проявами українського життя і особливо за діяльністю нашої організації.

Підсумок конференції був досить позитивний. Перше всього, делегати партійних організацій побачили на підставі організаційних справоздань, що УПСР поволі, але неухильно перетворюється у масовий революційний рух, по-друге, вони мали можливість обмінятися хоч і невеликим, але все ж цінним досвідом: по-третє, цей актив УПСР висловив свою думку про напрямні ідеології як також про ріжні тактичні проблеми, і врешті конференція ухвалила цілий ряд організаційних постанов, дуже важливих з огляду на поширення впливів і засад діяльності УПСР. Після довшої дискусії над справами програмовими та ідеологічними конференція відкинула в аграрному питанні тезу соціялізації землі і ухвалила засаду націоналізації всього земельного фонду України. Ця постанова мала велике значення для дальшої діяльності УПСР. Як відомо, російські соц.-революціонери висували консеквентно формулу соціалізації землі і у цьому пункті УПСР рішучо зірвала з програмою російського соціяльно-революційпого руху. Київська конференція виходила при ньому з положення, що соціальне визволення українського народу буде можливим тільки при одночасному національному визволенні України. Теоретики російського соціалізму твердили якраз навпаки, себто що соціальне визволення шляхом соціальної революції принесе також національне визволення всіх народів імперії. Тим часом київська конференція стала виразно на платформі суверенітету України, щойно після осягнення цієї цілі український народ зможе виявити свою волю щодо форм співжиття з іншими народами імперії, а особливо з російським народом. Автором резолюції про суверенність України як програмового завдання УПСР був Левко Ковалів. Тексти ухвалених резолюцій київської конференції нажаль не збереглись. В цьому ж 1914 р. “охранка” провела численні арешти у Києві, особливо перед вибухом першої світової війни, і наш партійний архів був частинно знищений. Докладніші матеріали про конференцію її опублікував у моїй більшій праці про початкн українського соціяльно-революційного руху, яка була вдрукована у “Літ. Науковому Віснику” у кінці 1918 і на початку 1919 рр. Цих примірників однак дістати тепер не міг.

Київська конференція залишила у нас всіх враження переломового етапу українською визвольного руху. Ми відкидали рішуче консервативне “культурництво” старої Української Громади (ТУП) і були переконані, що настав момент, коли треба перенести визвольну українську ідею з тісних рямців “культурництва” у широкі маси України. Треба було однак перевірити, чи наша концепція масової поділ політичної боротьби має вигляди на успіх і чи наш активізм має коріння у масах. Такою нагодою були соті роковини народження Тараса Шевченка у березні 1914 р., про які я згадав на початку цього спомину. Запланована разом з українськими соціал-демократами, велика демонстрація українського протесту проти заборони ІІІевчснкових роковин (панахид і академій) перевершила наші сподіванки. У демонстраційнім виступі взяли участь десятки тисяч Українців у Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі. Факт цей мав тим більше значення, що російські революційні організації на нашу пропозицію взяти спільну участь у демонстраційнім виступі, відповіли рішучою відмовою. Представник російських соціал-демократів у Києві просто сказав нам, що наш виступ не вдасться і що за “вузькою” ідеєю українського протесту ніхто не піде. Треба було, мовляв, надати йому “загальноросійський” характер. Наша перемога була так очевидною, що вона знайшла відголос у цілій Росії і закордоном, як революційний український виступ, як доказ стремління українського народу до національної самостійності. Для всіх стало ясним, що український визвольний рух став масовим і що починався повний розділ у змаганнях України за національне визволення. Становище, яке зайняла перша київська конференцій УПСР, знайшло цілковите і повне підтвердження в українській дійсності. З цього керівні діячі УПСР зробили відповідні висновки. Вибух першої світової війни поставив перед ними нові дуже складні завдання. Але про цей період діяльності УПСР та про ідеологічні та тактичні прагнення її напередодні Великої Революції у березні 1917 р., треба було би написати окремо.

Джерело: «Вільна Україна», 1954.

Advertisements

0 Responses to “Від вузького “культурництва” до всебічної національної державної революції”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Липень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Сер »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: