Внутрішній і зовнішній пролетаріати в західному світі

41095717_proletariatАрнольд Тойнбі

Внутрішній пролетаріат

На завершення нашого огляду внутрішніх пролетаріатів звернімося до близького нам прикладу. Чи мали місце вищенаведені характерні явища в історії Заходу? Якщо ми поставимо собі за мету знайти докази існування внутрішнього пролетаріату в надрах західної цивілізації, ми їх виявимо безліч.

Ми вже відзначали, що з одного регулярного джерела постачання внутрішнього пролетаріату наше західне суспільство набирало людей у грандіозних кількостях. За останні чотириста років соціальний організм західної цивілізації живився людськими ресурсами щонайменше десятьох цивілізацій, які перебували в процесі розпаду. І коли в такий спосіб вони були зведені до рівня внутрішнього пролетаріату нашого західного суспільства, розпочався активний процес стандартизації, який уже стер — і в окремих випадках повністю — характерні ознаки, що ними ці неоднорідні маси колись відрізнялися одна від одної.

Причому наше суспільство не задовольнилося тим, що проковтнуло багатьох своїх «цивілізованих» братів. Воно також затягло у свою орбіту майже всі примітивні суспільства, ще живі на той час; і хоча декотрі з них — скажімо, жителі острова Тасманія і більшість північноамериканських індіанських племен — не витримали такого потрясіння й вимерли, інші — наприклад, негри з тропічної Африки — спромоглися вижити, і таким чином Нігер влив свої води в Гудзон, а Конго в Міссісіпі (тут слід відзначити, що активність того ж таки західного страховища повернула води Янцзи в напрямку Малаккської протоки). Чорношкірі раби, яких везли пароплавами через Атлантичний океан до Америки, і тамільські та китайські кулі, що їх переправляли на екваторіальні або протилежні береги Індійського океану, були двійниками рабів, яких у другому сторіччі до Різдва Христового хапали на всіх узбережжях Середземного моря і звозили на плантації та в маєтки Римської Італії.

Існує ще один контингент чужинців, приєднаний до лав внутрішнього пролетаріату нашого західного суспільства,— це люди, позбавлені коріння й духовно дезорієнтовані, хоча фізично вони й не тратили зв’язку зі своєю предківською землею. В будь-якій людській спільноті, що намагається розв’язати складну проблему пристосування до ритму чужої цивілізації, виникає потреба в спеціальному суспільному класі, такому собі людському відповіднику трансформатора, що переводить електричний струм із однієї напруги в іншу, і цей клас, який виникає — часто несподівано і штучно — у відповідь на вищезгадану потребу, здебільшого називають терміном, запозиченим з російської мови,— «інтелігенція». Інтелігенція — це такий собі клас службовців зв’язку, що вивчили всі звичаї та закони цивілізації, яка вторглася в їхнє суспільство, для того, щоб допомогти своїм співвітчизникам зберегти свою сутність у соціальному середовищі, де люди перестають жити у згоді з місцевими традиціями і все більше й більше запозичують стиль життя, який переможна цивілізація нав’язує чужинцям, що підпали під її владу.

Першими до лав цієї інтелігенції потрапляють військові та морські офіцери, які вивчають науку війни панівного суспільства, бо без цього їм навряд чи пощастило б урятувати Росію Петра Великої від завоювання її шведами, представниками західного суспільства або пізніші Туреччину чи Японію від зазіхань Росії, на той час достатньо вестернізованої, щоб власними силами здійснювати агресивну політику завоювань. Потім приходять дипломати, що навчилися вести з представниками західних урядів переговори, на які змушене погоджуватися їхнє суспільство, неспроможне відстояти свої інтереси оружною силою. Ми вже бачили, як турки-османи залучали до цієї дипломатичної діяльності своїх ra’iyeh, аж поки наступний виток історії не примусив турків самим узятися за вивчення цієї осоружної професії. Далі приходять купці: купці-хон у Кантоні та левантійські, грецькі й вірменські купці у володіння оттоманського падишаха. І нарешті, коли грибок або вірус вестернізації проникає дуже глибоко в соціальне тіло суспільства, яке перебуває в процесі розкладу та асиміляції, інтелігенція розвиває свої найхарактерніші типи: шкільного вчителя, який освоїв науку викладання західних предметів; чиновника, який навчився здійснювати державне управління за західними зразками; юриста, що засвоїв навички прикладати до всіх випадків життя якусь версію «Кодексу Наполеона» згідно з нормами французького права.

Щоразу, як ми зустрічаємо інтелігенцію, ми можемо бути певні, що дві цивілізації увійшли тут у тісний контакт і більше того: що одна з цих двох поступово розчиняється в другій, примножуючи лави її внутрішнього пролетаріату. Ми можемо відзначити також іще один характерний факт, надто очевидний, щоб його не помітити: інтелігенція просто не може не почуватися нещасливою.

Сполучний суспільний клас за самою своєю суттю приречений і гірку долю покруча, що є парією обох родин, які дали йому життя. Інтелігенцію ненавидить і зневажає її власний народ, бо вона докоряє йому самим фактом свого існування. Перебуваючи в самому його осередді, вона є постійним живим нагадуванням про ненависну, але неуникну чужу цивілізацію, яку годі обминути, і тому доводиться пристосовуватися до її вимог. Фарисей мусить згадувати про щоразу, коли зустрічає митаря, а зелот — щоразу, коли подибує Іродового царедворця. Отже, ніхто не любить інтелігенцію у неї вдома і водночас вона не здобуває ні слави, ні пошани в країні, манери та звичаї вона так старанно і так майстерно наслідує.

В ранню добу історичного єднання між Індією та Англією інтелігенція-хінді, яку британська держава виплекала для власної адміністративної зручності, була постійним об’єктом англійських кпинів. Чим досконаліше опановував «бабу» англійську мову, тим нещадніше висміював «сагіб» майже непомітні, але неминучі в подібних ситуаціях помилки; і такий сміх ранив навіть тоді, коли був цілком добродушний. Таким чином, інтелігенція більше ніж відповідає нашому визначенню пролетаріату, бо існує водночас у двох суспільствах, а не в одному, і в обох є чужорідним елементом; і якщо на першому етапі своєї історії вона може втішати себе тим, що є необхідним органом для обох суспільних утворень, то з плином часу вона втрачає навіть цю розраду. Бо в тих випадках, коли товаром є людська діяльна сила, регулювання попиту й пропозиції виходить за межі людських спроможностей, й рано чи пізно інтелігенція починає терпіти від надвиробництва та безробіття.

Петро Великий захотів підготувати для Росії якомога більше чиновників, Ост-Індська компанія зажадала мати якомога більше службовців, а Мехмед Алі — якомога більше єгипетських фабричних робітників та корабелів. Отож гончарі, що працюють із людською глиною, активно заходилися їх виробляти, але процес виготовлення інтелігенції значно легше розпочати, ніж припинити. Бо зневага, з якою дивляться на цей сполучний суспільний клас ті, хто користується з його послуг, урівноважується його престижністю в очах тих, хто має надію пробитися в нього. Число кандидатів понад усяку міру перевищує можливості їхнього доцільного використання, і початкове ядро інтелігенції, залученої до діла, розбухає коштом інтелектуального пролетаріату — бездіяльного, нужденного і знедоленого. Навкруг жменьки чиновників утворюється легіон «нігілістів», навкруг жменьки перодряпів, що роблять конкретну справу,— легіон бакалаврів-невдах; і доля цих останніх куди тяжча, ніж доля «діяльних» інтелігентів. І справді, ми майже можемо сформулювати соціальний «закон», згідно з яким нещаслива доля інтелігенції погіршується в геометричній прогресії при арифметичному поступі часу. Російська інтелігенція, що виникла наприкінці сімнадцятого сторіччя християнської ери, вже розрядила свою накопичену за кількасот років злість у руїнницькій стихії більшовицької революції 1917 року. Бенгальська інтелігенція, яка утворилася перед кінцем вісімнадцятого сторіччя, демонструє сьогодні схильність до революційного насильства,— нічого подібного ми не спостерігаємо в інших частинах Британської Індії, де місцева інтелігенція виникла на півсотні, або й на сотню років пізніше. Не можна також сказати, що цей соціальний бур’ян буйно росте лише на своєму рідному грунті. В наш час ми бачимо його не тільки в напіввестернізованих околицях західного світу, він проник у саме його серце. Нижній і середній класи, які дістали середню, а іноді й університетську освіту, але не знайшли відповідного застосування своїм набутим здібностям, утворили спинний хребет фашистської і націонал-соціалістичної партій, що виникли в нашому сторіччі в Італії та в Німеччині. Демонічна рушійна сила, що піднесла Муссоліні та Гітлера на вершину влади, утворилася з розпачу цього інтелектуального пролетаріату, який виявив, що всі його жертви, принесені на олтар самовдосконалення, виявилися недостатніми, і він так і не зміг уникнути долі зерна, перемелюваного між верхнім жорном Організованого Капіталу і нижнім жорном Органзованої Праці.

Фактично нам не треба чекати нинішнього сторіччя, щоб побачити, як поповнюються лави нашого західного внутрішнього пролетаріату з тубільної тканини західного суспільного організму; бо в західному, як і в еллінському, світі виривалося з корінням не лише чужорідне населення. Релігійні війни шістнадцятого та сімнадцятого сторіч призвели до гонінь на католиків у кожній країні, де до влади прийшли протестанти, і до гонінь на протестантів у тих країнах, де владу захопили прихильники традиційного католицизму, внаслідок чого нащадки французьких гугенотів розбрелися по всьому світі, від Пруссії до Південної Африки, а нащадки ірландських католиків — від Австрії до Чілі. Ця пошесть не згасла і з настанням досить цинічного миру, яким завершилися релігійні війни, коли головні супротивники стомилися воювати. Незабаром вибухнула Французька революція, і ненависть, розпалювана як політичною так і теологічною нетерпимістю, зігнала з насиджених місць нові тлуми вигнанців: французьких аристократів-емігрантів у 1789 рр., європейських емігрантів-лібералів у 1848 р., російських емігрантів-білогвардійців у 1917 р., італійських та німецьких емігрантів-демократів у 1922 та 1933 рр., австрійських емігрантів-католиків та євреїв — у 1938 р. і мільйони жертв війни 1939—1945 рр., та пов’язаних із нею подій.

Ми вже бачили, як на Сіцілії та в Італії протягом еллінських час лихоліття вільне сільське населення було вирване з корінням і мусіло втікати до міст унаслідок економічної революції, проведеної в галузі обробітку землі — заміни дрібномасштабного змішаного фермерського господарства, що давало лише засоби для прожиття селянина, масовим виробництвом спеціалізованої сільськогосьдарської продукції на плантаціях, де застосовували працю рабів. У нашій сучасній західній історії ми маємо майже точне повторення того соціального катаклізму в сільській економічній революції, коли на зміну змішаному фермерству білих вільних людей прийшли великі плантації, оброблювані чорношкірими рабами, у так званому «бавовняному поясі» Північно-Американських Сполучених Штатів. «Білошкіра голота», зведена в такий спосіб на рівень пролетаріату була того самого гатунку, що й позбавлена засобів до проживання пауперизована «вільна голота» Римської Італії, і ця сільська економічна революція в Північній Америці, яка породила подвійну ракову пухлину негритянського рабства та білошкірої бідноти, стала тільки черговим здійсненням, дуже швидким у часі й нещадним, подібної сільської економічної революції, що розтяглася на три сторіччя англійської історії. Англійці не запроваджували рабської праці, але вони наслідували римлян і випередили американських плантаторів та скотарів у тому, що позганяли з землі вільне селянство задля економічної вигоди олігархії, перетворивши орні землі на пасовища, а спільну землю — на обгороджені ділянки. Проте ця сучасна західна сільськогосподарська економічна революція не була головною причиною відпливу населення із сільських районів у міста в нашому світі. Головною рушійною силою цього процесу стала не аграрна революція, що зганяла селян із землі, об’єднуючи їхні дрібні господарства в латифундії, а урбаністична індустріальна революція, що замінила ручну працю фабричним виробництвом, де застосовували парові машини.

Коли ця західна індустріальна революція почалася на англійському грунті десь півтораста років тому, її вигоди здавалися такими грандіозними, що її вітали і благословляли геть усі ентузіасти Прогресу. Хоча панегіристи промислової революції й засуджували тяжку працю, на яку було приречене перше покоління фабричних робітників із жінками та дітьми включно, довготривалий робочий день і злиденні умови їхнього життя як на фабриці, так і вдома, вони були переконані, що це труднощі тимчасові і згодом їх пощастить усунути. Іронія історії була в тому, що це рожеве пророцтво майже повністю здійснилося, але благословенні вигоди земного раю, який оптимісти так упевнено провістили, зводяться нанівець фатальним нещастям, що його сто років тому не могли передбачити ані оптимісти, ані песимісти. З одного боку, дитячу працю було скасовано, жінкам стали надавати працю, для них посильну, робочий день скоротили, умови життя і трудової діяльності поліпшилися до невпізнання як на фабриках, так і вдома. Але над світом, що нагромадив величезне багатство, вироблене для нього чудодійною індустріальною машиною, нині маячить страшний привид безробіття. Щоразу, коли міський пролетарій одержує свою мізерну подачку — так звану допомогу по безробіттю,— йому нагадують про те, що він тільки «живе» в цьому суспільстві, але «не належить» до нього.

Гадаю, ми вже сказали досить про ті численні джерела, з яких набирався внутрішній пролетаріат нашого сучасного західного суспільства. Тепер спробуймо з’ясувати, чи й тут, як і в усіх раніше розглянутих випадках, ми виявимо дві різні лінії поведінки в реакції нашого західного внутрішнього пролетаріату на свої поневіряння, та лінію насильства і лінію смирення; а якщо проявляються обидві, то котра з них переважає.

Вияви войовничості в людей із нашого західного «дна» відразу впадають в око. Немає потреби перелічувати всі криваві революції, що відбулися за останні півтораста років; та коли ми почнемо шукати доказів протилежної і конструктивної поведінки, позначеної духом смирення, наші пошуки, на жаль, будуть куди менш успішними. Правда, чимало потерпілих від суспільної несправедливості, яких ми згадували в попередніх параграфах цього розділу — вислані жертви релігійних або політичних гонінь, депортовані африканскі раби, вивезені за море злочинці, зігнані зі своєї землі селяни – за нових, накинутих їм обставин принаймні в другому чи в третьому поколінні, якщо не в першому, зуміли змінити умови свого існування на краще. Цей факт може свідчити на користь благодійного впливу на людину нашої цивілізації, але він нічого не дає для нашого пошуку. Подібне розв’язання проблеми пролетаріату обмина необхідність вибору між насильницькою чи смиренною реакцією, виводить особу за межі пролетарських умов життя. Шукаючи сучасних представників смиренного відгуку на суспільні кривди, ми знайдемо лише англійських квакерів, німецьких анабаптистів, які втекли до Моравії, та голландських менонітів; і навіть ці нечислені зразки прослизнуть у нас між пальцями, бо ми виявимо, що вони перестали належати до пролетаріату.

Лінія насильства, притаманна першому поколінню членів Англійського Товариства Богодрузів (квакерів), знайшла собі вихід у голослівних пророкуваннях та в умисних порушеннях церемоній релігійних відправ, і це накликало на них суворі покарання у самій Англії, так і в Массачусетсі. Одначе на зміну цій насильницькій лінії незабаром прийшло смирення, яке стало постійною характеристикою квакерського стилю життя; і протягом певного часу скидалося на те, що Товариство Богодрузів може зіграти в західному світі класичну роль первісної християнської церкви, чиїм духом і звичаями, як то описано в «Діяннях Апостолів», вони ретельно будували своє життя. Та хоча богодрузі ніколи не відступали від духу смирення, вони далеко відійшли від пролетарської стежки і в якомусь розумінні стали жертвами власної доброчесності. Можна навіть сказати, що вони досягли матеріального добробуту; всупереч власному хотінню; адже більшість їхніх успіхів у бізнесі стали можливі внаслідок сміливих рішень, які вони ухвалювали, керуючись не міркуваннями чистої вигоди, а покликом совісті. Перший крок у їхньому мимовільному паломництві до святилища матеріального процвітання було зроблено, і цілком неумисне, коли вони переселилися із сіл у міста, і не тому, що їх манили перспективи міських заробітків, а тому, що це був найочевидніший спосіб примирити дві суворі вимоги власної совісті, а вона вимагала від них, по-перше, не платити десятину єпископальній церкві, а друге, категорично забороняла їм чинити опір збирачеві податків за допомогою застосуванням сили. Згодом, коли квакери-пивовари перейшли на виробництво какао, бо не схвалювали вживання алкогольних напоїв і коли квакери-крамарі стали продавати свої товари за твердими цінами, бо їхня совість не дозволяла їм змінювати ціну згідно з вимогами ринку, вони самохіть пішли на ризик утратити статки за свою віру. Але в кінцевому підсумку вони тільки ілюстрували ту істину, що «порядність — найліпша політика», і ту заповідь, де сказано, що «смиренні успадкують Землю»; і водночас вони викреслили свою віру зі списку пролетарських релігій. На відміну від апостолів, з яких квакери брали приклад, вони ніколи не були палкими місіонерами. Вони залишилися добірним невеличким товариством, і їхнє правило, що квакер переставав бути квакером, коли одружувався з кимось, хто не входив до братства, зумовило те, що їхня кількість майже не зростала, а якість не погіршувалася.

Історії двох угруповань анабаптистів, хоч і багато в чому відрізняються від історії квакерів, збігаються з нею в тому пункті, який нас цікавить. Коли після бурхливого початку вони стали сповідувати правило смирення, вони вийшли з пролетарського стану.

Зазнавши поки що невдачі в наших пошуках нової релігії, яка відбивала б досвід західного внутрішнього пролетаріату, ми можемо пригадати, що внутрішній пролетаріат давньокитайського суспільства знайшов свою релігію в махаяні, в якій годі було впізнати видозміну попередньої буддійської філософії. Марксистський комунізм дає нам сумновідомий приклад сучасної західної філософії, яка за життя одного покоління змінилася до невпізнання, перетворившись на пролетарську релігію, обравши шлях насильства і вирізьбивши свій Новий Єрусалим мечем на рівнинах Росії.

Коли б якийсь вікторіанський мораліст зажадав від Карла Маркса, щоб той назвав духовні витоки свого вчення, той би назвався Гегелевим учнем, що застосував гегелівську діалектику до тогочасних економічних та політичних явищ. Але ті елементи, які перетворили комунізм на вибухову силу, походять не від Гегеля; вони несуть на собі відбиток свого походження від предківської релігійної віри Заходу — від християнства, яке через триста років після виклику, кинутого йому Декартом, далі всмоктувалося з материнським молоком кожною західною дитиною і вдихалося кожним західним чоловіком і кожною західною жінкою разом з повітрям, яким вони дихали. А ті елементи, яких ми не знаходимо в християнстві, можна виявити в юдаїзмі, «реліктовому» родичі християнства, збереженому єврейською діаспорою, випари якого проникли в європейське суспільство крізь розколини в мурах гетто і були рознесені вхідним єврейством після його емансипації за два покоління до народження Карла Маркса. Маркс поставив богиню «Історична Необхідність» на місце Єгови, а на місце євреїв, богообраного Роду, внутрішній пролетаріат західного світу. Його Мессіанське Царство — це Диктатура Пролетаріату; але грандіозна будівля Єврейського Апокаліпсису легко вгадується під цим благеньким укриттям.

Одначе виглядає так; що релігійна фаза в еволюції комунізму — явище тимчасове. Консервативний національний комунізм Сталіна, здається, завдав вирішальної поразки вселенському комунізмові Троцького на російському полі битви. Нині Радянський Союз — це вже не суспільство, яке стоїть поза всяким законом і не спілкується з рештою світу. Він повернувся до того стану, в якому перебувала Російська імперія за Петра або за Миколи; тепер це велика держава, яка обирає собі союзників чи ворогів, керуючись тільки національними інтересами і незалежно від ідеологічних міркувань. І якщо, Росія зсунулася «вправо», то її сусіди зсунулися «вліво». Не тільки короткочасний успіх німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму, а й невідпорне вторгнення планових методів у колись цілком стихійну економіку демократичних країн свідчить за те, що соціальна структура всіх держав у недалекому майбутньому, мабуть, стане і національною, і соціалістичною. Виникає враження, що незабаром капіталістичний і комуністичний режими підуть пліч-о-пліч. І навіть більше: цілком можливо, що капіталізм і комунізм — як ото «інтервенція» й «не-інтервенція» в сардонічному афоризмі Талейрана — стають лише різними найменнями для одного й того самого явища. Якщо це справді так, то ми приходимо до неминучого висновку, що комунізм утратив перспективу стати революційною релігією пролетарів: адже, по-перше, він деградував, відмовившись від претензій бути революційною панацеєю для всього людства і перетворившись на звичайнісінький локальний різновид націоналізму, а по-друге, держава, яка взяла цей режим за основу й переробила його на свій взірець, тепер уподібнюється до інших держав сучасного світу, наближаючись до останнього стандартного типу.

В результаті проведеного вище дослідження ми, мабуть, можемо зробити такий очевидний висновок: якщо свідчень про безперервне поповнення лав внутрішнього пролетаріату в сучасній історії нашого західного світу можна виявити не менше, ніж у історії будь-якої іншої цивілізації, то в ній годі знайти переконливі факти, які вказували б на закладення підвалин пролетарської вселенської церкви чи навіть на появу однієї або кількох «вищих релігій» пролетарської походження. Як можна витлумачити цей факт?

Ми відзначили чимало паралелей між нашим суспільством і еллінським, але між ними існує одна фундаментальна різниця. Еллінське суспільство не успадкувало вселенську церкву від свого мінойського предка. Умови локального язичництва, за яких воно увійшло в стадію занепаду в п’ятому сторіччі до Р.Х., нічим не відрізнялися від тих умов, за яких воно народилося. Але хоча стан локального язичництва і видається близьким до нинішньої сутності нашої сучасної цивілізації, він явно не був первісним станом суспільства, яке колись із повним правом називало себе західним християнським світом. Ба більше, хоч ми тепер нарешті й позбулися своєї християнської спадщини, процес відступництва був повільний і болючий, і хоч би як нам цього хотілося, ми не змогли б відбути його цілком успішно; бо, зрештою, не так просто відмовитися від традиції, в якій ми і наші предки народилися й виховувалися з давніх-давен, яка триває десь уже понад тисячу двісті років, відколи виникло наше західне християнство, народившись — слабе і кволе дитя — з лона Церкви. І хоча Декарт, і Вольтер, і Макіавеллі, і Гоббс, і Муссоліні, і Гітлер зробили все можливе, щоб і очистити життя нашого західного суспільства від християнської традиції, ми маємо всі підстави підозрювати, що їхні зусилля дали лише частковий ефект. Ми завжди існували з християнським вірусом чи еліксиром у крові,— а може навіть, «західна кров» — це тільки інша назва цієї дорогоцінної рідини,— і дуже важко уявити, що духовну консистенцію західного суспільства можна коли-небудь довести до поганства еллінської чистоти.

Крім того, християнський елемент у нашій суспільній системі не лише всюдисущий і всепроникний — він мінливий наче Протей; і коли його намагаються викорінити, він дуже часто вдається до свого улюбленого прийому — впорскує сильну дозу власної есенції в ті самі засоби, які застосовують, щоб стерилізувати його. Ми вже виявили християнський інгредієнт у комунізмі, що претендує на роль антихристиянської течії в сучасній західній філософії. Сучасні антизахідні пророки смирення, Толстой і Ганді, ніколи не заперечували, що черпають своє натхнення в християнстві.

Серед багатьох розмаїтих контингентів позбавлених духовної спадщини людей, які пережили тяжке випробування переходу в лави внутрішнього пролетаріату західного суспільства, найбільшими страдниками були негри, що їх виловлювали в Африці, де вони жили у первісному стані, й перевозили як рабів до Америки. В них ми виявили західних двійників рабів-іммігрантів, яких доставляли в Римську Італію з усіх берегів Середземного моря протягом останніх двох сторіч перед появою Христа, і ми відзначали, що американо-африканські раби, як і раби, завезені з античного Сходу в Римську Італію, відповіли на страхітливий виклик своєї гіркої долі релігійним відгуком. Раніше на сторінках цього дослідження ми порівнювали поведінку перших і других і головну увагу тоді звернули на схожість реакції античних і сучасних рабів на свої тяжкі випробування, але між тими реакціями можна помітити й не менш істотну різницю. Єгипетські, сірійські та анатолійські раби-іммігранти знаходили втіху в релігіях, які вони привезли із собою; африканці шукали розради, звертаючись до традиційної релігії своїх поневолювачів.

Як пояснити таку різну форму поведінки? Почасти вона пояснюється, безперечно, різницею в духовній спадщині цих двох категорій рабів. Плантаційні раби Римської Італії були завезені туди переважно зі Стародавнього Сходу, де населення мало високий рівень культури, і не дивно, що його нащадки зберегли чимало з того культурного спадку, тоді як предківська релігія африканських рабів разом з усіма іншими елементами їхньої культури не могла чинити опір вищій цивілізації їхніх білих панів. Але це часткове пояснення розглядуваного історичного феномену; але щоб зрозуміти його повністю, треба взяти до уваги й різницю між античними та сучасними рабовласниками. Завезені зі Сходу раби в Римській Італії насправді не мали іншої ради, як звернутися до своєї релігійної спадщини по духовну втіху й розраду, оскільки їхні римські пани жили тоді в духовному вакуумі. В тому випадку дорогоцінну перлину можна було знайти лише в спадщині рабів, а не у спадщині їхніх володарів, а у випадку сучасної історії західного суспільства духовний скарб, як і мирське багатство та влада, належав панівній меншості рабовласників. Проте одна справа володіти духовним скарбом і зовсім інша – передати його в інші руки; і що більше ми замислюємося над цим, то дивовижнішим видається нам той факт, що ті рабовласники-християни спромоглися нагодувати своїх невільників, вихідців примітивних поганських спільнот, духовним хлібом, який самі ж осквернили блюзнірським актом поневолення своїх ближніх. Як міг рабовласник-євангеліст зворушити серце свого раба, що його духовно відчужив від себе, завдавши йому такої тяжкої кривди? Певно, християнська релігія і справді наділена непереможною виховною силою, якщо вона здатна навертати у своє лоно неофітів з таких обставин. А що релігія не може існувати на Землі інакше, як пробуваючи в людських душах, то, очевидно, ще існують справжі християни і християнки в нашому неопоганському світі. «Може є п’ятдесят праведних у цьому місті» . І кинувши погляд на поле місіонерської діяльності в середовищі американських рабів ми побачимо, як трудяться кілька з таких християн, що зберігають недоторканою свою віру, бо навернений у християнство американський негр, звичайно ж, завдячує своъм наверненням не проповіді плантаційного наглядача, що виховує свою робочу силу з Біблією в одній руці та з нагаєм у другій. Він завдячує його Джонові Фізу і Пітерові Клейверзу.

В цьому чуді навернення рабів у релігію своїх поневолювачів ми бачимо, як у нашому західному суспільному організмі вже знайома нам тріщина між внутрішнім пролетаріатом і панівною меншістю була загоєна християнством, від якого наша панівна меншість намагалася відмовитись; і навернення американських негрів — ще один з багатьох тріумфів місіонерської активності нинішнього християнства. Наше покоління, що пережило світову війну, в процесі якої доти блискучі перспективи неопоганської панівної меншості стали швидко затьмарюватися, має можливість спостерігати, як життєвий сік знову видимо заструменів у гілках західного християнства; і це видовище дає підстави сподіватися, що, можливо, наступний розділ нашої західної історії уподібниться до завершального розділу еллінської історії. Замість спостерігати, як на розораному внутрішнім пролетаріатом грунті проросте нова церква, що успадкує духовні надбання цивілізації, надломленої і затягнутої в процес розпаду, ми ще, можливо, доживемо до того дня, коли нам пощастить побачити, як цивілізація, котра намагалася й не зуміла вистояти сама-одна, буде врятована попри власну хіть від фатального катаклізму, упавши в обійми предківської церкви, що її вона марно силкувалася відштовхнути від себе якомога далі. В цьому випадку недужа цивілізація, що ганебно піддалася сп’янінню від показної перемоги над фізичною природою, і збагачувалася матеріально, не дбаючи про багатства духу, і забула про Бога, може бути звільнена від вироку, який вона сама собі проголосила — пройти по трагічній стежці, котра в перекладі з еллінської на мову християнських образів, відступникові — буде надано змогу відродитися у вигляді у вигляді Respublica Christiansa, що була його ж таки давнім і набагато благороднішим ідеалом, до якого варто і треба прагнути.

Чи можливе таке духовне відродження? Якщо ми поставимо Никодимове запитання: «Хіба може людина ввійти до утроби своєї матері й народитися знову?», ми маємо надію дістати ту саму відповідь, яку дав Никодимові той, кого він назвав Учителем: «По правді, по правді кажу Я тобі: Коли хто не народиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже» .

Зовнішній пролетаріат

Переходячи до історії взаємин між нашим західним світом і примітивними суспільствами, з якими йому доводилося мати справу, можемо виявити ранню стадію, коли, як і еллінізм у часи свого розвитку, західнохристиянський світ здобував собі прихильність – приваблюючи їх своїм чаром. Найвідомішими з таких ранніх новонавернених стали члени недорозвиненої скандинавської цивілізації, яка в кінцевому підсумку піддалася — як у своїх тубільних барлогах на далекій півночі та в полярних колоніях у Ісландії, так і на територіях, відвойованих у християн, на Британських островах та в Нормандії,— духовному впливу цивілізації, що на неї наступала зброєю в руках. Так само мирно і стихійно було навернено в християнську віру кочовиків-мадярів та поляків, що жили в лісах, нетрях, але ця рання доба західної експансії позначена насильницькими походами, що за своїми масштабами залишили далеко позаду випадкові каральні акції та виселення, до яких вдавалися стародавні греки у взаєминах зі своїми примітивними сусідами. Ми можемо назвати хрестові походи Карла Великого проти саксів, а через два століття ті ж таки сакси самі вирушили у хрестовий похід на слов’ян, які жили між Ельбою та Одером; а в тринадцятому й чотирнадцятому сторіччях навіть ці жорстокі виправи були затьмарені винищенням пруссів, що жили за Віслою, рицарями Тевтонського ордену.

На північно-західному кордоні християнського світу повторюється та сама історія. Її перший розділ — мирне навернення в християнство англійців групою римських місіонерів, але потім ми бачимо, як застосовують насильство щодо далекозахідних християн, тугіше закручуючи на них гайку: початком цього тиску було засудження їх на церковному соборі в Уїтбі в 664 р. по Р. X., а кульмінацією — збройне вторгнення в Ірландію англійського короля Фрідріха Другого в 1171 р., схвалене папою римським. Але й це ще не кінець історії. Звички «вселяти страх», набуті англійцями в довготривалій агресії проти решток населення «кельтського поясу» на шотландських верховинах та в ірландських болотах, були перенесені через Атлантичний океан і використані проти північноамеканських індіанців.

Під час експансії нашої західної цивілізації, що за останні сторіччя поширилася на всю планету, натиск суспільства-агресора став таким могутнім, а різниця в ресурсах між ним та його примітивними супротивниками такою величезною, що цей навальний рух тривав аж поки досяг не хисткого кордону, а кінцевої межі, тобто межі, поставленої самою природою. В цьому всесвітньому наступі західної цивілізації проти ар’єргарду примітивних суспільств винищення, витіснення або насильницьке поневолення було правилом, а мирне навернення — винятком. Справді, ми можемо порахувати на пальцях однієї руки примітивні суспільства, які наше західне суспільство взяло собі в партнери. Це — шотландські верховинці, один з рідких анклавів неприборканих варварів, що дістався сучасному західному світові у спадок від середньовічного західного християнства; це народ маорі на Новій Зеландії; це також арауканці, які жили на околицях чілійської провінції андської світової держави і з якими довелося мати справу й іспанцям, коли вони завоювали Імперію Інків.

Найхарактернішим прикладом у цьому плані можна вважати єднання до західного суспільства шотландських верховинців і після того, як ці білі варвари зазнали невдачі у своїй останній спробі випручатися з його лабет під час Якобістського повстання 1745 р.; бо соціальну прірву між доктором Джонсоном та Горасом Уолполом з одного боку, і збройними ватагами, які доставили принца Чарлі в Дербі, з другого, було, мабуть, не легше замостити, аніж провалля між європейськими колоністами на Новій Зеландії або в Чілі і племенами маорі або арауканців. Сьогодні праправнуки обшарпаного воїнства принца Чарлі, безперечно, входять у одну стандартизовану соціальну субстанцію з нащадками отих шотландців-долинян та англійців у напудрених перуках, які стали переможцями в останньому раунді боротьби, що завершилася тільки двісті років тому; і все це тепер настільки перемішалося, що сама суть тієї боротьби змінилася до невпізнання в народній міфології. Шотландцям пощастило майже переконати англійців — якщо не самих себе,— що верховинський плед — на який жителі Едінбурга в 1770 р. дивилися приблизно так само, як жителі Бостона в ті самі часи дивилися на прикрашений перами головний убір індіанського вождя,— це національний одяг Шотландії; і кондитери-долиняни тепер продають цукерки «Еdinburgh Rock» у коробках, на яких намальовано шотландський плед.

«Варварські» кордони, які досі можна знайти в сучасному вестернізованому світі, дісталися йому в спадщину від незахідних цивілізацій, ще повністю непоглинених західним суспільним організмом. Серед таких кордонів особливо цікавим і важливим видається нам північно-західний кордон Індії, адже ми є громадянами країни, які взяла на себе обов’язок створити світову державу для захопленої процесом розпаду індуїстської цивілізації.

Під час індуїстського періоду лихоліття (близько 1175— 1575 рр. по Р. X.) крізь цей кордон часто проривалися іранські вожді грабіжницьких збройних ватаг. На якийсь час його пощастило закрити, бо в індуїстському світі утворилася світова держава, представлена Імперією Моголів. Проте на початку вісімнадцятого cторіччя християнської ери Рах Моgulica передчасно припинив своє існування, і варварами, які ринули через кордон — воювати за труп із маратхами, героями войовничої індуїстської реакції, спрямованої проти чужоземної, силоміць нав’язаної їм світової держави,— були східноіранські пуштуни та афганці; а коли Акбарову роботу взяли чужі руки і світову індуїстську державу було відновлено у формі Британської Індії, то захист північно-західного кордону виявився найважчим з усіх прикордонних завдань, що їх мусили виконувати в Індії британські будівничі імперії. Було випробувано кілька різновидів прикордонної політики, але жоден з них не дав задовільних наслідків.

Першою альтернативою, яку випробували британські будівничі імперії, було завоювати й повністю анексувати все східноіранське переддвер’я індуїстського світу аж до лінії, до якої поширювалися володіння Імперії Моголів у часи її найбільшої могутності і де тепер розташувалися її узбецькі держави-наступниці в басейні Амудар’ї — Сирдар’ї, та імперія Сефевідів — у Західному Ірані. Після кількох авантюрних розвідувальних операцій, які провів, починаючи від 1831 року, Олександер Бернс, англійці вдалися до ще ризикованішої витівки — в 1838 р. у Афганістан було відряджено британсько-індійське військо. Але ця амбітна спроба «тоталітарного» розв’язання проблеми північно-західного кордону закінчилася катастрофічною невдачею. Бо британські будівничі імперії, сп’янілі від успішного завоювання в 1799—1818 рр. усієї Індії, тобто всіх територій, що лежали на південний схід від басейну річки Інд, вочевидь переоцінили свої сили і недооцінили потужності та ефективності опору, до якого мала заохотити їхня агресія неприборканих варварів, що їх вони намагалися підкорити. І вже в 1841 —1842 рр. операція завершилася катастрофою більшого масштабу, ніж аналогічна катастрофа, якої зазнала італійська армія в горах Абіссінії 1896 року.

Після цієї грандіозної поразки британські амбіції завоювати прилеглі до індійських кордонів гірські території оживали лише вряди-годи й на короткий час, і після підкорення Пенджабу в 1849 р. варіанти прикордонної політики носили скорше тактичний, аніж стратегічний характер. Тут, по суті, ми маємо limes того самого політичного гатунку, що й рейнсько-дунайський кордон Римської імперії в перші сторіччя християнської ери. Коли (і якщо) британсько-індійська панівна меншість здасться на умовляння внутрішнього пролетаріату індуїстського суспільства і покине сцену своїх чимдалі невдячніших трудів, буде цікаво подивитися, як цей емансипований внутрішній пролетаріат, ставши господарем у власному домі, зуміє розв’язати проблему північно-західного кордону.

Якщо тепер ми запитаємо себе, чи зовнішні пролетаріати, створені нашим західним суспільством на різних етапах своєї історії в різних частинах світу, були стимульовані своїми випробуваннями до якихось актів творчості у сферах поезії та релігії, ми відразу згадаємо про геніальну творчу діяльність тих варварських ар’єргардів у «кельтському поясі» та в Скандинавії, чиї спроби дати життя власним цивілізаціям зазнали невдачі внаслідок поразки в їхній боротьбі з новонародженою цивілізацією західнохристиянського світу. Ці події ми вже обговорювали в нашому дослідженні у іншому зв’язку, тому можна відразу перейти до зовнішніх пролетаріатів, які виникли на кордонах західного світу, що бурхливо й швидко розвивався в Новітню Добу. Оглядаючи цей широкий ландшафт, ми обмежимося одним прикладом творчої активності варварів у кожній з двох сфер, де, як ми вже знаємо, їх треба шукати.

В царині поезії ми звернемося до «героїчного» епосу, створеного в шістнадцятому — сімнадцятому сторіччях християнської ери варварами-босняками, що жили по той бік південно-східного кордону Дунайської імперії Габсбургів. Цей приклад цікавий, бо, на перший погляд, він видається винятком з правила, за яким зовнішній пролетаріат затягнутої в процес розпаду цивілізації не може бути стимульований до створення «героїчної» поезії, доки згадана цивілізація не промине стадію своєї світової держави і не провалиться в період міжцарів’я, коли варвари дістають нагоду вдертися на її територію (тобто відбувається «рух племен»). Але Дунайська монархія Габсбургів, що з погляду Лондона або Парижа була тільки однією з локальних держав у політично розділеному західному світі, мала всі властивості західної світової держави в очах її власних підданих, а також у очах тих із її незахідних сусідів та супротивників, проти яких вона служить «панцирем» і щитом, захищаючи все тіло західного християнського суспільства, чиї члени мають змогу жити в мирі й добробуті завдяки неусвідомлюваній ними місії Габсбурзької монархії.

Босняки були ар’єргардом континентальних європейських варварів, яким раніше довелося пережити незвичайний — і незвичайно болючий — досвід бути затиснутими між вогнем двох агресивних цивілізацій — західнохристиянської і східнохристиянської. Першим до босняків дійшов вплив православно-християнської цивілізації, але вони відкинули його в ортодоксальній формі, і він зміг проникнути в їхнє середовище, лише перебравшись у маскарадну одіж єретичної секти богомілів. До цієї єресі вельми вороже поставилися обидві християнські цивілізації, і за цих обставин босняки вітали прихід османів-мусульман, після чого відреклися від свого богомільства й «перетворилися на турків» — у релігійному розумінні. Опинившись під оттоманським протекторатом, і югославські неофіти ісламу стали грати на оттоманському боці оттомано-габзбурзького кордону ту саму роль, яку на габебурзькому боці грали югослави-християни, втікачі з територій, що підпали під оттоманське правління. Обидві групи югославів, що протистояли одна одній, знайшли собі аналогічне заняття: вони чинили збройні наскоки на територію ворожої держави — тобто одні нападали на Оттоманську імперію, другі — на імперію Габсбургів; і на тій самій родючій землі, скропленій кров’ю безперервних прикордонних сутичок, виникли дві незалежні школи «героїчної» поезії, обидві на сербо-хорватській мові, розвиваючись і розквітаючи поруч і, мабуть, зовсім не впливаючи одна на одну.

Наш приклад із творчої діяльності зовнішнього пролетаріату в царині релігії ми знайдемо на протилежному кінці світу, а саме: на кордоні, який у дев’ятнадцятому сторіччі проліг між Сполученими Штатами і територіями червоношкірих індіанців.

Дивовижно, що північноамериканські індіанці виявилися здатними на хай там який творчий релігійний відгук на виклик європейської агресії, враховуючи, що їм постійно доводилося відступати, від того моменту, коли в Америці висадилися перші європейські колоністи, і до того, коли зазнала невдачі остання індіанська спроба збройного опору у війні сіу 1890 р., через двісті вісімдесят років, і ще дивовижніше те, що ця індіанська реакція могла мати смиренний характер. Було б імовірніше чекати, що індіанські збройні ватаги або створять поганську релігію за своїм образом і подобою — такий собі ірокезький Олімп або Асгард, або запозичать найвойовничіші елементи кальвіністського протестантизму в своїх супротивників. Одначе ціла низка пророків, починаючи від анонімного пророка з племені делаварів, що проповідував у 1762 р., і закінчуючи Вовокою, який з’явився близько 1885 р. у Неваді, навчали одноплемінників зовсім іншої євангелії. Вони проповідували мир і закликали своїх учнів відмовитися від усіх технічно-матеріальних удосконалень, які вони перейняли від своїх білих ворогів, і насамперед не застосовувати вогнепальну зброю. Вони проголошували, що індіанці, які так чинитимуть, увійдуть у земний рай, де спізнають блаженство і де до живих приєднаються душі їхніх предків, і що Месіанське Царство Червоношкірих не зможе бути завойоване ані томагавками, ані — тим більше — кулями. До яких наслідків призвело б засвоєння індіанцями цього вчення, ми сказати не можемо; воно виявилося незбагненним і надто високим для варварських воїнів, яким було адресоване, але в цих зблисках лагідного світла на темному в похмурому обрії ми впізнаємо відсвіти магічного сяйва природженої християнської душі, оселеної в тілі примітивної людини.

Нині виглядає так, що для небагатьох стародавніх варварських спільнот, які ще можна знайти на географічній карті світу, залишається єдиний шанс вижити — вдатися до тактики аботрітів та литовців, котрі в середньовічному періоді історії нашої західної експансії мали передбачливість уникнути насильницького приєднання до культури, надто могутньої, щоб вони могли вчинити їй опір, перекинувшись до неї самохіть. Серед сьогоднішніх решток стародавнього варварського світу ще стоять дві щільно обложені фортеці варварства, в кожній з яких винахідливий варварський воєначальник удався до рішучої спроби врятувати, можливо, ще не цілком безнадійну ситуацію за допомогою потужного культурного контрнаступу.

В Північно-Східному Ірані існує можливість того, що північно-західна прикордонна проблема для Індії буде нарешті розв’язана, але не за допомогою якоїсь рішучої акції проти диких варварів, оселених на індійському боці індо-афганського кордону, а скорше внаслідок добровільної вестернізації самого Афганістану. Бо якщо ця афганська спроба досягне успіху, одним з її наслідків стане те, що збройні ватаги на індійському боці опиняться між двох вогнів, і їхнє становище виявиться безнадійним. Рух за вестернізацію Афганістану розпочав король Аманулла-хан (1919—1929 рр. по Р.Х.). Це завдання революціонер із царською кров’ю в жилах виконував із такою надмірною запопадливістю, що втратив трон. Але персональний крах Аманулли-хана не виявився фатальним для розпочатої ним реформи. На 1929 рік процес вестернізації зайшов надто далеко, щоб народ Афганістану міг змиритися з чисто варварською реакцією вождя повсталих Бачаї Сакао. І за правління короля Надіра та його наступника процес вестернізації було продовжено без жодних перешкод.

Та особливо енергійно політику вестернізації в обложеній варварській фортеці проводив Абдул Азід ібн Сауд, король Неджду і Хіджазу — воїн і державний діяч, який 1901 року повернувся з політичного заслання, в якому народився, і в кінцевому підсумку став володарем усієї Аравії на захід від пустелі Руб-ель-Халі і на північ від Йєменського королівства зі столицею в Сині. Як варварського вождя-воєначальника ібн Сауда можна порівняти за ступенем освіченості з королем вестготів Атавульфом? Він усвідомлював усю могутність науки і техніки сучасного Заходу й охоче застосовував її досягнення у своїй державі, а надто ті, використання яких давало особливий ефект в умовах Центрально-Аравійської пустелі — артезіанські колодязі, автомобілі, літаки. Але передусім він розумів, що необхідною основою західного способу життя є запровадження закону і правопорядку.

Коли так чи інак із культурної мапи вестернізованого світу буде стерто останній найупертіший анклав, чи матимемо ми підстави привітати себе з остаточним викоріненням варварського ладу на землі? Цілковите зникнення варварського середовища зовнішнього пролетаріату не матиме вирішального значення для нашої власної долі, оскільки ми вже переконалися (якщо дане дослідження може претендувати на наукову вартість), що загибель, яка спіткала чимало цивілізацій у минулому, була спричинена не діяльністю зовнішніх чинників, а внутрішніми силами руйнації, тобто кожне таке суспільство, по суті, здійснювало акт самогубства.

«Ми гинемо від внутрішньої фальші». Можна, звичайно, винищити останніх варварів стародавньої породи внаслідок завоювання та освоєння останніх клаптиків нічийної землі, які ще залишаються за антиварварськими кордонами, нині відсунутих майже впритул до тих меж, які фізична природа ставить кожному кордону у світі. Але цей безпрецедентний тріумф не принесе нам жодної вигоди, якщо варвари в ту саму мить, коли ми їх знищимо за кордоном, знайдуть собі нове місце для проживання, оселившись у наших душах. І хіба не там нині шикуються до битви наші варвари? «Стародавні цивілізації були зруйновані зайшлими варварами; ми виховуємо своїх власних». Хіба не бачили ми, як уже за життя нашого покоління просто на наших очах у одній країні за іншою набираються нові й нові варварські збройні ватаги, і це робиться не на околицях а в самому осередді світу, який досі йменувався християнським? Хіба не духовними варварами були ті, хто воював у Fascii di Combatimento або в Sturmabteilungen? Хіба їм не втовкмачували, щj вони нерідні діти суспільства, з лона якого вони вийшли, що вони пригноблена його частина, а тому мають цілковите моральне право завоювати собі «місце під сонцем» брутальною військовою силою? Хіба не цю саму доктрину вбивали в голови своїм воїнам вожді-воєначальники зовнішнього пролетаріату Гензеріх і Аттіла і всі інші, коли вели їх грабувати те чи те суспільство, що із власної вини втратило здатність захищати себе? Не чорна шкіра, а чорні сорочки були, безперечно, прикметною ознакою варварства в Італо-абіссінській війні 1935—1936 рр., і одягнений у чорну сорочку варвар чинив куди жахливіші злочинства, ніж чорношкірий тубілець, який став його жертвою. Чорносорочечник був носієм зла, тому що умисне грішив проти успадкованих від свого суспільства високих ідей, і він становив страшну загрозу, бо для здійснення свого гріха міг скористатися успадкованою від того ж таки суспільства ефективною технікою, обернувши засоби, які мали служити Богові, на службу Дияволу. Але зробивши цей висновок, ми ще не докопалися до суті справи, бо не поставили запитання, з якого джерела виник новочасний італійський дух варварства.

Якось Муссоліні проголосив, що він думає про «Італію так само, як великі англійці, що створили Британську імперію, думали про Англію, і так само, як великі французькі колонізатори думали про Францію» . І перш ніж ми з презирством відкинемо цю італійську карикатуру на діяння наших предків, нам варто пригадати, що карикатура може бути на диво точним портретом. У огидній фізіономії новоіталійського варвара, який звернув убік із торованої стежки цивілізації, ми можемо всупереч власному бажанню розгледіти риси славетних англійців, що їх нація завжди вважала взірцем,— Клайва, Дрейка і Хокінза.

Але чи не слід нам поглянути на цю проблему ще й з іншого боку? Чи не варто пригадати — а на користь цього свідчать усі факти, наведені в даному розділі,— що в усіх війнах між панівними меншостями та зовнішніми пролетаріатами у ролі агресорів виступають саме панівні меншості? Ми не повинні також забувати, що історію воєн між «цивілізаціями» і «варварами» писали майже виключно люди з «цивілізованого» табору. Отже, класична картина, на якій зовнішній пролетар винищує вогнем і мечем людність тієї чи тієї безневинної цивілізації, навряд чи відбиває об’єктивну істину, а радше виражає обурення «цивілізованої» сторони конфлікту з того факту, що вона стала об’єктом контрнападу, що його сама ж таки спровокувала. Звинувачення варвара в устах його смертельного ворога звучить приблизно так:

Страшна це тварюка, бридка її суть:
Себе захищає, коли її б’ють!

Advertisements

0 Responses to “Внутрішній і зовнішній пролетаріати в західному світі”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Липень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Сер »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: