Георгій Лапчинський, лідер “групи федералістів” у КП(б)У

В. Харченко

У грудні 1926 р. “Летопись революции” — журнал Комісії з історії КП(б)У і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У опублікував спогади Г.Лапчинського про проведену наприкінці листопада 1919 р. в Гомелі нараду більшовиків не окупованих денікінцями регіонів України. Пояснюючи, що спонукало його взятися за перо, автор статті зазначив: “…Історія скликання цієї наради, хід її і наслідки становлять безперечний інтерес для історії партії і революції на Україні”. Редакція журналу, погодившися з Лапчинським, що “Гомельська нарада … повинна зайняти своє місце в політичній історії КП(б)У”, уточнила: “головним чином тому, що на ній укапістським настроям у рядах нашої партії було завдано рішучого удару”.

Означення “укапістський” походить, як відомо, від абревіатури УКП (Українська комуністична партія, що існувала в 1920 — 1925 рр. паралельно з Комуністичною партією (більшовиків) України, становлячи відносно неї легальну опозицію). Суть укапізму — одного з різновидів т.зв. українського націонал-комунізму “Комуніст України” докладно висвітлив у першому номері за 2000 р., передрукувавши з журналу “Більшовик” за 1925 р. статті визначного діяча КП(б)У М.Скрипника “Об укапизме” і лідера УКП А.Річицького “До єдиної партії”. Нижче у статті Г.Лапчинського “Гомельськое совещание” йдеться про ще один різновид українського націонал-комунізму — “федералізм”, що зародився не поза КП(б)У (як укапізм чи боротьбизм), а всередині більшовицької партії, не набувши, правда, значного поширення і проіснувавши недовго (з літа 1919 р. до літа 1920 р.).

Постає запитання: чому Г.Лапчинський і “Летопись революции” згадали про Гомельську нараду аж через сім років після її проведення? Відповідь слід шукати в особливостях політичної біографії Г.Ф.Лапчинського. На жаль, в історичній літературі цьому партійному і державному діячеві приділено надто мало уваги, а до того ж, ряд фактів перекручено. Матеріали, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань (ЦДАГО) України, дають змогу висвітлити політичну діяльність Лапчинського повніше і об’єктивно, без, як то кажуть, цензурних купюр.

Георгій (Георг, Юрій, Юрко) Федорович Лапчинський народився 7 січня 1887 р. у Царському Селі в сім’ї військового лікаря. Ще гімназистом прилучився до революційного руху, з жовтня 1905 р. член більшовицької партії. У 1911 р. закінчив юридичний факультет Петербурзького університету з дипломом I ступеня, наступного року був удруге заарештований за революційну діяльність (уперше — в 1910 р.) і засуджений до заслання.

З 1914 р. Георгій Лапчинський відбував заслання в м. Новогеоргієвську Херсонської губернії, а з наступного року — в Кременчуці, де зайнявся адвокатською практикою і водночас керував підпільною організацією РСДРП в місті і посаді Крюкове. Влаштував на своїй квартирі конспіративну явку. Після Лютневої революції очолив Кременчуцьку Раду робітничих депутатів, а під час корніловського заколоту — і комітет революційної охорони міста.

Г.Ф.Лапчинский одним з перших усвідомив необхідність об’єднання більшовицьких організацій України. Як делегат від кременчуцьких більшовиків узяв участь у роботі Крайового (Обласного) з’їзду РСДРП(б) у Києві 3 — 5 грудня 1917 р. З’їзд обрав Лапчинського своїм головою. У протоколі з’їзду зафіксовано (в короткому викладі) його виступи з ряду питань порядку денного. Найбільший інтерес становить виступ у питанні про створення всеукраїнської партійної організації. Лапчинський вважав, що вона має бути “крайовою”, “обласною” організацією, “частиною” РСДРП. Щодо найменування створюваного всеукраїнського більшовицького об’єднання він вніс таку пропозицію: “Назва с.-д. не повинна існувати. Ми погані демократи, а слово “соціаліст” опаскуджено. Найправильніша назва “комуністи”… Ми можемо називатися таким чином “РСДРП — Український союз комуністів”. Назва “союз” для обласної організації в нашій історії не новина” (Летопись революции, 1926, № 5, с. 81).

Згадуючи через вісім років про той свій виступ, Лапчинський писав: “…Я вважав, що без Всеросійського з’їзду не можна змінити назву РСДРП; у цій частині ми не повинні вносити ніяких змін… Але під заголовком РСДРП ми можемо вмістити другий заголовок: “Український Союз Комуністів”; цим ми 1) визначаємо себе, як організацію, що діє в українському масштабі (аналогія — “Закавказький Союз”) і 2) головне — запроваджуємо назву “комуніст” (там же, с. 92).

З’їзд назвав крайову (всеукраїнську) більшовицьку організацію інакше: “РСДРП — Соціал-демократія України” і обрав крайовий партійний центр — Головний Комітет Соціал-демократії України. Лапчинський став одним з дев’яти його членів. На своєму першому засіданні ГК СДУ встановив посаду секретаря Головного Комітету і обрав на неї Г.Ф.Лапчинського.

Хоча крайовий партійний з’їзд визначив місцем перебування Головного Комітету столицю України Київ, через кілька днів ГК СДУ вимушено переїхав разом із законно обраними делегатами зірваного Центральною Радою всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів до Харкова, де політична обстановка була набагато сприятливішою для більшовиків.

Тут, у Харкові, 11 — 12 (24 — 25) грудня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Рад. На доповідь Г.Ф.Лапчинського “Про владу і державний устрій на Україні” з’їзд прийняв історичну резолюцію про проголошення України республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Лапчинського було обрано членом найвищого в період між з’їздами Рад органу державної влади — Центрального Виконавчого Комітету Рад України. 17 (30) грудня ЦВК затвердив склад першого Радянського уряду республіки — Народного Секретаріату. Лапчинський посів в уряді посаду головного писаря (керуючого справами), дещо пізніше — народного секретаря соціального забезпечення за сумісництвом, а після II Всеукраїнського з’їзду Рад (Катеринослав, 17 — 19 березня 1918 р.) — народного секретаря судових справ (юстиції). Як політичний представник Народного Секретаріату при командуванні радянськими військами Лапчинський взяв участь у поході з Харкова на Київ і визволенні столиці від гайдамаків.

Разом з Є.Б.Бош, М.О.Скрипником, В.П.Затонським та іншими членами уряду Г.Ф.Лапчинський доклав багато зусиль до зміцнення щойно народженої Української Радянської держави. Що ж до обов’язків секретаря Головного Комітету Соціал-демократії України, то виконувати їх Лапчинському фактично не довелося, оскільки комітет майже не проводив ніякої діяльності. Причин цього декілька. Одна — невизнання Донецько-Криворізьким обкомом РСДРП(б) Головного Комітету як всеукраїнського партійного центру; друга — переобтяженість членів ГК СДУ роботою в ЦВК і Народному Секретаріаті; третя — невизначеність позиції ЦК РСДРП(б). “Уже з Харкова наприкінці грудня, — згадував Лапчинський, — я надіслав до Центрального Комітету офіційне повідомлення про проведену конференцію з доданням резолюцій, списку членів Головного Комітету і з проханням у встановленому партійним статутом порядку затвердити нову українську крайову організацію, як “Соціал-демократію України”. Чи потрапило це повідомлення до ЦК і чи мав він з цього приводу судження, мені так і залишилося невідомим” (там же, с. 63).

18 квітня 1918 р. у Таганрозі було утворено замість ЦВК і Народного Секретаріату єдиний орган — Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів. Лапчинський не був включений до його складу, а направлений до Москви, де очолив українське відділення Народного комісаріату закордонних справ РСФРР. Брав участь у переговорах делегації Радянської Росії з делегацією гетьмана України П.П.Скоропадського.

19 — 20 квітня 1918 р. Г.Ф.Лапчинский взяв участь у Таганрозькій партійній нараді, яка започаткувала підготовку до Першого з’їзду КП(б)У. У “Нарисах історії Комуністичної партії України” міститься твердження, нібито на нараді Лапчинський “намагався організаційно відірвати КП(б)У від РКП(б) для здійснення своїх фракційних цілей”, “підтримував пропозицію про самостійність КП(б)У з націонал-ухильницьких позицій” (Нариси… К., 1977, с. 261). Однак ні протоколом наради, ні якимось іншим документом цього не зафіксовано.

Перехід Лапчинського на позиції націонал-ухильництва відбувся, з усього видно, пізніше — влітку 1919 р. Саме тоді він, за власним визнанням, “солідаризувався” з “групою федералістів” і надалі брав в її діяльності найактивнішу участь. На користь цього припущення говорить і те, що в травні 1919 р. Лапчинський, обраний ще в березні на III Всеукраїнському з’їзді Рад членом ВУЦВК, був призначений на відповідальний пост секретаря ВУЦВК замість С.В.Косіора, затвердженого тоді членом Політбюро і секретарем ЦК КП(б)У. Навряд чи призначення Лапчинського відбулося б, якби він відстоював погляди, що суперечили офіційній лінії ЦК КП(б)У.

Лапчинський працював секретарем ВУЦВК недовго. У протоколі засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 15 серпня 1919 р. міститься короткий запис: “Прохання т.Лапчинського увільнити його від обов’язків секретаря ЦВК”. І ще коротше рішення: “Прохання задовольнити”. Що це — вимушена, під тиском керівництва КП(б)У, заява про відставку чи акт протесту проти здійснюваної тим керівництвом хибної, на думку Лапчинського, політики?

У Москві, куди незабаром переїхали Лапчинський та його однодумці, діяльність “групи федералістів” пожвавилася. Відкритий бій офіційній лінії ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У вони дали в листопаді 1919 р., направивши до ЦК РКП(б) листа з викладом своїх поглядів. Незважаючи на несприйняття цих поглядів Центральним Комітетом РКП)б) і Гомельською нарадою ряду відповідальних працівників КП(б)У, “федералісти” продовжували стояти на своєму. У справу втрутився В.І.Ленін. Вождь партії рішуче засудив їх діяльність, наголосивши, що “їх пересуди щодо політики ЦК РКП є порушенням дисципліни і перешкодою організованій і дружній роботі”; “ЦК закликає їх припинити пересуди та прожектерство і негайно взятися до роботи, якнайсуворіше проводячи лінію і директиви ЦК РКП” (Ленін В.І. Повне зібр. тв., т. 51, с. 95 — 96).Оргбюро ЦК РКП(б) 18 грудня 1919 р. оголосило “федералістам” догану.

Тут нема потреби викладати зміст позиції “федералістів” — про це докладно й з усією відвертістю розповідає сам Г.Ф.Лапчинський у статті “Гомельское совещание”. Зробимо лише деякі порівняння.

На Гомельській нараді Лапчинський обстоював доцільність:

а) “заміни КП(б)У Українською комуністичною партією (більшовиків), незалежною від РКП і безпосередньо підпорядкованою тільки Комінтерну”;

б) “об’єднання України з іншими соціалістичними республіками … тільки на істинно-федеративних засадах, а саме так, щоб спільні для всіх федерованих держав органи управління складалися з представників усіх членів федерації”, причому “при об’єднанні деяких галузей управління і господарства України з Росією та іншими радянськими республіками спільні федеральні органи, що відають цими галузями, ні в якому разі не повинні збігатися з відповідними адміністративними органами власне Великоросії”.

Наведена вище позиція Г.Ф.Лапчинського прямо суперечила:

а) резолюції VIII з’їзду РКП(б) “З організаційного питання”, прийнятій 19 березня 1919 р. Там записано: “…Необхідне існування єдиної централізованої Комуністичної партії з єдиним ЦК, що керує всією роботою партії… Центральні Комітети українських, латиських, литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії і цілком підпорядковані ЦК РКП”;

б) рішенню Всеросійського ЦВК, прийнятому на його засіданні 1 червня 1919 р. з участю повноважних представників України, Білорусії, Латвії і Литви, про військовий і економічний союз радянських республік. Рішення передбачало: створення спільних збройних сил з єдиним командуванням, об’єднання рад народного господарства, залізничного транспорту, фінансів і комісаріатів праці. Управління цими галузями покладалося на відповідні наркомати РСФРР, ніяких “спільних федеральних органів”, що не збігалися б з “відповідними органами власне Великоросії”, як пропонував Лапчинський, не створювалося.

Оцінюючи тогочасниу позицію Г.Лапчинського, слід не обминати ряду принципових моментів. Звернемо увагу хоча б на такі. Чи можна було без монолітної єдності ленінської партії, найтіснішого союзу радянських республік на чолі з РСФРР розраховувати на розгром всеросійської і місцевої, української контрреволюції та іноземної інтервенції? Загальновизнано, що саме завдяки цьому було захищено державність українського народу, ліквідувати яку поставив собі за мету “єдино-неділимець” генерал Денікін, відвернуто передачу С.В.Петлюрою великої частини території України Польщі в обмін на підтримку Ю.Пілсудським його “визвольних змагань”.

Лапчинський, будучи, за його словами, “корінним великоросом за походженням і за партійною своєю дореволюційною роботою”, за короткий період життя в Україні дійшов переконання, що одне з важливих завдань партії — “рішуче порвати з успадкованими від часів царизму презирством до всього місцевого, національного, з поглядом на Україну не як на самостійну країну, населену одним з найзначніших за своєю чисельністю європейським народом, а як на придаток до Росії”. Однак для реалізації цього справді важливого завдання аж ніяк не обов’язково було дистанціюватися від РКП(б) і РСФРР. Майже одночасно з Гомельською нарадою в Москві під керівництвом В.І.Леніна і з участю ряду діячів КП(б)У відбулися два засідання Політбюро, Пленум ЦК і, нарешті, VIII Всеросійська конференція РКП(б), на яких було розроблено і прийнято історичну резолюцію “Про радянську владу на Україні”. Резолюція визначила практичні заходи до виправлення допущених у республіці помилок в національному та селянському питаннях, на які звертали увагу Лапчинський та багато інших комуністів. До речі, величезне значення резолюції “Про радянську владу на Україні” визнав і він сам.

Незважаючи на категоричне відхилення “федералістських” поглядів Гомельською нарадою, на винесення Оргбюро ЦК РКП(б) догани “федералістам”, Лапчинський не лише не визнав хибності своєї позиції, а, більше того, радикалізував її і навіть вдався до різких випадів проти Радянської Росії. Так, він твердив: “Російський пролетаріат, російський робітничий клас економічно заінтересований в експлуатації українського”; “Російська шовіністична дрібнобуржуазна інтелігенція заінтересована у збереженні свого культурного впливу на український пролетаріат, заінтересована у збереженні гегемонії російської культури над українським народом, чіпляється за цю гегемонію, чіпляється за анексію України Росією”.

За ці погляди, висловлені публічно, ЦК КП(б)У виключив Лапчинського з партії. Проте, оскільки Лапчинський виявився делегатом IV конференції КП(б)У (Харків, 17 — 23 березня 1920 р.), то конференція (на правах з’їзду) виділила зі свого складу спеціальну комісію для з’ясування обґрунтованості покарання. На доповідь комісії конференція постановила: “Лапчинського залишити в рядах партії, але протягом 3-х місяців відсторонити від відповідальної партійної роботи”. Визначивши, що участь у конференції також є відповідальною партійною роботою, конференція позбавила Лапчинського делегатського мандата (див.: Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України, 17 — 23 березня 1920 р. Стенограма, К., 2003, с. 34 — 39, 172 — 183, 186, 192, 471).

У липні 1920 р. рішенням Політбюро ЦК КП(б)У Г.Ф.Лапчинський був удруге виключений з партії. Він вступив до націонал-комуністичної Української комуністичної партії і незабаром був кооптований до складу її ЦК. Проте у травні 1922 р. вийшов з ЦК УКП і припинив активну політичну діяльність. Протягом року працював у Варшаві, Берліні як представник Українського Червоного Хреста і Державного видавництва України. Повернувшись до УСРР, працював юрисконсультом губсільгоспбанку в Києві, директором кінофабрики в Одесі.

Після саморозпуску УКП (березень 1925 р.) Лапчинський подав до ЦК КП(б)У заяву із визнанням своїх помилок і проханням поновити його в партії. У 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У задовольнило це прохання. Поновлення членства Лапчинського в більшовицькій партії дало йому можливість виступати у партійній пресі. Одне із свідчень цього — стаття “Гомельское совещание” в журналі Істпарту ЦК КП(б)У.

З початку 1928 р. до червня 1930 р. Лапчинський працює у Львові генеральним консулом СРСР, потім — у Москві в Наркоматі закордонних справ. У 1931 р. повернувся в Україну. Працював у Харкові членом президії і завідуючим сектором Держплану УСРР, з 1934 р. — у Києві членом облвиконкому і завідуючим обласним відділом комунального господарства.

За свідченням дружини Г.Ф.Лапчинського А.К.Єграшевої-Лапчинської, він вільно володів французькою мовою, знав також німецьку, англійську, вивчав польську, італійську, іспанську. У поєднанні з вищою юридичною освітою це обіцяло блискучу дипломатичну кар’єру, тим більше, що Георгій Федорович набув і певного практичного досвіду роботи в НКЗС РСФРР і СРСР. Проте Лапчинський при першій нагоді, коли у грудні 1918 р. почалося визволення України від німецьких окупантів і петлюрівців, повернувся в республіку. Він був призначений уповноваженим Тимчасового робітничо-селянського уряду України в одному з військових формувань, що вело визвольні бої, далі — головою губревкому і губкому КП(б)У в Чернігові. “Я так тісно й органічно зв’язаний з Радянською Україною з перших її кроків, — писав він дружині, — що не вважаю себе вправі полишати Україну…”

І все ж навесні 1935 р. Г.Ф.Лапчинський опинився аж в Алма-Аті, де зайняв посаду заступника наркома охорони здоров’я і головного санітарного інспектора Казахстану. Що спричинило від’їзд з України? Документів, які проливали б світло на цей крок, розшукати не вдалося. Проте, гадаємо, не буде помилковим твердження, що до від’їзду Лапчинського спонукали політичні репресії, які дедалі ширше розгорталися в Україні з початку тридцятих років і жертвами яких стали, зокрема, чи не всі колишні укапісти, боротьбисти, “націонал-ухильники” в КП(б)У. До цієї категорії “ворогів народу” могли, поза всяким сумнівом, зарахувати і колишнього лідера “групи федералістів”, хоч він давно визнав і засудив ті свої “гріхи” і після поновлення в партії чесно й сумлінно виконував ту роботу, яку йому доручала партія.

Чи то сам Георгій Федорович виявив ініціативу, чи то виїхати з охопленої полум’ям масових репресій України до далекого Казахстану, де його ніхто не знав, порадили і посприяли доброзичливці з тодішнього керівництва КП(б)У (без їхньої допомоги Лапчинський не зайняв би відповідальної посади в іншій республіці)… Проте і на новому місці проживання уникнути біди не вдалося.

Восени 1935 р. Лапчинський був арештований в Алма-Аті, а 21 квітня 1936 р. Особливою нарадою при НКВС СРСР засуджений на 5 років спецтаборів. Покарання відбував на Колимі, де й помер 13 березня 1938 р. “Причина і місце смерті, — повідомив Замоскворецький відділ ЗАГС (м. Москва) сім’ю Г.Ф.Лапчинського (дружина, син, дочка) — невідомі”.

30 жовтня 1956 р. Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду Казахської РСР скасувала постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 21 квітня 1936 р. і припинила провадження за відсутністю складу злочину, а 25 лютого 1957 р. ЦК Компартії Казахстану реабілітував Г.Ф.Лапчинського у партійному відношенні. Однак, незважаючи на повну реабілітацію Лапчинського, його політична діяльність і далі висвітлювалась в історико-партійній літературі упереджено, однобічно — активна участь у революційній боротьбі і радянському будівництві в Україні замовчувалась, а помилки 1919 — 1920 рр. вип’ячувалися. У сучасній, пострадянській Україні увага істориків зосереджується, як і раніше, на короткому “федералістському” періоді життя Лапчинського. Тільки тепер помилки націонал-ухильницького характеру здебільшого кваліфікуються як “відстоювання інтересів України”. Однак правда історії несумісна з вип’ячуванням тільки “вигідних” чи, навпаки, тільки “невигідних” фактів біографії Г.Ф.Лапчинського, як і будь-якого іншого політичного діяча.

* * *

При передруку статті Г.Лапчинського збережено особливості тогочасного правопису. До приміток редакції “Летописи революции” редакція “Комуніста України” додала свої з метою допомогти сучасному читачеві краще зрозуміти документ майже вісімдесятирічної давності.

0 Responses to “Георгій Лапчинський, лідер “групи федералістів” у КП(б)У”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Липень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: