Україна без бідних і багатих

Андрій Дуда

Все, що ми сьогодні можемо бачити, — це експлуатація ностальгії радянських людей за стабільністю, ситим (за радянськими мірками) життям та повною безвідповідальністю.

Умовно політичні сили, котрі декларують ліву ідеологію, можна поділити на кілька груп:

1) «імперські» (радянські) ліві;

2) сателітні ліві;

3) «нові» ліві.

До першої групи відносимо насамперед Комуністичну партію України, Соціалістичну партію України, Прогресивну соціалістичну партію України та низку дрібніших політичних, громадських організацій, таких як «Союз радянських офіцерів», «Робітничий спротив», «Ленінська комуністична спілка молоді» тощо. «Імперські» ліві — це найбільш паразитичний, деструктивний елемент. Передусім щодо лівої ідеї, оскільки проросійські, «імперські» ліві партії стали стримуючим фактором до формування і розвитку національна лівої ідеології. Сила «імперських» лівих — у слабкості, безвольності народу. Таких людей у нас досить багато, оскільки тільки комуністи мають стійку соціальну базу — не менше як 20% виборців. До того ж виборців надійних і дисциплінованих, загартованих радянським режимом. Ці виборці, як правило, люди похилого віку, є предметом постійних заздрощів багатьох політичних сил. Саме як спробу переорієнтації електорату комуністів на благо олігархів і кланів треба сприймати утворення нових «лівих» партій і їх сателітів.

Другу групу лівих організацій складають політичні утворення, котрі ідентифікують себе з «лівим центром» — Соціал-демократична партія України (об’єднана), «Трудова Україна», «Солідарність», Соціал-демократичний союз, «Демократичний союз». «Нові ліві» сприймають народ виключно як електорат, як машину, що голосує. Тому досягнення своїх вузькокланових цілей вбачають не в покращанні добробуту народу, а в удосконаленні «голосувальної машини», удосконаленні технологій, за якими можна зацікавити чи примусити електорат голосувати саме так, а не інакше. Ідея боротьби за народні права тут, звичайно, і не ночувала, тут ночують «проекти». Ця група лівих партій з погляду історичної перспективи не має майбутнього. Щоб представляти ідею, треба в неї вірити, нею жити; треба їздити в громадському транспорті, плацкартних і загальних вагонах, одягатися не в бутиках і харчуватися не з найдорожчого ринку, і не «спускати» за одну ніч в казино річний бюджет середньостатистичної сім’ї. Бо виходить абсурд: Суркіс, Медведчук, Волков, Пінчук, Шаров, Порошенко назвалися лівими. Вони б ще дігерами назвались.

Третю категорію складають політичні групи, котрі вийшли із середовища «імперських» лівих, «успадкували» зовнішні ознаки їхньої ідеології, але за своїм змістом є сателітними організаціями олігархічних структур. Сюди віднесемо Комуністичну партію України (оновлену), Партію пенсіонерів України, партію «Справедливість», Українську комуністичну спілку молоді тощо. їхня політична і людська безпринципність вражає. Скажімо, у парламенті представники цих «комуністичних» груп спокійно мігрують у фракції «Батьківщини», «Трудової України» та інших мафіозно-олігаргічних структур.

На нашу думку, сьогодні визріли всі умови до створення в Україні справді лівої національної партії:

1) легітимізація результатів соціального перерозподілу. Видання Указу Президента про легалізацію тіньових капіталів треба вважати кроком до консервації результатів перерозподілу матеріальних благ, котрий був розпочатий у 1992 році і триває досі. Мотивуючи це потребою наповнення бюджету, притоку капіталів, владні структури роблять усе, щоб переконати простий народ у тому, що назвати злодія бізнесменом, а рекетира спортсменом — єдиний порятунок для України. Принцип соціальної справедливості тут сприймається як атавізм;

2) легалізація доходів автоматично легалізує перверсивну модель соціальної стратифікації, яка є в нас сьогодні, де одні казково багаті, а інші казково бідні. Де існує два світи, дві долі. Крім того, завершується земельна реформа, яка виплесне з сіл великі маси безземельного, некваліфікованого люду;

3) реальністю є той факт, що в Україні відсутня стратегія боротьби за соціальні права. Яку мету має ставити лівий рух, якими засобами і якими методами має проводитися ця боротьба, є питаннями відкритими;

4) недалекоглядна політика «господарів життя». Врешті, українська ліва ідея має свою давню традицію.

Тепер часто можна почути, що як і національна, так і ліва ідея не спрацювала. Справді, усі прогнози тих, хто передбачав соціальний вибух у зв’язку з ростом безробіття (зокрема, загостренням проблем регіонального безробіття), невиплатами пенсій і зарплат, виявилися помилковими. На нашу думку, при аналізі цього явища треба враховувати психологічний момент: висока соціальна мобільність, властива особливо першій п’ятирічці незалежності, породила ілюзію можливості швидкого збагачення, швидкої зміни соціального статусу, скороминучості матеріальних проблем тощо. Період стабільності, який йде слідом за реформами, висвітлить нереальність суспільних сподівань, і тоді настане (чи вже настає) час національної лівої партії.

Проте проблема не лише в утворенні політичної партії, яка поєднає соціальні і національні гасла. Проблема в методі. В умовах незрілості демократії, коли виборець чотири- чи п’ятирічну владу продає за копійки або за обіцянки копійок, в умовах, коли адміністративний ресурс відіграє чи не вирішальну роль у виборчому процесі, така партія має дуже мало шансів претендувати на провідну роль у суспільстві, виборюючи її легальними парламентськими методами. Тому незабаром в Україні треба очікувати появи радикальних соціально-національних угруповань, для яких терор, насильство і «екстаза атентату» будуть далеко не абстракціями.