Феномен Миколи Скрипника через окуляр сьогодення

615_1Марія Кармазіна

Як відомо, минуле не зникає безслідно. В той чи той спосіб воно присутнє в сьогоденні. Саме минуле, чи точніше — сприйняття його і ставлення до нього об’єднують нас або розводять на полярні позиції, політизуючи свідомість, обумовлюючи наше нинішнє мислення, дії та вчинки.

Сьогодні ми вже, безперечно, можемо говорити про позитивні результати праці тих вітчизняних науковців, котрі відмовилися від творення «маніпулятивної» історії й утверджують історію «для розуміння», досліджуючи її «по слідах» (документальних) через спостереження, аналіз-пояснення і, зрештою, з виходом на рівень рекомпозиції фактів.

Однак на тлі зримих успіхів очевидною стає наявність певних диспропорцій. Маю на увазі той факт, що праць, написаних у руслі історії «для розуміння» з проблематики ХХ ст. і, зокрема, радянського періоду історії України, підготовлено значно менше, ніж, приміром, досліджень, присвячених різноманітним питанням середньовічної доби.

Вищевикладене, зізнаюся, спонукає мене до певного скепсису щоразу, коли до рук потрапляє та чи інша праця, в якій висвітлюється й аналізується той чи інший феномен радянської епохи. Обізвався той скепсис із підсвідомості і в ту мить, коли перегортала перші сторінки нововидрукуваної праці Валерія Солдатенка, присвяченої Миколі Скрипнику.

Книжка викликала інтерес не так з огляду на особу добре відомого автора, як з урахуванням того, про кого в ній ішлося. Адже, попри знайомство з публікаціями про Скрипника (як радянськими, так і тими, що з’явились у 90-ті роки і вийшли з-під пера відомих науковців — від С.Білоконя та А.Мацевича до Дж.Мейса), чіткої системи знань чи уявлень про цю постать української історії початку століття, одну з найбільш значущих і суперечливих, про цю людину, яка передовсім уособлювала більшовицький робітничо-селянський уряд України, а по тому, хоч як це парадоксально, — перших представників українського «розстріляного відродження», у мене (і, гадається, не лише у мене) так і не склалося. А тут — солідна пропозиція. На тридцять авторських аркушів.

Найперше постало запитання: а чого, власне, Скрипник? Вибір персоналії для вивчення — спонтанний? Що там «болить» автору, коли він ставить у центр дослідження саме його, Скрипника? А під кого цього разу буде стилізований Микола Олексійович? Під «особистого агента Леніна» (як переконував ще зовсім недавно згаданий Дж. Мейс і як, можливо, воліє розглядати Скрипника редакція «Комуніста України», публікуючи нинішнього року, як і позаминулого, Скрипникові твори)? Під безперечного — «вродженого» — українського патріота? І, врешті-решт, — ширше: як бачиться авторові той дуже непростий період української історії?

Автор майже відразу відповів на запитання щодо вибору теми дослідження. Виявляється — нічого несподіваного. Зміна кон’юнктури на початку 90-х років призвела до відмови одного з тогочасних українських видавництв від своєї власної пропозиції автору щодо написання книги про Скрипника. Але, як зазначає В.Солдатенко, Скрипник явно не та історична постать, чий внесок у долю українців можна легко перекреслити кон’юнктурними міркуваннями і рішеннями.

Первісток Микола з’явився у подружжя Олексія і Оксани Скрипників у залізничній теплушці в слободі Ясинуватій Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Посилаючись на самого Скрипника, В.Солдатенко зауважує, що становлення особистості Миколи Олексійовича відбувалося «на українському грунті». А далі — простежує процес зваблення соціалістичною ідеєю, сприйняття марксизму і, як наслідок, з 1897 р. — членство в більшовицькій партії. Автор монографії акцентує прецікавий момент: Скрипник, ставши більшовиком-ленінцем, залишався революціонером-українцем. Саме взявши до уваги цей — посутній — факт, ми зможемо збагнути подальші свідомісні трансформації Миколи Олексійовича.

Вступивши до Петербурзького технологічного інституту, Микола Скрипник так ніколи й не закінчив його (як і будь-якого іншого): арешти, ув’язнення, заслання тому ніяк не сприяли.

На сторінках, присвячених Скрипниковим контактам з Леніним (започаткованим на ІІІ з’їзді РСДРП), В.Солдатенко розкриває суть цих відносин, уникаючи при цьому містифікацій і перекручень. З одного боку, Скрипник постає як беззастережний прибічник ленінського напряму у російській соціал-демократії, а з другого — наголошується критичне сприйняття ленінських настанов, вказівок, розпоряджень. Загалом, до наголошення на думці про Скрипникове вміння відстоювати власну позицію перед найвищими чинами Радянської держави автор повертатиметься неодноразово.

На початку 1918 р. Скрипник приїздить в Україну і відразу опиняється у вирі революції. В.Солдатенко широкими мазками відтворює полілінійне тло його діяльності спочатку як члена ВУЦВК і робітничо-селянського уряду, а за тим (з березня 1918 р.) — як його голови і наркома закордонних справ. Елементом «тла» виступає і складний процес конституювання Центральної Ради, і поступове нагромадження нерозв’язних проблем у її стосунках з більшовиками, що призведе врешті-решт до кровопролиття, і Берестейський мир, і складні, або, як пише автор, — «скандальні тенденції» у відносинах між посадовими особами УСРР і РСФРР.

Щодо останнього, то, за твердженням дослідника, імпульсом до ускладнення відносин послужило вивезення під час евакуації з України Народного Секретаріату цінностей. А чи не найбільше зусиль до їх повернення відразу почав докладати не хто інший, як більшовик Скрипник. Спираючись виключно на документальні матеріали, що відклалися в ЦДАВО України, В.Солдатенко ретельно описує перипетії, в які потрапляв Скрипник, листуючись із цього питання з Й.Сталіним, Г.Чичеріним, Л.Караханом, та акцентує їхню підкреслено недружелюбну позицію до вимог, які надходили з України.

Фундаментальна обізнаність із архівами дозволила В.Солдатенку докладно проаналізувати і переконливо описати складний процес утворення в Україні компартії та, зокрема, духовні й політичні колізії, в яких опинявся М.Скрипник, виступаючи проти федеративного принципу побудови РСДРП(б) та обстоюючи ідею окремішності української компартії — політорганізму, як йому бачилося, із власним ЦК, незалежними від РСДРП(б) партз’їздами. Як бажаний обгрунтовувався зв’язок із Російською комуністичною партією «через міжнародну комісію (ІІІ інтернаціонал)».

Таку позицію Миколи Олексійовича автор пояснює, з одного боку, переконаністю Скрипника у доцільності існування України як суверенного державного утворення, а з другого — його сподіваннями на швидку перемогу світової пролетарської революції, після якої і стосунки між усіма націями, народами, державами мали б базуватися на якісно нових принципах, сприяючи утворенню всесвітньої братньої соціалістичної федерації.

Чільну увагу в монографії приділено висвітленню діяльності М.Скрипника на посаді завідуючого відділом боротьби з контрреволюцією у Всеросійській ЧК, по тому — як керівника Вищої робітничо-селянської інспекції, наркома держконтролю України, наркома внутрішніх справ, наркома юстиції, Генпрокурора республіки. При цьому автор не оминає гострого питання про специфіку сприйняття Скрипником «революційної законності», про обстоювані вже після закінчення громадянської війни і періоду «воєнного комунізму» методи роботи, зокрема — про його гіпертрофовану увагу до позиції того чи того партійця в роки громадянського неспокою, що безповоротно сплинули. Дослідник пише: «…Микола Олексійович абсолютизував певні підходи з арсеналу часів громадянської війни, майже автоматично переносив їх на мирний період. І на словах віддаючи належне новим реаліям, він скоріше вважав, що вони повинні реалізуватись у формах, методах роботи правоохоронних, надзвичайних органів, а не у її змісті».

Особливу увагу привернули ті розділи книги, в яких ідеться про утворення СРСР, про протистояння Скрипника в цілому ряді питань із першим секретарем ЦК КП(б)У Д.Мануїльським — відвертим прибічником і прихильником, як показує автор, позиції Сталіна; про специфіку відносин по лінії М.Скрипник — Х.Раковський. Намагаючись збагнути світовідчуття і світосприйняття центральної постаті свого дослідження в той непростий період радянського державотворення, В.Солдатенко вказує на те, що у Скрипниковому світогляді органічно поєднувалась ідея інтернаціонального єднання трудящих і національного суверенітету республіки. Однак при цьому він відкидав як націоналізм, так і «надмірний» інтернаціоналізм. Відтак Микола Скрипник постає перед нами не утопістом-догматиком (як переважно його зображують західні дослідники), а людиною, котра разом з іншими представниками більшовицької партії в Україні щиро вірила у можливість кращого майбутнього для свого народу і самовіддано працювала «на майбутнє», відповідно до власних надій та сподівань, до проголошуваних цілей. Власне, цей чинник, як справедливо наголошує дослідник, не в останню чергу обумовив життєспроможність політики РКП(б) у 20-ті роки.

Один із центральних розділів книги присвячений питанню здійснення в Україні політики українізації і внеску в цю справу Миколи Скрипника. Напевно, кожен зацікавлений знає про безліч міфів, відвертих перекручень, що, хоч як це дивно, активно продукувалися і тиражувалися істориками не лише вчора, а й тиражуються сьогодні довкола суті політики українізації та терміну її розгортання в республіці.

Якщо відштовхуватися від реалій, а не від удаваних фактів, то ми зрозуміємо логіку дослідника: виринувши під час Української революції, питання необхідності українізації не один рік витало, так би мовити, в повітрі республіки. Необхідність його реалізації усвідомлювали представники різних(!) політичних сил в Україні. Це підтверджують документи. Таку точку зору на проблему обгрунтовував у статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і той, кому ще в радянський час «боліло» українство, — І.Дзюба, чию позицію шанобливо аналізує у своїй монографії В.Солдатенко. Тож зміщувати акценти — означає грішити проти істини на догоду кон’юнктурі (що, зрозуміло, змінилася після унезалежнення нас, українців, на державному рівні).

Реконструюючи діяльність М.Скрипника, автор монографії висвітлює масштабну роботу Миколи Олексійовича, результатом якої стало те, що вперше за багато століть українській мові офіційно було надано національно-державний статус; створено (хай і не найдосконаліші, як зауважує В.Солдатенко) наукові засади національного мовотворення, вироблено відповідні нормативи. Автор віддав належне Скрипникові і в обстоюванні самобутнього існування української культури. З непідробною симпатією до Скрипника В.Солдатенко пише, як стараннями останнього і за безпосередньої Скрипникової підтримки піднімалися Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Маріан Крушельницький. І навіть В.Винниченко (той, хто очолював Генеральний секретаріат у часи, коли Скрипник перебував «по той бік барикад» — був главою більшовицького Народного секретаріату) з вдячністю надсилав із Канн в Україну до наркома освіти свої літературні твори і ретельно отримував за їх друк гонорари.

Попри цілковиту відданість справі розвитку українства, Скрипник, як показує дослідник, завжди виступав проти українського націоналізму. Більше того — він доклав рук до боротьби з М.Хвильовим, О.Шумським, М.Волобуєвим, до їх знищення, бо, як був переконаний, «вони ведуть до фашизму»…

Аналізуючи причини «згасання» зірки М.Скрипника, В.Солдатенко показує, як набирала сили тоталітарна система і на адресу наркома все настирніше почали летіли звинувачення. Йому інкримінували допущення грубих антиленінських, націоналістичних помилок, надмірне роздмухування значення національного питання, ревізію Леніна й Сталіна, проведення примусової українізації та, зрештою, «націонал-ухильництво». З певною іронією В.Солдатенко відтворює ганебне плазування перед владою Скрипникових «суддів», віддаючи належне мужності самому йому — Скрипнику. Й акт самогубства — це теж вияв мужності, бажання — скористаємося висловом В.Винниченка, занотованим по свіжих слідах злочину системи у своєму щоденнику, — «бути чесним з собою».

Прагнучи осягнути феномен Скрипника з позицій сьогодення, думаєш, а чи реальним у принципі є те, до чого він прагнув — поєднання комуністичної ідеї з національною? Ні, щирість наркома (ота «чесність з собою»), як на мене, сумнівів не викликає, але реакцією на симбіоз «комуністичного» і «національного» (чи то у 20-х минулого століття, чи вже сьогодні, на початку
ХХІ-го) напевно завжди буде щонайменше подив і нерозуміння.

Певну увагу приділив автор монографічного дослідження Скрипниковому, так би мовити, життю після смерті — особливостям довгого шляху до посмертної реабілітації, поверненню на полиці бібліотек зі спецсховищ наркомівських творів, нарешті — отриманню права бути інтерпретованим на науковому рівні.

Насамкінець слід зазначити, що з допомогою обраного предмета дослідження вченому вдалося висловити свою власну позицію з цілого ряду актуальних питань нашого минулого і сьогодення. Думається, що ці погляди-світовідчуття вченого-сучасника будуть цікаві не лише для колег-науковців, а й для кожного, хто візьме книгу до рук. Книгу про нас, про наші шукання і сумніви, злети і гіркі розчарування.

Джерело: “Дзеркало тижня”, Київ. №3 (428), 25-31 січня 2003.

Advertisements

0 Responses to “Феномен Миколи Скрипника через окуляр сьогодення”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Липень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Сер »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: