Ідеологія національної трагедії

55c1c4b95356Український націонал-комунізм як продукт антагоністичних світоглядів

Петро Кузик

Український націонал-комунізм як довершена доктрина з’явився на початку 1919 р. з виданням у Саратові праці натхненників Української комуністичної партії В.Шахрая та С.Мазлаха “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною”.

Написаний усього за чотири тижні у стилі революційного оптимізму, безкомпромісності та непідробної ідейної щирості, цей документ можна сміливо назвати “Українським комуністичним маніфестом”, – писав свого часу І.Лисяк-Рудницький1.

Автори “До хвилі” виходили з теоретичних положень класиків революційного марксизму: світ, вважали вони, перебуває у вогні боротьби капіталізму з пробудженим пролетаріатом. Однак класичні марксистські догми вони оригінально застосували до українських умов: в ім’я революції і згідно з теорією Маркса, вірили вони, Україна має стати справді незалежною соціалістичною державою; тільки у Самостійній Робітничо-Селянській Совітській Україні можуть справедливо втілюватись принципи комунізму, лише вона здатна підготувати грунт для звершення революції в Україні. Інакше не може бути, переконували В.Шахрай і С.Мазлах, оскільки “український народ як нація, незалежно від клясового стану, виявив свою волю відносно свого визначення, відносно свого державного стану… скрізь виявилася воля до того, аби:

організувати себе яко державно-політичну націю;

об’єднати різні частини української землі, де живе переважна більшість українців, незалежно від відрізнюючих державних меж, в єдину українську республіку;

не через теоретичні висновки, а власним досвідом і ходом подій він висловився за самостійну республіку”2.

Національно-державне розмежування, за Шахраєм і Мазлахом, мало б стати визначальною передумовою будь-яких українсько-російських відносин: “Нова Росія і нова Україна – дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об’єднані спільними інтересами, пошаною чемності одна до одної, – ось до чого ми прагнемо…”3. Цю цитату можна розглядати і як підтвердження того, що доктрина авторів “До хвилі” була доктриною націоналістичного, а не шовіністичного комунізму. Відходу від шовінізму вони вимагають і від російських комуністів. “Та й для чого і для кого взагалі Українська Совітська Влада? І що значить фраза “Російська Совітська Влада не продасть своєї першості (на Україні)?”. Тому “ми застерігаємо російський пролетаріат від всяких “солодких” заспокоювань щодо самостійності України. Російський пролетаріат мусить раз назавжди сказати собі: український національно-визвольний рух непереливки. Україна бажає стати самостійною. Хай буде самостійною!”4.

Багато місця у книзі присвячено викриттю політики Російської комуністичної партії (більшовиків) і Комуністичної партії (більшовиків) України. Остання була складовою частиною, регіональним відділенням першої, тому практичним домаганням Шахрая і Мазлаха було перетворення КП(б)У на повністю незалежну організацію з назвою “Українська комуністична партія (більшовиків)”. Принципова різниця тут містилася навіть у самій назві: Шахрай і Мазлах бачили свою партію українською. КП(б)У ж такою не була: “Ми були об’єктивно неукраїнською партією, хоч ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками репані українці5, – а російською партією, себто, власне кажучи, великоруською”. Проголошення більшовиками т.зв. “доктрини національного самовизначення” у творі висміяно: “На грунтовне питання – відношення до національного руху… партія відповідала зовсім невиразно: “право націй на самовизначення”… формується українське національне обличчя, вилізає на світ Божий Рада – партія лагідно твердить про самовизначення”6.

“До хвилі” була чи не першою спробою у світовій політичній думці поєднати націоналізм і комунізм в одне ціле. “Розпочинаючи рід комуністів-”націоналістів”, комуністів-”шовіністів”, комуністів-”патріотів”, ми хочемо показати, що ми не абиякі “шовіністи”, “націоналісти”, “патріоти”, а теж “по Марксу”. Україна комуністична, але самостійна – ось прагнення і суть доктрини В.Шахрая і С.Мазлаха. “Наша тактика скоріше нагадує тактику Святослава, …котрий не крився, а прямо говорив: іду на Ви! Ми теж говоримо російському і українському (”російського походження”) пролетаріатові: ідемо на Ви з “хворобою” українського “націоналізму”, хочемо “отруїти” вас самостійністю України”7. І це не були пусті слова, подібні до облудних просторікувань блюзнірів-провокаторів, що діяли на замовлення Москви, а ідейні переонання, які автори “До хвилі” та їх послідовники застосовували на практиці. Інакше російськими більшовиками не було б убито В.Шахрая того ж 1919 року в Таганрозі (С.Мазлах загинув під час сталінських чисток 1930-х рр.), а увесь наклад книги знищено або сховано у спецфондах.

Положення доктрини українського націонал-комунізму В.Шахрая і С.Мазлаха безпосередньо втілились у програмі створеної у січні 1920 р. в Києві Української комуністичної партії, опозиційної до КП(б)У і більш відомої як партія “укапістів” (проіснувала до 1925 р.; найвідоміший лідер – М.Ткаченко).

У преамбулі програми, зокрема, зазначалось: “…об’єднання національного й соціального визволення і стає завданням єдиного від нині дійсного виразника клясового руху всього пролетаріату України – Української Комунстичної Партії”. Тут також йшлося про те, що “тільки пролетарська комуністична революція може визволити людськість”, однак “комуністична революція неминуче мусить відбуватися в межах національно-економічних організмів на грунті підняття національної культури і економічно-політичної свідомості мас”, оскільки навіть ті ж “економічні організми зв’язані історично з певними націями”8. У розділі “Національна справа” проголошувалось: “Виходячи з принципу самовизначення націй… У.К.П. піддержує незалежність і самостійність економічного і політичного порядкування Української Соціалістичної Радянської Республіки”. Крім того, “У.К.П. висовує принцип активної піддержки розвою кождої національної культури, в першу чергу культуру основної маси працюючого люду України – української національности”9. І ще: “Особливо необхідним є безупинне підняття культурного рівню працюючих мас пригніченої віками панування російського царату української нації”10.

Таким чином, укапісти були найпослідовнішими в ідейному та організаційному відношеннях українською націонал-комуністичною силою. Вони різко виступали проти насадження в Україні більшовицької диктатури у формі ро-сійської радянської системи. Цікаво, що в деяких питаннях УКП займала ще більш ортодоксальні класові позиції, ніж більшовики, наприклад, дуже негативно сприймала НЕП. Та УКП не була єдиною націонал-комуністичною партією. Найчисельнішою з них була Українська комуністична партія (боротьбистів) (1918-1920). Вона чітко стояла на платформі українського націонал-комунізму. Однак терор, який влаштува- ли більшовики проти членів цих партій (на словах вони визнавали за ними право на існування), не дозволив їм об’єднати навколо себе всі українські комуністичні сили та реально претендувати на здобуття влади.

Проте найбільшим ударом по українському націонал-комунізму стала українізіція. Започаткована у 1923 р. XII з’їздом РКП(б), ця “доба большевицького флірту”, як назвав українізацію Д.Донцов11, створила ілюзію реалізації програмових цілей націонал-комуністів: визнано самостійність УРСР, дозволено представництво українських комуністів у Комінтерні, мав місце загальний ренесанс української культури. Це значно послабило невдоволення всередині КП(б)У та загалом опозицію офіційному курсові більшовиків. Відбувся перехід значної частини українських націонал-комуністів до КП(б)У, де вони були спочатку поглинені основною масою більшовиків, нейтралізовані, а потім, дещо пізніше, знищені.

Однак націонал-комунізм існував і у самій КП(б)У. Найвідомішими проявами націонал-комунізму тут були “шумськизм” і “хвильовизм”. Цікавою у цьому сенсі є фігура наркома юстиції, а потім освіти УРСР М.Скрипника. Відома ціла низка його промов і звернень, що дозволяє говорити про нього як про послідовного українського націонал-комуніста. Серед них показовою є промова на XI з’їзді РКП(б) 1922 р., у якій Скрипник нищівно розкритикував зміновіхівців (прокомуністичних шовіністів-перекинчиків) та їхніх численних прибічників у партії: “для мене має деяке показове значення кинута мимохідь т. Леніним заява, що Україна, між іншим, і на щастя, є самостійною державою. Товариші, цей мимохідь кинутий вислів розв’язує життєве питання…”Єдина й неподільча Росія” – … є зараз гаслом всіх цих зміновіхівців… Є тенденція до ліквідації тої державності робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни. Питання про ліквідацію робітничо-селянської державності України також ставлять тут окремі прибічники зміновіхівства”12.

Все вищенаведене дозволяє з упевненістю стверджувати, що український націонал-комунізм як повноцінний рух таки існував. Попри відсутність організаційної і тактичної єдності у його течіях, головні ідеологічні засади руху були єдиними. І в теорії вони були такі ж утопічні, як і ідейний грунт російського націонал-більшовизму. Однак його проблема була не в тому, що ці утопічні засади об’єктивно не можна було втілювати на практиці, і не в тому, що українські націонал-комуністи все ж намагалися це зробити. Від самого початку цей рух був приречений на поразку контроверсійністю його внутрішньої природи.

Можна повністю погодитись з І.Лисяком-Рудницьким у тому, що “совєтизація, що фактично наступила, була в першу чергу наслідком російської інтервенції”13. Цей націонал-комунізм не був поміркованою соціал-демократією Центральної Ради чи радикальним соціалізмом тих партій, більшість яких пізніше злилися з КП(б)У, або ж марксизмом українських груп у складі західноєвропейських комуністичних партій (як, наприклад, Закордонна група українських комуністів на чолі з В.Винниченком). Його комуністична складова, радянсько-більшовицька за своєю суттю, була лише принесена в Україну на штиках червоного російського шовінізму.

Прекрасною ілюстрацією до цього є біографія того ж М.Скрипника. Від початку своєї революційної діяльності він стояв на позиціях загальноросійської більшовицької революції, в планах якої Україна була лише частиною плацдарму для її звершення, географічною одиницею. Українське питання його не цікавило ще й тому, що ця революція, як дехто очікував,мала б розв’язати будь-які національні проблеми. Лише починаючи з 1917 р., перебуваючи в Україні, куди М.Скрипник був висланий самим Леніним із завданням силою долучити її до більшовицької революції, і де зіштовхнувся з могутнім національним відродженням, щораз більше почав прихилятися до української культури, а потім і українського самостійництва, щоб таки стати українцем. Те саме сталося із щедро цитованими вище В.Шахраєм і С.Мазлахом, а також з добре нам відомим М.Хвильовим (у його “Вальдшнепах” змальовано гірке каяття автора, колись фанатичного комунара, який з тисячами інших і склали кістяк українського націонал-комунізму: “Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть… Але як мусив себе почувати, коли він, попавши у так зване “соціалістичне оточення”, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі “собірателя землі руської”14).

Цей комунізм був для них рідним до їхнього національного прозріння, але ставав чужим потому. І десь на межі рівноваги цих двох різних світоглядів поставала трагічна дилема поєднання непоєднуваного – російського більшовизму і українського націоналізму. Як пише І.Лисяк-Рудницький, ці люди, що “хотіли сполучити віру в комуністичну революційну ідеологію із вірністю батьківщині, опинилися в надзвичайно трудному становищі. Бо в очах своїх патріотично настроєних співвітчизників вони були спільниками чужого наїзника, тоді як їхні партійні товариші дивилися на них із глибоким підозрінням, як на небезпечних ухильників”15. У передмові до видання “До хвилі” англійською М.Лютер, характеризуючи цих людей, зазначив, що їхня діяльність була “криком відчаю з огляду на революцію, котра зраджувала націю”16.

Видається, що у тій ситуації український націонал-комунізм мав лише дві можливості. Перша означала б перемогу націоналізму. “Самостійна Україна не була б стала радянською, але, по всякій імовірності, еволюціонувала б по лінії, визначеній Центральною Радою та Директорією” – вважає І.Лисяк-Рудницький17. Друга передбачала його повне поглинення російським більшовизмом. Історія вибрала другу.

Природним наслідком такої внутрішньої суперечності українського націонал комунізму є його відсутність у політичному спектрі сучасної України як цілісної доктрини.

Український націонал-комунізм остаточно знищили у 1930-х, але навіть якби цього не сталося, у процесі свого розвитку він, “отруєний” націоналізмом (висловлюючись словами авторів “До хвилі”), неминуче розпався б на дві штучно поєднані частини, два протилежних світогляди: український націоналізм і російський більшовицький шовінізм.

Ідеологію націонал-комунізму треба вважати трагедією не лише одного покоління і навіть не кількох генерацій, а цілої нації. Протиставляючи себе іншим українським силам і займаючи стосовно них безкомпромісну позицію, він руйнував єдиний національний фронт боротьби за самостійність України, хоч це повністю суперечило його власній меті.

ЛІТЕРАТУРА

1 Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. – Нью-Йорк, 1973. – С. 218-227.
2 Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью-Йорк, 1967. – С. 157.
3 Там само. – С. 23.
4 Там само. – С. 198-199.
5 За авторами стояло солідне більшовицьке минуле. В.Шахрай був навіть народним комісаром першого радянського уряду на Україні взимку 1917-1918 рр.; він також входив до складу більшовицької делегації на Брестській мирній конференції.
6 Там само. – С. 165, 159.
7 Там само. – С. 267-268.
8 Програма Української Комуністичної Партії. Ухвалена Першим Установчим З’їздом У.К.П. 22-25 січня 1920 року. – К., 1920. – С. 11.
9 Там само. – С. 17.
10 Там само. – С. 18.
11 Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій: 2-е видання. – Львів, 1941. – С. 90.
12 Скрипник М. Статті й промови з національного питання / Упоряд. І.Кошелівець. – Нью-Йорк, 1974. – С. 20-21.
13 Лисяк-Рудницький І. Назв. праця. – С. 225.
14 Хвильовий М. Україна чи Малоросія?: Памфлети / Заг. ред. М.Г.Жулинського. – К., 1993. – С. 5.
15 Рудницький І. Назв. праця. – С. 225.
16 Mazlakh S. and Shakhrai V. On the Current Situation in the Ukraine / Edited by Peter J. Politychnyj. – Michigan, 1970. – P. V.
17 Ibid.

Advertisements

0 Responses to “Ідеологія національної трагедії”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Лип »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: