До історії російського імперіялізму в XIX столітті

Карл Маркс

Трапляється так, що російські кріпаки розуміють емансипацію зовсім інакше, ніж уряд, а російське дворянство розуміє її ще по іншому. «Милосердний Цар» через те відкрив, що справжня емансипація кріпаків є несумісна з його автократією[1], так само як милосердний Папа Пій IX свого часу відкрив, що італійська емансипація є несумісна з умовами існування папства. Тому «милосердний Цар» зрозумів, що в загарбницькій війні та в продовженні традиційної закордонної політики Росії, яка, як відзначає російський історик Карамзін, є «незмінною», полягає єдиний засіб відтягнути революцію вдома. Князь Долгоруков в своїй праці «Lа Vérité sur la Russie» в 1860 році критично знищив вигадку про «золотий вік» заведений Олександром II, вигадку, що ретельно розповсюджувалась по всій Европі платними російськими перами, починаючи від 1856 року, вигадку, що була голосно проголошена Декабристами в 1859 р. та повторювана, як папугою, паном Фоґтом в його «Studien».

Ще перед вибухом італійської війни, спілка між «білим царем» та «декабристами», що була створена виключно з метою визволення національностей, згідно з Фоґтом, витримала іспит в Дунайських Князівствах, де єдність і незалежність румунської нації була закріплена вибором полковника Куза князем Молдавії й Валахії. «Австрія протестувала руками й ногами, а Франція й Росія аплодували» (ст. 65).[2]

В меморандумі (який був передрукований в «Ргеussischess Wochenblatt», 1855 р.), що був написаний для теперішнього царя російським кабінетом в 1837 році, читаємо: «Росія не має бажання приєднувати негайно держави з чужинецькими елементами… В кожному разі, здається, є більш відповідним дозволити тим країнам, про придбання яких вже вирішено, існувати ще певний час під окремими, але цілком залежними монархами, як ми зробили в Молдавії, і т. д.». (Перед тим, як Росія анексувала Крим, вона проголосила його незалежність! В російській відозві від 11-го грудня 1814 року між іншим сказано: «Імператор Олександер, твій захисник, звертається до тебе, Польщо! Озброюйся на захист своєї батьківщини та для оборони твоєї політичної незалежности».[3]

А тепер — оці Дунайські Князівства! Починаючи з походу Петра І на ці Дунайські Князівства, Росія працювала для їх «незалежности». На конгресі в Немирові (1737) імператриця Анна вимагала від Султана незалежности для Дунайських Князівств під російським протекторатом. Катерина II на конгресі в Фокшані (1772) настоювала на незалежності Князівств під Европейським протекторатом. Олександер І продовжував ці намагання і скріпив їх перетворенням Басарабії в російську провінцію (мир в Будапешті в 1812 р.). Микола І ощасливив румунів через самого Кісельова ще існуючим Règlement Organize, який створював найганебніше кріпацтво під гучні оплески Европи, що раділа цьому кодексу свободи. Олександер II лише перевів півторасталітню політику своїх попередників один крок далі через це об’єднання Дунайських Князівств під Кузою. А Фоґт знаходить, що в наслідок цього об’єднання під одним російським васалом «Князівства стануть греблею для дальшого проникнення Росії на південь» (ст. 64). Поскільки Росія аплодувала виборові Куза, постільки стає ясним,; як день, що милосердний цар сам бльокує для себе своєю силою й могутністю «шлях на південь», — думає Фоґт (ст. 65), — хоч «Константинополь залишається постійною метою російської політики» (ст. 91)!

Намагання представляти Росію захисником лібералізму й національних прагнень зовсім не є новим. Катерина II прославлялася прапороносцем прогресу цілою юрбою французьких і німецьких просвітителів, «Благородний» Олександер І (Le Grec du Bas Empire, як його неблагородно назвав Наполеон)[4], в свій час грав ролю героя лібералізму по всій Европи. Хіба він не ощасливив Фінляндію благословінням російської цивілізації? Хіба він по своїй щедрості не дав Франції, на додачу до конституції, російського прем’єр-міністра герцога Рішельє?[5] Хіба не був він таємним головою «любовної спілки» (Антанти), одночасно штовхаючи Луї XVIII на конгресі в Вероні, через підкупленого Шатобріяна, на війну проти еспанcьких повстанців? Хіба він не підбурив Фердинанда VII через священика-сповідача на експедицію проти повставших еспансько-американських колоній, обіцяючи одночасно президентові Сполучених Штатів Північної Америки свою підтримку проти будь-якої інтервенції європейських держав на американському континенті? Хіба не послав він Іпсиланті до Валахії, як «вождя святого походу греків», і зрадив той самий «похід» через того ж самого Іпсиланті та замордував Владіміреско, вождя валахійських повстанців?

Миколу також вітали перед 1830 роком на всіх мовах, чи був в тому сенс, чи ні, як гороя визволення національностей. Коли він почав війну проти Магомета II в 1828—29 р.р. за звільнення греків, після того, як Магомет відмовився пропустити російську армію для придушення грецького повстання, Палмерстон пояснив англійському парляментові, що вороги визвольницької Росії є неминуче «друзями» найбільших світових страховищ — Мігуеля, Австрії й Султана. А не дав хіба Микола з своєї батьківської ласки грекам на президента російського генерала графа Капо д’Істрія? Тільки греки не були французами і вбили благородного Капо д’Істрія.

Хоч Микола й грав ролю, в основному, патрона леґітимности після вибуху революції в липні 1830 року, проте він ні на хвилину не забував працювати для «визволення національностей». Вистачить кількох прикладів. Конституційна революція в Греції в вересні 1843 року була керована Катаказі, російським послом в Атенах, бувшим головним наглядачем над адміралом Гейденом підчас катастрофи при Наваріно. Центром болгарського повстання в 1842 році був російський консулят в Бухарешті. Там, весною 1842 року, російський генерал Дюамель прийняв болгарську депутацію, якій він подав плян загального повстання. Сербія мала служити резервою для повстання, а Господарство Валахія мусіло бути переданим російському генералу Кісельову. Підчас сербського повстання 1843 року, Росія, через свою амбасаду в Константинополі, штовхнула Туреччину до заходів насилля проти сербів, щоб, під цим претекстом, самій заапелювати до симпатій і фанатизму Европи проти турків. Навіть Італія не була виключена з визвольних плянів царя Миколи: «La Jeune Italie», в той час — паризький орган партії Мацціні, повідомляв в числі за листопад 1843 року: «Недавні заворушення в Романьї та рухи в Греції були більш-менш спорідненими… Італійський рух потерпів поразку тому, що справжня Демократична Партія відмовилась до нього. Республіканці не хотіли підтримувати руху, що був започаткований Росією. Все мало початися в Неаполі, де передбачалося, що армія очолить рух або, принаймні, негайно вступить в спілку з патріотами. Після вибуху цієї революції, мали повстати Ломбардія, Пьємонт та Романья. Після цього мало бути основане Італійське Королівство на чолі з герцогом Льойхтенбергом, сином Ойгена Боарне й зятем царя. «Молода Італія» розладнала цей плян». «Таймз» від 20. 11. 1843 р. так розглядав це повідомлення «Молодої Італії»: «Якби ця велика мета — створення італійського королівства з російським герцогом на чолі — була осягнута, було б ліпше. Але й інша, більш негайна, хоч і менш важлива користь могла б бути осягнута тим вибухом в Італії — викликати страх в Австрії та відвернути тим її увагу від страшних плянів Росії на Дунаї».

Після того, як Микола так нещасливо звернувся до «Молодої Італії» в 1843 році, в березні 1844 року він послав п. фон Бутенєва до Риму. Бутенєв повідомив Папу від імени царя, що російська Польща буде передана Австрії в замін за Ломбардію, в якій мало б бути створене північно-італійське королівство під Льойхтенбергом. «Тейблет» від квітня 1844 року, англійський орган в Римі, так говорив про цю пропозицію: «Спокуса для римського двору в цьому гарному пляні полягає в тому, що Польща перейшла б в католицькі руки, в той час як Ломбардія залишалася б, як і раніше, під католицькою династією. Але дипломатичні ветерани Риму збагнули, що тому, що Австрія ледве-ледве може утримувати свої власні посілості і мусить по всій ймовірності рано чи пізно віддати свої слав’янські провінції, передача Польщі Австрії, навіть якщо ца частина пропозиції і має серйозний намір, була б тільки боргом, що мав би бути повернутим пізніше. А північна Італія в цей час попаде в дійсності під російське панування з герцогом Льсйхтенбергським і незадовго цілком і назавжди перейде під російський скіпетр. В наслідок такого розважання, гаряче рекомендований плян був на нинішній час відсунутий вбік.» Це стільки з «Тейблет» за 1844 рік.

Єдина обставина, що оправдує державне існування Австрії з середини XVIII сторіччя, її опір просуванню Росії в східній Европі — безпомічний, непостійний, боягузливий і підлий, але все ж впертий опір — дає надхнення пану Фоґту до відкриття, що «Австрія є опорою всякої схизми на сході» (ст. 56). З «певною простотою», так добре пасуючою до його підлабузництва, він пояснює альянс Росії з Францією проти Австрії не тільки визвольницкими тенденціями «милосердного царя», але й невдячністю Австрії за службу, вчинену їй Миколою, підчас мадьярської революції. «В Кримській війні Австрія дотримувалася збройного, ворожого невтралітету. Само собою зрозуміло, що така поведінка, котра, на додачу, носила на собі печатку «Обман і Зрада», неминуче озлоблювала російський уряд проти Австрії і тому штовхала Росію до Франції» (ст. 10—11). Росія ж, згідно з Фоґтом, переслідує сентиментальну політику. Подяки, що їх Австрія дала цареві за рахунок Німеччини на варшавському конгресі в 1850 році та в експедиції на Шлезвіг-Гольштайн, очевидно є невистачаючими для вдячного Фоґта.

Російський дипломат Поццо ді Борго в своєму відомому листі з Парижу, з грудня 1825 року, перелічивши австрійські махінації проти російських загарбницьких плянів на сході, каже: «З цих причин наша політика примушує нас показувати цю державу (Австрію) в жахливому світлі і переконувати її нашими приготуваннями, що, якщо б вона посміла виступити проти нас, найбільша буря, яку вона будь-коли -переживала, вибухне над її головою.» (Потім Поццо загрозив ще війною ззовні і революцією зсередини, схарактеризував захоплення Астрією «обіцяних провінцій Туреччини як можливий мирний вихід з положення, змалював Прусію просто підпорядкованим Росії союзником і продовжував ще так: «Якби Віденський двір погодився на нашу добру мету та інтенції, то плян імперського кабінету був би вже давно зреалізований, плян, який розповсюджується не тільки на захоплення Дунайських Князівств і Константинополя, але й передбачає вигнання турків зовсім з Европи». В 1830 році, як відомо, між Миколою і Карлом X був заключений таємний договір. В ньому стояли такі умови: Франція дозволяє Росії захопити Константинопіль, а натомість, як компенсації, одержує Райнські провінції й Бельгію; (Прусія мала б бути відкомпенсована Гановером і Саксонією; Австрія одержувала б частину турецьких провінцій на Дунаї. При Луї-Филиппі цей самий плян був знову за-пропований, на прохання Росії, міністром Молем і представлений петербурзькому кабінетові. Негайно ж після цього Брюннов поїхав з цим документом до Лондону, де подав його англійському урядові, як доказ зрадництва Франції, і в наслідок цього зформував анти-французьку коаліцію 1840 року.

Для пана Фоґта в оцінці політики Росії «провідною зіркою є принцип національностей», і що більше, він каже: «принцип національностей є дорогий для нас, але принцип самовизначення націй є ще дорожчий» (ст. 12).

Коли Росія, через мирний договір 1815 року, анексувала найбільшу частину властивої Польщі, вона здобула позицію висунуту так далеко на захід і вбила такий клин поміж Астрією й Прусією та між Східньою (Прусією й Шлезією, що пруські офіцери (Гнайзенау, наприклад) вже тоді звертали увагу на незносність таких кордонів з переважаючим по силі сусідом. Але коли розвал Польщі в 1831 році поставив цю територію під повну владу росіян, справжнє значення цього клину стало ясним. Задавлення Польщі служило тільки претекстом для будівництва широкозакроєних фортифікацій в Варшаві, Модлині, Івангороді. Справжньою їх метою була повна стратегічна перевага в районі Висли, створення баз для нападу на північ, південь і захід. Навіть Гакстгавзен, котрий є засліплений православним царем і всим російським, бачить тут цілком ясну загрозу й небезпеку для Німеччини. Укріплені позиції росіян на Вислі загрожують Німеччині більше, ніж всі французькі фортеці взяті разом, особливо з того часу, коли національний резистанс Польщі перестане існувати і Росія буде розпоряджатися польською мілітарною силою, як своєю власною. А Фоґт запевняє Німеччину, що Польща є російською в наслідок самовизначення й по своїй добрій волі!

Але Фоґт ще замало зробив для Росії. «Надзвичайна люб’язність», каже цей amiable companion, «навіть можна сказати — братерство, з яким росіяни потрактували мадярських революціонерів, стояли в великому контрасті до поводження австрійців. Хоч вона й повалила партію (Nota bene: згідно з Фоґтом, Росія повалила не Мадярщину, а партію!), але трактувала її з милосердям і чемністю. Тим самим Росія дає підставу дивитися на речі, в яких може доводиться вибирати з двох зол менше, що в цьому даному випадку Росія не була найбільшим злом» (ст. 12—13).

З якою «надзвичайною люб’язністю, милосердям і чемністю», можна навіть сказати — «братерством», поводились росіяни всим добре відомо. Але в поразці мадярської революції 1849 року основну ролю зіграла партія Горгей, яка розповсюджувала віру, що майбутнім королем Мадярщини стане російський князь, і цією вірою зламала силу резистансу мадьярської революції.

(Це є уривок з маловідомої книжки К.Маркса «Пан Фоґт» (Herr Vogt), що вперше з’явилася на німецькій мові в Лондоні в 1860 році. Перекладаємо цей уривок з німецького видання книжки видавництвом Rudolf Liebig, Leipzig, 1927).

Примітки

[1] «Милосердний Цар» — цар Олександр II, що прославився звільненням кріпаків в 1861 році. — Прим. перекладача.

[2] Італійська війна — війна між Францією й Австрією за вплив на Італію в 1859 р., в період національного об’єднання Італії. Декабристи — дворянсько-офіцерська група, що вимагала від царя Миколи І прийняти конституцію, яка дала б владу дворянству. В грудні 1825 р. Микола І заслав «декабристів» на Сибір. З приходом до влади Олександра II, декабристи були звільнені й коляборували з царем. Сьогодні декабристи в великому почоті у сталінських істориків. — Дунайські Князівства — Румунія, Болгарія, Сербія, Монтенегро, Боснія й Герцоговіна, були створені в 1859 та 1878 роках в наслідок австро-російських війн проти Туреччини. — Сторінки в дужках, це сторінки з книжки Фоґта, яку Маркс критикує. — Прим. перекладача.

[3] Підкреслення в тексті належить Марксові. — Прим. перекладача.

[4] Вираз Наполеона в перефразуванні значить «підлий грек». — Примітка перекладача.

[5] Після поразки Наполеона, в 1814 році в Франції була реставрована конституційна монархія Бурбонів — Луї XVIII. Луї прийняв конституцію на вимогу Олександра І. Герцог Рішельє, що став прем’єром теж на вимогу Олександра, підчас революції емігрував з Франції до Росії і був фактично російським агентом. — Прим. перекладача.

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 7-8 (27-28), 1952. — Стор. 9-11.