Єзуїтська політика

599-1917Лев Юркевич

Вісімдесят сім років минуло з того часу як помер великий український революціонер та один з найбільш талановитих теоретиків українського марксизму Лев Юркевич. Він залишив цей світ у 1919 році та був похований на Новодєвічьєм кладовищі у Москві.Юркевич народився у 1885 р. у містечку Сквира в Київській губернії. У 1903 році під час канікул у Київському університеті він вступив до Революційної української партії (РУП) і з того часу присвятив своє життя соціалістичному рухові. Протягом 1905 р. він найбільш активно займався агітацією на фабриках у Києві, за що кілька разів був заарештований та жорстоко побитий царською владою. Навіть перебуваючи в Лук’янівській в’язниці він не полишав революційну діяльність активно беручи участь у дискусіях в новій Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП).

Протягом періоду реакції після поразки революції 1905 р. Лев Юркевич майже одноосібно підтримував діяльність УСДРП організацією численних видань, найбільш відомим з яких був “Дзвін”. Націоналістичні та буржуазні історики намагалися створити спотворену картину про УСДРП, представляючи її аналогом або меншовиків, або ледь не ліберальною партією, але насправді це був революційний марксист Юркевич, що постав у цей період як лідер УСДРП та найголовніший захисник української справи у міжнародному соціалістичному русі. Ось як він описує УСДРП у виступі на Кінтальській конференції 1916 року, який також містить і перший марксистський аналіз історії України:

«Другий конституційний конгрес Революційної української партії (РУП) відбувся в 1905 і прийняв Ерфуртську програму-максимум німецьких соціал-демократів і програму-мінімум російської соціал-демократії. Це вимагало надзвичайно демократичну автономію для території в межах етнографічних кордонів України, з юридичними гарантіями вільного розвитку для національних меншин, що живуть у межах її території. Принцип національної організації ґрунтувався на організаційній моделі австрійської соціал-демократії. Щодо тактики, Революційна українська партія дотримувалась такої ж позиції, як ліве крило російської соціал-демократії (більшовики), і замість того, аби називати себе Революційною українською партією, прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії, назва, під якою вона все ще існує нині, і до якої належать автори цього листа».Юркевич спробував викувати яскраво незалежну партію робітничого класу, відмінну від українських вузько націоналістичних і буржуазних демократичних партій, а також і від російського шовінізму РСДРП. Він боровся з Донцовим і забезпечив його вигнання з УCДРП.У лютому 1915, під редакцією Юркевича у Женеві був започаткований, «орган УСДРП в екзилі» «Боротьба». Юркевич об’єднався з рухом Ціммервальду. Юркевич об’єднався з рухом Ціммервальду. У цей період він опонував фальшивим соціалістам, таким як Петлюра, котрий підтримував російського царя у війні і Союзу визволення України (СВУ), що включав в свій склад колишнього Генерального секретаря УСДРП Жука. Завдяки своїм зусиллям у цей час Юркевич знайшов багато міжнародних союзників, зокрема Льва Троцького.

Юркевич також продовжував робити свій внесок в енергійні дебати з національного питання, схрещуючи свої мечі з Леніним. В 1917 він видав свою роботу “Російські соціал-демократи і національне питання” у відповідь на ленінську роботу “Про право націй на самовизначення”. Але революція втрутилася в ці дискусії і Ленін не побачив цю відповідь. Юркевич спробував повернутися до України обхідним маршрутом через Фінляндію, але у дорозі він захворів висипним тифом. Його сестра знайшла його в лікарні і узяла його до Москви. Він був хворий ще протягом року і його свідомість поверталася рідко, він помер в 1919 році. Лев Юркевич був втраченим лідером Української революції. Ми можемо міркувати відносно ролі, яку він міг би зіграти, але ж не може бути ніякого сумніву, що він був більш сильним марксистом ніж Винниченко, і він, звичайно, би підтримав незалежність робітничого класу в політиці і практиці УСДРП.Покоління українців знають Льва Юркевича лише через полеміку Леніна супроти нього, а його власні твори сьогодні відносно невідомі. Ленін оцінював Юркевича поряд із Розою Люксембург в контексті своїх з ним розбіжностей. Нижче викладена стаття – відповідь Юркевича Леніну, видана в часописі “Дзвін” в 1914 році.

Кріс Форд, «Альянс за Робітничу Демократію», Лондон

Одним з найбільш пекучих і популярних питань серед російських марксістів є тепер національне питанне.

В їхній пресі ви раз-у-раз зустрінете статі присвячені національному питанню, а серед закордонної еміграції, до житя котрої я маю нагоду приглядати ся і котра е дуже добрим барометром настроїв робітничого руху в Росії, то реферати про національне питане читали ся впродовж цілої минулої зіми незвичайно часто.

Просто очам своїм не віриш! Адже ж не так давно російські марксісти абсолютно не інтересувалися національним питаннєм. За майже все минуле десятиліте їх статі по сьому питанню можна на пальцях перелічити та й то в них говорило ся більше про те, що, мовляв, „не діло” робітництва мати якесь позитивне відношене до національної справи.До нас українських марксістів російські товариші ставились з призирством а то і з ворожістю вже через одно те, що ми надавали велике значіне національному питанню і провадили нашу діяльність в національних формах.

І хоч тепер вони також виявляють до нас не багато інтернаціоналістичної доброзичливости, але все ж ми вже можемо з немалим задоволенєм ствердити, що від їхньої колишньої прінціпіяльної байдужости до національного питання не лишилося і сліду, що всі вони тепер студіють його з вартою всякої хвали щільністю.Коли, одначе, ми приглянемо ся до сучасної вже досить багатої літератури російських марксістів по національному питанню, то побачимо, що вони загалом зробили дуже невеликий поступ і задовольняють ся здебільшого повторенем і обороною своїх старих поглядів.

Не можна, зрештою, говорити загально про всіх російських марксістів. Вони поділили ся на дві остільки ріжно думаючих фракції, що і погляди кождої фракції на національне питаннє значно відмінні.

Так фракція меншості, хоч ще не заняла цілком означеної позиції в національному питанню, але все ж вона стараеть ся зрозуміти природу національних робітничих рухів у поневолених націй, не накидаєть ся на ті рухи, часто признає їм слушність і підтримує з ними добрі стосунки.

Цілком инша національна політика фракції більшости. Вона не тільки не пішла на зустріч новітньому пробудженю національної свідомости робітництва поневолених націй, а навпаки з не звичайним фанатизмом і сектанською упертістю пропаґуе ідеї старого централізму і повної нетерпимости до самоорганізації робітництва по націям.

Я маю надію в будучому докладно обговорити погляди російських марксістів на національне питанне, а в сій статі маю намір сказати лише декілька слів про виступ по національному питанню провідника большевиків В. Іліна. Починаючи від минулого року він друкує в „Просвіщенії” ряд статей, присвячених національному питанню, але статі ті ще не скінчили ся і тому ще не час обговорювати їх в цілости, (а іменно, статі В. Іліна е найбільше характеристичними зі всього, що досі писали російські марксісти по національному питаню) і я хочу на сей раз тільки підкреслити нашим читачам де-котрі особливо вражаючі думки провідника російських товаришів.

Ітак в 4 числі „Просвіщенія” за сей рік в статі „О праві націй на самоопреділеніе” читаємо, між иншим, таке:

„Утвореннє самостійної і незалежної держави, пише Ілін, становить тепер в Росії привілей тільки великоруської нації. Ми – великоруські пролетарі – не боронимо ніяких привілеїв, не боронимо і сього привілею”. І далі: „Чи випаде на долю приміром України утворити самостійну державу – се залежить від 1000 чинників невідомих заздалегідь. І не пробуючи „ворожити” намарне, ми твердо стоїмо на тім, що безперечно: право України на таку державу. Ми шануємо се право, ми не підтримуємо привилеїв великоросів над українцями, ми виховуємо маси в дусі признаня сього права, в дусі неґації державних привилеїв якої будь нації”.

Я не знаю, чи на всіх українських марксістів, котрі читали статю Іліна, справили сі слова таке враження як і на мене, але я був ними незвичайно здивований.

Як так, російські марксісти „виховують” (!) українських робітників в дусі признання їх права боротьби за Самостійну Україну? Чи се не помилка і чи Ілін був при розумі, коли писав се? – стільки його заява суперечить всьому тому, що ми до тепер знали про національну тактику російських марксістів і особливо про їх відношеннє до національного руху серед українських робітників!

Пригадайте собі хоч-би 1904-5 роки. Тоді Р.У.П. якраз формувала свою національну проґраму і серед її членів найшов ся гурток, котрий обявив себе прихильником ідеї Самостійної України і займав ся ширенєм сього гасла. Гурток тої був невеличкий, бо взагалі серед наших людей ніколи не були поширені самостійницькі ідеї та і самі члени самостійницького гуртка 1904-5 років дуже скоро зрекли ся своїх поглядів і пристали до загально узнаного нами постуляту Автономії України.

Одначе затії нашого самостійницького гуртка обійшли ся нам не дешево. Опозицію серед наших людей проти сього гуртка підтримали російські марксісти (і іменно з фракції Іліна), в наслідок чого повстала блаженної памяти „Спілка”. Наш рух був, таким робом, розколений, що розумієте ся, дуже важким тягарем лягло на дальший його розвиток.Російські марксісти всіми способами підтримували „Спілку” і приняли її в свої ряди в першій мірі яко орґанізацію проти-самостійницьку, якою вона і сама себе охарактеризувала в виданому нею в перші дні по її заснованю маніфесті.

Не буду згадувати читачам, що російські марксісти так само вороже відносились до самостійницьких рухів і в польському робітничому русі. Сам Ілін в свій час узнав слідом за Мерінґом, що боротьба за Самостійну Польщу в наші часи є нонсенсом і дурницею.І от раптом той самий Ілін проголошує себе завзятим і принцініяльним самостійником і доводить до нашого відома, що російські марксісти виховують українське робітництво в дусі при знання права на Самостійну Україну.

Се дійсно – „благо дарю – не ожидаль!”

Одначе в чім тут річ і як пояснити несподіваний виступ Іліна з самостійницькою пропагандою?

Було би льоґічно припустити, що коли Ілін займаєть ся тепер „виховуванєм” українських робітників в дусі признання права на Самостійну Україну, то він нічого не може мати проти узнання нами постуляту Автономії України і самоорганізації в сих цілях в окрему орґанізацію.

Але думати так, було-б помилкою. Нещодавно наша редакція мала офіціяльну переписну з Іліним і відписуючи нам, він, між иншим, зазначив: „Мушу сказати, що проповідю відділеня українських робітників в окрему орґанізацію я глибоко
обурений”.

Але і помимо отсього признаня в листі до нас ми дуже добре знаємо, що Ілін, як і величезна більшість російських марксістів, є ворогом окремої організації українських робітників і по миритись з нею ніяк не хоче.

Повстає отже питаннє, яким робом Ілін, як і взагалі фракція більшости, може одночасно бути самостійником і разом з тим ворогом самоорґанізації робітників поневоленої нації?На перший погляд се здаеть ся неможливим абсурдом, бо, як то ми вже зазначили (див. 7—8 ч. «Дзвону» за минулий рік), самостійницькі завдання можуть конкретно повстати перед певною нацією лише тоді, як вона означила ся культурно і політично. Отже той, хто узнає за націями право на державну самостійність, мусить також узнавати і їх право на культурну і політичну самоорґанізацію в межах чужої держави, або навпаки – хто не узнає за поневоленими націями права на культурно-політичне самоорґанізованнє, не сміє обявляти себе прихильником права націй на державне самоозначеннє.

Чому все ж Ілін і його товариші впадають в таке непоправне протиріче і, „даючи” націям повну і необмежену волю державного самоозначення, одночасно „глибоко обурені” культурно-політичною самоорганізацією робітників поневолених націй Росії?

Відповісти на се питаннє можна, на мою думку, тільки так: Російські марксісти від початків їх руху завсігди були переняті строго централістичними ідеями. Вони, правда, шанували „історичні” права Польщі, але виключивши її, всю славянську „триєдину Русь” мали за однонаціональне ціле. Що таке Україна, що таке Білорусь—про се довший час вони жадного понятя не мали і не хотіли мати. Ще й тепер який небудь видатний російський марксіст може з серіозним виглядом запитати вас, чи зачисляємо ми, скажемо, Херсонську або Харківську губернії до України. Що ж до инших численних не славянських народів Росії, то російські марксісти також не задумували ся над їх національною справою – народи ті ще до останнього часу в Східній Росії дуже мало жили новітнім капіталістичним житєм і національно спали. Російські марксісти, таким робом, скрізь, виключаючи західний край, не зустрічали жадного національного опору, скрізь вони чули себе повноправними горожанами великоруської Росії.

Але ось надійшли роки визвольної боротьби, а за ними і часи буйного відродження поневолених народів Росії. Національне питанне стало па порядок денний і владно примусило російських марксістів заняти ся ним та дати на нього відповідь.Одначе і нажаль у більшості російських марксістів не стало відваги дати чесну відповідь.Де-ж пак! Київ, Одеса, Харьків, Катеринослав і взагалі всі великі центри півдня Росії – се-ж все великі осередки впливів російських марксістів, де вони пустили серед робітництва глибоке культурне корінне, котре дає силу і міць великоруському марксізмові, хоч він і криеть ся під назвою „російський”.

Признати отже за робітництвом поневолених націй право на культурно-політичне самоорганізованнє, се значило-б лєґалізувати собі конкурента в цілім великім півдні Росії. Діло се серіозне і небезпечне, бо фактом е, що неісторичні нації нашої держави і особливо многоміліонова українська, нація велитенськими кроками
ідуть до широкого національного житя.

Що-ж робити? Вихід одначе найшов ся, правда – єзуїтський вихід, але все-ж найшов ся і є ним: проголошенне права націй на державну сепарацію і одночасно „глибоке обурене” всякими проявами національної самоорганізації робітників в сучасній Росії.Мені часто приходило ся бувати на закордонних зборах російських марксістів, коли вони обговорювали національне питаннє і от люди з табора Іліна, але не такі хитрі як їх провідник, вияснюючи свою позицію в національному питанню просто заявляли, що вони нічого не мають проти того, коли якась нація, приміром українська, проголосить ідею Самостійної України і почне змагати до неї, але коли якась поневолена нація не хоче відділятись від Росії, то тоді вона не сміє своїми національними претенсіями вносити розгардіяш в російську державу. Держава взагалі мусить бути централізованою і суцільною.

Так само треба, розуміти і слова Іліна в тій-же його статі в „Просвіщенії” де він каже, що: „Тільки така (себ-то самостійницька) пропаґанда гарантує найбільші шанси для національного миру в Росії, як що вона лишить ся многонаціональною державою”. Отже, коли хочете, каже Ілін поневоленим націям, жити вільним житєм, то відділюйтесь від Росії і засновуйте свої вільні держави, а коли ні, то сидіть тихо і мирно і не викликайте у нас „глибокого обуреня” вашими заходами коло того, щоби орґанізувати ся окремо.Проголошуючи ідею самостійництва, Ілін ніби дає дуже широкий вихід змаганням поневолених націй до волі. Сумно тільки те, що вихід сей є чистісінькою ілюзією, а ще сумніще, що сам Ілін, ми переконані, се дуже добре розуміє.

Бо скажіть мені, чи хоч одна з поневолених націй в обох сучасних найтиповіщих державах національностей – Австрії і Росії – серіозно ставить в наші часи питаннє про її державну сепарацію? Ні і ні! Остання польська самостійницька кампанія в звязку з можливістю австро-російського збройного конфлікту показала, що польська суспільність незвичайно байдуже відносить ся до справи відбудування Самостійної Польщі. На сю ціль в трьох польських заборах і в Америці було зібрано (при чім американські польські емігранти дали порівнюючи дуже багато) тільки 150 тисяч корон! Російська-ж Польща себ-то серце сучасної Польщі, дала такі мізерні гроші, котрі просто сором називати… щось коло двох(!) тисяч рублів!

А не забуваймо, що польська нація серед всіх поневолених націй в Австрії і Росії таїть в собі найглибші самостійницькі традиції. Чи-ж можна в такому разі говорити про можливість серіозних самостійницьких рухів у українців, чехів, білорусів і т. д.?
Але треба признати, що занепад самостійницьких рухів у поневолених націй є за наших часів явищем цілком природним і неминучим. Остаточно умірае февдалізм і його пануюча кляса – шляхта, котра тільки була і могла бути могутньою виразницею самостійницьких змагань, а капіталістична держава з такою силою обмотує нитками своїх впливів свої поневолені нації, що вони гублять всяку фізичну можність, принаймні за наших обставин, видертись з під влади держави гнобителя і заснувати свої нові держави.

І от в такі часи Ілін і його товариші з виглядом незвичайно благородних людей підносять прапор самостійництва! На се, зрештою, можна було-б глянути як на забавку легковажних людей, коли-би справа не ускладнювала ся тим, що Ілін і його товариші з під самостійницького прапору з „глибоким обуреннєм” показують нагая автономістичним робітничим рухам поневолених націй. Бо нагай той свідчить, що самостійницький прапор вони піднесли тільки для того, щоби ілюзорним кличем відвернути робітництво поневолених націй від боротьби за ті національні права, які давно здобули собі західно-європейські народи.

Але мало того. Гра з самостійницьким кличем має ще й инший темний бік.

Річ така, що у поневолених націй самостійницьким кличем, як конкретним кличем, орудують тепер здебільшого скрайні шовіністи і реакціонери (напр., народні соціялісти, так звані кльофачівці у чехів). Так само і на Україні і особливо на Україні російській оборонцями клича Самостійної України, повторюємо, як конкретного клича, е тільки націоналістичні демагоги і не певні спекулянти.

На їх млин і лють воду російські марксісти, вимахуючи самостійницьким прапорцем. А се, розуміється, свідчить про незвичайну невиробленість поглядів російських товаришів на національну справу, про велику короткозорість їх національної політики, в котрій вони виходять не з ясних і означених засадничих міркувань, а тільки з інтересів дня і з інтересів фракційних.Найліпшим доказом сьому є їх відношене до нас – українських марксістів.Я вже зазначив, що вони підтримували „Спілку” як реакцію проти самостійницької, повторюємо, дуже слабкої течії в нашому русі.

А от тепер, в останні часи, коли в звязку з кличем Самостійної України серед нас знов появилась течія т. з. „політичного сепаратизму”, яку репрезентує п. Донцов, із котрим ми зірвали всякі стосунки, російські марксісти не тільки вже не підтримали нас, а навпаки – своїми самостійницькими розмовами вони … наступили ся за Донцова.

Одним словом: Хоч круть верть. Хоч верть круть. Однаково українським марксістам смерть!Про се, між иншим, мені доводило ся якось говорити на закордонному вічу російських марксістів, на котрому дебатувало ся національне питанне. Я звернув ся тоді до російських товаришів з запитаннем, розуміеть ся, в іронічному тоні, прохаючи сказати, як українські марксісти можуть нарешті здобути їх ласку. В 1905 році, казав я їм, ви підтримували наших ортодоксальних товаришів проти наших самостійників, а в 1914 році ви, навпаки, підтримуєте наших шовіністів
проти нас – правовірних марксістів. Скажіть-же на якій нозі маємо скакати перед вами і що взагалі маємо робити?

На се мені ніхто нічого не відповів і тільки один бундовець з запалом крикнув: „Робіть так, як то ви самі вважаєте найліпшим”.

Розумна рада і ми ніколи від неї не відступали і я певний, не відступимо.

Advertisements

0 Responses to “Єзуїтська політика”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Травень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві   Чер »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: