«Перебити тварюк»: Ґаза 2009

Ноам Хомський

27 грудня, у суботу, почався останній американсько-ізраїльський напад на беззахисних палестинців. Як повідомляє ізраїльська преса, напад ретельно готувався протягом 6 місяців. План складався з двох частин: військової та пропагандистської. Були враховані уроки поганої підготовки та піару ізраїльського вторгнення до Лівану 2006 р. Отже, можемо бути достатньо впевнені, що зроблене і сказане було переважно навмисним і планувалося заздалегідь.

Безсумнівно, це стосується й моменту початку нападу: якраз по обіді, коли діти поверталися зі школи й вулиці густозаселеної Ґази були заповнені перехожими. Вистачило всього кількох хвилин, щоб убити більше 225 й поранити 700 чоловік. Гарний початок масової різанини беззахисних цивільних осіб, захоплених у пастці без виходу.

У своїй ретроспективній статті «Аналізуючи здобутки війни в Ґазі» (Parsing Gains of Gaza War) Ітан Броннер, кореспондент New York Times, згадує це досягнення як один з найважливіших результатів. Ізраїль розрахував, що буде вигідно створити враження «несамовитого», вдаючись до диспропорційного терору – доктрини, що має коріння в 1950-х роках. «Палестинці в Ґазі вхопили меседж у перший же день, – пише Броннер, – коли ізраїльські військові літаки одночасно атакували численні цілі посеред суботнього дня. Близько 200 людей було вбито в один момент, що шокувало як Хамас, так і всю Ґазу». Броннер робить висновок, що тактика «несамовитої» відповіді, схоже, виявилася успішною: є «певні ознаки того, що населення Ґази зазнало настільки великих втрат від цієї війни,що шукатиме управи на Хамас» – обраний ними уряд. А це вже інша добре відома доктрина державного терору. Між іншим, я не нагадую про іншу ретроспективну статтю Times – «Аналізуючи здобутки війни в Чечні» (Parsing Gains of Chechnya War).

Завершення операції, можливо, теж було ретельно запланованим – якраз перед інавгурацією американського президента для мінімізації (незначної) загрози того, що Обама скаже кілька критичних слів проти цього несамовитого злочинства за підтримки Сполучених Штатів.

Через два тижні після суботнього початку нападу, коли вже більша частина Ґази була перетворена на руїни, а смертельний рахунок наближався до відмітки в 1000 жертв, агенція ООН з допомоги палестинським біженцям (UNRWA), від якої залежить виживання більшості мешканців Ґази, повідомила, що ізраїльські військові блокують поставки допомоги в сектор Ґаза, заявляючи, що перевезення закриті через Шабат. Заради відзначення святого дня палестинці на межі виживання позбавляються їжі та медичної допомоги, у той час як сотні людей можуть бутизнищені американськими реактивними бомбардувальниками та гелікоптерами.

Детальніша фактографія може надати потрібну інформацію. Палестинська національна рада формально прийняла міжнародний консенсус у 1988 році. Відповіддю шамірівсько-пересівської урядової коаліції, підтриманої держдепартаментом Джеймса Бейкера, було заперечення можливості «додаткової палестинської держави» між Ізраїлем та Йорданом – причому останній вже є Палестинською державою за приписом США-Ізраїлю. Домовленості в Осло, які за цим слідували, відклали потенційні палестинські національні права, і загроза, що їх можна реалізувати у якийсь значущий спосіб була систематично підірвана протягом років Осло постійним розширенням ізраїльських нелегальних поселень. Поселення збільшились у 2000, останньому році президента Клінтона та прем’єр-міністра Барака, коли відбулись переговори у Кемп-Девіді на фоні цього.

Після звинувачення Яссера Арафата у зриві переговорів у Кемп-Девіді Клінтон відступив із своїх позицій і визнав, що американсько-ізраїльські пропозиції були занадто радикальними, щоб їх прийняли палестинці. У грудні 2000 року він представив свої «параметри» – туманні, але більш просунуті. Потім він оголосив, що обидві сторони прийняли ці параметри, хоча й висловили застереження. Обидві сторони зустрілись у Табі в Єгипті у січні 2001, підійшли дуже близько до погодження і могли б його досягнути за кілька днів, як вони заявили на фінальній прес-конференції. Проте переговори достроково скасував Егуд Барак. Цей тиждень у Табі – єдиний прорив за більш ніж 30 років американсько-ізраїльської політики відмов. Немає жодної причини, чому цей один прорив у стані речей не можна відновити.

Версія, якій віддають перевагу і яку нещодавно повторив Ітан Броннер, це те, що «багато хто закордоном пам’ятають пана Барака як прем’єр-міністра, який у 2000 році пішов далі за будь-якого ізраїльського лідера у мирних пропозиціях палестинцям, проте угода провалилась і вибухнула кривавим палестинським повстанням, яке усунуло його від влади». Правда, що «багато хто за кордоном» вірить у цю брехливу казочку, завдяки тому, що Броннер та занадто багато його колег називають «журналістикою».

Зазвичай стверджують, що дводержавного вирішення неможливо досягнути, бо спроба АОІ вивести поселенців, це приведе до громадянської війни. Вони можуть мати рацію, проте необхідні набагато більші аргументи. Не вдаючись до сили, щоб вигнати нелегальних поселенців, АОІ може просто відійти до кордонів, встановлених переговорами. Поселенці за цими кордонами матимуть вибір чи полишати свої субсидовані будинки і повертатись до Ізраїлю, чи залишитись під Палестинською автономією. Те саме правдиво і щодо ретельно обставленої «національної травми» у Ґазі у 2005 році, що була настільки прозоро оманливою, що її висміювали ізраїльські коментатори. Ізраїлю вистачило оголосити, що АОІ відходить, і поселенці, яких субсидували, щоб вони насолоджувались життям у Ґазі, тихенько залізли б у вантажівки, запропоновані їм, і помандрували б до субсидованих для них осель на Західному Березі. Але від цього не було б трагічних фотографій агонізуючих дітей та пристрасних закликів про «ніколи більше».

Якщо підсумувати, усупереч повторюваним заявам, Ізраїль не має права використовувати силу, щоб захищати себе від ракет із Ґази, навіть якщо їх розглядати як терористичні злочини. Більше того, причини очевидні. Привід для початку атаки не вартий уваги.

Існує ще вужче питання. Чи має Ізраїль мирну короткотермінову альтернативу до використання сили у відповідь на ракети з Ґази. Однією з альтернатив було б прийняття перемир’я. Іноді Ізраїль це робив, постійно його порушуючи. Найнедавніший і найбільш відповідний до сучасних обстави випадок – це червень 2008 р. За умовами перемир’я треба було відкрити прикордонні пости, щоб «дозволити перевіз усіх вантажів, рух яких був перекритий чи обмежений у Ґазу». Ізраїль формально погодився, але негайно оголосив, що він не погодиться з угодою і не відкриє кордони, поки Хамас не відпустить Гілада Шаліта, ізраїльського солдата, захопленого Хамасом у червні 2006 року.

Постійний барабанний бій обвинувачень щодо захоплення Шаліта знову ж є кричущим лицемірством, навіть якщо не зважати на довгу історію викрадання людей Ізраїлем. У цьому випадку лицемірство не могло бути більш ясним. За день до того, як Хамас захопив Шаліта, ізраїльські солдати увійшли до Ґази і викрали двох цивільних, братів Муаммар, привезли їх до Ізраїлю і приєднали до інших в’язнів, яких там тримали, майже 1000, як повідомляється, без обвинувачень.

Викрадання цивільних – це набагато більш серйозний злочин, ніж викрадання солдата атакуючої армії, але про це мало повідомляли на відміну від фурору з приводу Шаліта. І все, що залишається у пам’яті, блокуючи мир – це захоплення Шаліта, ще одне віддзеркалення відмінності від людьми та двоногими звірами. Шаліта треба повернути – у чесному обміні на в’язнів.

Саме після захоплення Шаліта ізраїльська безперестанна атака на Ґазу перейшла від просто злочинної до садистської фази. Але ще треба згадати, що іще перед захопленням Ізраїль запустив більше 7700 снарядів по північній Ґазі після вересневого виведення, що майже не викликало коментарів.

Після відкидання формально прийнятого перемир’я червня 2008 року Ізраїль продовжував облогу. Можна пригадати, що облога – це акт війни. Дійсно, Ізраїль постійно наполягав на ще сильнішому принципі: перешкоджання доступу до зовнішнього світу, навіть не доходячи до облоги, у акті війни, яка виправдовує масивне насильство у відповідь. Перешкоджання проходженню Ізраїлю крізь Тіранську протоку було частиною приводу до ізраїльського вторгнення до Єгипту (із Францією та Англією у 1956 році, а також для початку війни у 1967 році. Облога Ґази цілковита, не часткова, попри іноді бажання окупантів трохи її послабити. І вона набагато більш шкідлива для населення Ґази, ніж закриття Тіранської протоки для Ізраїлю. Прихильники ізраїльських доктрин та дій не повинні через це мати проблем із виправдання ракетних атак на ізраїльську територію із Смуги Ґаза.

Звичайно, ми знову впираємось у принцип, що зводить все нанівець: це ми, а то вони.

Ізраїль не тільки підтримував облогу після червня 2008 року, але й робив це надзвичайно суворо. Він навіть перешкоджав UNRWA заповнювати свої склади, «тому коли закінчилось перемир’я, у нас не було їжі для 750 000 чоловік, залежних від нас», – проінформував ВВС директор UNRWA Джон Джінг.

Попри ізраїльську облогу, ракетні обстріли різко зменшились. Перемир’я припинилось 4 листопада ізраїльським рейдом у Ґазу, який призвів до смерті 6 палестинців та стіни ракет у відповідь (які не завдали втрат). Причиною рейду було те, що Ізраїль виявив тунель у Ґазі, який міг бути призначений для викрадення ще одного ізраїльського солдата. Привід абсолютно абсурдний, як зауважили багато коментаторів. Якби такий тунель існував і досягав кордону, Ізраїль міг бив легко блокувати його там. Але як завжди, сміховинна ізраїльська причина була визнана вірогідною.

Що було причиною ізраїльського рейду? У нас немає внутрішніх свідчень про плани Ізраїлю, але ми таки знаємо, що рейд почався незадовго до намічених переговорів між Хамасом та Фатхом у Каїрі і спрямованих на «примирення відмінностей та створення одного об’єднаного уряду», як передавав британський кореспондент Рорі МакКарті. Це мала бути перша зустріч між Фатхом та Хамасом від війни червня 2007 року, яка залишила Хамас контролювати Ґазу, ця зустріч могла б бути значним кроком до більших дипломатичних зусиль. Існує довга історія ізраїльських провокацій, що б відбити загрозу дипломатії, деякі вже згадувались. Це могла бути ще одна.

Громадянська війна, яка віддала Ґазу під контроль Хамасу, зазвичай описується як військовий переворот Хамасу, що знову демонструє його зловісну природу. Реальний світ трохи інший. Громадянська війни були підштовхнута США та Ізраїлем і грубій спробі шляхом військового перевороту звести нанівець результати вільних виборів, які привели Хамас до влади. Це було загальновизнаним у крайньому разі від квітня 2008, коли Девід Роуз опублікував у Vanity Fair детальну й документовану розповідь про те, як Буш, Райс та заступник радника з питань національної безпеки Елліот Абрамс «підтримали військову силу під керівництвом одного з лідерів Фатаху Мухаммада Дахлана, розпочавши криваву громадянську війну в Ґазі та полишивши Хамас настільки сильним, як ніколи». Розповідь нещодавно була підтверджена іще раз у Christian Science Monitor (від 12 січня 2009) Норманом Ольсеном (Norman Olsen), який прослужив 26 років на дипломатичній службі, в тому числі чотири роки у смузі Ґаза та чотири у американському посольстві у Тель-Авіві, а потім став помічником координаторі з питань контр-тероризму у держдепартаменті. Олсон та його син розкривають деталі махінацій держдепартаменту, спрямовані на забезпечення того, що їх кандидат Аббас переможе на виборах у січні 2006 року – в цьому разі це буде прославлено як тріумф демократії. Коли «виправлення виборів» зірвалось, вони звернулись до покарання палестинців та озброєння міліції, очолюваної одним з лідерів Фатаху Мухаммадом Дахланом, але «головорізи Дахлана заворушились занадто рано» і превентивний удар Хамасу підірвав спробу перевороту, що призвело до іще тяжчих американсько-ізраїльських заходів, аби покарати непокірний народ Ґази. Лінія Партії більш прийнятна.

Після того, як у листопаді Ізраїль порушив перемир’я (таке-сяке, але перемир’я), блокада посилилась ще більше – із ще більш катастрофічними наслідниками для населення. Сара Рой, провідний експерт зі становища у секторі Ґаза, пише: «5 листопада Ізраїль заблокував усі ходи і виходи до Ґази, перекриваючи і забороняючи постачання харчів, ліків, бензину, олії, а також паралізуючи водне і санітарне постачання…». Протягом листопада в середньому до Ґази через Ізраїль потрапляли в день 4,6 вантажні машини з харчами порівняно з 123 вантажівками у жовтні. Вже рік як заборонено ввіз запчастин для лагодження і догляду за каналізацією. Світова Організація Здоров’я звітувала, що половина карет швидкої допомоги вийшли з ладу – а решта невдовзі перетворилася на мішені ізраїльських обстрілів. Єдина електростанція в Ґазі змушена була зупинитися через відсутність палива; тепер вона не може відновити роботу, позаяк немає запчастин, що заблоковані останні вісім місяців у порту Ашдоду. Скорочення електропостачання, зокрема у госпіталі Шіфаа, призвело до підвищення пожежних ситуацій на 300 %, через намагання опалювати приміщення дровами. Ізраїль перекрив постачання хлору, отож на середину грудня у місті Ґаза та на півночі вода в кранах тече 6 годин на три дні. Гуманітарні наслідки серед палестинських жертв ізраїльського терору залишаються не підрахованими.

Після нападу Ізраїлю 4 листопада обидві сторони нарощували агресивні дії (але смерті були лише серед палестинців), поки не було оголошено про формальний кінець перемир’я. 19 грудня прем’єр-міністр Ольмерт дав дозвіл на повномасштабне вторгнення.

За кілька днів до того Хамас запропонував повернутися до первинної липневої угоди про перемир’я. Цю пропозицію Ізраїль пропустив повз вуха. Історик і колишній член адміністрації Картера Роберт Пастор передав пропозицію керівництву АОІ, але Ізраїль не відповів. Ізраїльські джерела 21 грудня цитували слова голови ізраїльської служби внутрішньої розвідки Шина Бета, який стверджував, що Хамас зацікавлений у продовженні «миру» з Ізраїлем, натомість його воєнне крило продовжує підготовку до зіткнення.

«Безперечно, мілітаристському шляху розв’язання конфлікту альтернатива була, – говорить Пастор з приводу Ґази. Навіть була далекоглядна альтернатива, яку рідко обговорюють – політичні домовленості щодо окупованих територій.

Відомий ізраїльський міжнародний оглядач Аківа Ельдар відзначив, що незадовго до ізраїльського повномасштабного нападу в суботу 27 грудня «лідер Хамасу Халед Мешаль оголосив на Інтернет-сайті «Із зад-Дін аль-Кассам», що готовий не тільки «припинити конфлікт», а й навіть повернутися до угод, що були прийняті на кордоні Рафаху у 2005 р.», ще до того, як Хамас переміг на виборах і захопив контроль в усьому регіоні. Угоди передбачали, як зазначалося нами раніше, спільні домовленості Єгипту, ЄС, Палестинської автономії і Хамасу, ставили за мету постачання вкрай необхідних товарів у регіон.

Стандартна відмовка вульгарних апологетів ізраїльського насильства звучить так: як у випадку нинішнього нападу, «так і в багатьох випадках за останнє півстоліття (ліванська війна 1982 р., відповідь «залізного кулака» на інтифаду 1988 р., ліванська війна 2006 р.) ізраїльтяни відповідають на неприпустимі теракти й нападають з метою завдати відчутного болю, провчити ворога» (New Yorker, редакторська колонка Девіда Ремніка). Напад 2006 року можна виправдати, лише з позицій нікчемного цинізму, як ми вже говорили. Посилання на жорстокості у відповідь на інтифаду 1988 р. занадто брудні, щоб їх обговорювати. Співчутлива інтерпретація свідчила б про дивовижну необізнаність. Але нагадування Ремніка про напад 1982 р. досить поширене; це яскравий трюк невгамовної пропаганди, що потребує ліків від склерозу.

Неспростовним фактом є те, що на кордоні Ізраїлю та Лівану цілий рік панувала тиша й спокій (до нападу Ізраїлю), принаймні з боку Лівану щодо Ізраїлю, з півночі до півдня. Протягом року Організація Визволення Палестини (ОВП) старанно дотримувалася ініційованого США перемир’я, попри постійні ізраїльські провокації включно з бомбардуванням із жертвами серед мирного населення, спрямовані, вочевидь, на те, щоб збурити певну реакцію у відповідь, – що можна було використати для виправдання старанно спланованого вторгнення Ізраїлю. Найкраще, що міг отримати Ізраїль – дві виразні символічні відповіді. Тоді він атакує під таким безглуздим приводом, який не можна сприймати серйозно.

Напад, власне, не мав нічого спільного з «неприпустимими терактами», втім, насправді він мав справу з неприпустимими актами… дипломатії. Ніякої таємниці тут немає. Невдовзі після початку підтриманого США нападу провідний (але й не надто поблажливий) ізраїльський експерт із палестинського питання Єгошуа Порат писав, що успіх Арафата в збереженні перемир’я був «справжньою катастрофою в очах ізраїльського уряду», позаяк відкривав шлях до політичного вирішення конфлікту. Уряд сподівався, що ОВП удасться до тероризму, підважуючи статус «законного партнера в перемовах щодо майбутніх політичних домовленостей».

В Ізраїлі добре розуміли факти, ніхто їх не приховував. Прем’єр-міністр Іцхак Шамір заявив, що Ізраїль пішов на війну через «велику небезпеку… не так воєнного характеру, як політичного». Це підштовхнуло ізраїльського гумориста Б. Міхаеля написати, що «недолугі вибачення про воєнну небезпеку чи небезпеку Галілеї – мертві», й «ми позбулися політичної небезпеки», вдаривши першими, тепер – «дякуючи Богу, нема з ким розмовляти». Історик Бенні Морріс визнав, що ОВП дотримувалися перемир’я, але роз’яснив, що «неминучість війни покладалась на ОВП як політична загроза Ізраїлю і продовження окупації». Інші також чесно визнали неспростовні факти.

У передовиці «Нью-Йорк Таймс» щодо останнього нападу на Ґазу кореспондент Стівен Лі Мейєрс написав, що «до певної міри напад на Ґазу нагадує програшну авантюру Ізраїлю в Лівані 1982 року, коли ізраїльтяни напали, щоб попередити загрозу з боку Арафата». Правильно, але з іншої причини. У 1982 р., як і в 2008 р., була необхідність знищити загрозу політичних домовленостей.

Ізраїльські пропагандисти сподівалися, що західні інтелектуали та ЗМІ купляться на казочку про те, що Ізраїль реагував на ракетні обстріли по Галілеї, на «неприпустимі теракти». Й вони не були розчарованими.

Не те, що Ізраїль не хоче миру, – усі хочуть миру, навіть Гітлер. Питання в іншому: на яких умовах? З самого зародження сіоністський рух збагнув, що найкраща стратегія для досягнення мети – це знищення політичних домовленостей, водночас повільно нав’язуючи свої «факти». Навіть нечасті домовленості, як-от у 1947 р., сіоністські лідери розглядали як тимчасові кроки в процесі подальшої експансії. Ліванська війна 1982 р. була кричущим прикладом панічного страху перед дипломатичними перемовами. Як результат, Ізраїль почав підтримувати Хамас, аби підірвати світський рух ОВП та його набридливі мирні ініціативи. Інший, вже звичний випадок – ізраїльські провокації перед початком війни 1967 р., які були спрямовані на те, щоб роздратувати Сірію й використати це як привід до насильства та захоплення більших територій. І такими були, за даними міністра оборони Моше Даяна, 80% усіх інцидентів.

Ця історія має глибоке коріння. Офіційна історія групи бойовиків «Хаґана», створеної у 1920 р., розповідає про вбивство єврейського релігійного поета Якоба Хаана у 1922 р., звинуваченого у співпраці з єврейською спільнотою («старим ішувом») та Арабським Вищим Комітетом проти нових імміґрантів та їх спроб поселення. Й таких прикладів з тих пір було чимало.

Намагання затримати політичні домовленості завжди мало чітке виправдання, як і супровідна йому брехня про те, що «немає з ким домовлятися про мир». Важко й уявити, як можна інакше захоплювати землі, на яких ти небажаний гість.

Саме через це Ізраїль віддає перевагу експансії перед безпекою. Розрив перемир’я 4 листопада 2008 р. – лише один з останніх прикладів.

Міжнародна Амністія звітує, що перемир’я у червні 2008 р. «принесло відчутне покращення якості життя в Сдероті та інших ізраїльських поселеннях неподалік від Ґази, натомість раніше мешканці жили в страху в очікуванні палестинських обстрілів. Тим не менше, неподалік, у секторі Ґаза ізраїльські блокпости залишаються на місці, й там населення не бачить від встановленого перемир’я жодних змін на краще». Але здобутки для безпеки ізраїльських містечок поблизу Ґази були, вочевидь, підважені небажанням вести дипломатичні перемови. Небажання це спричинене наміром продовжити експансію на Західний берег і зламати залишки спротиву всередині Палестини.

Пріоритет експансії перед безпекою вже був особливо помітний з часу доленосного рішення 1971 року, підтриманого Генрі Кіссенджером, – відкинути пропозицію про повний мир з боку єгипетського президента Садата, нічого не пропонуючи палестинцям – угода, яку США та Ізраїль були змушені прийняти у Кемп-Девіді вісім років до того, після великої війни, що стала мало не катастрофою для Ізраїлю. Мирна угода з Єгиптом поклала б край неабиякій загрозі безпеці, але мав місце неприйнятний обмін: Ізраїль мусив би полишити свої широкі програми заселень на чужих землях у північному Синаї. За пріоритетністю безпека стояла на другому місці після експансії, власне, як завжди. Вагоме обґрунтування цього визначального висновку зробив у своєму важливому дослідженні ізраїльської безпекової та міжнародної політики Зеєв Маоз («Захист Святої Землі»).

Сьогодні Ізраїль міг би мати безпеку, нормалізацію стосунків, інтеграцію в регіоні. Але з усією очевидністю він обирає незаконну експансію, конфлікт, безнастанні насильницькі випади, вчинки, які є не просто злочинними, вбивчими та деструктивними, але й підважують його довготривалу безпеку. Американський військовий експерт з питань Близького Сходу Ендрю Кордесмен написав, що хоч ізраїльські військові сили безперечно можуть розбити беззахисну Ґазу, «ані Ізраїль, ані США не можуть отримати зиск з війни, що викликає різку реакцію одного з наймудріших і найбільш розважливих голосів в Арабському світі – саудівського принца Туркі аль-Фейсала, який кілька днів тому сказав: «Адміністрація Буша залишила [Обамі] гидку спадщину та необдуману позицію щодо бойні та кровопролиття мирних жертв у Ґазі… Скоєного вже досить, щоб заявити, що ми – всі палестинці і мученики заради Господа і Палестини, йдучи за тими, хто загинув у Ґазі».

Один з мудрих голосів в Ізраїлі Урі Авнері пише, що після ізраїльської військової перемоги «у свідомості всього світу закарбувався образ Ізраїлю як кровожерливого монстра, який щохвилини готовий на воєнні злочини, не готовий миритися з жодними моральними перепонами. Це матиме тяжкі й довготривалі наслідки для нашого майбутнього, позиції в світі, шансу на досягнення миру і спокою. Врешті, ця війна – злочин і проти нас самих, злочин проти держави Ізраїль».

Є усі підстави вважати, що він має рацію. Ізраїль навмисно перетворюється на, ймовірно, найбільш знавіснілу країну в світі, губить довіру народів Заходу, включаючи молодих американських євреїв, які більше не схильні миритися з безнастанними шокуючими злочинами. Кілька десятиліть тому я писав, що ті, хто називають себе «прихильниками Ізраїлю» в дійсності є прихильниками власного морального розкладання і неминучої деградації. На жаль, ці судження видаються ще більш правдивими.

Тимчасом ми преспокійно спостерігаємо рідкісну подію в історії, те, що ізраїльський соціолог Барух Кіммерлінг назвав «політицидом» – убивством нації. На наших очах.

Ретельне дотримання Шабату в такий подвійний спосіб привернуло до себе незначну увагу. І це зрозуміло. У хроніках американсько-ізраїльського злочинства така жорстокість і цинізм навряд чи заслуговують навіть помітки на полях. Занадто це знайомо. Можна провести паралель з червнем 1982 р., коли ізраїльське вторгнення до Лівану (за підтримки США) почалося з бомбування таборів біженців у Сабрі та Шатілі, що пізніше стали відомими як місця жахливої різанини під наглядом Армії «Оборони» Ізраїлю (АОІ). Бомба влучила в місцеву лікарню в Ґазі та вбила більше 200 людей, згідно зі свідченням американського спеціаліста з Близького Сходу.

Різанина була першим актом у вторгненні, яке потягло за собою знищення 15-20 тисяч чоловік та руйнування великої частини південного Лівану та Бейруту за вирішальної американської військової та дипломатичної підтримки. Остання включала ветування резолюцій Ради безпеки, які мали на меті зупинити злочинну агресію, що була розпочата, аби захистити Ізраїль – і це слабко приховувалось – від загрози політичного врегулювання, усупереч численним зручним фабрикаціям, нібито Ізраїль страждає під інтенсивним ракетним вогнем, цією фантазією апологетів.

Все це нормально і цілком відкрито обговорювалось серед вищих урядовців Ізраїлю. Тридцять років тому начальник штабу Мордехай Гур зробив спостереження, що від 1948 року «ми воюємо із населенням, що живе у селах та містах». Як підсумував свої спостереження найвідоміший ізраїльський військовий аналітик Зеєв Шіфф: «Ізраїльська армія завжди вражала мирне населення, свідомо і заплановано… армія, – говорить він, – ніколи не відрізняла цивільних [від військових] цілей… а спеціально атакувала цивільні цілі». Мету цього пояснив видатний державний діяч Абба Ебан: «Було раціональне передбачення, яке врешті-решт здійснилось, що вражене населення буде чинити тиск щодо припинення ворожнечі». Наслідком, як це добре розумів Ебан, мав бути дозвіл Ізраїлю безперешкодно вводити в дію свою програму нелегальної експансії та жорстких репресій. Коментуючи огляд прем’єр-міністра Бегіна нападів уряду лейбористів на цивільних, який представляв картину, як сказав Ебан, «того, як Ізраїль свавільно завдавав яких завгодно страждань та смерті цивільному населенню у спосіб, що змушує згадати режими, які ні я, ні пан Бегін не наважилися б тут згадати». Ебан не сперечався із фактами, які презентував Бегін у огляді, він критикував його за їх публічне виголошення. Також Ебана або його прихильників не хвилювало те, що його виправдання масового державного терору також нагадує режими, які б він не хотів згадувати.

Виправдання державного терору Ебаном вважається переконливим поважними авторами. Коли ще вирувала цьогорічна американсько-ізраїльська агресія, оглядач Times Томас Фрідман пояснював, що тактика Ізраїлю і при цьому нападі, і при вторгненні в Ліван у 2006 році базувалась на здоровому принципі «спроб «навчити» Хамас, завдаючи важких людських втрат військовикам Хамасу та тяжких страждань населенню Ґази». Це має сенс на прагматичній підставі, як мало і в Лівані, де «єдиним довготерміновим джерелом залякування було завдати достатньо страждань цивільним – сім’ям та роботодавцям бойовиків – щоб обмежити Хезболлу у майбутньому». За подібною ж логікою спроба бін Ладена «навчити» американців 9/11 заслуговує великої похвали, як і нацистські напади на Лідіс чи Орадур, руйнування Путіним Грозного та інші відомі випадки «навчання».

Ізраїль доклав зусиль, аби прояснити свою відданість цим принципам. Коресподент «Нью-Йорк Таймс» Стівен Ерланґер повідомляє, що ізраїльські правозахисні групи «стурбовані ударами Ізраїлю по будинках, які вони вважають цивільними, наприклад парламент, поліційні відділки та президентська резиденція» – а також, додамо ми, села, будинки, густонаселені табори біженців, системи водопостачання та каналізації, лікарні, школи та університети, мечеті, будівлі ООН, машини швидкої допомоги та зрештою все, що може полегшити страждання невинних жертв. Старший ізраїльський службовець розвідки пояснив, що АОІ атакувала «обидва аспекти Хамасу – його повстанське, військове крило та його «дава», соціальне крило», (останнє – евфемізм цивільного населення). «Він стверджував, що Хамас однорідний, – продовжує Ерланґер, – і у війні його інструменти політичного та соціального контролю були такими ж легітимними цілями, як і схованки ракет». Ерланґер та його редактори не прокоментували відверте виправдання та практику масового тероризму, спрямованого на цивільних, хоча кореспонденти та оглядачі виказують терпимість і навіть підтримку військових злочинів, як це зазначено. Але у відповідності із нормою Ерланґер не забув підкреслити, що ракетні напади Хамасу – «це очевидне порушення принципу вибірковості і відповідає класичному визначенню тероризму».

Як і інші, обізнані із цим регіоном, спеціаліст із Близького Сходу Фавваз Джордж робить спостереження: «Чого ізраїльські посадовці на їх американські союзники не терплять, так це того, що Хамас не просто озброєна міліція, а соціальний рух із великою народною підтримкою, глибоко вкорінений у суспільстві». Тому коли вони ставлять собі за мету зруйнувати «соціальне крило» Хамасу, «вони ставлять собі за мету зруйнувати палестинське суспільство».

Джордж може бути занадто добрим. Дуже маловірогідно, що ізраїльські та американські урядовці – або ЗМІ та інші коментатори – не схвалюють цих фактів. Радше вони імпліцитно приймають традиційне бачення тих, хто монополізує засоби насилля: наш броньований кулак може розчавити будь-яку опозицію, і якщо наш грізний напад потяг за собою смерть цивільних, це тільки на краще: можливо ті, хто вижили, будуть краще освічені».

Чини АОІ чітко розуміють, що вони знищують цивільне населення. Ітан Броннер цитує ізраїльського полковника, який каже, що він та його люди не особливо «вражені бійцями Хамасу». «Вони – селяни зі зброєю», говорить автоматчик на бронетранспортері. Вони нагадують жертв вбивчих операцій АОІ «Залізний кулак» на окупованих територіях південного Лівану у 1985 року, керованих Шимоном Пересом, одним із найбільших терористичних командирів ери рейганівської «війни з тероризмом». Протягом цих операцій ізраїльські командири та стратегічні аналітики пояснювали, що жертви були «терористичними селянами», яких було важко викорінити, бо «ці терористи діяли за підтримки більшості місцевого населення». Ізраїльський командир скаржився, що «терорист… має багато очей тут, адже він тут живе», а військовий кореспондент Jerusalem Post описував проблеми, з якими стикались ізраїльські сили, воюючи із «терористичними найманцями», «фанатики, кожен з яких достатньо відданий своїй справі, щоб йти на ризик бути вбитими, діючи проти АОІ», яка повинна «підтримувати порядок і безпеку» на окупованому південному Лівані, попри «ціну, яку повинні заплатити жителі». Ця проблема була відома американцям у Південному В’єтнамі, росіянам в Афганістані, німцям в окупованій Європі та іншим агресорам, які реалізовували гурівсько-ебанівсько-фрідманівську доктрину.

Джордж вважає, що американсько-ізраїльський державний терор зазнає поразки: Хамас, пише він, «не можна вимести без того, щоб не вирізати півмільйона палестинців. Якщо Ізраїлю вдасться вбити вищих лідерів Хамасу, нове покоління, іще радикальніше за теперішнє, швидко прийде на зміну. Хамас – це життєвий факт. Він не відступає і він не підніме білого прапора, скільки б втрат він не зазнав».

Можливо, але завжди є тенденція недооцінювати ефективність насилля. Особливо дивно, коли такого уявлення дотримуються у Сполучених Штатах. Як ми до такого дійшли?

Хамас регулярно описуються як «підтриманий Іраном Хамас, відданий знищенню Ізраїлю». Дуже важко знайти щось на зразок «демократично обраного Хамасу, який вже довгий час закликає до дводержавного вирішення у згоді із міжнародним консенсусом» – блокований більше 30 років США та Ізраїлем, який повністю і явно відкидає право палестинців на самовизначення. Це правда, але не дуже корисний внесок до Лінії Партії, а тому не має значення.

Деталі, на зразок згаданих вище, хоча й дрібні, але навчають нас дечому про нас і наших клієнтів. Є й інші. Ось наприклад, коли почалась американсько-ізраїльська агресія проти Ґази, маленький човен «Dignity» плив із Кіпру до Ґази. Лікарі та правозахисні активісти на його борту намагались обійти ізраїльську кримінальну блокаду та доставити медичні запаси населенню, що опинилося в пастці. Корабель перехопили у міжнародних водах ізраїльські військові кораблі, які його дуже пошкодили, майже потопивши, хоча йому вдалося допливти до Лівану. Ізраїль оприлюднив звичайну брехню, яку відкинули журналісти та пасажири на борту, зокрема кореспондент CNN Карл Пенхауль та колишній представник США та кандидат у президенти від Партії зелених Сінтія МакКінні. Це серйозний злочин – набагато гірший, наприклад, від викрадання суден біля берегів Сомалі. На це не особливо звернули увагу.

Приховане прийняття таких злочинів відображає розуміння того, що Газа – це окупована територія та що Ізраїль має право продовжувати блокаду. До того ж, він дістав від охоронців світового порядку санкцію на злочини у відкритому морі задля втілення програми покарання цивільного населення за непослух наказам Ізраїлю – під загальновизнаним, але очевидно неслушним приводом, до якого ми ще повернемося.

Брак уваги також неважко зрозуміти. Десятиріччями Ізраїль нападав на судна в міжнародних водах між Кіпром та Ліваном, вбиваючи чи викрадаючи пасажирів, часом кидаючи їх до ізраїльських в’язниць, включно з секретними в’язницями та камерами тортур, аби потім багато років тримати їх у заручниках. Такі речі вже звичні, тож чого б це новий злочин привернув до себе увагу? Кіпр і Ліван зреагували трохи інакше – але хто вони такі?

Наприклад, кого хвилює, що редактори ліванського видання Daily Star, загалом прозахідного, пишуть: «Близько 1,5 мільйона людей у Газі стали жертвами кривавих дій однієї з найрозвиненіших технологічно, але морально регресивної військової машини. Часто кажуть, що палестинці стали для арабського світу тим, чим для європейців перед Другою світовою були євреї. І то небезпідставно. Це жахливо, але так само, як європейці й американці дивилися на Голокост крізь пальці, араби примудряються сидіти склавши руки, поки ізраїльтяни нищать палестинських дітей». Напевно, найганебнішим з усіх арабських режимів є брутальна єгипетська диктатура, що отримує найбільшу військову допомогу від Штатів, якщо не враховувати Ізраїлю.

Якщо вірити ліванській пресі, Ізраїль і досі «регулярно викрадає цивільне населення Лівану з ліванського боку Блакитної лінії [міжнародний кордон] – востаннє це сталося в грудні 2008 р. І, звісно, «ізраїльські літаки щодня порушують повітряний кордон із Ліваном, ігноруючи резолюцію ООН 1701». (Ліванський учений Амал Саад-Ґораєб, Daily Star, 13 січня). Це також відбувається вже довго. Засуджуючи вторгнення Ізраїлю до Лівану 2006 року, відомий ізраїльський стратегічний аналітик Зеєв Маоз писав у ізраїльській пресі: «Ізраїль порушував ліванський повітряний простір, виконуючи розвідувальні місії практично щоденно від моменту його уходу з Південного Лівану 6 років тому. Справді, ці повітряні перельоти не спричинили жертв з боку Лівану, але порушення кордону є порушення кордону. Тут Ізраїль також діє не краще з погляду моралі». Загалом, немає підстав для «повного консенсусу в Ізраїлі, що війна проти Хезболли в Лівані справедлива та моральна», консенсусу, «базованого на вибірковій та короткій пам’яті, на обмеженому баченні світу та подвійних стандартах. Це не є справедлива війна, силу застосовують непомірно та нерозбірливо, і її загальною метою є здирство».

Ас Маоз (As Maoz) також нагадує своїм ізраїльським лідерам: ультразвукові перельоти з метою налякати ліванців – це найменший із ізраїльських злочинів у Лівані, навіть якщо не зважати на п’ять вторгнень, починаючи з 1978 р.: «28 липня 1988 р. ізраїльські війська спеціального призначення викрали Шейха Обейда (Sheikh Obeid), а 21 травня 1994 р. ізраїльтяни викрали Мустафу Дирані (Mustafa Dirani), відповідального за взяття в полон ізраїльського пілота Рона Арада (Ron Arad) [під час бомбардування Лівану 1986 року]. За невідомих обставин Ізраїль затримав його й ще 20 ліванців і ув’язнив на тривалий термін без суду та слідства. Їх хотіли використати як козирну карту в переговорах. Зрозуміло, захоплення ізраїльтян з метою обміняти їх на в’язнів заслуговує на осуд і військове покарання, якщо зробила це Хезболла – а Ізраїль не можна засуджувати, якщо він робив те саме», причому значно інтенсивніше і протягом багатьох років.

Регулярні дії Ізраїлю важать, навіть якщо не брати до уваги його злочини та підтримку цих злочинів з боку Заходу. Ас Маоз показує, що ці дії унаочнюють повне лицемірство звичного твердження, нібито Ізраїль мав право на нове вторгнення до Лівану 2006 року, коли солдатів захопили на кордоні. То була перша за шість років транскордонна акція Хезболли з часу виходу Ізраїлю з півдня Лівану, окупованого на порушення припису Ради Безпеки ООН 22-річної давності, тоді як Ізраїль протягом усіх шести років майже щодня порушував кордон безкарно, з нашої мовчазної згоди.

До лицемірства також уже звикли. Так, Томас Фридман (Thomas Friedman), хоча й пояснює, як треба покарати «менші племена» з терористичною жорстокістю, пише, що ізраїльська інвазія до Лівану 2006 року, наново знищивши значну частину півдня Лівану та Бейрут і забравши життя 1000 цивільних мешканців, була справедливою акцією самозахисту, відповіддю на злочин Хезболли. Цей злочин полягав у «розв’язанні нічим не викликаної війни за межами визнаного ООН ізраїльсько-ліванського кордону після того, як Ізраїль однобічно вийшов з Лівану». Навіть якщо не звертати увагу на брехню, за тією самою логікою, терористичні атаки, значно деструктивніші та кривавіші за всі ті, що бодай колись відбувалися, були б цілковито виправдані як відповідь на ізраїльські злочини в Лівані та у відкритому морі, які значно переважають злочин Хезболли – захоплення на кордоні двох вояків. Досвідчений спеціаліст New York Times із Близького Сходу, звичайно, знає про ці злочини, принаймні якщо читає свою ж газету: принаймні, 18-й параграф історії про обмін в’язнями у листопаді 1983 р., який мимохідь згадує про 37 арабських в’язнів, що їх «нещодавно захопив ізраїльський флот на їхньому шляху від Кіпру до Триполі», південніше Бейрута.

Звичайно, всі ці висновки про відповідні акції проти багатих і сильних ґрунтуються на фундаментальній помилці: це ми, а то вони. Цього принципу, глибоко вкоріненого в західній культурі, достатньо, аби підважити щонайточнішу аналогію й щонайбездоганніші міркування.

Отже, інше судно прямує від Кіпру до Гази, «везе вкрай необхідні медичні запаси в запечатаних контейнерах, що

підтверджено митними службами в міжнародному аеропорті Ларнаки та в порту Ларнаки», – повідомляють організатори. Серед пасажирів – члени Європейського Парламенту та лікарі. Ізраїль було попереджено про гуманітарну місію судна. За умови достатнього тиску з боку громадськості воно б мирно досягло своєї мети.

Нові злочині, що їх США та Ізраїль скоїли в Газі в останні тижні, складно віднести до якоїсь звичної категорії – крім категорії знайомих злочинів; я навів лише кілька прикладів і ще звернуся до інших. Буквально ці злочини потрапляють під визначення американського уряду «тероризм», але це означення не викриває їхньої монструозності. Їх не можна назвати «агресією», оскільки їх скоєно на окупованій території, як приховано визнають Штати. У повній академічній історії ізраїльських поселень на окупованій території «Господарі Землі» («Lords of the Land») Ідіт Целтар (Idit Zertal) і Аківа Ельдар (Akiva Eldar) звертають увагу, що після виходу ізраїльських військ із Гази в серпні 2005 року зруйновану територію ані на день не було звільнено «від військового контролю з боку Ізраїлю або від тієї ціни окупації, що її мешканці платять щодня. Ізраїль залишив по собі спалену землю, зруйновані шляхи сполучення й людей без теперішнього та майбутнього. Поселення було нещадно знищено безкультурним завойовником, що фактично продовжує контролювати територію, вбивати та тероризувати її мешканців, використовуючи свою грізну військову силу – з надзвичайною жорстокістю, за підтримки та участі Штатів.

Американо-ізраїльська атака на Ґазу різко посилилась у січні 2006 року – через кілька місяців після відступу, коли палестинці здійснили й справді жахливий злочин: вони “неправильно” проголосували на вільних виборах. Як і інші, палестинці дізналися, що не можна безкарно виявляти непослух наказам Господаря, який постійно галасує про власне «прагнення до демократії», не викликавши насмішки з боку освічених класів – ще одне вражаюче досягнення.

Оскільки терміни «агресія» та «терроризм» неадекватні – потрібен якийсь новий термін для садистських і боягузливих тортур над людьми, які замкнені в клітку та не мають жодної можливості втекти, поки їх перемелюють на порох найбільш витончені продукти військових технологій США, які використовуються всупереч міжнародному і навіть американському праву, однак відносно оголошених ними ж державами-злочинцями; та для деражав, що самі себе поставили поза законом, це теж лише ще один незначний технічний момент.

Ще один маленький технічний момент, це той факт, що 31 грудня, поки тероризовані мешканці Ґази відчайдушно шукали сховку від безжальної атаки, Вашингтон найняв німецький торгівельний корабель для перевезення з Греції до Ізраїлю величезного вантажу, в 3000 тонн, невідомих «боєприпасів». Цей новий вантаж є наступним кроком після «найму торговельного корабля, який переправив значно більшу партію артилерійської зброї в грудні зі Сполучених Штатів до Ізраїлю перед повітряними ударами по сектору Ґаза», повідомили Reuters.

І все це окремо від понад 21 мільярда військової допомоги США Ізраїлю, наданих адміністрацією Буша – майже повністю у вигляді грантів. «Інтервенція Ізраїлю в сектор Ґаза значною мірою базується на зброї, яку постачає США за рахунок американських платників податків», – було сказано на брифінгу Нової Американської Фундації, яка моніторить торгівлю зброєю. Відправленню нового вантажу завадило рішення грецького уряду про заборону використання будь-якого порту в Греції «для постачання ізраїльської армії».

Відповідь Греції на злочини Ізраїлю, підтримувані США, досить сильно відрізняється від малодушності лідерів більшості країн Європи. Ця різниця показує, що Вашингтон, можливо, цілком реалістично вважав Грецію частиною Близького Сходу, а не Європи, аж до повалення в 1974 році фашитської диктатури, яку підтримували США. Можливо, Греція просто надто цивілізована, щоб бути частиною Європи.

Якщо комусь розклад постачання зброї до Ізраїлю здасться цікавим і він спробує дослідити це питання далі – Пентагон має відповідь: цей вантаж прийшов би надто пізно для ескалації нападу на Ґазу, а військове обладнання – що саме це б не було – має бути попередньо розміщене в Ізраїлі для використання, врешті, військовими США. Саме так воно й може бути. Одна з численних послуг, які Ізраїль виконує для свого патрона ? це надання йому цінної військової бази на периферії основного світового басейну енергоресурсів. Тому він може служити як форпост для американської агресії – або, використовуючи технічні терміни, для «захисту Затоки» та «забезпечення стабільності».

Величезний потік зброї до Ізраїлю служить багатьом допоміжним цілям. Аналітик близькосхідної політики Муен Раббані зауважує, що Ізраїль може тестувати нещодавно розроблені системи зброї на беззахисних цілях. Це цінно для Ізраїлю та США “по суті, подвійною мірою ? адже менш ефективні версії цих самих збройних систем потім за роздутими цінами продаються арабським країнам, що ефективно субсидує збройну промисловість США та американські військові гранти Ізраїлю”. Це додаткові функції Ізраїлю в домінованій Штатами близькосхідній системі та одна з причин того, чому до Ізраїлю с такою прихильністю ставляться державна влада, разом із рядом хай-тех корпорацій США, та, звичайно, військова промисловість і розвідка.

Якщо не брати до уваги Ізраїль, США наразі є найбільшим у світі постачальником зброї. У недавньому звіті Нової Американської Фундації зроблено висновок, що “зброя та військове навчання США зіграли свою роль у 20 з 27 найбільших воєн у світі в 2007 році”, що принесло Сполученим Штатам 23 мільярди доларів. У 2008 році ця цифра зросла до 32 мільярдів. Тож не дивно, що серед численних резолюцій ООН, які заблокували США на грудневій сесії ООН, була й резолюція про регулювання торгівлі зброєю. У 2006 році проти цієї угоди голосували тільки США, однак у листопаді 2008 року до них приєднався ще один партнер – Зімбабве.

На грудневій сесії ООН було ще кілька голосувань, які варті уваги. Резолюція про “право палестинського народу на самовизначення” була прийнята 173 голосами проти 5 (США, Ізраїль та залежні від Америки тихоокеанські країни). Це голосування ще раз виразно свідчить про політику заперечення США-Ізраїлю на тлі їхньої міжнародної ізоляції в цьому питанні. Аналогічно, резолюція про «загальну свободу пересування та життєву важливість возз’єднання родин» була прийнята при голосах “проти” з боку США, Ізраїлю та тихоокеанських залежних країн – які, ймовірно, думали про палестинців.

Голосуючи проти права на розвиток, США втратили Ізраїль, однак здобули голос України. При голосуванні проти “права на їжу” США залишились на самоті – особливо вражаючий факт з огляду на величезну світову продуктову кризу, поряд з якою здається невеликою фінансова криза, що загрожує економіці західних країн.

Є поважні причини на те, чому таке голосування послідовно замовчується або запихається глибоко в дірки пам’яті засобами масової інформації та інтелектуалами-конформістами. Було б нерозумно відкрити громадськості, що говорить таке голосування про її обраних представників. У даному випадку, було б просто шкідливо інформувати громадськість про політику заперечення з боку США й Ізраїлю, яка перешкоджає мирному вирішенню, за яке вже давно виступає світ; ця політика заходить аж так далеко, що заперечує навіть абстрактне право палестинців на самовизначення.

Один з героїчних волонтерів у Ґазі, норвезький лікар Мадс Гілберт, описав сцену жахіття як «тотальну війну проти цивільного населення Ґази». За його оцінками, половина жертв – це жінки та діти. Майже всі чоловіки, за цивілізованими стандартами, також є цивільними. Гілберт повідомляє, що він практично не бачив військових серед сотень тіл. Армія оборони Ізраїлю це підтверджує. Хамас «вирішив боротися на відстані – або не боротися взагалі», повідомляє Етан Броннер, «аналізуючи здобутки» американо-ізраїльського напади. Тож особистий склад Хамасу залишається неушкодженим – і зазнали втрат переважно цивільні: позитивний наслідок, відповідно до поширеної доктрини.

Ці оцінки підтвердив голова гуманітарної місії ООН Джон Холмс, який повідомив репортерам, що «справедливо припускати», що більшість загиблих цивільних – це жінки та діти, які живуть в умовах гуманітарної кризи, яка “погіршується день удень, поки триває насильство». Однак нас можуть заспокоїти слова міністра закордонних справ Ізраїлю Ципі Лівні, лідера в нинішній виборчій кампанії, котра запевнила світ, що в Ґазі немає «гуманітарної кризи», дякувати добрій волі Ізраїлю.

Як і інші, кому не байдуже до людей та їхньої долі, Гілберт і Холмс закликали до припинення вогню. Але – зарано. «В Організації Об’єднаних Націй Сполучені Штати в суботу ввечері заблокували формальне звернення Ради Безпеки з закликом до негайного припинення вогню”, між іншим повідомила газета New York Times. Офіційною причиною цього стало те, що “немає підстав вважати, що Хамас дотримається будь-яких угод”. В анналах виправдання захвату від різанини ця причина має зайняти місце серед найбільш цинічних. Звичайно ж, це були Буш і Райс, яких невдовзі мав замінити Обама, котрий зі співчуттям повторює, що “якби ракети падали там, де сплять мої дочки, я зробив би все, щоб це зупинити». Він говорить про ізраїльських дітей ? а не про багато сотень дітей, яких розірвала на шматки в Ґазі американська зброя. Поза тим, Обама зберігав мовчанку.

Через кілька днів, під значним міжнародним тиском, США підтримали резолюцію Ради Безпеки, котра закликала до «тривкого перемир’я». Вона пройшла 14 голосами проти 0 – США утримались. Ізраїльські й американські «яструби» розлютилися, що США її не ветували, як звичайно. Втім, і цього утримання виявилося досить, щоб дати Ізраїлю якщо не зелене, то принаймні жовте світло для ескалації насильства – що він і робив аж до моменту інавгурації Обами, як і передбачалося.

Після того, як перемир’я (в теорії) вступило в силу 18 січня, Палестинський центр з прав людини оприлюднив свої цифри стосовно останнього дня атаки: вбито 54 палестинця, серед них 43 неозброєних цивільних, 17 із яких діти. Тим часом Армія оборони Ізраїлю продовжувала бомбувати цивільні будинки та школи ООН.

Загальна кількість загиблих, за їхніми підрахунками, піднялася до 1184 осіб – серед них 844 цивільних, із яких 281 діти. Армія оборони Ізраїлю продовжувала використання запальних бомб по цілому сектору Ґаза та знищення будинків і сільськогосподарської землі, змушуючи цивільних втікати зі своїх будинків. Через кілька годин, Reuters повідомили про більш ніж 1300 загиблих. Члени центру Аль-Мезан, який також ретельно відстежує кількість жертв і руйнувань, відвідали райони, до яких раніше не було доступу з огляду на невпинне інтенсивне бомбардування. Вони побачили десятки трупів цивільних, які розкладалися під уламками знищених будинків або прибиралися ізраїльськими бульдозерами. Цілі міські квартали зникли.

Цифри стосовно вбитих і поранених, без сумніву, є заниженими. Але досить малоймовірно, що буде проведено слідство стосовно цього звірства. Злочини офіційних ворогів підлягають прискіпливому розслідуванню – однак наші власні систематично ігноруються. Знову ж, таку практику з боку господарів можна зрозуміти.

Резолюція Ради Безпеки закликала припинити потік зброї в Ґазу. США й Ізраїль (Райс-Лівні) невдовзі досягли угоди щодо засобів для забезпечення цього – зосередившись на іранській зброї. Однак немає необхідності припинити контрабанду зброї США до Ізраїлю, адже контрабанди немає: величезний потік зброї цілком публічний, навіть якщо він і замовчується – як у випадку вантажу зброї, про який стало відомо, поки різанина в Ґазі тривала.

Резолюція також закликала «забезпечити повторне відкриття пунктів перетину на основі Угоди про Рух і Доступ між Палестинською автономією та Ізраїлем від 2005 року»; ця Угода визначала, що пункти перетину в Ґаза будуть працювати на постійній основі, та що Ізраїль дозволить також пересування товарів у людей між Західним Берегом і сектором Ґаза.

В домовленості між Райс і Лівні нічого не сказано про цей аспект Резолюції Ради Безпеки. Насправді, США та Ізраїль вже відмовилися від Угоди 2005 року – це було частиною покарання палестинців за неправильне голосування на вільних виборах у січні 2006 року. На прес-конференції після досягнення згоди між Райс і Лівні, американський держсекретар наголосила на постійних намаганнях Вашингтону підірвати результати вільних виборів в арабському світі: “Можна багато чого зробити, – сказала вона, – для виведення Ґази з-під темного панування Хамасу на світло надзвичайно доброго управління, яке може принести Палестинська автономія» – принаймні, поки остання залишається лояльною маріонеткою, в якій процвітає корупція та яка готова на жорсткі репресії – зате слухняна.

Повернувшись після візиту до арабського світу, учений Фавваз Ґерґез повністю підтвердив те, про що вже повідомили інші. Наслідком американо-ізраїльського нападу на Ґазу стало розлючення населення та провокація сильної ненависті до агресорів і їхніх колаборантів. “Досить сказати, що так звані помірні арабські країни [тобто ті, які виконують накази Вашингтона] змушені захищатись, а найбільше від цього виграв фронт опору під проводом Ірану та Сирії. Ізраїль і адміністрація Буша ще раз дали в руки іранського керівництва солодку перемогу». Більш того, «імовірно, Хамас стане більш потужною політичною силою, ніж раніше, і ймовірно, більш впливовою, ніж Фатх, керівний апарат Палестинської автономії президента Махмуда Аббаса”, що його так любить Кондоліза Райс.

Варто не забувати, що арабський світ не є надійно захищеним від єдиної постійної прямої трансляції того, що відбувається в Ґазі – а саме від «спокійного та зваженого аналізу хаосу й руйнування» від надзвичайних кореспондентів каналу аль-Джазіра, який пропонує «цілковиту альтернативу кабельним каналам”, як про це повідомляли London Financial Times. У 105 країнах, які не схильні до наших ефективних способів самоцензури, люди можуть побачити, що відбувається погодинно – і кажуть, що вплив цього дуже великий. У США, як повідомляє New York Times, «майже повне виключення… без сумніву, пов’язане з гострою критикою, яку отримав аль-Джазіра з боку уряду Сполучених Штатів під час перших етапів війни в Іраку за своє висвітлення американського вторгнення». Чейні та Рамсфельд заперечили – тож, очевидно, незалежна преса тільки й могла що підкоритися.

Є багато тверезих дебатів стосовно того, на що ж сподівалися нападники. Постійно обговорюються деякі цілі, зокрема, відновлення так званої “здатності до залякування”, яку Ізраїль втратив внаслідок своїх невдач у Лівані в 2006 році – ідеться про здатність тероризувати будь-якого потенційного опонента та змусити його підкоритися. Втім, є більш фундаментальні цілі, які, як правило, ігноруються – хоча й вони видаються доволі очевидними, коли поглянути на недавню історію.

Ізраїль залишив Ґазу в вересні 2005 року. Раціональні ізраїльські прибічники жорсткої політики ? такі як Аріель Шарон, святий покровитель руху поселенців ? розуміли, що немає сенсу субсидувати кілька тисяч незаконних ізраїльських поселенців на руїнах Ґази, під охороною Армії оборони Ізраїлю, поки вони використовували значну частину земель і жалюгідних ресурсів. Значно розумніше було перетворити Ґазу на найбільшу на світі в’язницю та переселити поселенців на Західний Берег – значно ціннішу територію, наміри Ізраїлю стосовно якої цілком чіткі як на словах, так і, що значно важливіше, на ділі.

Одна з цілей – анексувати орну землю, водні ресурси та приємні передмістя Єрусалиму та Тель-Авіву, які лежать по цей бік роздільної стіни, яку так недоречно оголосив незаконною Світовий Суд. Це включає в себе й значне розширення Єрусалиму всупереч настановам Ради Безпеки 40-річної давності – так само недоречним. Ізраїль також захоплює Долину Йордану ? а це близько третини Західного Берега.

Таким чином, решта теритоії опиняється в оточенні й, більш того, роздроблена виступами єврейських поселень, які розтинають територію на три частини: одну на схід від Великого Єрусалиму через містечко Маалех Адумім, створене в роки Клінтона для розділення Західного Берега; та дві на півночі ? через містечка Аріель і Кедумім. Те, що залишається палестинцям, відокремлене сотнями переважно довільних КПП.

Ці КПП не мають жодного стосунку до безпеки Ізраїлю – а якщо деякі з них існують для того, щоб уберегти поселенців, то вони відверто незаконні – відповідно до припису Світового Суду. Насправді ж головна роль КПП полягає в ускладненні життя палестинського населення та зміцненні того, що ізраїльський мирний активіст Джефф Галпер називає «матрицею контролю», метою якої є зробити нестерпним життя «двоногих тварин», які будуть схожими на «обкурених наркоманів, які метушаться в пляшці», якщо спробують залишитися у своїх домівках і на своїй землі. Все це цілком справедливо – адже вони «порівняно з нами як комахи», тож їхні голови можна “розбивати об каміння та стіни». Ця термінологія взята у найвищих політичних і військових лідерів Ізраїлю. А ставлення формує й політику.

Шал політичних і військових лідерів іще м’який порівняно з проповідями раввинських кліриків. Це не маргінальні постаті. Навпаки – вони дуже впливові в армії та серед поселенського руху, яких Зертал і Елдар називають «господарями землі» з величезним впливом на політику. Солдатів, які воюють на півночі Ґази, відвідали з “надихаючим” візитом двоє з чільних раввинів, які пояснили їм, що в Ґазі немає «невинних» – тож усі на цій території є легітимною мішенню. При цьому вони зацитували знаменитий уривок із Псалмів, який закликає Господа схопити немовлят ворогів Ізраїлю та розчавити їх об каміння.

Ці раввини не вигадали нічого нового. Роком раніше колишній головний раввин Сефардійський написав прем’єр-міністрові Ольмерту, повідомляючи його, що всі цивільні в Ґазі несуть колективну відповідальність за ракетні удари, тому “немає жодних моральних пересторог перед повальним винищенням усього цивільного населення під час потенційного масованого військового нападу на Ґазу з метою зупинити запуски ракет”, відповідно до цитати в Jerusalem Post. Його син, головний раввин Сафеда, уточнив: «Якщо вони не зупиняться після того, як ми уб’ємо 100, то ми повинні вбити тисячу, а якщо вони не зупиняться, коли ми вб’ємо тисячу ? то ми мусимо вбити 10000. Якщо вони й тоді не зупиняться – ми повинні вбити 100000, навіть мільйон. Чого б це не коштувало, змусити їх зупинитися».

Подібні погляди висловлювали й помітні американські світські постаті. Коли Ізраїль вдерся до Лівану в 2006 році, професор Гарвардської Школи права Алан Дершовіц (Alan Dershowitz) пояснював ліберальному онлайн-журналові Huffington Post, що всі ліванці є легітимними мішенями ізраїльського насильства. Громадяни Лівану «сплачують ціну» за підтримку «тероризму» – тобто, підтримку опору ізраїльському вторгенню. Відповідно, ліванське цивільне населення захищене від атак не більшою мірою, ніж австрійці, що підтримували нацистів. Фетва сефардського равина стосується і їх. На відео з сайту Jerusalem Post Алан Дершовіц продовжив висміювати непомірне співвідношення воєнних втрат палестинців та ізраїльтян; воно має зрости до 1000-до-одного, каже він, чи навіть 1000-до-нуля – тобто слід повністю перебити тварюк. Звісно ж, він говорить про «терористів», широку категорію, що включає жертв ізраїльської сили, адже Ізраїль «ніколи не поцілює в мирних жителів», як він категорично заявляє. З цього витікає, що палестинці, ліванці, тунісці – фактично всі, хто стає на шляху безжальних армій Святої Держави – терористи, або ж випадкові жертви справедливих злочинів цих армій.

Не так просто знайти історичні аналоги до цих дійств. Вони видаються цілком адекватними панівній інтелектуальній та моральній культурі – коли здійснюються на «нашому боці». Бо з вуст ворога такі слова викликали би праведний гнів і заклики до масованого превентивного насильства в помсту.

Заяви про те, що «наш бік» ніколи не цілить у мирних жителів – відома докрина поміж тих, хто монополізує засоби насильства. В цьому є певна істина. Загалом ми намагаємося не вбивати окремих цивільних. Радше, ми здійснюємо вбивчі дії, про які ми знаємо, що вони винищать багато цивільних, але без специфічного наміру вбивати окремих із них. За законом такі загальноприйняті практики можуть підпасти під категорію розбещеної байдужості (depraved indifference), але це неадекватна назва для такої стандартної імперської практики та доктрини. Це радше схоже на прогулянку вулицею, коли ми знаємо, що можемо вбити мурах, але не маємо такого наміру – вони такі низькі за статусом, що це просто не має значення. Те саме правдиве й у випадку дій Ізраїля, про які він знає, що вони винищать «саранчу» та «двоногих звірів», що ними кишать «звільнювані» землі. Немає хорошого терміна для цієї форми моральної розбещеності, імовірно гіршої, аніж навмисне вбивство, і так само надто знайомої.

У колишній Палестині її законні (за божою вказівкою, коли вірити «господарям землі») власники можуть вирішити надати обкуреним наркоманам кілька розкиданих ділянок. Однак це буде несправедливо: «Я вірив, і досі вірю, у віковічне та історичне право наших людей на всю цю землю», повідомив прем’єр Ольмерт на спільному засіданні Конгресу в травні 2006 року під захоплені оплески. В той самий час він анонсував свою програму «зближення», згідно з якою Ізраїль оволодіє всім цінним на Західному березі Йордану й полишить палестинців гнити в ізольованих округах. Стосовно кордонів «всієї цієї землі» не було нічого нового, та зате, як ніколи в сіоністських ініціативах, на гарних підставах: постійна експансія – це дуже важлива внутрішня динаміка. Якщо Ольмерт досі відданий своїм ідейним джерелам у Лікуді, йому могло йтися про обидва боки Йордану, включаючи нинішню державу Йорданію, принаймні цінні її частини.

«Одвічне й історичне право нашого народу на всю цю землю» драматично контрастує з відсутністю будь-якого права на самовизначення для тимчасових мешканців, палестинців. Як було зазначено раніше, остання позиція була підтверджена Ізраїлем і їхнім патроном у Вашингтоні в грудні 2008 року, у їхній звичній ізоляції та на тлі гучної тиші.

Плани, які Ольмерт окреслив у 2006 році, відтоді було облишено як недостатньо екстремальні. Але те, що приходить на зміну програмі конвергенції, та дії, що день у день відбувалися для її запровадження в реальність, загалом кажучи, приблизно те саме. Вони йдуть від перших днів окупації, коли міністр оборони Моше Даян поетично пояснював, що «сьогоднішня ситуація нагадує складні стосунки між чоловіком-бедуїном і дівчиною, яку він захоплює всупереч її волі. Ви, палестинці, як народ, сьогодні нас не хочете ? однак ми змінимо ваше ставлення, змусивши вас миритися з нашою присутністю». Ви будете «жити як собаки – а той хто піде, той піде», а ми тим часом візьмемо те, що захочемо.

Те, що ці програми злочинні, ніколи навіть не викликало сумніву. Одразу після війни 1967 року, ізраїльський уряд було інформовано його найвищим юридичним посадовцем Теодором Мероном про те, що «цивільні поселення на території, що перебуває під адміністрацією, суперечить прямим нормам Четвертої Європейської Конвенції» – основі міжнародного гуманітарного права. Міністр юстиції Ізраїлю з цим погодився. Світовий Суд у 2004 році прийняв одностайне рішення стосовно цих поселень, а Верховний Суд Ізраїлю з ним погодився технічно, але не на практиці – у своєму звичному стилі.

На Західному Березі Ізраїль може запроваджувати свої злочинні програми за підтримки США без жодних перешкод, завдяки ефективному військовому контролю, а тепер і співпраці колабораціоністських Палестинських Сил Безпеки, озброєних і тренованих Сполученими Штатами та країнами-союзниками з диктаторськими режимами. Він також може здійснювати регулярні політичні вбивства та інші злочини, поки поселенці шаліють під захистом Армії Оборони Ізраїлю. Але якщо Західний Беріг було ефективно поставлено на коліна за допомогою терору ? в іншій частині Палестини, секторі Ґаза, досі є опір. Його теж треба придушити, щоб американо-ізраїльські програми з анексування та знищення Палестини продовжувалися безперешкодно.

Звідси – вторгнення в Ґазу.

На вибір часу для вторгнення, імовірно, вплинули майбутні ізраїльські вибори. Егуд Барак, який сильно відставав у соцопитуваннях, здобув по одному місцю в парламенті на кожні 40 арабів, убитих у перші дні різанини, – підрахував ізраїльський коментатор Ран Га-Коген.

Утім, це може змінитися. Коли злочини вийшли за межі того, що можна було придушити ретельно відточеною ізраїльською пропагандою – навіть переконані ізраїльські «яструби» почали хвилюватися, що ця різанина «нищить душу та імідж Ізраїлю. Нищить їх на телеекранах, у вітальнях міжнародної спільноти та, що найбільш важливо, в Америці Обами» (Арі Шавіт). Шавіта особливо турбувало «бомбування установи ООН Ізраїлем… саме в той день, коли генеральний секретар ООН відвідує Єрусалим» – вчинок «за межами божевілля», на його думку.

Додамо кілька деталей. Ця «установа» була будівлею ООН у місті Ґаза, в який був розташований склад Гуманітарного Агентства ООН у Палестині (UNRWA). Бомбардування знищило «сотні тонн продуктів і медикаментів, які мали розповсюджуватись у сховищах, лікарнях і їдальнях», за словами директора ГУ ООН Джона Ґінґа. Водночас, військові удари знищили два поверхи лікарні аль-Кудс, запаливши її, та ще один склад, яким керувало палестинське Товариство Червоного Півмісяця. Лікарня, розташована в густонаселеному районі Таль-Хава, була знищена ізраїльськими танками «після того, як сотні наляканих мешканців Ґази заховалися всередині, коли ізраїльські наземні сили увійшли в район», – повідомило агентство Associated Press.

У тліючих руїнах лікарні вже не було чого рятувати. «Вони розбомбили будівлю, будівлю лікарні. Вона зайнялася. Ми намагались евакуювати хворих, поранених і людей, які були всередині. Приїхали пожежники й загасили вогонь, але він спалахнув знов – вони ще раз його пригасили, але він спалахнув утретє», – розсопвів АР фельдшер Ахмад аль-Хаз. Висловлювалася підозра, що полум’я виникало через білий фосфор – так само, як і в випадку численних інших пожеж і серйозних опіків.

Цю підозру підтвердила й Міжнародна Амністія після того, як припинення інтенсивного бомбардування уможливило

розслідування. Перед тим Ізраїль розважливо заборонив присутність усіх журналістів, навіть ізраїльських, поки його злочини тривали на повну силу. Використання Ізраїлем білого фосфору проти цивільного населення Ґази «очевидне й незаперечне», як повідомила Міжнародна Амністія. Його неодноразове використання в густонаселених цивільних районах «є воєнним злочином», – робить висновок організація. Її представники виявили залишки білого фосфору навколо житлових будинків, які все ще горіли, «й надалі піддаючи небезпеці мешканців та їхнє майно», особливо дітей, «яких приваблюють уламки й які часто не усвідомлюють небезпеки».

Головними мішенями, повідомляє Амністія, були будівлі Гуманітарної місії ООН, де ізраїльський «білий фосфор упав біля бензовозів і викликав велику пожежу, що знищила тонни гуманітарної допомоги» після того, як ізраїльська влада «запевнила, що по будівлі більше не буде завдано ударів». Того самого дня «снаряд із білим фосфором упав на лікарню аль-Кудс в місті Ґаза, також спричинивши пожежу, яка змусила персонал лікарні евакуювати пацієнтів… Потрапляння білого фосфору на шкіру може пропалити м’язи до кістки, продовжуючи горіти, поки є кисень». Навмисні або здійснені з розбещеною байдужістю, такі злочини неминучі, коли ця зброя використовується проти цивільного населення.

Однак було б помилкою надто зосереджуватися на грубих порушеннях Ізраїлем законів, які спрямовані на заборону надто звірячих практик. Саме вторгнення є значно серйознішим злочином. І якби навіть Ізраїль завдав цих жахливих збитків тільки луками та стрілами – це все одно був би вкрай серйозний злочин.

Агресія завжди має якийсь привід: у цьому випадку він полягав у тому, що терпіння Ізраїлю «вичерпалось» через ракетні атаки Хамасу – як це висловив Барак. Постійно повторюється мантра, що Ізраїль має право на використання сили для самозахисту. Частково цю тезу можна підтримати. Використання ракет – це злочин, і держава справді має право на самозахист від таких злочинних нападів. Але з цього не випливає, що вона має право на використання сили. Це далеко виходить за межі принципів, які ми маємо або можемо приймати.

Нацистська Німеччина не мала права використовувати силу для самозахисту проти тероризму партизан. «Кришталева ніч» не виправдовується вбивством Гершелем Ґрінспаном співробітника німецького посольства в Парижі. Британці не могли виправдовувати використання сили самозахистом від (дуже реального) терору з боку американських колоністів, які прагнули незалежності, або тероризувати ірландських католиків у відповідь на терор ІРА — і після того, як вони звернулися нарешті до розважливої політики і почали зважати на виправдані скарги, терор припинився. Річ не в «співмірності», а передусім у виборі способу дій. Чи є альтернатива насильству?

Будь-яке використання сили вимагає значних доказів її необхідності – і ми мусимо запитати, чи була така необхідність у випадку спроб Ізраїлю придушити будь-який опір його щоденним злочинам у Ґазі та на Західному Березі, де ці злочини й досі безжально тривають уже впродовж понад 40 років. Дозвольте мені зацитувати себе в інтерв’ю ізраїльській пресі щодо проголошених Ольмертом планів конвергенції щодо Західного Берега: «США та Ізраїль не терплять жодного опору до цих планів, натомість їм зручніше прикидатися – звісно, фальшиво – що «партнера у них немає», поки вони продовжують запроваджувати програми, які мають тривалу історію. Ми можемо пригадати, що Ґаза та Західний Берег визнаються як єдність – тож якщо опір програмам США й Ізраїлю з анексування-кантонізації є легітимним на Західному Березі – цей опір є також легітимним і в Газі».

Палестинсько-американський журналіст Алі Абунімах зауважив, що «Із Західного Берега по Ізраїлю не запускають ракет – однак позасудові вбивства з боку Ізраїлю, крадіжка землі, погроми з боку поселенців і викрадення не припинялись ані на день. Палестинська автономія Махмуда Аббаса, яку підтримує Захід, пристала на всі вимоги Ізраїлю. Під гордим наглядом військових радників Сполучених Штатів Махмуд Аббас створив «сили безпеки», які борються з опором від імені Ізраїлю. І все це не вберегло жодного палестинця на Західному Березі від невпинної ізраїльської колонізації», – дякувати міцній підтримці з боку США.

Шанований палестинський парламентар доктор Мустафа Барґуті додає, що після буфонади Буша в Аннаполісі в листопаді 2007 року, після пишної риторики стосовно відданості миру та справедливості ізраїльські напади на палестинців різко посилились – на Західному Березі їхня кількість зросла майже на 50%. Водночас, різко зросла кількість поселень та ізраїльських КПП. Вочевидь, ці кримінальні дії не є відповіддю на ракети з Ґази – хоча протилежне може якраз бути правдою, цілком слушно припускає Барґуті.

Реакцію на злочини окупаційної влади можна засуджувати як злочинну та політично безглузду – але ті, хто не залишає альтернативи, не має морального права на такі судження. Цей висновок особливо стосується тих у США, хто прямо робить себе співучасником злочинів, які тривають в Ізраїлі – своїми словами, своїми вчинками, своєю мовчанкою. І це тим більше так, оскільки є дуже виразні ненасильницькі альтернативи – втім, вони мають один недолік: забороняють програми незаконної експансії.

У Ізраїлю є простий спосіб себе захистити: покласти край своїм кримінальним діям на окупованих територіях і прийняти давно наявний міжнародний консенсус щодо дводержавного врегулювання, яке було заблоковане США та Ізраїлем протягом більше 30 років, відтоді як США вперше ветувало резолюцію Ради Безпеки, яка закликала до політичного врегулювання на цих умовах у 1976 р. Не буду ще раз нагадувати цей ганебний послужний список, але важливо усвідомлювати, що американсько-ізраїльська політика заперечення сьогодні навіть більш кричуща, ніж у минулому. Арабська ліга пішла навіть далі за консенсус, закликаючи до повної нормалізації стосунків з Ізраїлем. Хамас багато разів закликав до дводержавного вирішення на умовах міжнародного консенсусу. Іран та Хезболла чітко заявили, що вони змиряться із будь-яким рішенням, яке приймуть палестинці. Це полишає США-Ізраїль у гордій самотності, і не тільки на словах.

Переклад з англійської: liva_dumka

Джерело: http://users.livejournal.com/_jerzy

Ориґінал: Z Net – The Spirit Of Resistance Lives (www.zcommunications.org). 20 січня 2009.