Радянський Лімерик

soviet-irelandmaster-genie

“Місто Лімерик страйкує. Магазини, склади й заводи зачинено. Не ведеться ніяка робота, не проводяться ніякі ділові операції”, – таку телеграму дублінська редакція “Айріш Індепендент” отримала від свого кореспондента в Лімерику в понеділок, 14 квітня 1919 року. До вечора до страйку приєднались 14 тисяч робітників. Протягом доби було сформовано Страйковий комітет, який самі лімерикці називали Радою (Soviet). Цей орган керував містом протягом двох тижнів страйку, який поставив робітничий рух Ірландії на межу революційної конфронтації з британськими властями.

Ситуація в Ірландії

В 1919 році революційним рухом була охоплена вся континентальна Європа. В одній лише Німеччині, окрім Баварії, під владою робітників перебували також Дюссельдорф, Аугсбург, Вюрцбург і Регенсбург. 38 тисяч шахтарів Руру оголосили страйк, загальний страйк розпочався також на заводах Круппа; робітничий рух набирав обертів.

Британська імперія здригалася під ударами антколоніальних повстань у Єгипті, Афганістані й Індії; крім того, великі промислові міста в метрополії вимагали покінчити з післявоєнним безробіттям і знайти роботу для демобілізованих солдат. Профспілки домоглися 47-годинного робочого тижня, але в Белфасті страйкарі вимагали 44-годинного, а в Глазго 40-годинного тижня без скорочення окладів. У Белфасті, завдяки тому, що до страйку приєднались робітники електромережі, було зачинено всі заводи, нездатні виробляти власну електрику (втім, лікарні не було відключено). Страйкували навіть копачі на цвинтарях! Утім, після окупації міста військовими, робітники були змушені перервати місячний страйк і повернутися до роботи, не досягнувши успіху. Для придушення “більшовистського повстання” уряд направив війська і в Глазго: туди прибули 60 танків і 100 військових вантажівок. Солдати патрулювали вулиці в повному бойовому спорядженні, міську думу оточував колючий дріт і кулемети. Робітники в Глазго також були змушені здатися. Тим не менш, великі страйки відбувались і в інших великих містах: Ліверпулі, Саутгемтоні, Лондоні.

В Ірландії, де соціальна боротьба накладалася на національно-визвольну, ситуація була особливою. Після придушення Пасхального повстання 1916 року військові трибунали засудили на смерть 90 арештантів, 25 з яких таки було страчено. Всього було заарештовано 3500 осіб, із яких більше 170 пішли під трибунал, а понад 1800 було інтерновано в Британії без суду. Така розправа спричинила подальшу радикалізацію мас: пропозиції Лондона ввести самоуправління та політика помірної Ірландської національної партії не викликали особливих ілюзій. В цілому, репресії британського уряду були заслабкими для повного викорінення повстанських настроїв, але достатньо брутальними для їх підігріву. Водночас, нішу, яка звільнилася внаслідок ізоляції націоналістичних лідерів, поспішили зайняти профспілки. Одночасно з Шинн Фейн в Ірландії надзвичайно швидко зростав і зміцнювався радикальний робітничий рух.

Ірландська спілка транспортників та робітників (ITGWU), заснована в 1909 році, була майже знищена Великим локаутом 1913 року в Дубліні, але відродилася в квітні 1916: протягом 1918 року кількість її членів збільшилась майже втричі. До профспілки приєднувалися не лише міські робітники, а й селяни, незадоволені інфляцією та обмеженнями воєнного часу. Підтримка Шинн Фейн та парламентської Ірландської партії була ще однією причиною раптового зростання робітничого руху. У квітні 1918 року три сторони на рівних узяли участь у протестах проти військового призову в Ірландії (до цього часу Лондон обходився тільки британськими призивниками). 23 квітня в усій Ірландії, крім юніоністського Ольстера, було проведено перший у Європі антивоєнний загальний страйк. Учасники кампанії розробили плани подальшого робітничого опору в разі початку призову: роботу мали припинити залізничники й навіть поліція, а в Дубліні мав початися тижневий загальний страйк. Уряд так і не розпочав призивної кампанії, але плани масового опору стали в пригоді лімерикцям рік потому.

Одночасно з посиленням робітничого руху посилювалась і його конкуренція з націоналістичним підпіллям. На наполегливе прохання з боку Шинн Фейн робітничі активісти не взяли участі в виборах у грудні 1918 року. Попри те, що без представництва в парламенті ірландські лейбористи не могли мати повноправного членства в Соціалістичному Інтернаціоналі, було прийнято рішення поступитися Шинн Фейн і перевести вибори в одновимірну площину ставлення до національного самовизначення. Свою роль зіграла організаційна слабкість профспілок порівняно з націоналістами, націоналістичні переконання самих робітників та небажання загострювати конфлікт із лоялістськими профспілками на Півночі. В результаті лейбористи так і не скористалися можливостями, наданими реформою виборчої системи. У 73 зі 105 ірландських округів до вестмінстерського парламенту було обрано представників Шинн Фейн. Вони не поїхали в Лондон, заснувавши натомість сепаратистський парламент у Дубліні. Лейбористам не вдалося проштовхнути згадки про класову боротьбу в офіційну програму депутатів, але вона суттєво відрізнялася від традиційних, доволі консервативних, соціально-економічних постулатів Шинн Фейн. Зокрема, право на приватну власність було підпорядковано інтересам суспільства, а кожен громадянин мав право на отримання частки національного багатства.

Поступки робітничому руху були потрібні Шинн Фейн і для міжнародного визнання: завдяки представникам ірландського Конгресу профспілок у 1919 році в Берні та Амстердамі Інтернаціонал визнав право ірландської нації на самовизначення й закликав великі держави задовольнити ці вимоги.

Зв’язки робітничого та національно-визвольного рухів були закладені в теоретичній спадщині Джеймса Коннолі – ірландського синдикаліста, ватажка повстання 1916 року й засновника ITGWU. Він був переконаний, що “ірландська справа – це робітнича справа, і робітнича справа – це ірландська справа”. Тільки в національній державі, в демократичній ірландській республіці, може чітко проявитися класовий антагонізм, до того затьмарений патріотизмом, вважав Коннолі; тому в середньостроковій перспективі цілі соціалістів і націоналістів мають співпадати. Революція в Ірландії повинна бути водночас національною й соціальною, але до того часу робітники мають займатися синдикалістською, а не парламентською боротьбою.

Лімерик

Економіка Лімерика, четвертого за розміром ірландського міста, спиралася на харчову промисловість: головними роботодавцями були молокозавод Клівза, чотири виробники бекону, спиртовий завод, фабрика з виробництва одягу та шкіряна фабрика О’Каллахана. Війна приносила прибутки ірландським фермерам, які годували Британію. На прибутках селян розбагатіли також банки й роздрібні торговці. Та Лімерик отримував небагато зиску: йому не діставалось великих воєнних контрактів, а порт, через війну, був порожнім – стратегічні міркування змушували відмовлятися від тривалих і ризикованих маршрутів і користуватися портами на східному узбережжі острова. Якщо в 1913 році в лімерикському порті побувало 454 судна, то в 1918 році – всього 68. В результаті навіть війна не виправила критичної ситуації: за повідомленням місцевого священика, в 1916 році в одно- або двокімнатних приміщеннях жили приблизно 40% населення міста – вдесятеро більше, ніж у Белфасті. Робітники Лімерика потерпали від низької зарплати, безробіття, еміграції, хвороб, поганих житлових умов і дорогої оренди житла.

Традиційні місцеві профспілки лобіювали інтереси виключно “робітничої аристократії”: їхніми головними цілями була регламентація роботи підмайстрів та протистояння механізації й іншим інноваціям на виробництві. Вони з підозрою ставилися до “продвинутих” дублінських профспілок, називаючи їх “соціалістичною клікою”. Тим не менш, прихід у місто ITGWU та поява робітничої газети “Боттом Дог” значно посилили організованість і політичну свідомість робітників міста: 1918 рік почався з заворушень у доках, продовжився чотирьохмісячним страйком сантехніків і трьохмісячним страйком пекарів. Того ж року вперше в Лімерику святкували День трудящих: в неділю, 5 травня, містом пройшли від 10 до 15 тисяч робітників. В тексті резолюції мітингу містилося, зокрема, привітання “російським товаришам, які розпочали таку завзяту боротьбу за соціальне й політичне визволення”.

Оголосивши 21 січня 1917 року про закінчення військового стану та випустивши затриманих після Пасхального повстання, уряд надав імпульс розвитку націоналістичного руху в місті. Вже протягом місяця в графстві було створено перші осередки Шинн Фейн. З червня 1917 до січня 1919 кількість членів Шинн Фейн у Лімерику зросла з 1661 до понад 4600.

Як і скрізь в Ірландії, місцеві націоналістичні та робітничі структури співпрацювали: Шинн Фейн разом із профспілками, зокрема, протестували проти експорту живих свиней у Британію (це позбавляло роботи місцевих різників).

Поштовх до протесту

У січні 1917 року 28-річний співробітник лімерикського телеграфу Роберт Бірн, активіст Шинн Фейну, який уже й до того фігурував у поліцейських рапортах, потрапив під більш пильний нагляд. Танцювальний зал, який Шинн Фейн часто орендував для недільних танців, на середу винайняли мануфактурники Тоддза. Вирішивши прикрасити приміщення заздалегідь, вони повісили на стіни, зокрема, прапори союзників Ірландії, в тому числі й імперський Юніон Джек. Вранці в суботу, перед тим, як у залі мали танцювати поштові співробітники, Бірн оглянув приміщення й заявив, що прапори треба зняти – ніхто не танцюватиме під Юніон Джеком. Він натякнув, що якщо телеграфісти не знімуть прапорів, у неділю вони матимуть проблеми з Шинн Фейном. Прапори було знято, на танці прийшло мало цивільних працівників пошти, а Бірн продовжував політичну діяльність, ставши ад’ютантом Другого батальйону Лімерикської бригади ІРА. В січні 1919 його таки звільнили – за відвідування похорону одного з бойовиків. За кілька днів після звільнення в будинку матері Бірна відбувся обшук. Його арештували, звинувативши в зберіганні револьвера й амуніції (за твердженням товаришів Бірна, зброю йому підкинули) і засудили до 12 місяців каторги.

Кілька разів Бірн організовував у тюрмі заворушення, які були швидко придушені; тоді він вдався до голодування. На відміну від інших в’язнів, Бірна не стали насильно годувати. Натомість, йому вдалося зчинити галас навколо жахливих умов утримання політв’язнів; в протестах брали участь, зокрема, і профспілки.

Через три тижні після початку голодування Бірна перевели до в’язничної, а потім до цивільної лікарні. Місцева ІРА вирішила скористатись нагодою й пограти м’язами, визволивши Бірна. В неділю, 6 квітня, група бійців влаштувала перестрілку, в якій було поранено двох констеблів і самого Бірна. Один із констеблів помер за кілька годин; Бірна вивезли-таки за місто, але він теж помер того ж дня. Досі невідомо точно, хто саме вбив Бірна: можливо, його зачепила куля “своїх”. Та місто вже почало вшановувати полеглого героя.

Голова Лімерикської ради профспілок Джон Кронін на зібранні зачитав проект резолюції з висловленням співчуття матері Бірна; водночас, профспілчани вітали її з тим, що вона виростила героїчного сина. Міссіс Бірн відповіла, що пишається тим, як померла її дитина й “молить Всевишнього, щоб його кров не була пролита даремно, і щоб наша рідна Батьківщина незабаром скинула пута Окупантів і посіла належне місце серед Націй Світу”. Вже перший тиждень квітня завершився неспокійно; а по мірі того, як містом ширились чутки про подробиці перестрілки, назрівали серйозні заворушення.

Коли тіло Бірна переносили з дома в Міліку, де він помер, до лімерикської церкви, процесія налічувала близько 10 тисяч осіб. Приблизно три милі домовину, вкриту республіканським триколором, несли на плечах бойовики добровольчих загонів. Поліція не втручалась, але готувалася дати відсіч подальшим демонстраціям. Місцеві власті оголосили, що не бажають втручатися в хід похорону, але негайно перервуть будь-який парад або мілітаризоване зібрання.

Наступного дня, 10 квітня, відбувся похорон: вулицями їздили броньовані машини, озброєні військові та поліцейські зайняли пости вздовж маршруту процесії. Над церквою кружляв військовий аероплан. Коли труну проносили повз військові та поліцейські пости, ті демонстративно виймали зброю. В процесії йшов кузен загиблого, колишній лорд-мер Дубліна та депутат парламента Алфі Бірн. Залізничники та працівники місцевих крамниць, яких не відпустили на похорон з роботи, взяли відгул за свій рахунок.

Після похорону почалось розслідування обставин взяття Бірна під варту в лікарні. Адвокат Патрік Лінч наполягав на тому, що поліція не мала права перешкоджати його пересуванню, а отже, винна у вбивстві. Та поки в суді тривали суперечки, на вулицях ситуація розвивалася швидше.

Вже 9 квітня головнокомандувач британських військ в Ірландії оголосив більшість території Лімерика та частину лімерикського графства особливою військовою зоною під владою бригадного генерала Гріффіна. (“Акт захисту королівства” (DORA), згідно з яким було віддано це розпорядження, з’явився на початку Першої світової війни для захисту прикордонних територій від потенційного нападу супротивника. В особливих зонах військова влада могла видавати дозволи на вхід або вихід із території й відсіювати шпигунів під час перевірок перепусток. Після закінчення війни цей закон британці почали застосовувати для придушення ірландського визвольного руху.)

Кордони військової зони були неначе спеціально накреслені так, щоб спровокувати жителів Лімерика. Великий робітничий квартал Томондгейт на північ від річки Шеннон було відрізано ними від решти міста. Робітники повинні були показувати перепустки й проходити обшук чотири рази на день, на двох мостах, ідучи вранці на роботу й увечері додому. Робітники, що жили на південному березі ріки, також мусили проходити обшуки, йдучи на роботу в Томондгейт. Від нових кордонів мали постраждати від 5 до 6 тисяч робітників; два найбільших підприємства міста, розташовані на північному березі, були повністю відрізані від міста. Постачання в місто молока та овочів з північного берега також було під загрозою.

За перепустками слід було звертатися в приймальню генерала Гріффіна, вже маючи при собі посвідчення від дільничного сержанта поліції. Поліція могла рекомендувати видати перепустки тим громадянам, яких вважала благонадійними; таким чином, відомим прихильникам республіканців могли просто не дозволити працювати, не видавши документ. В деяких випадках прохачі мали подавати документи на нову перепустку щодня. Нові правила обурили все місто.

Військовий стан створював незручності не лише місцевим робітникам, а й “добропорядним” громадянам. В архівах збереглися розпачливі листи клерків і дрібних підприємців, які хотіли потрапити на Великдень до родичів у Лімерик.

Страйк

13 квітня, в Вербну неділю, представники 35 профспілок обговорювали ситуацію протягом 12 годин, після чого одностайно підтримали рішення: оголосити безстроковий загальний страйк, починаючи з 5 ранку 14 квітня. Відповідні оголошення було тієї ж ночі роздруковано й розклеєно по місту. На нараді було створено Страйкком, який очолив голова Ради профспілок, делегат Об’єднаного товариства теслів Джон Кронін. Скарбником Страйккому став cкарбник Ради, друкар Джеймс Кейзі, а третім членом комітету обрали машиніста Джеймса Карра. Окремі підкомітети відповідали за пропаганду, фінанси, продовольство та безпеку.

Керівник Страйккому Джон Кронін телеграмою повідомив про події генерального секретаря Ірландської лейбористської партії та конгресу профспілок Вільяма О’Браєна та зустрівся з пресою. “Військова влада знайшла доцільним ввести військовий стан у Лімерику. Вони провели через місто свої кордони, змусивши проходити їх робітників по дорозі на роботу й додому. Ми як організовані робітники відмовляємося просити в них дозволу заробити на шматок хліба, і цей страйк – протест проти їх дій. Ми хочемо, щоб заборону було знято, щоб робітники мали вільний доступ до роботи в своєму рідному місті та за його межами. Ми маємо намір продовжувати страйк, доки заборону не буде знято. Страйк може стати більш серйозним”, – попередив він.

Серйозність ситуації оцінила влада. Опівночі в неділю поліцейський інспектор Крейг телефонував у Дублін з проханням першим ранковим поїздом вислати в Лімерик щонайменше триста додаткових констеблів. За півтори години заступник генерального інспектора Дейвіс відповів, що ці вимоги неможливо задовольнити, адже “в інших місцях відбувається стільки страйків”. Було вирішено першим же поїздом вислати 50 чоловіків і заручитися підтримкою армії.

Страйкарі мали намір продовжувати постачання води, газу та електрики, хоча вуличне освітлення було вимкнено. Незважаючи на те, що страйк захопив зненацька самих робітників, більшість із них у понеділок не вийшли на роботу. Практично всі установи та підприємства, крім пошти та банків, не функціонували. В цілому, в страйку брали участь більше 14 тисяч робітників. Було зачинено навіть бари. Єдиною діяльністю, яка все ще тривала, було розслідування загибелі Роберта Бірна.

Щоб уникнути псування сировини, Страйкком дозволив працювати на м’ясних і молочних заводах у перший день страйку; та в святковому шесті взяли участь і молочниці, і підмайстри пекарів та м’ясників. Хліб зник, але було оголошено, що тієї ж ночі пекарі стануть до роботи й годуватимуть місто. У репортажі “Айріш Таймс”, присвяченому хлібному питанню, Страйкком уперше було названо “Радою” (Soviet).

Рада надійно контролювала економічне життя міста: взуттєві магазини були зачинені, аптеки працювали лише по неділях. Американський журналіст був змушений писати підкомітету Ради прохання дозволити йому придбати сорочку. Страйкком суворо контролював ціни на їжу. По місту було розклеєно плакати зі списками роздрібних цін на товари першої необхідності. В цілому, торговці й самі тримали ціни на нормальному рівні. Спеціальні патрулі на вулицях стежили за тим, щоб не відкривались магазини, які не мають дозволу Ради, і щоб біля відкритих крамниць не було натовпів. Великі закупки були заборонені, як і доставка хлібу в магазини чи домогосподарства: кожен повинен був самостійно купувати продукти прямо в пекарнях. У результаті навіть преса, вороже налаштована до страйку, була змушена визнати: перший тиждень пройшов без дефіциту продовольчих товарів.

Свою роль відіграла й зовнішня допомога. Селяни з графства Клер, що жили неподалік від міста, налагодили постачання картоплі, молока, яєць, масла, чаю, цукру та домашнього хлібу. Комітет з продовольства було розділено на дві секції: з прийому та розподілення їжі. Отриману продукцію зберігали в складах, організованих за межами військової зони, а звідти продавали в місто за цінами нижче ринкових. Міська біднота отримувала молоко по ціні 3-4 пенса за кварту, тоді як звичайна ціна становила 7 пенсів. Церква також не стояла осторонь: священики графства закликали паству допомогти Лімерику, посилаючись на схвалення єпископа. Один із прихожан подарував місту 20 тонн картоплі. Втім, не завжди це були жести доброї волі: в умовах заборони несанкціонованої торгівлі селяни часто не мали іншого виходу, ніж подарувати свої товари, які вони не можуть продати. Проблеми виникли, зокрема, з постачанням м’яса в Лімерик.

Страйкарі проявляли винахідливість, провозячи їжу в місто крізь військову облогу. Через річку снували човни з “глушниками” на веслах, і навіть катафалки з лікарні, розташованої за межами військової зони, не завжди возили трупи. Партії продовольства від Корка та інших міст, а також низки британських профспілок, відправлялися залізницею.

Розв’язавши проблему з продовольством, Рада зіткнулася з нестачею грошей: вони не надходили в місто. Оцінивши ситуацію, Страйкком прийняв рішення надрукувати власні гроші – банкноти вартістю 1, 5 і 10 шилінгів. На одній стороні банкнот було написано: “Загальний страйк проти британського мілітаризму, 1919”, на іншій: “Робітники Лімерика обіцяють виплатити пред’явнику *** шилінгів”. Члени Ради не керувались ідеологічними мотивами, це було прагматичне вирішення проблеми браку грошей. Було складено список торговців, які готові приймати валюту Ради профспілок.

Рада встановила свій контроль над транспортом і комунікацією. Було видано тисячі транспортних дозволів перевізникам продовольства, лікарям, водіям. На вулицях могли з’являтися лише ті транспортні засоби, власники яких отримали дозвіл міських радників. Таким чином, щоб потрапити до міста, треба було отримати дозвіл військових, але щоб пересуватися ним, потрібен був ще й дозвіл спеціального комітету Ради. Навіть трансатлантичний переліт з Лімерика на американський континент, який мав стати сенсацією, міг здійснитися лише за умови отримання дозволу Страйккому.

Політ не вдався з технічних причин, але присутність величезної кількості журналістів була на руку страйкуючим: новини про радянську владу в Лімерику миттєво облетіли світ; крім того, іноземні журналісти могли уникати британської цензури. Щовечора комітет з пропаганди проводив брифінги. Далеко не всі газети, особливо британські, симпатизували Раді, але принаймні світ дізнався, що “Лімерик перебуває під такою ж військовою окупацією, як Кельн”, і страйк може перерости в загальнонаціональний. Місцеві газети виходили раз на тиждень. Рада й сама завела собі друкований орган – щоденний листок під назвою “Робітничий Бюлетень” (The Worker’s Bulletin). На кожному номері (їх вийшло щонайменше сім) було написано: “Видається пролетаріатом Лімерика”. Це видання містило повідомлення про новини та пропагандистські матеріали, здобрені невеликою порцією гумору. Останні номери за змістом і форматом не поступалися місцевим газетам.

Так чи інакше, Рада надзвичайно ефективно впоралася з завданням прогодувати й регулювати життя 38 тисяч громадян Лімерика. Не було жодного повідомлення про мародерство, жодного судового розгляду дрібних злочинів. Пробувши в місті вісім днів, американський журналіст не бачив жодного п’яного й жодного заворушення. Продовольство, фінанси, комунікації та “зв’язки з громадськістю” були під контролем Ради.

Зіткнення з армією

Успіхи Ради підтверджуються тим фактом, що вже за чотири дні влада запропонувала піти на поступки. В четвер генерал Гріффін відвідав засідання Торгової палати, на якому запропонував роботодавцям самостійно видавати перепустки своїм працівникам. Крім того, він був готовий обговорити з командуванням пропозицію дозволити торговцям видавати перепустки своїм постійним клієнтам-селянам. Це було суттєвою поступкою: на початку страйку молокозавод Клівза попросив видати групову перепустку всім 600 своїм робітницям, але тоді прохання було відкинуто. Тепер, висуваючи таку пропозицію, військові розраховували розділити спільноту Лімерика, яка досі була єдиною в протистоянні владі, й налаштувати роботодавців на опір Раді.

Коли Гріффін покинув зібрання, було запрошено делегацію страйкарів на чолі з Кроніном. Роботодавці дали зрозуміти, що вони сподіваються, що пропозицію генерала буде прийнято. Делегати пообіцяли обговорити ситуацію на зборах Страйккому, але надалі на цю тему нічого не говорилося: по суті, пропозицію відкинули одразу ж. Це й не дивно: робітники не мали наміру дозволити роботодавцям вирішувати, хто мав право входити в місто й дискримінувати таким чином певних працівників. Роздратована відмовою, Торгова палата направила британському уряду резолюцію з вимогою зняти облогу.

Армія, зрозумівши, що компромісу не буде, стала готуватися до неділі. Великдень – не просто велике свято для ірландців-католиків; цей день має велике значення в ірландській націоналістичній міфології, нагадуючи про повстання 1916 року, символ боротьби проти британської окупації. Було очевидно, що в Лімерику ця неділя буде неспокійною.

Вранці того дня близько тисячі молодих людей вийшли за межі міста, начебто відвідати матч з херлінгу – ірландського хокею на траві. На той момент для виходу з міста вже не були потрібні дозволи армії. В кожному разі, місто можна було покинути через залізничний міст або в човні. Серед святкового натовпу були ватажки страйку, зокрема скарбник Конгресу профспілок Том Джонсон. Пізніше дехто стверджував, що ніякого матчу й не було; так чи інакше, справжньою метою виходу було перевірити рішучість військових. За декілька годин натовп почав рухатися до мосту Сарсфілд.

Патрульний солдат зробив холостий постріл, до мосту направили підкріплення з зарядженими рушницями та надітими багнетами. З вікон Шеннонського клубу веслярів прицілились рушниці. Офіцери бігали, тримаючи руки на револьверах, а танк, що стояв неподалік, перевірив роботу кулеметів і зайняв позицію. Ватажки натовпу вимагали пропустити їх у місто без перепусток. Люди сформували велике коло й по одному наближалися до солдатів і вимагали дати їм пройти. Отримавши відмову, така людина відходила вбік, і її місце біля багнетів займала наступна. Тим часом до військових продовжувало прибувати підкріплення: п’ятдесят поліцейських із ручною зброєю та кийками, армійський офіцер на мотоциклі, броньована машина з кулеметами, готовими до бою. Новини швидко поширилися містом, і на південному березі зібралися тисячі людей, включно з журналістами.

Демонстранти продовжували ходити по колу; солдати стояли мовчки, тримаючи зброю напоготові. Францисканський монах просив демонстрантів розійтися; генерал Гріфін особисто прибув спостерігати за подіями. Мер міста Альфонсус О’Мара та низка “батьків міста” зажадали від Гріфіна пропустити людей, але безуспішно. З протилежного берега було чути підбадьорюючі крики, самі демонстранти співали ірландські пісні. Після півночі кілька людей змогли перетнути річку в човнах; інші, попри холод, продовжували стояти біля мосту. Жінок на ніч розташували в домах робітничого кварталу Томондгейт, а чоловіки влаштували концерт з танцями. Вранці селяни принесли сотні ящиків з яйцями, маслом, галлони молока та домашній хліб. Місцеві жителі приготували демонстрантам сніданок.

Після півдня дві сотні людей, підбадьорювані натовпом, пройшли пішки до залізничної станції й сіли на пасажирський поїзд, що прямував у Лімерик. Співробітники станції були так вражені напливом пасажирів на віддаленій заштатній станції, що не поцікавилися, чи мають вони квитки. Зайшовши в поїзд на вокзалі в Лімерику, контролери з подивом побачили величезну кількість пасажирів без квитків – утім, всі вони без суперечок оплатили проїзд. Коли ж вони не показали перепусток військовим офіцерам, ті наказали зачинити двері вагонів і поставити ззовні вартових. Військові вирішили не витрачати сили й час на те, щоб випустити пасажирів, які мали перепустки. З поїзда, який відігнали на бічну колію, було чути благання священиків та черниць, що мали перепустки, і повстанські пісні, які співали молоді пасажири. Раптом з сторони вагонів, яку не охороняли вартові, відкрилися всі двері – cкоріш за все, молодикам передав ключі співробітник залізниці. Дві-три сотні людей вибігли в напрямі головного виходу з вокзалу; побачивши озброєну варту, натовп рушив до бічної платформи, яку охороняв лише один поліцейський. Змівши його з дороги, демонстранти потрапили в місто.

“Сяяли шоломи, дзвеніли рушниці, поліція виконувала акробатичні трюки, броньовані машини їздили на величезній швидкості, і навіть старий танк завів “Rule Britannia” й вирушив привітати жителів Лімерика; він був такий радий зустрічі, що не міг пропустити їх додому”, – так “Робітничий Бюлетень” описав святкову програму, підготовлену “Комітетом розваг” Ради. В іншому матеріалі автор з приємністю відзначав, що “наші товариші-профспілчани в хакі відмовляються робити брудну роботу, яка підходить хіба що для таких безхребетних, як RIC (Ірландська королівська поліція)”. Поліцейських у “Бюлетені” називали “свинями”, іноді “Ірландськими королівськими свинями” або “Ірландськими королівськими боягузами”. Натомість британських “Томмі” (які, дійсно, доволі дружньо поводили себе під час інциденту в поїзді) вважали не справжнім ворогом, а лише “інструментом імперіалістичного, капіталістичного уряду”.

Між армією й цивільним населенням майже не було неприємних інцидентів; іноді військові навіть віддавали честь ватажкам страйкарів, які носили відповідні ознаки. З часом солдати втомилися виконувати поліцейську роботу: майор потрапив під трибунал за відмову виконувати дії, які, на його думку, більше пасували констеблю. За повідомленням “Робітничого Бюлетеню”, цілий шотландський полк було відправлено додому за те, що солдати пропускали людей без пред’явлення перепусток. В британській армії залишалось ще багато призивників із синдикалістськими або соціалістичними поглядами.

RIC, натомість, зневажали за їх роль “очей і вух” британської адміністрації. Це 11-тисячне військове формування мало на озброєнні карабіни й револьвери; це було щось більше, ніж поліція, але й до складу армії воно не входило. Головним завданням RIC було відстежувати будь-яку діяльність, що загрожувала б державі – включно з уроками ірландської мови й танців, спортивними клубами, профспілками, помірними націоналістичними угрупованнями та Шинн Фейн. Саме завдяки цій політичній поліції було швидко придушено повстання 1916 року.

Отці міста

Дрібні підприємці з самого початку співпрацювали з Радою, але великий бізнес, представлений Торговельною палатою, прагнув якнайшвидшого припинення страйку. Коли армія не погодилась на їхню вимогу зняти обмеження, а Рада відкинула пропозицію видавати перепустки на підприємствах, бізнесмени запропонували військовим дещо змінити кордони особливої зони; втім, і на цю пропозицію ніхто не пристав. Першим увірвався терпець у Асоціації торговців вуглем. У середу Страйкком наказав їм відкрити склади, протягом кількох годин громадяни купували вугілля просто там. Та вже наступного дня шестеро найбільших торговців відмовились відкрити ворота, виставивши біля них поліцію. Офіційним приводом була відсутність робітників, але коли Страйкком запропонував надати необхідну робочу силу, Асоціація відмовилась. Не бажаючи переходити до насильства, страйкарі відступилися. Побачивши цей приклад, наприкінці першого тижня деякі роботодавці почали висловлювати наміри відновити роботу попри вимоги Страйккому. Втім, на засіданні Торговельної палати з цього приводу не було прийнято жодного рішення: більшість учасників засідання виступили проти. Більше того, деякі роботодавці продовжували виплачувати зарплатню своїм страйкуючим робітникам, розглядаючи події як національне, а не класове повстання. Штрейкбрехерів майже не було; кілька клерків, які вирішили вийти на роботу, повернулися до страйку після пікетів, організованих товаришами.

На зібранні “отців міста”, скликаному мером Альфонсусом О’Марою, також панувала небачена одностайність у підтримці вимог страйкарів й обурення діями поліції. Та головне було заручитися підтримкою католицької церкви.

Заява, проголошена лімерикським єпископом Деннісом Халлінаном на третій день страйку, була настільки різкою, що влада піддала її цензурі: в газетах не з’явився фрагмент заяви, в якому дії військових під час похорону Бірна критикувалися як агресивні та провокаційні. Крім єпископа, під текстом заяви, яка засуджує дії властей, підписалася ціла низка місцевих церковних діячів. Наступного дня під час великодніх месс священики вітали дії прихожан, але застерігали молодь від провокування молодих патрульних солдат. Сільські священики організовували постачання в місто продовольства. Така явна підтримка з боку місцевого кліру надихнула Раду.

Втім, так було не скрізь: єпископ Росса в графстві Корк нагадав пастві, що Російська та Австро-Угорська революції були спрямовані проти релігії, і якщо ірландці переймуться революційними ідеями, то “віра Святого Патріка не витримає”. Газета “Айріш кетолік” у статті “Ірландський більшовизм” роз’яснювала читачам, що британські агітатори, як завжди, хочуть випробувати свої “безумні ідеї” на “ірландському собаці”.

Центральні профспілки

Отримавши ще 14 квітня звістку про початок загального страйку в Лімерику, генеральний секретар Ірландського лейбористського та профспілкового конгресу Вільям О’Браєн побажав лімерикцям успіху й попросив тримати його в курсі подій, але надалі так і не отримав жодного листа. Підозрюючи, що влада перехоплює повідомлення, керівництво Конгресу вирішило відправити в Лімерик свою людину – скарбника організації Томаса Джонсона. Той прибув на третій день страйку і швидко налагодив контакт із Радою.

Тим часом, у Дубліні лімерикцям не вдалося заручитися підтримкою Національної спілки залізничників: ті заявили, що приєднаються до страйку лише тоді, коли він набуде загальнонаціональних масштабів. Проти цього, в свою чергу, висловились депутати сепаратистського парламенту, обрані півроку тому за допомоги профспілок: націоналісти не хотіли поступатися робітничим ватажкам лідерством у боротьбі проти Лондона. Керівництво ірландського Конгресу профспілок зрозуміло, що без підтримки Шинн Фейну залишається на самоті, й також почало шукати шляхи до відступу.

Зокрема, було висунуто ідею мирної евакуації всього міста – це привернуло б увагу всього світу без кровопролиття. На це погодився виконком Конгресу профспілок, його представники домовились зустрітися в Лімерику після Великодня. “Національна виконавча влада”, тим часом, одноголосно засудила дії військових, поклала на них відповідальність за будь-яке ускладнення ситуації та закликала негайно скасувати надзвичайний стан. У Лімерику Джонсон запевнив Страйкком, що національний Уряд надасть усю необхідну підтримку; страйкарі були переконані, що невдовзі до них приєднається весь острів.

Але проблеми почались уже з тим, як дістатися Лімерика – четверо представників виконкому змогли прибути туди тільки в вівторок. Президент Конгресу профспілок Томас Кессіді взагалі відмовився брати участь у будь-яких зборах стосовно Лімерика, пославшись на необхідність організації Великодньої конференції власної профспілки: в понеділок і вівторок він їздив країною у профспілкових справах. О’Браєн вирішив не приймати жодних рішень, доки виконком не збереться в повному складі. Його члени прибули в Лімерик лише в середу, на дев’ятий день страйку, і розпочали тривалі переговори зі Страйккомом.

Попри заяви, що лідери Конгресу прибули допомогти, а не керувати, одразу ж почались суперечки. Страйкком на чолі з Кроніном хотіли, щоб Конгрес оголосив загальнонаціональний страйк; представники Конгресу посилались на статут, який начебто не дозволяв їм це робити – мовляв, будь-які страйки оголошувались окремими профспілками. Вони усвідомлювали, що загальнонаціональний страйк може перерости в повноцінну збройну революційну війну – і бачили, що не мають ані фізичних ресурсів для такої боротьби, ані відповідного рівня політичної свідомості серед рядових членів Конгресу. Було очевидно, що не варто очікувати повної підтримки з боку Шинн Фейн або ІРА; Національна спілка залізничників, яка могла би паралізувати транспорт власним страйком, також була ненадійним союзником; і, без сумніву, страйку протистоятимуть ольстерські робітники-юніоністи. Неясно було також, як на такий розвиток подій в Ірландії відреагують профспілчани та соціалісти Британії.

Тому з боку Конгресу просувалась ідея мирної евакуації жителів усього міста. Виконком Конгресу наголошував, що вже досягнуто домовленостей щодо того, де розмістити й чим годувати лімерикців, якщо ті погодяться. Страйкком відхилив цей план: він сумнівався в тому, що Конгрес зможе прогодувати й розмістити 30-40 тисяч людей. До того ж, люди, які мали в Лімерику власність, та представники інтелігенції – лікарі, адвокати – жили в рідному місті під владою Ради, але навряд чи погодились би покинути його за наказом профспілки.

Ситуація з залізничниками була дедалі менш обнадійливою: навряд чи армія спокійно дивилась би, як страйкарі паралізують всю країну, тому керівництво вирішило продовжувати роботу. А страйк лімерикських залізничників, зайнятих переважно в інфраструктурі, ніяк не заважав поїздам їздити за розкладом. Зрештою, Національна спілка залізничників прийняла рішення й не дозволила своїм ірландським філіям “офіційно брати участь у тому, що виглядає як робітничий протест проти політичних дій, зумовленому політичними причинами”. Натомість, рядові британські робітники переважно симпатизували лімерикцям, і в місцях розташування великих ірландських спільнот цілком можна було б очікувати страйків залізничників та інших робітників. До того ж, британські профспілки часто просили ірландських товаришів підтримати страйки в Британії, і ті мали право розраховувати на взаємність.

Британський конгрес профспілок, втім, також не рекомендував своїм членам в Ірландії страйкувати: чиновники не схвалювали використання профспілок у політичній боротьбі. Крім того, вони вимушені були враховувати позицію своїх членів у Белфасті. Керівники Конгресу вирішили попросити Лейбористську партію негайно підняти питання в парламенті й заручитися підтримкою лібералів та інших депутатів. Надії на загальнонаціональний страйк остаточно зникли, плани евакуації виглядали нереалістично.

Кінець страйку

У четвер, 24 квітня, єпископ Халлінан і мер О’Мара зайнялись човниковою дипломатією: зустрівшися зранку з представниками профспілок і Страйккому, вони відбули на зустріч із генералом Гріффіном. Той повторив уступки, на які може піти: дозволити роботодавцям самим видавати перепустки своїм робітникам, і на додачу погодитись не перевіряти перепусток у робітників, які йдуть на обід або повертаються з перерви на робоче місце. Після обіду страйкарі та профспілчани отримали листа від двох “отців міста” з закликом припинити страйк. Проти Ради тепер виступала католицька церква, Торговельна палата і навіть деякі підприємці, що симпатизували Шинн Фейн; а Конгрес профспілок cкоріше заважав, ніж допомагав.

У Страйккому не залишалось виходу: ввечері біля Інституту механіки зібралось кілька тисяч людей, до них звернувся Джон Кронін. Він з вікна привітав мужнє протистояння народу й пообіцяв продовжувати боротьбу й не опускати прапор. За ним слово взяв Том Джонсон – від імені Страйккому він закликав усіх робітників, які можуть стати до роботи, не отримуючи перепусток, зробити це наступного ранку, в п’ятницю. Всі інші продовжуватимуть страйк, долю якого вирішать збори Ірландського лейбористського профспілкового конгресу. Джонсон запевнив робітників, що вчинити саме так зараз буде найкраще, і похвалив їх за зразкове самостійне управління містом. Відповідну прокламацію було розклеєно на вулицях.

Документи свідчать, що ніхто не збирався всерйоз обговорювати це питання на спеціальних зборах Конгресу; це було сказано лише для полегшення психологічного удару і збереження обличчя. Новини вислухали мовчки й розійшлись. Деякі прокламації було зірвано та спалено, дехто погрожував створити нову Раду.

В суботу Джонсон ще раз відзначив високий рівень адміністративних і організаційних здібностей лімерикських робітників, а виконком Конгресу попросив висилати гроші в підтримку страйку на ім’я Джеймса Кейзі. Після цього всі прибульці з Дубліна, крім Джонсона, покинули Лімерик, передавши всі справи місцевому Страйккому.

В п’ятницю запрацювали переважно дрібні торговці: великі заводи не встигли за ніч підготуватися до відновлення роботи. До того ж, залишалося під питанням становище робітників, які повинні були отримувати перепустки – тих, хто отримував-таки їх від хазяїв, зупиняли й розвертали пікети. Вранці в суботу жителі Томондгейту намагалися заблокувати міст, але поліція легко їх розігнала. Робітники вигадували хитромудрі підстави повернутися до роботи, не отримуючи перепустки – дехто ставив намети й жив біля місця роботи.

Та ввечері 27 квітня Рада випустила ще одну прокламацію: “Оскільки протягом останніх двох тижнів робітники Лімерика запекло й гідно боролися проти військової тиранії й лояльно виконували накази Страйккому, ми, уважно розглянувши обставини на спеціальному зібранні, вирішили закликати робітників повернутися до роботи вранці в понеділок. Ми користуємося нагодою висловити подяку всім членам громади за допомогу, надану під час страйку”.

Союзники та противники

Попри двозначну позицію своїх лідерів, рядові члени профспілок Ірландії здебільшого симпатизували страйкарям. Вони відправляли значні сумми грошей у Лімерик – втім, недостатні для повного забезпечення нормальної життєдіяльності в паралізованому місті. Рядові ірландські націоналісти також, на відміну від свого керівництва, прихильно ставилися до лімерикської Ради.

Серед лівих сил Британії це питання викликало розкол: ліве крило лейбористів підтримало страйк і закликало британський робітничий клас до аналогічних дій, тоді як Ремзі Макдональд, майбутній прем’єр-міністр, засудив страйк, заявивши, що найближчим до “Ради” явищем у Британії була Палата лордів. Конференція Незалежної лейбористської партії так і не змогла прийняти жодного рішення щодо Лімерика. Тим не менш, у Соціалістичній партії підтримали страйк і навіть закликали до створення альянсу революційних соціалістів Шотландії, Південного Уельсу, Ірландії та Англії для боротьби з “білим терором”. Соціалістична Федерація Робітників відправила в Лімерик власного кореспондента, який написав для газети “Робітничий дредноут” серію статей під назвою “Правда про Лімерикську Раду”. Листи з протестами проти дій армії в Лімерику надсилалися з різних кутків Британії.

Та якщо націоналісти Ірландії й робітники Британії підтримували лімерикців, то робітники-юніоністи Північно-Східного Ольстера ставилися до страйку з підозрою. 90% кваліфікованих робітників-юніоністів працювали на заводах і доках Белфаста. Виступаючи категорично проти незалежності Ірландії, побоюючись за свою долю в суспільстві священиків і селян, вони вважали Ірландську лейбористську партію та Конгрес профспілок всього лише робітничим крилом Шинн Фейну й демонстративно не бачили різниці між робітниками ірландського Півдня й російськими більшовиками. Навіть під час загальноірландського страйку проти військового призову в 1918 році Белфаст продовжував працювати. Така позиція була продиктована не лише релігійною приналежністю, а й окремим економічним інтересом: Північ була зацікавлена в підтриманні економічних зв’язків з імперією, протекціоністська політика незалежної Ірландії могла би покінчити з процвітанням Ольстеру.

Все це внеможливлювало створення єдиного сильного робітничого руху, який охоплював би всю Ірландію й мав би політичну програму. Щоб підтримувати організаційну єдність профспілкового руху на острові, керівництво було вимушено підтримувати суто синдикалістську спрямованість, тримаючись подалі від політики й уникаючи гострих кутів, таких як Лімерикська Рада.

Ольстерські лоялісти того року навіть відмовлялися брати участь у демонстраціях 1 травня, називаючи їх “революційними та більшовицькими, підтриманими пропагандистами з Шинн Фейну акціями, які повинні відкинути чесні робітники”. В результаті в націоналістичній Ірландії 1 травня пройшли демонстрації рекордних масштабів, червоні прапори майоріли навіть у невеликих містах. Працювали тільки в Белфасті, Північно-Східному Ольстері та Лімерику: після двотижневого страйку лімерикці були надто виснажені, щоби знову переривати роботу.

Чотирма днями пізніше газети повідомили про скасування військового режиму в Лімерику. Перепустки більше не були потрібні, було знято обмеження на в’їзд та виїзд із міста.

Джерело: http://master-genie.livejournal.com

Advertisements

0 Responses to “Радянський Лімерик”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: