Каменяр на зів’ялому листі

2_3Олександр Хоменко

“На дні моїх спогадів, десь там у найглибшій глибині горить огонь. Невеличке огнище не блискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мого батька”, – архетипічні Франкові рядки про батьків вогонь у чомусь навдивовижу паралелізуються із нашим ставленням до нього самого. Бо Франко, вкарбований у свідомість ще зі шкільної читанки, сам став “огнем на дні спогадів”, тією палаючою іскрою, яка обов’язково вирине десь із глибин підсвідомості. Його рядками – “Зів’ялим листям”, “Украденим щастям”, “Мойсеєм” – ми поціновуємо світ і себе у світі. Нещодавно один приятель згадував, як у листопаді 2004 йому по-особливому відлунювало: “Ми ступаєм до бою нового не за царство тиранів, царів…”. А коли перед очі стають рядки про “сідоглавого”, який любить Русь “як хліб і кусень сала”, на пам’ять одразу ж спадає добрий шерег сучасних політиків, депутатів і державників.

“Дух, що тіло рве до бою…”

На цей шлях його “миропомазав” Михайло Драгоманов – “прем’єр” українського радикалізму та пострах Божий для лояльних цісареві галицьких політиків. Почалося все з того, що Драгоманов надіслав кілька листів до редакції москвофільського часопису “Друг” (це видається парадоксальним, але Франко на початках своєї громадської діяльності був москвофілом), у яких радив орієнтуватися на живу народну мову, а найперше – служити для добра того народу, який “працює, обливаючися потом”. Листи Драгоманова зробили революцію в свідомості передової студентської молоді. Франко та Михайло Павлик повели “Друг” зовсім іншим курсом: замість романтизованих історій про пригоди давньоруських князів, Франко починає друкувати образки з життя робітників “Борислав”. Ошелешені передплатники повертали часопис редакції з такими написами: “Чи сказився?”, “Не смійте мені присилати такої гидкої макулатури”, “Возвращается обратным шагом к умалишенным”.

Після обуреної громадськості настала черга сказати своє слово цісарській поліції – у липні 1877 всю редакцію “Друга” заарештовують за створення таємного соціалістичного товариства. Дев’ять місяців Франко пробув у в’язниці. Умови там були насправді жахливі: камери переповнені, а оскільки Франко до всього виявився ще й “писучим” – записував на випадкових клаптиках паперу арештантські пісні та приповідки, то його безперестанно перекидали з однієї камери до іншої. “З протекції, для свіжого повітря, арештанти відступили мені “найкраще” місце для спання – під вікном, коло дверей, а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч відкрите, і до дверей продувало, то я щорання будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна”, – згадував згодом про ті часи Франко. Найгірше, одначе, настало після того, як його за браком доказів випустили. Галицька спільнота була налякана неймовірно: з ним та Павликом, як з “прокаженими”, ніхто не бажав спілкуватися. Їх повиганяли з усіх українських інституцій. Драгоманов спробував був передати через професора Огоновського гроші для заарештованих, але Огоновський, незважаючи на те, що це були його студенти, з жахом відмовився від такої пропозиції, відіславши гроші назад.

З першим арештом пов’язана і велика особиста драма Франка. Шлюб із Ольгою Рошкевич, його першим і по-справжньому великим коханням, після арешту став неможливим: батько Ольги, священик, якого під жодним оглядом не можна було запідозрити у симпатіях до вільнодумства, навіть чути не хотів нічого про “українця, соціаліста” у власній родині. Його можна зрозуміти: для повноти аналогії уявімо собі добропорядного американського менеджера, до якого з’являється активіст “Аль-Каїди”, що його тільки-но випустили з в’язниці на Гуантанамі, і просить руки його доньки.

“Не покидай мене, пекучий болю..”

Певно, більшість наших проблем – від того, що ми не вміємо піарити власних національних геніїв та їхні твори. Стрельнув, наприклад, Поль Верлен в Артюра Рембо з револьвера під час сварки на гомосексуальному грунті – так цей епізод став цілим клондайком для європейських культурологів. А ми? Маємо без жодних знижок неперевершений Франковий твір – повість “На дні”, текст, у якому задовго до Гемінгвея, використано той його принцип “айсберга”, коли зовнішні події й діалоги – то лише мала частка того, що діється там, у глибині, в прірві між словами, і що ж… До речі, обставини написання повісті не менш захоплюючі. 1880-го Франка вдруге заарештовують, звинувативши в замаху на косівського війта. Три місяці його тримали в якійсь смердючій камері, а потім випустили. Хворий, голодний і без копійки в кишені Франко подався до Коломиї в надії зустріти там одного приятеля, але того не виявилося на місці. Знесилений письменник зупиняється в готелі й пише “На дні” – фактично своє передсмертне послання світу: він не мав надії виплутатися з цієї халепи. Останні три дні Франко прожив за три центи, випадково знайдені на березі Прута, а коли і вони закінчилися – замкнувся в кімнаті і ліг, очікуючи смерті. У такому становищі й знайшов його приятель, що забрав Франка до себе на село, де той трішки оклигав. Проте й тут його уздріло пильне око поліції: слабого, у літню спеку його погнали пішки до Коломиї. “Тяжка се була дорога, – напише згодом Франко, – після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях”.

Та попри весь цей екстрім (а, можливо, і завдяки йому) Франко володів тим даром, який сучасні політтехнологи називають харизмою. Він був природжений лідер і вмів вести за собою людей – не випадково ж Січові Стрільці вважали його своїм духовним батьком. Люди, яким випало спілкувалися з ним, іноді починали переходити на заледве чи не біблійний тон, оповідаючи про Франка. “В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему “Мойсей”. Не знаю, чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив цією поемою”, – згадував про одну із зустрічей з поетом Михайло Коцюбинський.

“Не уступить пітьмі поля…”

На одному з прогресивних телеканалів з нагоди 150-річчя від дня народження Франка була зорганізована дискусія, учасники якої понад усе намагалися довести, що Франко – не Каменяр. Тобто, каменярство – це така його суспільна маска, яку він невідь з якої причини начепив на себе, а якби цього не було, то був би він хорошим і правильним, майже схожим на сучасних постмодерністів. Напрямні розмови задавав інтелектуальний телеведучий, який рішуче заявив щось на кшталт того, що нічого носитися з такою малозначущою одиницею як із писаною торбою, бо він нещодавно намагався перечитати прозу Франка, але покинув це марне заняття, бо вона нікуди не годиться. Спостерігаючи за всім тим “дискурсом”, можна лише з сумом констатувати, що лоботомія до українського загалу застосовується досить успішно.

… Попри усталене твердження про те, що Франко – досить важкий стиліст, мене завжди вражала легкість, якась навіть летючість його письма. Проглядається у тому якась висока правда, що приходить він до нас у дитинстві – з “Фарбованим Лисом”, “Веснянками”, Мирославою і Максимом, чарівним каменем Сторожем і підступним боярином Тугаром Вовком. Це такий своєрідний вступ, “підготовчий курс”, без якого годі втямити світлу ісихію “Івана Вишенського” та високу маєстатичність “ Мойсея”. Добра казка і правдива легенда завжди легкі, бо відсилають вони до знаків вічного, а не до статистичних таблиць і бухгалтерських відомостей. І коли афонський чернець Вишенський у поемі Франка ступає “по промінню золотім”, зовсім не торкаючись землі, як святі на візантійських іконах, ми ступаємо разом із ним. Бо таїна творчості залишається таїною. І ці слова можна лише повторити, процитувати, але в жодному разі ніхто не зможе розкласти на атоми їхню прозору симфонічність:

Він нічого вже не бачив,
Тільки шлях той золотистий
І ту барку ген на морі –
І ступив і тихо щез.
А в печері пустильнецькій
Тільки білий хрест лишився,
Мов скелет всіх мрій, ілюзій,
І невпинний моря шум.

P.S. У жовтні-листопаді 1882 року, трохи відпочивши від роботи у полі, 26-річний Іван Франко пише свій геніальний твір про наше “Місто Сонця” – повість “Захар Беркут”. Повість про те, що таке влада і що таке українська громада, і як їм має вестись, аби світ на правді стояв (поряд з Вересаєвою лірницькою піснею вона – друге крило національного міту про правду і неправду). Її він завершує словами вельми симптоматичними: про те, що “давнє громадство, давно забуте і, здавалось би, похоронене”, одначе його, Франковому поколінню, можливо, випало жити “бодай у досвітках” щасливої доби його відродження. У вересні 2006-го у це так само хочеться без надії сподіватись.

2006 р.

Advertisements

1 Response to “Каменяр на зів’ялому листі”


  1. 1 Орися Чоботар 18/04/2014 о 15:44

    тов. Хоменко, ви прекрасно пишете! Чому вас давно не чути?


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: