Мистецтво і пролетаріат

warhol-hammerandsickleКлара Цеткін

Говорити водночас про мистецтво і пролетаріат може здатися глумом. Умови існування, що їх капіталістичний лад створює своїм найманим рабам, ворожі мистецтву, навіть вбивчі для нього. Щоб захоплюватись мистецтвом, а тим більше творити мистецькі цінності, необхідні духовні і матеріальні передумови, потрібен надлишок матеріальних благ, фізичних, духовних і моральних сил, а не просто матеріальні умови. Нестатки життя і злиденність культури — такою стала доля експлуатованих після того, як кла­сові суперечності розкололи суспільство. Тому не раз поставало питання про те, чи може мистецтво мати моральне або суспільне виправдання і як мистецтво взагалі впливає на розвиток людства: гальмує чи прискорює його?

Великий проповідник філософії повернення до природи Жан-Жак Руссо у своєму славнозвісному трактаті, написаному в середині XVIII сторіччя для Діжонської академії, проголошував, що мистецтво — це розкіш і що воно веде до морального розкладу людства. В сімдесятих роках минулого століття один з прибічників філософського нігілізму в Росії висунув твердження, що будь-який швець має більшу цінність для суспільства, ніж Рафаель, бо він виконує суспільно корисну, необхідну працю, тоді як Рафаель малював на своїх картинах мадонн, без зображення яких можна було б і обійтись. Подібні, але соціально більш загострені у порівнянні з Руссо роздуми привели на рубежі XIX і XX століть одного з найвизначніших художників — Льва Толстого до необхідності дати свою оцінку мистецтву. З властивою йому невблаганною лоґікою Толстой засудив не тільки сучасне мистецтво, але й загалом усяке мистецтво, якщо воно становить привілей заможних класів, служить їхній насолоді і перетворюється на самоціль. Подібно до молодого Шіллера, який вважав, що сцена, театр — це «моральні заклади», Толстой на схилі життя прийшов до висновку, що право на існування має тільки те мистецтво, яке свідомо прагне піднести весь народ на більш високий щабель моралі.

У повній згоді з цим висновком Толстой і своє власне безсмертне мистецтво вважає лише засобом для досягнення мети, засобом поширення своїх ідей у найширших колах народу, а відтак і засобом його виховання в належному напрямку.

У наведених вище хибних парадоксальних поглядах є дещо спільне. Вони постали у ті перехідні періоди, коли відмирає старий суспільний лад, на зміну якому приходять і втручаються в боротьбу нові форми соціального життя. У такі періоди мистецтво позначене виразним тавром служниці, а то й продажної дівки імущої і панівної меншості; в такому разі воно являє собою розкіш і забаву для вищих прошарків і всім своїм змістом, всією сутністю вступає в непримиренну суперечність з потребами і по­глядами міцніючих класів. Це стосується і того часу, коли Руссо писав свій трактат, і періоду визрівання нігілізму в Росії, це стосується і наших днів, коли Толстой спрямував проти мистецтва увесь свій велетенський талант художника і фанатизм проповідника, який прагне оновити світ.

У такі періоди очевидні симптоми занепаду на одному полюсі можуть легко витіснити з поля зору прикмети нового, розквітаючого життя на протилежному, того самого життя, яке рятує мистецтво від загибелі, створює йому нові можливості розвитку, наповнюючи його новим, здоровим, більш високим змістом.

Адже в житті народів і всього людства відмирання і розквіт ідуть поряд. Коли смерть скасовує старі форми господарства і зв’язані з ними політичні, правові та інші відносини, в тому числі й у галузі мистецтва, тоді приходить час народження нових форм.

Коли Жан-Жак Руссо оголосив анафему мистецтву, закинувши йому розбещення моралі, французька філософія, як відбиток змінених економічних і соціальних умов, уже відзначалася сміливим злетом думки, яка досягла кульмінації свого розвитку не в епоху класичного мистецтва, а в класичному акті політики: у Великій французькій революції. Але соціальні битви цього періоду вирішальним чином вплинули на подальший розвиток мистецтва у Франції і такою ж мірою в Німеччині. Втім, у Німеччині схожий економічний розвиток — проґрес капіталістичного виробництва — не спричинився до панування буржуазії, зате вона дала визвольний бій в галузі філософії та мистецтва, які завдяки цьому досягли класичного розквіту.

Погляди Руссо і Толстого належить відкинути не лише через вказані історичні причини. Адже це факт, що мистецтво є найдавнішим виявом духовного життя людства. Як і мислення, а мож­ливо, й раніше, ніж абстрактне мислення, потяг до художньої творчості розвинувся внаслідок діяльності, праці примітивної людини, а саме у зв’язку з її колективною працею. Як тільки людина починає відходити від тваринного стану, як тільки в ній виникає духовне життя, вона відчуває прагнення до художньої творчості, що породжує зовсім просте, примітивне мистецтво. Про це розповідають нам доісторичні пам’ятки, які знайомлять нас із наскельними малюнками, зробленими ще у кам’яному віці, на яких зображено мисливців на слонів і тигрів. Про це свідчить також етноґрафія, що розглядає танок, музику, поезію, образотворче мистецтво як конкретний вияв первісного художнього сприйняття дійсності. Бушмени та інші дикі племена теж займаються елементарною мистецькою діяльністю. Перш ніж у них розвинулось абстрактне мислення, вони знайшли засоби для чуттєвого зображення всього, що побачили і сприймали.

Отож немає нічого дивного в тому, що прагнення до насолоди, пов’язаної з мистецтвом і художньою творчістю, завжди жило в експлуатованих і пригнічених шарах суспільства. Саме тому з глибин народних мас постають все нові й нові апостоли й творці мистецтва, які примножують його скарби.

Але одне маємо твердо запам’ятати: поки пригнічені класи не усвідомлять всієї протилежності між собою і панівними силами, поки не почнуть боротися за те, щоб усунути цю протилежність, вони не можуть створити мистецтву жодних нових можливостей суспільного розвитку, надати йому нового глибокого змісту. Поки що потяг пригнічених класів до власного мистецтва живиться мистецтвом панівних класів, а мистецтво панів, з свого боку, збагачується пристрасним прагненням пригнічених до художньої творчості. І тільки тоді, коли пригнічені шари перетворяться на революційний клас і їх боротьба дістане власний ідейний зміст, коли вони почнуть боротьбу за те, щоб розірвати свої соціальні, політичні і духовні кайдани,— тільки тоді вплив пригнічених мас на культурну спадщину людства буде справді самостійним і через те плідним і вирішальним. Цей вплив на мистецтво розповсюджуватиметься не тільки ушир, а й углиб, він відкриватиме перед мистецтвом нові горизонти. Тільки маси, які рвуться з рабства до свободи, здатні рухати мистецтво вперед і вище, тільки вони спроможні подолати періоди застою і навіть занепаду мистецтва.

Ці обставини визначають також і ставлення пролетаріату до мистецтва. Помиляються ті, хто вбачає у пролетарській класовій боротьбі лише прагнення наситити шлунок. Всесвітньо-історична битва точиться за всю культурну спадщину людства, йде боротьба за розвиток і всебічну плідну діяльність кожної людини. Пролетаріат як клас не може подолати опір капіталістичної фортеці, не може вибитись із мороку і злигоднів фабричної експлуатації, не визначивши власних естетичних позицій і не оцінивши із своєї точки зору мистецтво наших днів.

Як же оцінює пролетаріат сучасне мистецтво? Чи вільне воно, тобто чи володіє свободою як необхідною передумовою свого розвитку і розквіту? Інколи ми чуємо ствердну відповідь, але це не так. Боротьба художників за свою свободу і свободу творчості почалася разом із зародженням буржуазного суспільства в надрах феодального ладу. Історія показує, як уперто і наполегливо боролися художники, щоб зірвати з себе пута цехового ремісництва і скинути кайдани рабства, якими вони були прикуті до дворянства, мирських і духовних князів, до всіх тих, хто намагався принизити мистецтво до рівня звичайної лакейської служби. Художники перемогли, і їх успіх був часткою тріумфу всього буржуазного суспільства, яке тим самим владно заявило про себе. Мистецтво стало так званою «вільною професією».

Але що це означає в умовах капіталістичного виробництва, яке є основою буржуазного ладу? Тільки те, що й мистецтво теж підвладне залізним законам товарного виробництва. Основою товарного виробництва є поневолена людська праця. Поки існує таке становище, поки залишаються поневоленими фізична і розумова праця, ні наука, ні мистецтво вільними бути не можуть. Ярмо капіталістичного гноблення несуть на собі і робітник з мозолястими руками, і вчений-дослідник, і художник-творець.

Мистецтво продається за шматок хліба, мусить продаватися, бо художник хоче жити. А щоб жити, він змушений продавати те, що створене його талантом. Капіталістичний лад знає лише товар, що продається і купується. Отже, в капіталістичному світі товаром є також і витвори мистецтва. Подібно до тканин і кофе, художній товар повинен завоювати собі ринок. А хто ж панує на ринку? Не обмежене коло знавців чи шанувальників мистецтва, зовсім ні, а безкультур’я і напівкультура. Ринком володіє, дозволимо собі грубий вираз, «платоспроможний набрід», який потопає у розкошах і прагне бездумних, дурманних розваг.

Ця жорстока дійсність руйнує високий ідеалізм деяких художників, які у фаустівському прагненні намагаються відтворити в своїх творах небо і землю, жадібно шукають золоті скарби мистецтва, але зрештою задовольняються дощовими черв’яками і займають впливове і прибуткове місце. Життя розчавлює величезну кількість із тих, для кого мистецтво залишається «високою, небесною богинею», а не «дійною коровою», яка забезпечує їх маслом. Лише найсильніші, здатні чекати, відстояли свою свободу виражати в художній формі те, що бог дав їм повідати.

А яка доля судилася тим, що схилились перед вимогами рин­ку і задовольнилися дешевим успіхом? Вони принесли свій талант в жертву ремісницькому шаблону, ганяючись за дешевою сенсацією. Неспокій, якому підвладний капіталістичний ринок мистецтва, жене їх уперед, руйнуючи внутрішні та зовнішні передумови, необхідні для створення значних творів. У гарячковому поспіху продукують художники свої твори для торгів, званих виставками: композитор поспіхом створює «новинку сезону», письменник знемагає над твором, аби не спізнитись на різдвяний ярмарок. Художник перетворюється на меткого ділка і гендляра художнім товаром, скарбниця його таланту швидко порожніє, творець перетворюється на фальсифікатора.

У сукупності наведених обставин слід шукати причину, чому і в наш час так часто змінюють одна одну різні течії та уподобання, чому так швидко, мов метелики-одноднівки, зникають зі сцени творчі «знаменитості». Те, що сьогодні підноситься до небес як найвище одкровення ґеніального митця, через якийсь десяток років забувається і становить хіба що історичний інтерес.

Поширюється й інше характерне явище. Ті ж причини, які ми визначали, зумовлюють також і псевдомистецтво. Капіталізм породжує як експлуатуючих псевдомистецтво підприємців, так і експлуатованих ними трудівників, він постачає мистецький люмпен-пролетаріат — природний продукт сучасного ладу. Капіталізм породжує також покупців і споживачів псевдомистецтва у всіх прошарках суспільства згори донизу. Явищами псевдомистецтва є кафешантани, численні вар’єте, твори порнографічної літерату­ри та ґрафіки, а також всілякі династичні та патріотичні пам’ятники, споруджувані за підпискою, і багато іншого.

Виникає питання: а чи не може сучасна капіталістична держава, як найбільший замовник, вивести мистецтво з його нинішнього мізерного стану? Ні, не може, бо вона є державою імущої і панівної меншості, а не виразом єдності і волі всього народу. Ця держава підлягає тим самим законам капіталістичного ладу, витвором яких вона є. Ця обставина вагоміше впливає на її ставлення до мистецтва, ніж примхи чи уподобання будь-якого монарха. У нас в Німеччині цей факт затушкований самодержавною політикою Вільгельма II в галузі мистецтва. Саме йому завдячені своїм існуванням драми Лауффа, неоковирні пам’ятники Гогенцоллернів, розташовані замість дерев уздовж алеї, що зветься Тополиною, та інші художні безглуздя… Те, що відкривається нам у цих виробах, свідчить врешті-решт не про могутній і незаперечний вплив монарха, а про покору буржуазії перед самодержавством також і в галузі мистецтва.

І тільки тоді, коли труд буде визволений від ярма капіталізму, коли тим самим будуть знищені класові суперечності в суспільстві, тільки тоді свобода мистецтва стане реальністю і талант художника здатний буде до найвищого злету. Це дуже рано зрозумів і провістив обранець мистецтва Ріхард Ваґнер. Його твір «Мистецтво і революція» залишається й понині класичним підтвердженням цієї думки. Там говориться: «Піднімемося з убогості пройнятого грошовими розрахунками ремісництва до вершин вільного артистичного людства з його сяючою всесвітньою душею; з обтяжених працею батраків індустрії ми всі хочемо стати прекрасними, сильними людьми, яким належить світ, як вічне джерело найвищої мистецької насолоди». Ваґнер чітко показує також коріння, з якого виростає «убогість ремісництва»: це — «батракування на службі індустрії». Послухаймо Ваґнера далі: «Доки в народі не всі люди однаково вільні і щасливі, доти всі вони залишаються рабами і всі однаково жалюгідні». Недвозначно відповідає Ваґнер і на питання, як можна подолати загальне рабство, як можна досягти розквіту вільного артистичного людства. Він говорить: «Метою історичного розвитку є сильна людина, прекрасна людина: революція повинна дати їй силу, а мистецтво — красу».

З цього вислову, між іншим, випливає, що прекрасна і сильна людина, про яку мріяв композитор,— це не горезвісна індивіду­алізована «особистість» чи надлюдина, не білява бестія, а гармонійно розвинена особа, яка невіддільна від цілого, мислить і живе разом із ним. Революція — це справа мас, і найвище мистецтво завжди буде виразом їх духовного життя.

Ми знаємо, що соціальна революція, яка поряд з працею звільняє також і мистецтво, має бути справою пролетаріату, який вступив у боротьбу. Але цей пролетаріат дає мистецтву дещо більше, ніж просто надію на щасливе майбутнє. Його боротьба, вибиваючи пролом за проломом у фортеці буржуазного ладу, прокладає мистецтву нові шляхи розвитку, насичує його новим ідейним змістом, що виходить за межі духовного життя буржуазного суспільства і являє собою основу майбутнього життя люд­ства.

Зміст класової боротьби пролетаріату аж ніяк не вичерпується економічними та політичними вимогами. Пролетаріат є носієм нового світогляду, який становить єдине закінчене ціле. Заснований на досягненнях природничих і суспільних наук, пов’язаних з іменами Дарвіна і Маркса, і філософськи узагальнений, він став світоглядом соціалізму. Цей світогляд міцніє і гартується у вогні й бурях класової боротьби нашого часу. Він розвивається у міру того, як капіталізм, перетворюючи економіку, рухає суспільство до комуністичного ладу, в міру того, як змінюються соціальні умови і революціонізуються погляди і прагнення людини.

Найглибші зміни мають статися у психіці та ідеолоґії того класу, який самими умовами свого існування поставлений у непримиренну опозицію до існуючого економічного базису і його ідеолоґічної надбудови. Таким класом є пролетаріат.

Його настрої та прагнення, на відміну від буржуазних погля­дів, не відсахуються боязко назад, доходячи до меж буржуазного суспільства, навпаки, пролетаріат прагне вийти за ці межі, бо він знає, що повинен зруйнувати їх. Тому пролетаріат у своїй боротьбі сміливо і неупереджено сприймає висновки всіх наукових досліджень.

Чим свідоміша і напруженіша боротьба пролетаріату проти капіталістичного ладу, тим гострішою стає протилежність між духовним змістом його життя і духовним світом буржуазії. Пролетарська боротьба висуває нові духовні і моральні ідеали, в надрах знедолених мас розквітає власне культурне життя. Цей розквіт окрилюється бажанням насолоджуватися культурою і творити її. Коли настає такий момент, пролетаріат прагне творчо виразити свою найвищу класову сутність, показати в художній формі історичні завдання, що стоять перед ним.

Пролетаріат потребує творів мистецтва, пройнятих соціалістичним світоглядом. Тому він виступає проти сучасного буржуазного мистецтва, якому бракує здорового оптимізму, притаманного молодому, пройнятому свіжим завзяттям, класу, що бореться за свою свободу і відчуває себе носієм найвищих ідеалів людства. Сучасне буржуазне мистецтво є мистецтвом панівного класу, історичний розвиток якого відбувається вже по низхідній лінії, того класу, що відчуває, як під дією вулканічних сил історії хитається його влада.

Сучасне буржуазне мистецтво породжене настроями, відомими під назвою «загибель богів». Натуралізм, що прагнув повернути мистецтво до його вічного джерела — до природи — і в цьому зв’язку чимало зробив у галузі соціальної критики, деґрадував тепер до блідого, невиразного копіювання дійсності. Він зображує лише дійсність, не пов’язуючи її з ідеями нашого часу.

Сучасний ідеалізм, з другого боку, шукає свій духовний зміст у дрібнобуржуазних ідеях обмеженого місцевими рамками консервативного мистецтва, а там, де горизонти його ширші, він відходить від суспільства і сучасності. Він тікає від них у минуле або потойбічний світ, впадаючи в релігійний, блюзнірський неомістицизм, в неоромантизм,— коротше кажучи, передає ідеї без дійсності. Та й чи може буржуазне мистецтво поєднати ідею з дійсністю? В світі історичного буття буржуазних класів ідея і дійсність відірвані одна від одної. Тому такі песимістичні погляди і настрої цих класів. Грубий, нікчемний матеріалізм одних, містичне усамітнення інших наклали свій відбиток на епоху і тим самим на мистецтво.

Чи ж може мистецтво такого змісту задовольнити пролетаріат?

Адже він вже з огляду на своє історичне призначення пройнятий оптимізмом. Рушійні сили економічного розвитку сповнюють його радісною надією на скорий прихід нової епохи, на те, що незабаром настане день свободи; цієї надії сповнене усе його духовне життя. Єдність ідеї і дійсності знаходить свій вияв у наші дні лише в ідеолоґії трудящих мас, які ставлять перед собою найвищу мету. Ідея: соціалізм — найвищий ідеал свободи, про який будь-коли мріяло людство. Дійсність: клас, який чітко усвідом­лює свою історичну місію і наділений непохитною рішучістю здійснити найвеличніший в історії подвиг, говорячи словами Маркса, змінити світ, замість того щоб пояснювати його.

Виходячи саме з такого стану речей, пролетаріат відчуває нагальну потребу в мистецтві, зміст якого був би плоттю від плоті соціалізму. Отже, тенденційне мистецтво,— зауважать нам, а може, чого доброго, ще й «політичне» мистецтво. «Політична пісня — гидка пісня». Пролетаріат не повинен боятися цих балачок. В основі їх зрештою лежить не бажання виховати у експлуатованих мас здатність розуміти високі витвори мистецтва, а, навпаки, ці балачки мають на меті вплинути на маси, утримати їх в колі буржуазних ідей.

Де банкрутує реліґія, має допомогти мистецтво. Тому в ім’я мистецтва засуджується не тенденція взагалі, а лише тенденція, що суперечить тенденції панівних класів. А втім, історія допомагає нам викрити неспроможність намагань оголосити тенденцію поза законом. Могутні, величні твори всіх часів пройняті пристрасною тенденцією. А що таке тенденція, як не ідея? Мистецтво без ідеї — це гра в мистецтво, формалістичне, псевдомистецьке штукарство. Не ідея і не тенденція спотворюють мистецький твір. Навпаки, вони можуть і повинні породжувати і підносити худож­ню цінність твору.

Тенденція стає шкідливою для мистецтва тільки тоді, коли вона брутально нав’язана ззовні, коли вона виражена негідними в художньому відношенні засобами. Але там, де ідея випливає з самого твору, де вона набуває зрілої художньої форми, там тенденція набуває творчого характеру і породжує безсмертний шедевр. Тому пролетаріат не тільки може, а й повинен іти своїм власним шляхом, відкидаючи всіляке модне і скороминуще штукарство, маючи на меті вивести мистецтво із занепаду, збагатити його новим, вищим змістом.

Дедалі частіше ми спостерігаємо в середовищі пролетаріату ознаки того, що він прагне не лише втішатися мистецькими творами, а й творити мистецтво. Свідченням цього є поява пролетарських співаків і поетів. Буржуазні шанувальники і знавці мистецтва відчувають справжній екстаз і вбачають художнє одкровення і ґеніальність у примітивній художній продукції доісторичних племен і диких народностей. А до того, що створене пролетарською, часто невправною ще рукою, але гарячим серцем, у них немає нічого, крім глузливого сміху чи образливого співчуття. Цим людям бракує вміння правильно сприймати й оцінювати оте «примітивне» мистецтво, твори якого є симптомами і провісниками майбутнього всесвітнього перевороту, нового розквіту мистецтва, нового Ренесансу.

Звичайно, ні в мистецтві, ні в соціолоґічній галузі Ренесанс не виникає з нічого. Він корениться в минулому і зв’язаний з сучасністю, і все ж мистецтво класу, що підноситься до світла культури, не може мати вихідною точкою і не може вважати для себе взірцем мистецтво, створене класом, який уже відіграв свою історичну роль. Це підтверджує історія мистецтв. Кожний клас, який виходить на історичну арену, шукає для себе зразків у вищих мистецьких досягненнях попереднього розвитку. Ренесанс спирався на мистецтво Ґреції та Риму, німецьке класичне мистецтво — на античність і Ренесанс.

Незважаючи на те, що сучасні, течії в мистецтві дали класичній спадщині нові поштовхи, збагатили її новими формами вираження, мистецтво майбутнього в пошуках власних шляхів розвитку звернеться до буржуазної класики, а не до сучасності.

Та й справді, хіба не полонить нас красою і правдою поетич­ної творчості «Великодня прогулянка» Ґьоте, де прагнення вирватись із задушливого феодального світу знайшло своє довершене мистецьке втілення? Або шіллерівський натхненний заклик до всесвітнього братства: «Обнімітеся, мільйони, злийтесь в радості одній!» Або безмежне щастя визволеного людства у Дев’ятій симфонії Бетховена, де апофеозом торжества звучить величний хор: «Радість, пломінь неземний!»

Фрідріх Енґельс сказав горді слова про те, що німецький робітничий клас є спадкоємцем німецької класичної філософії. Відповідно до цього він буде також і спадкоємцем класичного мистецтва своєї країни. Але він повинен подолати довгий шлях, перш ніж стане гідним свого історичного покликання.

Факти свідчать про це: приміщення, де збираються маси активно діючого пролетаріату, де проходить значна частина його громадського життя, де відбуваються його збори, приміщення, які мають орґанізаційно зміцнювати пролетаріат і стати йому рідною домівкою,— ці приміщення поки що не знайшли тієї художньої форми, яка відповідала б соціалістичному світоглядові пролетаріату. Наші народні будинки, профспілкові та інші споруди за своїм стилем — тут ідеться про стиль як зовнішню форму внутрішньої сутності — нічим не відрізняються від адміністративних будинків буржуазії.

Внутрішнє відношення художньої форми до змісту життя, яке пульсує в наших будинках, аж ніяк не вичерпується холодною алеґоричною фігурою свободи чи іншими скульптурами, які принагідно прикрашають те чи інше приміщення. Коротше кажучи, духовне життя робітничого класу досі ще не дістало відповідної архітектурної форми. Правда, пролетаріат поки що не збагнув з достатньою ясністю і силою невідповідність між мовою архітек­турних форм і своїм внутрішнім єством, і саме через це його мистецькі потреби поки що не почали справляти вирішального впливу на архітектуру. Звичайно, архітектура — найвищий і найскладніший, але й найбільш соціальний з усіх видів мистецтва. Вона найповніше виражає суспільне життя. Досить згадати ґотичні собори, в яких знайшов своє художнє втілення духовний склад цехового населення феодальних міст.

Але повернімося до нашої теми. Саме з огляду на довгий шлях, який має пройти пролетаріат, щоб стати справжнім спадкоємцем класичного мистецтва, саме тому, що цей важкий шлях доведеться долати в умовах розкладницького впливу буржуазного суспільства, конче необхідно естетично озброїти пролетаріат для виконання його місії. При цьому не може бути й мови про сліпе і некритичне ставлення до буржуазного мистецтва чи про схиляння перед ним. Завдання полягає в тому, щоб пробудити і виховати в робітничому класі художні смаки й естетичне мислення, надійним фундаментом яких мають бути соціалістичний світогляд і могутня ідеолоґія активно діючого пролетаріату, а в один чудовий день — і всього визволеного людства.

В тюремних мурах буржуазного ладу такі художні смаки і таке естетичне сприйняття аж ніяк не дістануть свого творчого втілення. На мою думку, палко бажаний Ренесанс мистецтва можливий тільки поза межами буржуазного світу, на острові щастя — у соціалістичному суспільстві. Лише молот соціальної революції викує мистецтво свободи.

Арістотелю належить відомий вислів про те, що рабство як основа кращого життя вільних людей було б зайвим, коли б ткацький човник і млинове жорно рухалися самі. Сьогодні ця передумова існує. Машинний вік створив із заліза і сталі рабів, які слухаються найменшого поруху людської руки. Зробімо ж так, щоб ці раби, які сьогодні помножують багатства і культуру незначної купки експлуататорів, перейшли з приватних рук у власність всього суспільства!

Коли буде забезпечений матеріальний добробут і можливості культурного розвитку для всіх, тоді й мистецтво буде не привілеєм меншості, а спільним надбанням усіх. Тоді вже ніхто не зможе принизити мистецтво, перетворюючи його то в засіб для збудження почуттів розбещених негідників, то в дешеву забаву для пересичених нероб, то в наркотик для слабкодухих людей, які тікають від реального життя. Тільки тоді мистецтво стане найвищим виявом творчих сил народу, чистим джерелом світла й радості і високих поривань, могутнім виховним засобом, що підно­сить кожну людину і все суспільство в цілому. Це не означає, що кожний член суспільства стане творцем художніх цінностей, але це значить, що маси навчаться розуміти й шанувати скарби мистецтва.

Народ майбутнього, який виборе право вільного труда, буде також і народом вільного мистецтва. Цьому народові не бракуватиме видатних митців, здатних збагнути і в художній формі втілити почуття, думки і волю всього суспільства. Бо всяке велике мистецтво має своїм джерелом духовну велич народу.

Переклад з німецької В. Т. Василюка і В. П. Лазні

Наводиться за кн.: Клара Цеткін, Роза Люксембург. Про літературу і мистецтво. — Київ, Мистецтво, 1982.

Advertisements

0 Responses to “Мистецтво і пролетаріат”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: