Іммануїл Валлерстайн – інший погляд на історію

immanuel-wallersteinСергій Климовський

Іммануїл Валлерстайн (народився 1930 року у США) — один з провідних теоретиків сучасного наукового напрямку, відомого як світосистемний аналіз. Його особистий вплив на розвиток знання про суспільство вже порівнювали із впливом Макса Вебера та Карла Маркса. У ґазетній публікації неможливо повністю викласти всі положення світосистемного аналізу як теорії та дослідницького методу, але привернути увагу до впливової науково-політичної течії, що існує з 1970-х років і маловідома українському читачеві як через політику держави в інформаційному просторі, так і через мовний бар’єр, необхідно.

Передусім зауважимо, що світосистемний аналіз не є виключно власним особистим винаходом Валлерстайна, хоча його визначна роль у становленні цієї теорії незаперечна. Світосистемний аналіз — це продукт розвитку світової думки, коріння якого виходять як з марксизму, так і з його критики зліва, власне теорії систем, французької історичної школи «Аналів» та інших напрямків соціальних досліджень. Його важливе досягнення як наукового методу — це перехід від погляду на історію як історію окремих країн до оперування великими соціальними надсистемами, що охоплюють континенти. У ньому історія людства постає як історія еволюції локальних соціальних систем, межі яких не завжди збігаються з межами окремих держав, етносів і територій.

Звісно, це не виключає вивчення історії окремих просторових одиниць в обмежені проміжки часу, наприклад історії України у ХХ ст., як сукупності подій, що сталися на її території за сто років. Але світосистемний аналіз — це перехід від таких локальних історій, зайнятих переважно переліком та описом фактів, до вищого рівня знання — побудови соціальних моделей та з’ясування факторів і напрямків їх розвитку. Фактично це нова спроба дати відповідь на давнє запитання: який сенс історії? Донедавна цим питанням переймалась переважно релігія. Відповіді світових реліґій неоптимістичні — все завершиться кінцем світу і, можливо, життям в іншому вимірі, і лише буддизм не ставить хрест на бутті. З ХІХ ст. до його вирішення долучилась наука, що запропонувала два основних варіанти відповіді. Перший — історія йде шляхом проґресу по висхідній, завдяки розвитку науки та гармонізації суспільних відносин. Людство проходить певні стадії, звідки й назва цього напрямку — стадіоналісти, і зрештою або досягне комунізму, або уподобиться американцям. Дехто вважає, що історія рухається не шляхом прогресу, а саме реґресу, і все скінчиться кінцем світу, який людство саме собі й влаштує.

Другий напрямок можна визначити як цивілізаційний. Попри існування в ньому різних течій, їх об’єднує погляд — історія людства є історією виникнення, зникнення або заміни одна одною окремих цивілізацій. Цивілізації, які зазвичай виділяються за етнорелігійними ознаками, також проходять певні стадії розвитку, але кінець світу з цього не випливає. Заява філософа Френсіса Фукуями про кінець історії лише означає, що в історії вже все відбулося і сучасна світова цивілізація здатна лише функціонувати в досягнутому режимі без суттєвих змін.

Світосистемний аналіз далекий від того, щоб дати певну відповідь на це питання, але його концепція історії суттєво відрізняється від обох зазначених і є третім самостійним варіантом. Тож спробуємо викласти лоґіку деяких основних положень світосистемного аналізу за Валлерстайном.

Соціально-економічна структура світу

Соціальні системи, за класифікацією Валлерстайна, поділяються на три групи: локальні системи, світ імперій та світоекономіку. Перша — окремі громади, які самостійно забезпечують себе засобами існування в межах натурального господарства або простого обміну. Часто такий спосіб виробництва називають традиційним, він притаманний усім народам і чинний до сьогодні. Найбільш яскравий його приклад — сільська громада.

Держава підкорює собі такі локальні системи, обкладає їх податками на свою користь, об’єднуючи під своєю владою все більше таких громад. Подолавши певний кількісний бар’єр, така система перетворюється на велику державу або імперію, і значні території суші опиняються поділеними між державами. Виникає світ імперій, де держава визискує первісного виробника-громаду, частково реґулює обіг товарів, але безпосередньо орґанізацією виробництва ще не займається. Така система прагне до розширення шляхом династичних шлюбів або військового захоплення.

Натомість капіталізм або світоекономіка (Валлерстайн використовує обидва терміни як рівнозначні) неможлива без активного втручання держави в економіку. Сучасний капіталізм, що виник у країнах Західної Європи, зобов’язаний своїм успіхом саме активній підтримці державою окремих виробників через видачу патентів, субсидій та розподіл державних замовлень. У XVI ст. королі Франції та Анґлії вже активно надавали патенти окремим підприємцям, даруючи їм монополію виробництва і торгівлі окремими видами товарів. Сьогодні така функція держави відома як ліцензування.

Найбільш відомим є приклад анґлійської Ост-індської компанії, що становила собою закрите акціонерне об’єднання, яке монополізувало торгівлю з Індією. У сукупному капіталі компанії значною була й частка королеви та урядовців. Загалом за Єлизавети І було створено вісім таких торгових компаній, між якими уряд поділив світ, а перша подібна компанія «купців-складчиків» виникла в Анґлії ще у ХІІІ ст. Більша частина України тоді відійшла до Балтської компанії. Ці компанії незабаром зіткнулися з підривом своєї монополії підприємцями, які не входили до них, і скаргами на них завалили королівські суди. Лише наприкінці XVIII ст. в Анґлії влада ввела антимонопольне законодавство у цій галузі, а її роль у становленні національного капіталу незаперечна.

Структура капіталістичної світоекономіки

Оскільки капіталістична система розвивається нерівномірно, у ній виникають країни ядра, напівпериферії та периферії. Країни ядра займають найбільш вигідне місце у світовому розподілі виробництва й торгівлі і через нерівний обмін нав’язують периферії та напівпериферії високі ціни на товари своїх фірм, купуючи в них товари за заниженими цінами. Це досягається як економічними й політичними засобами, так і підкупом місцевих урядовців. Подібна схема діє не тільки у всесвітньому масштабі, але й в окремих країнах, де багатші райони, насамперед навколо столиць та портів, експлуатують інші. Класичним прикладом є схема: фірми ядра купують сировину в країнах периферії, частково переробляють у країнах напівпериферії, а згодом продають готовий продукт обом під своєю етикеткою за завищеними цінами.

Першою країною — центром ядра світоекономіки була Голландія (Сполучені провінції Нідерландів). У XVIII ст. їхнє місце зайняло Сполучене Королівство Великої Британія. Після першої світової війни центр ядра перемістився до США, але з кінця 1970-х років вони втрачають це своє значення, тож слід очікувати на нове переміщення центру. Валлерстайн вважає, що центр ядра зміститься до Сполученої Європи, але є припущення, що ця роль може перейти до нових міждержавних об’єднань навколо Японії, Китаю чи Росії.

Розвиток капіталізму був можливий лише за рахунок включення ним до своєї системи господарювання нових територій, звідки він отримував нові природні та людські ресурси, але сьогодні цей резерв на землі вже вичерпаний і виникла просторова межа його подальшого зростання.

Механізм досягнення цієї межі Валлерстайн розкриває на прикладі «фабрики-втікачки». Намагаючись здешевити робочу силу, капіталіст переносить фабрику з великого міста на периферію, де робітникам можна платити менше, оскільки їхні сім’ї мають прибуток від городництва чи якогось виробництва, котрим люди займалися до появи фабрики. Значно піднявши за місцевими стандартами заробітну платню, капіталіст забезпечує себе достатньою кількістю робітників, вилучивши їх з традиційних місцевих виробництв, які поступово згасають. Сукупні доходи сім’ї, де чоловік працює на фабриці, на певний час стають вищими, ніж у середньому в цій місцевості.

Але ціни на все зростають, чоловік починає розуміти, що його праця коштує більше, і вступає до профспілки, котра змушує підприємця платити по-справжньому. Підприємець залучає на фабрику жінку, яка тепер стає фінансово незалежною, але створює конкуренцію чоловіку. Згодом і жінки починають вимагати рівної платні з чоловіками, прийняття до профспілок, а ще виборчих прав, чого зрештою й досягають. Як наслідок рівень заробітної плати у містечку піднімається до столичного, а підприємець переносить виробництво повністю або частково в інший регіон чи іншу країну, де історія повторюється. Зрештою середня заробітна плата у країні, а згодом і в світі вирівнюється, тож фабрику переносити вже нікуди.

Така сама ситуація спостерігається і з ліквідацією відходів фабрики. Спочатку їх складують поблизу, згодом виявляється, що вони небезпечні для здоров’я, і починаються екологічні рухи. Під їхнім тиском держава приймає закони, які змушують фірму утилізувати відходи і відновлювати природне середовище, що веде до зростання витрат фірми і зниження прибутку. Фабрика знову «тікає» в країни, які не мають законодавства з екології, але незабаром воно з’являється й там. Оскільки тікати вже нікуди, то фірми намагаються перекласти тягар витрат на державу, точніше — на платників податків. Це призводить до зростання податків та викликає відповідні протестні рухи.

Коли можливості переносу фабрики вичерпані, капіталізм вдається до ввозу робітників з країн напівпериферії й периферії, що дозволяє на певний час скоротити витрати на заробітну плату. Але населення країн ядра демонструє стійку тенденцію до перетворення на нації пенсіонерів та вимирання, і цей експорт стає постійним. Отже, капіталізм демонструє свою нездатність до відтворення людини як біологічної популяції і змушений ввозити її ззовні або переходити до клонування.

«Фабрика-втікачка» поширює капіталізм і його принцип «прибуток понад усе! » на весь світ, але наражається на власний бар’єр росту. Кількість предметів споживання обмежена, а бідні — погані покупці. Розширення виробництва вимагає зростання купівельної спроможності населення, а відповідно — підвищення заробітної плати, що зрештою веде до падіння норми прибутку. Коло замикається. Обмежені й споживацькі можливості людини, що веде до необхідності створення нових товарів або надання старим нового вигляду.

Поширюючись, капіталізм використовує не тільки найману, але й примусову працю, навіть у формі рабства, і сьогодні работоргівля, за визначенням ООН, стала разом з екологічною кризою однією з головних світових проблем.

Капіталізм і рабство можуть співіснувати, а за певних умов перший відтворює другий, тому Валлерстайн і відмовляється від марксистського визначення форми експлуатації як показника способу виробництва та його п’яти економічних формацій в історії людства.

Розвиток світової політичної системи

На відміну від марксизму, Валлерстайн також не вважає початком доби капіталізму Велику Французьку революцію, котра, як і Російська, за його визначенням, — це селянські війни, що завершились перемогою. На його думку, в історії відбулися поки тільки дві справжні світові революції — у 1848 та 1968 роках, оскільки ці події докорінно змінили світогляд і побут значних мас людей та устрій соціальних систем.

Революція 1848 р. охопила всі країни Європи, крім Великої Британії, і дістала назву «весни народів». Як наслідок склалась сучасна парламентська політична система, корінне населення європейських країн отримало виборчі права, виникли три основні ідеологічні течії: консерватори, ліберали та радикали, а також відповідні політичні партії.

Ця різниця ідеолоґій визначила і наступний розвиток подій. Консерватори виступали прибічниками усталеної ієрархії суспільства та противниками будь-яких змін, котрі допускали в теорії, але намагались відкласти якнайдовше на практиці. Це не вдовольняло лібералів, які вважали, що зміни треба пришвидшити, а здійснювати їх мають освічені класи. Ліберали не були проти участі у виборах та впливу на зміни бідніших класів, але відкладали це до часу, коли ті оволодіють писемністю.

На противагу їм, радикали, які походили з незаможних верств населення, наполягали, що не мають часу чекати, оскільки їх положення нестерпне, і змінювати суспільство треба негайно. З радикалів виокремилися три самостійні рухи: робітничий/соціалістичний, національно-визвольний та жіночий. Кожний з них вважав свої інтереси головними, а інших — другорядними, які обіцяв врахувати після власної перемоги; це призводило до ворожнечі, якою користувались консерватори й ліберали.

Радикали, так само як і консерватори з лібералами, вбачали у державі та загальному виборчому праві інструмент, за допомогою якого можна здійснити зміни. Виняток складали анархісти, котрі відмовились від участі у виборах і зрештою еволюціонували в етичне вчення. Після тривалої і важкої боротьби радикальні рухи зазвичай переслідувалися державою і не мали фінансових ресурсів, але таки змогли перемогти. Рівність жінок, чоловіків і етнічних груп була визнана законами, і всі вони отримали виборчі права. Соціалістичний рух змусив держави гарантувати громадянам можливість отримувати освіту, медичну допомогу і пенсійне забезпечення.

Однак навесні 1968 року світом прокотилась хвиля нових соціальних рухів. Вони включали не тільки виступи у Празі за «соціалізм з людським обличчям», але й масштабні виступи у Парижі, скромніші у ФРН і Великій Британії, загальнонаціональний страйк в Італії 1969 р. та сполох руху гіппі у США, де в акціях у Сан-Франциско взяли участь півмільйона осіб. Їхнім наслідком стала криза старих ідеологій та представницької партійно-парламентської системи. Гасло «Ніякої влади нікому!» найкраще передає зміст змін, що відбулися у свідомості багатьох людей, а «нові ліві» вперше масово і публічно відокремили себе від «старих лівих» (комуністів та соціал-демократів).

Революції 1968 року не створила звичайних політичних партій, але з них вийшли нові соціальні рухи, частково об’єднані на першому Всесвітньому соціальному форумі у Порту Алеґре (Бразилія). Соціальні форуми стали постійними, і їхні представники вже традиційно пікетують Давоський форум урядовців та мільярдерів у Швейцарії та інші подібні зібрання. Образно, за виразом Валлерстайна, сучасний світ розділився на прибічників Давоса і Порта Алеґре, які стали символами двох різних тенденцій у ньому, що свідчать — історія ще не закінчилась.

Джерело: «Свобода», Київ. — Липень 2008.

Advertisements

0 Responses to “Іммануїл Валлерстайн – інший погляд на історію”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: