Про поняття історії

klee-angelusВальтер Беньямін

I

Відомий факт, коли одного разу змайстрували такий автомат, що на кожний хід шахіста робив хід у відповідь, який забезпечував йому виграні у партії. Лялька в турецькому вбранні з люлькою-кальяном у роті сиділа перед шахівницею за широким столом. Система дзеркал створювала ілюзію, ніби під столом нічого нема. Насправді ж під ним ховався горбатий карлик, майстерний гравець у шахи, за допомогою шворок, прив’язаних до рук ляльки, він керував її рухами. Відповідник такого пристрою можна собі уявити і у філософії. Виграватиме завжди лялька, яку називають «історичним матеріялізмом». Вона за­любки позмагається з кожним, якщо керуватиметь­ся теологією, яка, як відомо, стала нині такою мізер­ною і бридкою, що до неї навіть і заглядати не треба.

II

«До найхарактерніших властивостей людської натури,» — зазначає Лотце, — «належить… поряд із таким великим егоїзмом, зокрема, відсутність заздрости будь-якої миті сучасності щодо майбутнього загалом». Ця рефлексія наводить на думку, що об­раз щастя, який ми плекаємо, міцно прив’язаний до часу, у який відправив нас колись перебіг нашого буття. Щастя, яке змогло б викликати в нас почуття заздрости, існує в повітрі, яким ми дихаємо, між нами і людьми, із якими ми могли б розмовляти, між нами і жінками, які готові нам віддатися. Інак­ше кажучи, уявлення про щастя неодмінно тягне за собою уявлення про полегкість. Те саме відбуваєть­ся і з уявленням про минуле, що його взяла собі за предмет історія. Минуле несе у собі таємничий чор­ний список, через який воно вкаже шлях до вивіль­нення. Чи ж не голубить і нас легіт, який кружляв довкола наших предків? Невже в голосах, які милу­ють наш слух, нема відгомону голосів замовклих? Хіба у жінок, до яких ми залицяємося, не може бути сестер, яких їм не судилося знати? Якщо так, то існує таємна змова між попередніми поколіннями та нашим. Це означає, що нас чекали на землі. Це оз­начає, що ми, як і кожне покоління до нас, наділені мізерною месіянською силою, на яку зазіхає мину­ле. І від цих зазіхань дешево не відкупишся. Істо­ричний матеріяліст про це знає.

III

Хроніст, який переповідає події, не виділяючи з-поміж них значних та незначних, віддає належне правді: ніщо з того, що відбулося, для історії не по­винно бути втраченим. Звісно, минуле повністю відійде у спадок людству лиш тоді, коли те вивіль­ниться від страждань. Це означає, що тільки вивіль­нившись з-під тягаря минулого, людству дано буде зчитати кожний його момент. Кожну з його прожи­тих миттєвостей буде виголошено, як a l’ordre du jour[1] — аж до самого дня Страшного суду.

IV

Наперед шукайте, чим поживитись та у що зодягнутись,

а тоді Царство Боже прийде вам само.

Геґель, 1807

Класова боротьба, що постійно миготить у свідо­мості історика, вишколеного на вченні Маркса, — це боротьба за грубі та матеріяльні речі, так, наче у світі не існує чогось витонченого, духовного. Попри це, у класовій боротьбі витончене і духовне не тотожні по­няттю здобичі, що належить переможцеві. У цій боротьбі вони живуть у подобі віри, мужності, гумору, лукавства та незламності. Вони завжди піддавати­муть сумніву кожну перемогу, яку здобуватимуть панівні класи. Як квіти повертають свої голівки до сонця, так і все суще прагне під дією загадкового ге­ліотропізму[2] навернутися до сонця, що сходить на небосхилі історії. Цю найнепомітнішу з усіх перемін мусить добре знати історичний матеріяліст.

V

Справжній образ минулого мчить від нас. Мину­ле можна затримати лише як образ, що зблисне на мить, коли його впізнають, і промайне назавжди. «Правда не втече від нас,» — ці слова, що належать Ґотфрідові Келлеру, чітко визначають місце на по­лотні історії, витканому історизмом, де його проти­нає історичний матеріялізм. Адже образ минулого — неповторний, він будь-якої нинішньої миті, не впізнаної у його подобі, загрожує щезнути.

VI

Відтворювати минуле в історичному плані — не означає пізнавати його таким, яким воно, властиво, і було. Це означає підкорити собі спогад, тільки-но він зблисне у хвилину небезпеки. Завдання історично­го матеріялізму — утримати образ минулого таким, яким тільки він явиться суб’єктові історії в цю хвили­ну небезпеки. Небезпека загрожує непохитності тра­диції так само, як і її набувачам. Для обох ця небез­пека однакова — дати зробити себе знаряддям панів­ного класу. Будь-якої епохи треба знову і знову нама­гатися вберегти традиції від конформізму, який праг­не ними заволодіти. Адже Месія приходить не тільки як Визволитель, Він приходить як Переможець над антихристом. Лише літописець наділений даром роз­палювати в минулому іскру надії, що, жевріючи, про­палює його; бо навіть мертві не вбережуться від воро­га, коли той перемагатиме. А ворог цей перемагає безперестанно.

VII

Вважай на морок і страшенний холод

В долині, що голосить від жалю.

Брехт. «Тригрошова опера»

Фюстель де Куланж рекомендує історикові, якщо той хоче відтворити в переживаннях якусь епоху, викинути з голови все, що відоме йому з пізнішого перебігу історії. Метод, що його відкинув історич­ний матеріялізм, краще і не визначиш. Це метод переймання почуттями. Першоосновою цього методу є кволість серця (acedia), коли підупадає дух від необхідності заволодіти справжнім історичним обра­зом, що, спалахнувши, щезає. Богослови середньовіч­чя вважали acedia першопричиною смутку. Флобер, який запізнався з нею, пише: «Peu de gens devineront combien il a fallu etre triste pour ressusciter Car­thage»[3]. Природа цього смутку стане виразнішою, якщо поставити запитання: чиї, власне, почуття проймають літописця історизму. Відповідь однознач­на — переможця. Адже панівні класи доводяться спадкоємцями всіх, хто коли-небудь перемагав. Отже, панівним класам завжди вигідно, щоб літописець пройнявся почуттями переможця. Цього достатньо для історичного матеріяліста. Хто по цей день зав­жди виходив переможцем, той маршує у тріюмфальній процесії, яка тих, хто нині панує, несе по­над тими, що опинилися тепер на дні. І як заведено споконвіку, в цій тріюмфальній ході виносять здо­бич. її називають “культурними багатствами”. Тре­ба зважати, що в особі історичного матеріяліста при­сутній віддалений спостерігач. Адже усі, без винят­ку, культурні багатства, приступні його баченню, в його уяві мають походження, про яке він не може думати без жаху. Своїм буттям історичний матеріяліст завдячує не тільки зусиллям великих геніїв, які його творили, а ще й безіменній кріпацькій праці їхніх сучасників. Немає жодної пам’ятки культури, яка водночас не була б свідченням варварства. А оскільки буття саме не вільне від варварства, то й не позбавлений його і процес передавання культур­них багатств від одного покоління до іншого. Тут історичний матеріяліст відсторонюється наскільки може. Він уважає, що його завдання — гладити істо­рію проти шерсті.

VIII

Традиція поневолених повчає нас, що «стан винятковості», у якому ми живемо, закономірний. Му­симо знайти те поняття історії, яке цьому станові відповідає. У такому разі перед нами постане завдан­ня знайти привід для справжнього стану винятковості; завдяки цьому зміцняться наші позиції в боротьбі проти фашизму. Цей шанс полягає в тому, що супро­тивники в ім’я проґресу приймають фашизм як істо­ричну норму. В подиві з приводу того, що події, які ми переживаємо у XX сторіччі, “все ще” можливі, немає нічого від філософії. Це не той подив, від яко­го починається пізнання, а подив від того, що поняття про історію, в якій він бере початок, неможливо ут­римати.

IX

Розправлю крила і в політ,

Так тішить вороття

Із краю злигоднів і бід,

Де жить не можу я.

Ґерхард Шолем. «Привітання Ангела»

Існує полотно Клее, що називається «Angelus Novus». На ньому зображений ангел, який ніби праг­не віддалитися від чогось, у що він пильно вдив­ляється. Його очі широко розплющені, вуста роз­криті, і крила розпростерті для злету. Ангел історії мусить виглядати саме так. Його лик звернений у бік минулого. Де перед нашим поглядом вервицею минають життєві події, там він бачить суцільну ка­тастрофу, що невгамовно громадить руїну до руїни, скидаючи їх йому до ніг. Він радо залишився б тут, щоб розбудити мертвих та зібрати воєдино уламки. Але з раю дме сильний буревій, він борсається у кри­лах ангела, напинає їх так, що тому вже не під силу їх скласти. Буревій безупинно несе його в майбутнє, до якого ангел повернений спиною, а тим часом купа уламків здіймається перед ним до самого неба. Те, що ми називаємо проґресом, і є оцим буревієм.

X

Предмети, що їх монастирський статут рекомен­дував для медитації, повинні були віднадити брат­чиків від світу та його зваб. Хід наших міркувань має подібний характер. Роздуми ці мають на меті ураз вивільнити світове політичне дітище з тенет, у які його заманили. Політики ж бо, на яких покладали сподівання противники фашизму, лежать долілиць переможені; свою поразку вони пояснюють зрадою власної справи. Наші розмисли виходять із того, що сліпа віра цих політиків у проґрес, їхні покладання на базис мас і, врешті, підлабузницька злагодженість у неконтрольованому апараті — це три грані однієї справи. Міркуючи, ми прагнемо пояснити, як дорого обходиться розуміння історії нашому звичному мис­ленню, розуміння, цілковито відмінне від того, за яке і далі чіпляються оці політики.

XI

Конформізм, який від початку прижився в со-ціял-демократії, дотримується не лише її політич­ної тактики, а й її економічних постулатів. Саме конформізм стане згодом причиною кризи. Ніщо інше так не завдало шкоди німецькому робітничо­му класові, як думка, що він пливе за течією. Тех­нічний розвиток він уявляв собі, як водоспад на по­тічку, яким, гадав, пливе. А відтіля було тільки крок ступити до ілюзії, ніби праця на фабриці, що виникла в ході технічного проґресу, є політичною силою. Давня протестантська робітня мораль за-святкувала серед німецьких робітників своє воскре­сіння у секуляризованій подобі. Вже Ґотська про­ґрама несе у собі сім’я цієї омани. У ній працю визначено як «джерело усякого багатства та усякої культури». Передчуваючи лихе, Маркс відповів на це, що людина, яка не має жодної іншої власності, окрім своєї робочої сили, «мусить бути рабом інших людей, що… стали власниками». Попри все, плута­нина триває, і незабаром Йозеф Діцґен виголошує: «Праця — це спаситель новітньої епохи… У поліп­шенні… умов праці… криється багатство, що здат­не тепер здійснити те, чого досі жоден визволитель не здійснив». Це звульґаризовано-марксистське ро­зуміння того, що називається працею, розсипаєть­ся, якщо вдатися до питання, а який же зиск мати­муть від продуктів своєї праці самі робітники, до­поки ці продукти їм не належатимуть. Таке тлума­чення визнає за правду тільки поступ в оволодінні природою, і ніяк не суспільний реґрес. Воно вже містить у собі технократичні риси, які згодом вияв­ляться у фашизмі, зокрема поняття природи, фа­шистське розуміння, якого зловісно нависає на тлі соціялістичних утопій доберезневого періоду. Пра­ця, як її розуміють, зводиться до експлуатації при­роди, якій з наївним умиротворенням протиставляють експлуатацію пролетаріяту. Порівняно з цією по­зитивістською концепцією вигадки, що свого часу дали Фур’є так багато приводів покепкувати, сповнені напрочуд здорового глузду. За Фур’є, внаслі­док злагодженої суспільної праці вночі світитимуть чотири місяці, на полюсах скресне крига, морська вода не буде солоною на смак, а дикі звірі стануть на службу людині. Це ілюструє працю, яка не пе­редбачає експлуатації природи і здатна прийняти від неї у пологах створіння, які, можливо, ще дріма­ють у її лоні, Комплементарною до викривленого поняття праці є така природа, Що її, як висловив­ся Діцґен, «дано нам задаром».

XII

Ми користуємося історією, але інакше, ніж нею

користується зманіжене ледащо у саду знання.

Ніцше. «Про користь та невигоду історії для життя»

Суб’єктом історичного пізнання є пригноблений клас, що веде боротьбу. У Маркса він виступає як останній поневолений клас, що чинить помсту, клас, який до кінця проводить справу визволення в ім’я гноблених поколінь. Така самосвідомість, що іще раз ненадовго стала у пригоді «Спартакові», від самого початку викликала спротив соціял-демократії. На три десятиріччя їй вдалося майже повністю заглушити ім’я якогось там Бланкі, чия гучна слава змусила минуле сторіччя стрепенутися. Соціял-демократія пе­рейнялася тим, щоб нав’язати робітничому класові місію визволителя прийдешніх поколінь. Цим вона перерізала сухожилки його найкращій силі. В цій школі у робітничого класу враз вивітрилися з голо­ви і ненависть, і жертовність. Адже і та, і друга чер­пають життєдайну силу від образу поневоленого пред­ка, а не від ідеалу визволеного онука.

XIII

Наше завдання стає щодень то зрозумілішим,

а народ щодень то мудрішим.

Йозеф Діцґен. «Соціял-демократична філософія»

Соціял-демократичну теорію, а ще більше прак­тику, визначало поняття проґресу, який не ґрунту­вався на дійсності, а мав догматичну претензійність. По-перше, проґрес, яким його вимальовували собі соціял-демократи, був у них проґресом самого людс­тва (а не лише його навичок та знань). По-друге, він був незавершеним (відповідно до нескінченної здатності людства самовдосконалюватися). По-третє, про­ґрес уважався значною мірою нестримним (перебіг якого сам собою відбувається прямою чи спіралепо­дібною лінією). Кожен з цих предикатів контраверсійний, кожний можна піддати критиці. Та якщо вже говорити про теорію соціял-демократів загалом, то ш необхідно відступити назад за усі ці предикати й обрати напрям на щось спільне, характерне для всіх. Уявлення про проґрес людського роду в історії не можна відмежувати від уявлення про його поступ крізь гомоґенний та порожній час. Критика такого уявлення поступу повинна стати основою критики уявлення про проґрес загалом.

XIV

Походження — це мета.

Карл Краус. «Слова у віршах І»

Історія є складовою конструкції, місце якої не у гомоґенному та порожньому, а в доконаному теперіш­ньому часі. Так, античний Рим для Робесп’єра був минулим, ущерть повним теперішності, от він і ви­рвав його із неперервного ланцюга історії. Французь­ку революцію почали сприймати як Рим, що постав заново. Вона переймала собі атрибути старого Риму так само, як мода переймає атрибути старосвітсько­го вбрання. Мода нюхом чує актуальне, де воно бро­дить у нетрях минувшини. Мода — це стрибок тигра в минуле, ось тільки відбувається він на арені, де приборкувачем є панівний клас. Таким самим стриб­ком «просто неба історії» є діялектичний стрибок, що його Маркс вважав революцією.

XV

Усвідомлення необхідності розірвати неперерв­ний ланцюг історії притаманне революційним кла­сам у час їхніх активних дій. Велика французька революція запровадила новий календар. День, з якого починається календар, виконує функцію цейтрафера[4] в історії. Це той самий день, що завжди настає знову в подобі тих свят, що є пам’ятними днинами. Отже, календарі не так відлічують час, як годинни­ки. Вони — монументи історичної свідомості, від якої в Європі за сотню літ, здається, вже не залиши­лося і найлегшого сліду. Ще під час Липневої рево­люції стався інцидент, завдяки якому ця свідомість вступила в свої права. Коли настав вечір першого дня боротьби, із кількох куточків Парижу, незалежно один від одного, водночас пролунали постріли по вежових годинниках. Один свідок, який своїм яснови­дінням завдячує, очевидно, римі, у той час писав:

Qui le croirait! on dit qu’irrités contre l’heure

De nouveaux Josués, au pied de chaque tour

Tiraient sur les cadrans pour arrêter le jour.[5]

XVI

Історичний матеріяліст не може знехтувати по­няттям сучасності, яка не є переходом, а де час при­ходить до влади і завмирає. Адже це поняття якраз визначає саме ту сучасність, в якій матеріяліст пише історію, що стосується його самого. Історизм виво­дить “вічний” образ минулого, історичний матерія­ліст же – досвід обходження з ним, що стоїть собі самотньо. Задоволення до знемоги натішитися в борделі історизму з повією на ім’я «Жили-були собі ко­лись» він залишає для інших. Він володар власних сил: чоловікові досить того, що він розірве неперерв­ний ланцюг історії.

XVII

Історизм, властиво, досягає свого апогею в за­гальній історії, на її тлі матеріалістична історіогра­фія в методичному плані виділяється, мабуть, яс­кравіше? ніж у будь-якому іншому, адже вона не має теоретичного кістяка. її метод адитивний, вона за­стосовує безліч фактів, аби заповнити гомоґенний та порожній час. В основі матеріялістичної історіо­ґрафії полягає конструктивний принцип. Мислення — це не тільки динаміка помислів, а також їхня гтятйкя. Там, де мислення раптово зупиниться в напруженому силовому полі, виникає шок, завдяки якому мислення викристалізовується як монада. Істо­ричний матеріяліст підступає до історичного пред­мета лише з того боку, де він протистоїть йому як монада. У цій структурі він сприймає знак месіянського спину діянь або ж, інакше кажучи, революцій­ний шанс у боротьбі за гноблене минуле. Він серйоз­но ставиться до нього, щоби вирвати певну епоху з гомоґенного перебігу історії, так він вириває з епохи конкретне життя, окремий твір вилучає з життєво­го творчого доробку. Виграшність методу історично­го матеріяліста полягає в тому, що у творі збереже­но та надійно захищено життєвий доробок, у життє­вому доробку — епоха, а в епосі — весь перебіг історії. Поживний плід історично осягнутого криє в своєму ядрі час, наче коштовне, але позбавлене смаку на­сіння.

XVIII

«Для історії орґанічного життя на Землі якихось п’ять десятків неспокійних тисячоліть homo sapiens,» — зазначає сучасний біолоґ, — «щось на зразок ос­танніх двох секунд на збігу двадцяти чотирьох го­дин доби. Якби у такий масштаб повністю вкласти історію цивілізованого людства, то вона заповнила б п’яту частину останньої секунди останньої години.» Теперішній час, що, як модель часу месіянського, стискає історію людства в лещатах жахливої абревіятури, достоту збігається з тим слідом, що його залишає по собі у всесвіті історія людства.

ДОДАТКИ

А

Історизм задовольняється тим, що встановлює причи­ново-наслідкові зв’язки між різними моментами історії. Але жодний фактичний матеріял, навіть виступаючи при­чиною, не є заздалегідь історичним. Він може стати ним posthum[6], внаслідок подій, що можуть бути віддалени­ми від нього на тисячі років. Історик, який дотримується таких поглядів, перестає перебирати пальцями, немов зер­нята вервиці, послідовність подій. Він осягає стан взаємо­впливу, в якому опинилися його власна і конкретна попе­редня епохи. Отже, він обґрунтовує поняття сучасності як «теперішній час», у який вкраплено дрібки месіянського.

Б

Віщуни, допитуючись у часу, що той виношує у своє­му лоні, не досліджували його ані як гомоґенний, ані як порожній. Хто візьме це до уваги, мабуть, зрозуміє, як у тому, що пам’ятне, пізнати минулий час: точнісінько так само. Відомо, що юдеям було заборонено гадати, що ста­неться у майбутньому. Тора та молитва навпаки спрямо­вували їх у пам’ятне. Так їм знімалися чари з майбутньо­го, під вплив якого підпадали ті, хто допитувався про ньо­го у віщунів. Але через це майбутнє не стало для юдеїв гомоґенним та порожнім часом. Бо у ньому кожна секун­да була крихітною хвірткою, крізь яку міг увійти Месія.

[1] a l’ordre du jour (фр.) — на порядку дня.

[2] Геліотропізм — те саме, що й фототропізм (здатність рослин вигинатися до джерела світла або ж відвертатися від нього).

[3] Мало хто знатиме, скільки мені знадобилося сумувати, щоби воскресити Картагену (фр.).

[4] Цейтрафер спосіб кінозйомки, коли кадри зображення змінюються у пришвидшеному темпі.

[5] Хто б міг подумати! Вони кажуть, що їх так дратує час.
Нові Ісуси, стоячи біля годинникових веж,
Стріляють у циферблат, щоб зупинити день (фр.).

[6] posthum (лат.) — по смерті.

1940 р.

Наводиться за кн.: Вальтер Беньямін. Вибране. — Львів, Літопис, 2002.

Advertisements

0 Responses to “Про поняття історії”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: