Уривки з листа закордонної групи У.К.П.

Володимир Винниченко

до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки, писаний Володимиром Винниченком в 1920 році

Вважається загальновизнаним в російських комуністичних колах, що кожне слово критики Російської Комуністичної Партії, не тільки її програми, але й методів і тактики, є вже контреволюція. Цим тероризується не тільки всякий почин, але і всякий інстинкт самокритики, без якої ніяка діяльність немислима.

Характерним, кричущим явищем російської революції в сучасному її періоді є внутрішнє протиріччя між деклярованою комуністичною програмою і формами та методами її здійснювання.

Комунізм одкидає святість авторитетів, домінуючу ролю осіб в історії, індивідуалізм і абсолютизм у діяльності людей. Але кожному відомо, що ніколи в Росії святість авторітетів не підносилась так партією, ніколи здається критика й сумнів у непогрішимості осіб не заборонялась і не каралась так, як забороняється і карається в Росії. Індівідуалізм і абсолютизм є признаними, ухваленими методами організації революційних сил. «Єдинолічіє» в партії, в органах влади, управління й господарства, зведення коллєктивів до ролі статистів при індівідуумах є нормальне явище в сучасній Росії і на Україні.

Методи «єдинолічія», індівідуалізму й персонального централізму, що наслідком своїм мають сухий бюрократизм та бонапартизм, вносять надзвичайну деморалізацію в робітничі маси. Бачучи приклади партійних відповідальних робітників, що не підлягають в своїй діяльності ніякому контролю з боку коллєктиву і не несуть відповідальности перед ним, бачучи, як ухвалене «єдінолічіє» несе з собою прівілеї особам, маси гублять повагу до самої ідеї колєктивности, в них починає розвиватись персональний еґоїзм…

Так само не рідке явище, що широкі маси до всяких лозунгів ставляться з скектичним застереженням: «Е, це ми вже давно чуємо, а що саме правда, то невідомо».

І легко собі уявити, як нехтування «правдою», цеб-то гармонізацією формул з діями, вносить розклад в етику середніх людей, як ослаблює їхню волю і готує з них звичайних соціяльних паразітів і ліцемірів. Ніякої ріжниці, через цю подвоєність простий розум не бачить між попередніми владами й владою комуністів: і ті крали, хабарничали, брехали, робили хороші заяви й деклярації, і тепер так само робиться. Ідея справедливости, соціяльної та економічної рівности таким курсом політики надзвичайно захитана. Маси не можуть абстрагувати й жити майбутніми перспективами; вони будують свій світогляд, свою віру, свої симпатії на конкретних явищах. Вони не можуть мислити, як теоретики: перемога революції в далекому майбутньому принесе справжню рівність і правду. Маси інстинктом схоплюють тенденції тої чи іншої політики й відповідно реаґують. А сучасні тенденції не обіцяють їм ні рівности ні справедливости. Вони бачуть, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, розкошують, живуть як «буржуї», а робітники працюють, голодують, бідують. І що далі, то ці тенденції збільшуються, закорінюються, народжується немов якась нова буржуазія, ніби нова кляса визискувачів, яка живе з робітничої надвартости, яка своїм існуванням і соціяльним станом фактично топче ногами ідею знищення панування паразитарних кляс. Яка ж ріжниця між колишніми царськими хабарниками і паразитами-чиновниками та комуністами-комісарами? Навіщо ж битись, голодувати, коли за царських чиновників робітникам принаймі лекше, ситніше й тепліще жилося? /3/

От-так почуває і мислить багато з робітничих мас Росії й України… Така є картина дійсного стану революції в Росії й на Україні. А через те, наприклад, такі питання, як диктатура кляси пролетаріяту, чи діктатура партії (що так дебатується в Европі) в Росії не існує, бо там ні диктатури пролетаріяту, ні диктатури партії немає, там є диктатура осіб, авторітетів, невеличкого абсолютного центру. Партія, як така, не є партією в звичайному розумінні цього слова. Ні течій, ні напрямів у неї немає, крім напряму авторитету. Всякі спроби творити щось нове, боротися за нові методи хоч би в середині партії,
бюрократично караються. Ні свободи слова, ні свободи зібрань в партії немає… Керівники РКП вибрали метод абсолютного централізму, який виключає метод демократизму. Цим досягнено того, що керуюча революцією партія з живого, творчого організму зійшла на велику сліпу машину, якою керує невелика група людей. Принципом призначення відповідальних керовників партійних орґанізацій і знехтуванням принципу виборности зроблено те, що в партії пропало чуття відповідальности перед колективом, а замість його запанувала бюрократична підлеглість одного урядовця другому, вищому. Всі негативні риси бюрократизму цією системою введено в життя партії. Кар’єризм, запобігання перед дужчим, зневажання слабшого, безконтрольність, занепад ініціятивности, творчости і т. д…. Партія тепер це пасивна, покірна, бездуша й безкритична маса, яка керується й посувається на ту чи іншу акцію не стільки силою внутрішніх рушіїв, як силою зовнішнього наказу «начальства».

…Коли партія почала перетворюватись у бюрократичний апарат, коли стала одриватись від мас і витворювати з себе якусь упривілейовану касту, не довіряючи робітничим масам, сумніваючись у них і навіть боячись їх, коли вся діяльність партії на місцях стала виливатись у ряд паперових циркулярів, деклярацій і канцелярської тяганини, тоді маси почали відходити, відриватись від партії, а тим самим почався відхід від тих ідей, які проголошувала партія. Недовір’я стало переходити в ворожнечу, особливо розігріте злочинною, провокаторською діяльностю місцевих, призначених «бонапартиків-комуністів». І ця ворожнеча стала навіть подекуди бути причиною озброєних повстань. «Комуніст» же і «комунія» для них є тепер символ безправности, бюрократизму, насильства, антидемократизму.

Тепер приглянемось трохи ближче до національної політики керівників Російської Комуністичної Партії на Україні. Український народ біля трьох століть був під варварським і деспотичним утиском руського царизму. Нещадне переслідування всього українського, глум, зневага з українського слова, заборона розвитку духових форм українського народу (переважно сільського й робітничого) — всі ці методи національного й клясового панування російського февдального й февдально-буржуазного абсолютизму переслідували одну ціль: в ім’я «єдиної і неділимої Росії» знищити, змести з лиця землі українську народність. Немає й не може бути ніякої української мови, ніякого українського народу, ніякої України — є тільки руська мова, руський народ, Росія! Це був категоричний імператив російської февдальної політики супроти України і її народу. І ця політика провадилась усіма можливими способами: жандармами, поліцією, провокаторами, тюрмою, Сибіром, в рівній мірі, як руською ґазетою, книжкою, школою, церквою, театром і т. д…

Революція принесла повну несподіванку всім руським шовіністам і україножерам. Таке національне піднесення всіх верств українського народу, якого ми були свідками в 1917 році, є в історії безприкладне. Це дається тільки пояснити страшною, брутальною національною неволею на Україні і тим, що революція принесла можливість визволення українських народніх мас. Цілком природно, що національне визволення вилилось в стремління до державно-національної самодіяльности й незалежности, як найкращого способу вільного національного істнування.

…Як же використали російські комуністи цей великий фактор, це прагнення поневоленої національности до свого визволення? Адже ж ні один уряд в світі не давав (на словах!) такої повности національної свободи, як совітський російський. Ні одна досі соціялістична партія в світі не проголошувала так урочисто права націй на «самовизначення аж до відділення», як це робила Російська Комуністична Партія, якої аґітатори залили Україну, і в ім’я цих лозунгів відразу здобули Україну.

Але російські комуністи своєю національною політикою не тільки не привернули на свій бік цю силу, а навпаки підняли її проти себе. Захопивши владу на Україні в 1918 році, руські большевики запровадили той же царський старий національний режим і діктатуру руської культури. До чого доходив цей режим, можна судити по тому, що наприклад руські большевики топтали ногами портрети українського поета Шевченка, розстрілювали українських учителів за одну їхню національність, так само, як царські поліцаї й чорносотенці глузували з усього українського й з соромицькими лайками вимовляли саме слово «Україна».

«Успіх» цеї надзвичайно «доцільної» праці руських комуністів на Україні поки що є такий: так звана «советська» влада на Україні держиться по містах і то по більших, головне в центрах, і то силою… багнета, поза місто влада комісарів не сягає; село живе незалежним своїм політичним, економічним і організаційним життям. Це одна сторона картини. Друга, важніша: повстання на Україні є перманентним явищем. /4/

Надруковано у ґ-ті: «Вперед», Мюнхен. — ч. 1-2 (21-22), 1952. — Стор. 3-4.

Джерело: http://livasprava.in.ua