Сьогоднішня молодь і „Нова лівиця”

Любомир Онишккевич  („Михайло Мохнатий”)

Чи можна поважно розглядати проблеми сьогоднішньої молоді у світі, не зупинившись над її політичним обличчям? Чи можна зрозуміти цю молодь, не розуміючи її радикально-революційного наставлення, яке називають загальниково „новою лівицею” (”New Left”)? Зрозуміти ж теорію, тактику, напрямки, розколи, діялектику цієї „нової лівиці”, це справа не легка. Писання ідеологічних провідників цього політичного руху (таких, як Маркуз, Чомський тощо) переважно тяжкі, скомпліковані, повні непроглядної полеміки, як зрештою писання всіх революціонерів, за незначними вийнятками. Не рекомендуємо їх тим, хто з цією справою не ознайомлений.

На щастя, є деякі книжки, які приступно обговорюють теорію і практику „нової лівиці”. Я вибрав декілька таких книжок, які рекомендую прочитати як конечну лектуру всім тим, які займаються сьогоднішньою молоддю. Це збірки статтей; деякі з них позитивно настроєні до цього руху, інші ж більш чи менш критичні.

Перша з цих книг – „Молодь і розкол” Кенете Кеністона – має підзаголовок: „Зріст нової опозиції”. У цій прецікавій і легко написаній книзі автор старається описати історію виникнення політичної опозиції серед молоді США у 60-тих роках. Він зупиняється над питанням: Чому це явище заіснувало? Чому саме серед молоді із заможніх та багатих домів, які – здавалось – мали все для життя, чого душа забажала? Виникнення цієї опозиції не передбачили ні соціологи, ні політики. Все ж таки вона існує і то не лиш у США, але в Західньому світі взагалі. Її існування мало великий вплив на хід історії за останнє десятиліття, а в роках 1966-67 молодечі революційні рухи стояли на порозі кривавих зударів з урядовими чинниками.

Кеністон пояснює причини відчуження молоді як вислід певних засадничих протиріч у технічно-індустріяльному суспільстві. Він оцінює наслідки і майбутнє цих політичних рухів об’єктивно, бачить їхні позитиви і негативи. Він описує різні прояви молодечої опозиції: політичний радикалізм „відпадання” (”drop out”) із шкіл та із суспільства, ідеалізм, культуральне відчуження, вживання наркотиків тощо. Його книжка не обмежується лиш політичною „новою лівицею”, а радше описує цілий суспільно-ідеологічний комплекс, який зродив „нову лівицю”. Хоч ви, може, й не погоджуватиметеся з усіма висновками Кеністона, все ж таки книжка надзвичайно корисна для всіх, хто цікавиться молоддю.

„Нова лівиця” Мовріса Кранстона – це збірка статтей про ідеологічних „батьків” цього політичного руху: кубинського революціонера Че Ґвевару, американського марксиста Герберта Маркуза, французького філософа Жан-Поль Сартра, муринських активістів Кармайкела і Клівера та інших. Це ті постаті, які стали героями молодих революціонерів, прикладами до наслідування, теоретиками цього напрямку. Книжка старається дійти до зрозуміння нової лівиці, аналізуючи її героїв-божків. Профілі цих провідників засадничо критичні. Автори виказують їхній романтизм, непрактичність, антилібералізм, тенденції насильства, догматизму, неконсеквентности, взаємо-заперечень тощо. „Поза «новою лівицею»” – це збірка, яку зредагував Ірвін Гов. Це критика „нової лівиці” з погляду „старої лівиці” – себто американських соціялістів та лібералів 30-их і 40-их років. Автори статей добачають у новій лівиці різні негативні прояви, зокрема заперечення ідеалів академічного лібералізму – який, зрештою, зродив „нову лівицю”. Але нові поставили справи руба, де старі дебатували. Нові відкинули демократичні форми, ідеали свободи і рівноправности, а на їх місце поставили авторитет революції, елітаризм, інтелектуальний догматизм. Їхніми героями стали закордонні, переважно комуністичні диктатори: Кастро, Мао Тсе Тунґ, Го Чі Мінг. Їхні методи радикальні, включно із насильством, збройним спротивом поліції, саботажем тощо. Це все не по нутру старим лібералам з академічного світу. Їм тяжко признатись, що це вони зродили нову лівицю, що це їхні інтелектуальні сини, які лиш довели певні напрямні лібералів до їхнього логічного завершення. І так, наприклад: ліберали протягом 30-тих, 40-их, а потім і 50-их років завжди гльорифікували комуністичні режими, а критикували США і Захід взагалі. Що ж тоді дивного, що нові ліві явно-славно йдуть під прапорами В’єтконгу? Стара лівиця ввела так званий „об’єктивізм” у історію, який – зовсім не об’єктивно – завжди виправдував ліві чи комуністичні уряди, а причини всіх конфліктів приписував західнім демократіям. Нові ліві увели „ревізіонізм” в історію, який старається доказати, що холодна війна і всі конфлікти світу – це наслідки дій капіталістів, а комуністичні країни, це лиш невинні, миролюбні жертви імперіялізму…

Багато думок, які стара лівиця пропагувала „в теорії”, нова лівиця пропагує в практиці. Це непокоїть стару лівицю. Зрештою, – вони сьогодні старші і розсудливіші, бачать помилки своїх молодечих роздумів. Радикальні студенти сьогоднішніх днів бачать усе безкомпромісовими очима молоді: якщо щось невпорядку, то треба змінити, увести нове, перевернути старий лад. Книжка Гова старається переконати молодих: може, замість міняти, краще було б направити, що зле – бож у теперішньому стані є і багато доброго, що шкода було б втратити… Багато негативніше, критичніше наставлена до молодих радикалів книжка Ґербердінга і Сміта „Радикальні ліві – надужиття невдоволення”. У ряді статтей подано тут критичну аналізу молодечих рухів. Автори критикують нову лівицю за відкинення концептів свободи, справедливости, добробуту – в ім’я абстрактних ідеалів революції, а теж за часті необдумані потягнення, догматизм, нетолерантність, пропагування зміни задля зміни. Автори статтей погоджуються, що не все ідеальне і що треба численних змін для наладнання різних недотягнень у нашому суспільному ладі. Одначе вони вважають, що треба конструктивних змін, а не деструктивних, які пропагує нова лівиця. Книжка Ґербердінга і Сміта має окремий розділ про студентів, університети і радикалізм; цей розділ може бути зокрема цікавий нашим читачам.

Уci чотири описані книжки більш чи менш критично настроєні супроти молодих радикалів. Важко найти книжку на 100 процент „за” новою лівицею, якщо не брати до уваги писань самих радикалів, які – як ми вже згадували – переважно надзвичайно нудні і тяжкі для читання. Вийнятком є книжка, піврепортаж, півповість радикального письменника Нормана Майлера „Армії ночі”. У ній він розповідає про свої переживання під час славного протестаційного „Маршу на Пентагон” у жовтні 1967-го року. Читаючи описи Майлера, читач дістає певний посмак протестаційного анти в’єтнамського pуxy і взагалі настроїв і стилю життя молодих радикалів США.Повищі книжки в основному про радикальні рухи молоді США. Але багато матеріялів торкається подібних політичних рухів інших країн Заходу: Канади, європейських держав, Австралії, Південної Америки. Зокрема багато спостережень можна віднести і до української молоді в діяспорі.

Яке ж відношення української молоді до нової лівиці? Щодо старшої нашої генерації, то немає двох слів: вона в подавляючій більшості настроєна скрайно „право”; у США вона підтримує республіканську партію, у Канаді – консерватів і т. д. Вийнятками може є лиш деякі кола наших університетських професорів та інших інтелектуалів, які переважно ліберально настроєні. Зате інакше справа мається з нашою молоддю, головно із студіюючою молоддю. Вона живе поміж молоддю країни поселення, тож зрозуміло присвоює собі і настрої нової лівиці і радикалізму. Багато з наших молодих студентів було і є активних у радикальних чи протестаційних рухах американської молоді, а й в українському житті багато студентів бере „радикальну” лінію – як напр., Студентська Громада в Нью-Йорку, згуртована довкола журналу „Нові Напрямки”. Правда, під впливом батьків є між нашою молоддю і великий процент право-зорієнтованих студентів, зокрема згуртованих в організаціях, пов’язаних з Визвольним Фронтом. Але, на мою думку, поміж студентами більший процент „лівих”. Цей факт часто непокоїть наших політичних провідників. Вони не можуть забути лівим партіям їхніх комунофільських настроїв і тому, зовсім, зрештою, зрозуміло, тяжать до правих партій – хоч ані праві, ані ліві партії у США чи інших країнах Заходу не є спеціяльно про-українсько настроєні. Ми часто дуримо себе, мовляв, та чи інша партія нас „підтримує”. Забудьмо про те. Кожна партія думає про свої інтереси, а українські справи готова продати „за псячу шкіру”, якщо на те прийде потреба. Під час виборів часом звернуть на нас увагу, але по виборах ми знову забуті.

Тому ми не можемо бути пов’язані з тією чи другою політичною партією у країнах нашого поселення. Ми повинні старатись мати своїх людей у всіх партіях і давати свою підтримку масово тій партії, яка нам більше дасть, більше підтримає нашу справу. Тоді партії будуть більше з нами числитись. Бож нема що дивитись на минуле: партії зміняють свої настрої з року на рік. Приклад: останньої весни президент Ніксон, якого українці підтримували, вітав у Білому Домі Брежнєва, який у висліді договорів із США дістав вільну руку на посилення гніту в Україні. У час візити Брежнєва появилось у Нью Йорк Таймс-і велике оголошення з протестом проти гніту Брежнєва, зокрема супроти українських інтелек-туалів (на першому місці). Це оголошення оплатили і підписали… майже всі провідники нової лівиці! Є там і Чомський, і брати Баррігани, і Маркуз, і понад 250 інших радикалів.Чи це означає, що нова лівиця стала раптом чемпіонами української справи і що ми всі повинні туди записатись? Очевидно, що ні. Оголошення було поміщене тому, щоб заженувати Ніксона під час візити Брежнєва. Обставини були сприятливі, а наші радикальні студенти, в контакті з „новою лівицею”, зуміли переконати, кого треба, і в висліді вийшла користь для нашої справи. Якби ми частіше так вміло використовували обставини, то справа України у світі напевно краще б стояла.

Пластовий шлях. – 1979. – Ч. 4 (39) (жовтень-грудень). – Стор. 21-25.