Націєрозповідність

Гомі Бгабга

Вивчення нації через її розповідність не тільки привертає увагу до її мови та реторики, але й є спробою змінити зміст концептуального об’єкта. Якщо проблематична «закритість» текстуальности ставить під сумнів «тоталізацію» національної культури, тоді її позитивна вартість полягає у показі поширення, завдяки якому ми будуємо поле значень і символів, що асоціюються з національним життям. Цей проект поширений у тих формах критики, яка пов’язана із «культурологією» (Cultural Studies). Незважаючи на значне просування культурології вперед, існує тенденція відчитувати націю обмежено: або як ідеологічний апарат державної влади, який дещо переозначується функціональним читанням Фуко чи Бахтіна, або в більше утопічній інверсії, як початкове або поверхневе вираження «національно-популярного» сентименту, що зберігається в закоріненій пам’яті. Такий підхід важливий, щоб привернути нашу увагу до часто приховуваних, але надзвичайно значущих заглибин національної культури, із яких можуть виринути альтернативні сили та аналітично опозиційні можливості — молодь, щоденщина, ностальгія, нові «етнічності», нові суспільні рухи, «політика різниці». Вони надають нового значення та визначають нові напрямки процесу історичної зміни. Найпроґресивнішого розвитку з таких позицій зазнає дискурсивна концепція ідеології — ідеологія (подібно до мови) концептуалізується з погляду артикуляції елементів. Як зауважив Волосінов, ідеологічний знак завжди багатоакцентний і має дволике обличчя Януса. Але в серцевині політичного арґументу та «подвійність» знака часто може бути втихомиреною. Янусове обличчя ідеології сприймається як чиста монета із зафіксованим значенням, а в останньому прикладі — як один бік поділу між ідеологією та «матеріальними обставинами».

Завданням проекту «Нація і розповідь» є дослідження амбівалентности самої мови із обличчям Януса у побудові дволикого дискурсу нації. Це перетворює відомого дволикого бога у постать незвичайного подвоєння, яка досліджує націєпростір у процесі артикуляції елементів: там, де значення можуть бути частковими, оскільки вони є іп medias res, а історія напівзавершеною, бо вона перебуває у процесі завершення; і образ культурного значення має бути амбівалентним, тому що він схоплюється, звичайно, в акті «компонування» свого потужного образу. Без такого розуміння перформативности мови у націєрозповідності було б важко зрозуміти, чому Едвард Саїд описує тип «аналітичного плюралізму» як форму критичного підходу щодо культурних надбань нації. А тому нація як форма культурного «опрацювання» (elaboration), як це розуміє Ґрамші, є фактором амбівалентности нації, яка втримує культуру у найпродуктивнішій позиції, як силу для «субординації, надлому, розсіювання, відтворювання, а також продукування, творення, просування і скеровування».

Я звернувся до співучасників проекту із наростаючим, хоча і незвичним, відчуттям розуміння нації як однієї із головних структур ідеологічної амбівалентности в культурних образах «сучасности». Я хотів, щоб ми в обстановці дружньої співробітницької напружености розвинули низку обговорень, які б включали проникнення пост-структуралістичних теорій наративної практики — текстуальність, дискурс, проголошення, письмо (ecriture), «підсвідоме як мова» (я називаю окремі стратегії), щоб наблизитись до тієї амбівалентности марґінесу націєпростору. Виявити такий марґінес — означає насамперед спростувати твердження про культурну вищість, чи це походить від «старих»постімперіалістичних націй, чи від імені «нових» незалежних націй периферії. Марґінальність чи «меншість» — це не тільки простір прославляючої чи утопічної самомарґіналізації. Це значно суттєвіше втручання у виправдовування сучасности —прогресу, гомогенности, культурної органічности, закорінених націй, великого минулого, які раціоналізують авторитарні, «нормалізуючі» тенденції у культурі в ім’я національних інтересів чи етнічного привілею. І в тому сенсі амбівалентна, антагоністична перспектива нації як розповідности встановлюватиме культурні межі нації так, щоб їх можна було визнавати як такі, що «містять у собі» початок значення, яке треба переступати, затирати і перекладати у процесі культурного продукування.

«Локальність» національної культури за своєю суттю не є ані об’єднуючою, ані з’єднаною, і її не можна розглядати як певну «інакшість» стосовно того, що знаходиться поза нею. Межа дволика, як Янус, і проблема зовнішнє/внутрішнє повинна сама собою бути процесом гібридности, який втягує нових «людей» до політичної структури, витворюючи інше місцезнаходження значення, і, звичайно, продукуючи у політичному процесі політичний антагонізм та непередбачені сили політичної репрезентації. Звернення до нації як розповідности підкреслює настійливість політичної влади і культурного значення, що Дерріда описує як «незворотний ексцес синтаксичного над семантичним». Внаслідок такого «незаповненого значення» відбувається перетворення меж і обмежень у між-простір (in-between spaces), в якому реалізується значення культурної та політичної влади. Це походить від таких наративних позицій між культурою і нацією, теоріями та текстами, політичним, поетичним і художнім, минулим та теперішнім, які «Нація і розповідь» намагається утвердити і розширити до революційного кредо Франца Фенона: «Національна свідомість, що не є націоналізмом, — це єдина річ, яка надасть нам міжнаціонального виміру». Саме цей міжнаціональний вимір як на марґінесі націєпростору, такі в межах між-простору націй та народів автори цієї книжки мали намір представити. Репрезентативною емблемою цього збірника могла б хіазматична «постать» культурної різниці, за допомогою якої антинаціоналістичний, амбівалентний націєпростір стає перехрестям для нових транснаціональних культур. «Інше» ніколи не є поза нами, воно виринає потужно у культурному дискурсі, навіть коли ми думаємо, що говоримо інтимно і тільки «між собою».

Переклад Марії Зубрицької