Хвильовий і наша доба

hvylovyj О. Зерницький

Чому Микола Хвильовий і його генерація став нині прапором усіх напрямків української визвольної думки? Чому таким прапором не стало СВУ, що діяло в той самий час і навіть після розгрому хвильовизму? Адже для націоналізму, напр., ідеологія антирадянського СВУ мусила бути ближчою, ніж комунізм Хвильового. Проте Донцов ще й сьогодні підносить на щит не СВУ, а Хвильового.

Щоб відповісти на це цікаве питання, мусимо спочатку очистити ім’я Хвильового від містифікацій і легенд. Говорять, що кінчаючи самогубством, Хвильовий стріляв у своє минуле, в комунізм.

Тоді незрозуміло нащо він ефект пострілу послабив такими словами свого передсмертного листа: “Вчора заарештували Ялового. Це постріл в нашу генерацію. Може це тому, що ми найщиріші комуністи?”. Ніхто не наведе жадної фрази з публіцистичної творчости Хвильового, чи з його приватних листів, де б він виступав ворогом свого політичного минулого.

Покликуються ще на мистецькі твори Хвнльового, зокрема на “Вальдшнепи”, де Аглая критикує комунізм. Але вона критикує партію, а не ідею. І то одну тільки конкретно російську партію і саме її. Сама Аглая за своєю ментальністю нагадує більше інтелігентну комуністку, яка з українських позицій несподівано виступила з критикою… російської большевицької партії. Хвильовий не випадково зробив Аглаю москвичкою. Вона не егоїстична націоналістка, не своє обороняє, а об’єктивну, всіх зобов’язуючу, правду. Хіба це аргументи з націоналістичного арсеналу?

Але найцікавіше, що й націоналізм, напевне, не хотів би бачити Аглаю іншою. Уявім собі на момент, що большевика Карамазова атакує не комуноподібиа москвичка Аглая, а член СВУ. чи навіть член УВО. Ні Каганович, ні Донцов не звернули б на неї уваги, якийсь райпартком наклав би на Хвильового парткару. Якась провінційна українська газетка на еміграції співчутливо б зітхнула. То ж сила Аглаї саме в її комуноподібності, більше того – в її російському й то столичному походженні, бо саме це робить для українця Карамазова нестерпним його ганебну ролю раба Москви. Саме це створило в КП(б)У паніку, коли всі члени політбюра були розігнані виступати з промовами проти “хвнльовизму” на партійних активах.

Хвильовий знав куди цілити. Але він цілив не націоналістичною зброєю.

Тепер на еміграції інсценізують твори Хвильового, додаючи до них публіцистичні філіпік проти соціалізму. Чому ця творчість ні Хвильового не відтворює, ні публіку не хвилює? Та тому, що у Хвильового “погубили, сукини сини, революцію”, а в інсценізаторів “погубила, сукиного сина, революція”. У Хвильового страшна трагедія викраденої міщанином народньої революції, – тема, повторювана Маяковськнм і багатьма совєтськнми мистцями, ще раніше Бальзаком, тепер Кестлером, а в інсценізаторів – мелодрама стероризованого революцією міщанина, – тема, що в мистецтві ніколи нікого не цікавила і що зачепила Рильського тільки в період простації:

Ти випив самогону з кварти
І коло діжки в бруді спиш.
А там десь голуби, мансарди.
Поети, сонце і Париж.

Але цікаво тут інше. Чому інсценізують Хвильового, а не, скажімо, СтарицькуЧерняхівську з СВУ, де легше було б і відповідні філіпіки знайти, і обійтись без фальсифікації? Відповідь на це питання з’ясує нам і всі інші неясності й протиріччя навколо Хвильового.

Справа в тому, що в боротьбі проти окупанта ідейний арсенал СВУ був вичерпаний ще в 20-х роках. Тому, між іншим, ніхто з СВУ не був навіть розстріляний, в той час як генерація хвильовістів (українських комуністів) була в основному вистріляна. Творчим стало отже, вже тоді заперечення комунізму не з позиції старого світу, не ззовні, а з точки зору внутрішніх його протиріч. Таким запереченням і була творчість Хвильового, а Аглая була вивершеним образом цього заперечення. Нищівна сила цієї зброї була такою очевидною, що її визнав навіть український націоналізм, який з всіх емігрантських течій найбільш тримав руку на живчику подій.

Але націоналізм сам того не розумів, що визнавши Хвильового, він вносить в себе бацилу розкладу. Він же бо в тотальне заперечення комунізму ззовні, в той час як хвнльовизм – з позицій внутрішніх його протиріч. Саме це й творить оту разючу непослідовність націоналізму, коли одні його ідеологи обожнюють Хвильового (Донцов), а інші – обпльовують (”Визвольна Політика”).

Послідовними наслідувачами традицій Хвильового будуть не роздвоєні між двома світами люди, а ті, що слідом за Хвильовим, розкриватимуть далі внутрішні протиріччя революції.

оригінал: українська робітнича газета “Вперед”, квітень 1949 року

Advertisements

0 Responses to “Хвильовий і наша доба”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    Бер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: