Марксизм і гуманізм

Луї Альтюссер

Моя аналітична метода, яка виходить не від людини взагалі, а з економічно даного періоду суспільства…
Карл Маркс. «Критичні уваги на книгу А. Ваґнера»

І

На порядку денному соціялістичний «гуманізм».

Вступаючи в період, котрий від соціялізму (кожному по труду) приведе до комунізму (кожному по потребах), Радянський Союз висуває гасло: «Все для людини» та переходить до нових тем: свобода особистості, повага до законності, гідність особистості. В робітничих партіях святкують реалізацію соціялістичного гуманізму та шукають його теоретичні основи в «Капіталі» та — все частіше — в ранніх творах Маркса.

Це історична подія. Можна навіть задавати собі питання, чи соціялістичний гуманізм не є достатньо переконливою та привабливою темою, щоб зробити можливим діялоґ між комуністами та соціял-демократами, і навіть ще ширшу співпрацю між цими людьми «доброї волі», котрі протистоять війні та злидням. На сьогоднішній день видається, що сам великий шлях гуманізму веде до соціялізму.

Фактично, революційна боротьба зажди мала на меті припинення експлуатації і, отже, звільнення людини. Одначе на першому історичному етапі вона повинна була, як Маркс це й передбачив, прийняти форму клясової боротьби. Таким чином революційний гуманізм міг бути лише «клясовим гуманізмом», «пролетарським гуманізмом». Кінець експлуатації людини означав кінець експлуатації кляси. Звільнення людини означало звільнення робітничої кляси та, передусім, диктатуру пролетаріяту. В СРСР протягом більш ніж сорока років, через ґіґантську боротьбу «соціялістичний гуманізм», до того як проявитися у свободі особистості, виражався у клясовій диктатурі[1].

Інтерв’ю зі Славоєм Жижеком

Джонатан Дербішир

Яке, на вашу думку, відношення має ваша робота до мейнстрімної, нормативної, ліберальної політичної філософії англійських та американських університетів?

Я дещо помітив – хоча, можливо, я просто узагальнюю; не знаю, до якої міри це є правилом, але я зауважив, як багато з тих, хто вважає себе радикальнішими за ліберальний стандарт, за ліво-ліберальний стандарт, не займаються політичною філософією у власному сенсі цього слова, а наче ховаються у літературній критиці чи філософії. Так ніби існує якась надмірність (excess),що вимагає зміни жанру. Ще однією тенденцією серед цих «радикалів» є моралізаторство, пов’язане з легалізацією. Вони стають в цю позу, аби показати, що вони справді радикальніші. Але цей надлишок радикальності конкретно артикулює себе лише у якомусь загальному моралістичному обуренні – «що ми робимо з іммігрантами?!». Думаю, вони часто схильні до лицемірства. Я завжди читаю ліберальних анти-комуністів, ліберальних лівих – вони цікаві, в них є чому повчитись. Я прочитав чудовий есей Орвелла 1938 року, з чудовим аналізом типового лівого ліберала. Орвелл пише, що вони вимагають змін, але роблять це лицемірно – так, ніби ця вимога потрібна для того, аби переконатись, що насправді ніяких змін не відбудеться.

Чи не здається вам, що дещо схоже можна знайти в сьогоднішніх типових радикальних лібералів – наприклад в сьогоднішній анти-іммігрантській кампанії? Звичним є говорити, як мій друг Ален Бадью у Франції, «ті, хто перебувають тут, звідси і походять». Це означає – ніякої перевірки походження, відкритість до усіх. Легалізувати все. Проблема в тому, що вони чудово розуміють – така радикальна відкритість ніколи не настане. Тому дуже легко мати радикальну позицію, яка нічого тобі не коштує, і за безцінь дає тобі певну моральну вищість. Це також дає їм можливість уникати справді складних питань. Наприклад, мій конфлікт з друзями-лівими радикалами починається з їхнього бажання повної відкритості. Я кажу їм – чи ви знаєте, що анти-іммігрантство це загалом стихійна настанова нижчого прошарку робітничого класу? Вони ж говорять так, ніби якийсь великий імперіалістичний владний центр вирішив бути проти іммігрантів. Ні! Цілком можливо, що капітал навіть більш ліберальний стосовно них. Тому я не вважаю, що це дуже добре – я маю на увазі усіх цих теоретиків, як Гідденс чи Гельд, які хоч і є лівими, але лівими всередині істеблішменту.

Ідеологія

Раймонд Вільямс

Поняття «ідеології» виникає не в марксизмі й на сьогодні далеко не обмежується ним як сферою використання. Проте очевидно, що це поняття важливе майже в кожному марксистському осмисленні культури, а особливо в сфері літератури та ідей. Отож складність в тому, щоб провести розрізнення між трьома загальноприйнятими версіями цього поняття в марксистській літературі. Загалом кажучи, можна окреслити такі версії визначення ідеології:

(і) система переконань (beliefs), характерних для певного класу чи групи;

(іі) система ілюзорних переконань – хибних ідей чи хибної свідомості – яку можна протиставити істинному чи науковому знанню;

(ііі) загальний процес вироблення значень та ідей.

Значення (і) та (іі) фактично можна об’єднати в одному варіанті марксизму. В класовому суспільстві всі переконання базуються на класовій позиції, і система переконань всіх класів – або, загалом кажучи, всіх попередніх класів, інших, ніж пролетаріат, формування якого є проектом скасування класового суспільства – є відтак частково чи повністю хибними (ілюзорними). Конкретні проблеми в цьому сильному загальному твердженні породили напружену суперечку всередині марксистської думки. Досить часто можна знайти якусь форму цього твердження поруч із самим значенням (і), наприклад, у ленінській характеристиці «соціалістичної ідеології». Інший спосіб загального збереження значень (і) та (іі), але й розрізнення їх, це вживати значення (і) для системи переконань, заснованій на класовій позиції, включно із класовою позицією пролетаріату всередині класового суспільства, а значення (іі) для контрасту із науковим знанням (у широкому сенсі) різного роду, яке базується на реальності, а не на ілюзіях. Значення (ііі) підриває більшість із цих асоціацій та розрізнень, адже ідеологічний процес – вироблення значень та ідей – сприймається в такому разі як універсальний та загальний, а ідеологія є або цим самим процесом, або сферою його вивчення. Отже, позиції, що асоціюються зі значеннями (і) та (іі), здійснили вплив на марксистські дослідження ідеології.

В такій ситуації не може бути й мови про встановлення єдиного «правильного» марксистського визначення ідеології, хіба що з метою полеміки. Доречніше повернути термін та його варіації до суперечок, в яких вони сформувались; і спочатку розглянути історичний розвиток. Потім ми зможемо повернутись до цих суперечок у їхньому сьогоднішньому вигляді і до важливих контраверсій, які розкривають, але й охоплюють цей термін та його варіації.

«Економічно-філософські рукописи 1844 р.» Карла Маркса. Політична економія і філософія

Луї Альтюссер

Публікація «Рукописів 1844 року» є справжньою подією, до якої я хочу привернути увагу читачів «Pensée»[1].

Подія, перш за все, літературна і критична. Досі «Рукописи» були доступні французьким читачам тільки у перекладі видавництва «Costes» (Молітор. Том VI «Œvres Philosophiques» [Філософських творів]). Всі, хто стикався з необхідністю практичної роботи з цим текстом, з власного досвіду знають, що цей текст — неповний, в якому не вистачає важливих пасажів і який роїться помилками і неточностями — не міг бути інструментом серйозної роботи. І ось тепер ми, завдяки E. Боттіжеллі, велику заслугу якого слід визнати, маємо у своєму розпорядженні сучасне видання (найсучасніше на сьогодні, оскільки Боттіжеллі спирався на найсвіжіші дані з розшифрування і коректури, отримані ним від Інституту Маркса-Енґельса в Москві), представлене у найбільш розумному порядку (порядку MEGA) та у перекладі, який приємно вражає свою точністю, ретельністю, своїми критичними коментарями і — мені хотілося б додати, і це є дуже важливим — теоретичною вірністю (слід зазначити, що переклад може вважатися гарним за неодмінної умови, коли перекладач є набагато більше ніж просто перекладач: людина освічена, заглиблена не тільки в думку автора, але в понятійне й історичне середовище, в якому той виріс. Умова, яка у нашому випадку виконана.)

Крім того це теоретична подія. Перед нами текст, який ось уже 30 років відіграє головну роль в дискусії, в атаках на Маркса та його захисті. Боттіжеллі дуже добре пояснює, як розподілилися ролі в цій великій дискусії. Успіх цьому великому тексту забезпечили спочатку соціял-демократи (перші його видавці Ландсгут і Майер), потім філософи-спіритуалісти, екзистенціялісти, феноменолоґи тощо; однак, чого можна було очікувати, у дусі, чужому і розумінню думки Маркса, і навіть простому розумінню її формування. «Економічно-філософські рукописи» стали живильною основою для етичної інтерпретації або (що є майже одним і тим самим) антрополоґічної, ба навіть реліґійної інтерпретації Маркса, згідно з якими «Капітал» (з його відчуттям перспективи та уявною «об’єктивністю») визначався як такий, що був тільки розвитком інтуїції молодості, яка винайшла своє головне філософське вираження в цьому тексті та його поняттях: перш за все, в поняттях відчуження, гуманізму, суспільної сутності людини тощо. Відомо, що марксисти відреагували із запізненням, і їхня реакція часто була викликана побоюваннями тією мірою, що і поспіхом: вони намагалися захищати Маркса в цілому і брали на озброєння тезу своїх опонентів, переоцінюючи таким чином теоретичний престиж тексту 1844 року, але на користь «Капіталу». Стосовно цього у Боттіжеллі знаходимо надзвичайні, варті особливої уваги фрази (сс. IX, XXXIX). Вони передують вимозі, яку не може оминути жоден поважний коментатор: визначити новий і серйозний метод дослідження, «инший метод» (с. Х), ніж метод простої передбачуючої чи ретроспективної асиміляції. Відтепер ці «Рукописи», які були арґументом боротьби, приводом для нападу чи опорою в захисті, ми можемо, ми маємо тлумачити згідно з надійним методом: як момент формування думки Маркса, який, як і всі моменти інтелектуального становлення, безумовно містить обіцянку майбутнього, але також окреслює незмінюване й одиничне теперішнє. Не буде перебільшенням сказати, що Боттіжеллі дав нам у цьому бездоганному перекладі особливий об’єкт, який представляє для марксистів подвійній теоретичній інтерес: через те, що він стосується формування чи радше трансформації мислення Маркса, а також через те, що він надає марксистській теорії ідеолоґій чудову нагоду випробувати та перевірити свій метод.

Стиль Маркса

Вільгельм Лібкнехт

Існує думка, що у Маркса не було ніякого «стилю» — або був дуже поганий стиль. Так говорять люди, які не розуміють, що таке стиль, красномовці і фразери, які не зрозуміли і нездатні зрозуміти Маркса, нездатні стежити за льотом його думки, підноситися разом з ним на найвищі висоти знання і пристрасті і опускатися в найглибші глибини людських злиднів і людської занедбаності. Якщо можна було до когонебудь застосувати слова Бюффона: стиль, це — людина, то саме до Маркса: стиль Маркса, це — Маркс. Така до найглибшого нутра правдива людина, що не знала ніякого ін¬шого культу, крім культу істини, що в одну мить могла відкинути здобуті з труднощами теорії, які стали їй дорогими, — відкинути їх, як тільки вона переконалася в їх неправильності, повинна була і в своїх творах показати себе саме такою, якою вона була. Нездатний до лицемірства, нездатний прикидатися й позувати, Маркс завжди був самим собою і в своїх творах і в своєму житті. Безперечно, при такій багатосторонній, всеосяжній, багатогранній натурі і стиль не може бути таким однорідним, одноманітним або навіть монотонним, як у менш складних, менш широких натур. Маркс — творець «Капіталу», Маркс — автор «Вісімнадцятого брюмера» і Маркс — автор «Пана Фоґта», це три різні Маркси — і все ж, при всій їх відмінності, один Маркс — в цій троїстості все ж таки єдність — єдність великої особистості, яка в різних галу¬зях по-різному себе виявляє і все ж завжди лишається та сама. Звичайно, стиль «Капіталу» важкий, але хіба легкий той предмет, що в ньому викладається? Стиль не тільки людина, він є і матеріал — він мусить пристосовуватись до матеріалу. There is no royal road to science — до науки немає второваного шляху, тут кожен мусить невтомно працювати і напружуватись сам, навіть коли він має найкращого провідника. Скаржитись на важкий, труднозрозумілий або на¬віть незграбний стиль «Капіталу», означає тільки визнати власну лінивість мислі або нездатність мислити.

Хіба «Вісімнадцяте брюмера» незрозуміле? Хіба незрозуміла стріла, яка летить прямо в ціль і впивається в тіло? Хіба незрозумілий спис, який пущено певною рукою і який вражає ворога в саме серце? Слова «Вісімнадцятого брюмера», — це стріли, списи — це стиль, який плямує, убиває. Якщо ненависть, якщо презирство, якщо палка любов до свободи будьколи висловлювалися в палючих, нищівних, величних словах, то це у «Вісімнадцятому брюмера», в якому поєднались обурена суворість Таціта, убивча насмішка Ювенала і священний гнів Данте. Тут стиль стає stilus’ом, тобто тим, чим він первісно був у руках римлян, гострим сталевим вістрям, яке пише і коле. Стиль, це кинжал, що без промаху вражає прямо в серце.

Етичний соціалізм / Драгоманов як політичний теоретик (уривок)

Іван Лисяк-Рудницький

Драгоманов часто говорить про себе як про соціаліста, але не в’язує себе з якою-небудь окремою школою чи напрямком соціалізму. Є небагато концепцій, які мали б так багато різних і суперечливих значень, як “соціалізм”. Ось чому нам конче потрібно точніше з’ясувати, як Драгоманов визначав соціалізм.

“Я завше був соціалістом (ще в гімназії, де мені дали прочитати Роберта Оуена і Сен-Сімона), але ніколи не думав перекладати до нас просто, стереотипно ні одну з чужих соціалістичних програм”.

Ми, напевно, не помилимося, сказавши, що соціалісти, які самі не вийшли з робітничого класу є звичайно соціалістами з етичних причин. Однак, мало хто з цим погоджується. Звичайно соціаліст-інтелектуал схильний приховувати свої образи та сподівання за науковими причинами. Найпоширенішим логічним обгрунтуванням є ідея історичного детермінізму, який неминуче веде людство від капіталістичної до соціалістичної епохи.

Вирізняло Драгоманова не те, що він став соціалістом з етичних міркувань, а те, що він сам це усвідомлював.

Соціалізм і націоналізм

Джеймс Коноллі

На разі в Ірландії працює низка агентств, які опікуються збереженням національного духу в серцях людей. Ці агентства, незалежно від того це рухи за ірландську мову, літературні товариства чи комітети пам’яті, поза сумнівом, виконують потрібну для нашої країни роботу, яка допомогає зберегти від згасання дорогоцінну расову й національну історію, мову й характерні риси наших людей.

Проте, є небезпека, що занадто жорстким дотриманням притаманних їм сучасних методів пропаганди, і послідовним ігноруванням життєво важливих питань, вони можуть призвести лише до стереотипізації наших історичних досліджень – в бік ідеалізації минулого, або у кристалізацію-перетворення націоналізму в традицію – славну і героїчну, проте все-таки тільки традицію.

Десять тез про марксизм сьогодня

Карл Корш

1. Питання, наскільки вчення Маркса й Енґельса є теоретично прийнятним і практично примінимим сьогодні, вже не має сенсу.

2. Сьогодні всі спроби відновити марксистську доктрину як єдине ціле в її первозданнім призначенні слугувати теорією соціяльної революції робітничої кляси є реакційними утопіями.

3. Хоча по суті неоднозначні, в Марксовому вченні є однак важливі сторони, котрі з огляду на їхню змінне призначення й в залежності від ситуацій, в яких вони застосовується, до сьогодні зберегли свою ефективність. Так само і стимул, народжений практикою колишнього марксистського робітничого руху, на сьогодні включений до практичної народів — і кляс.

4. Перший крок до відновлення революційної теорії та практики полягає у розриві із тим марксизмом, який претендує на монополізацію революційної ініціятиви, а також на теоретичне та практичне керівництво.

Спадкоємець іудейської мудрості

Олександр Карпець

У сім’ї потомствених франкфуртських рабинів, де панував дух ортодоксального іудаїзму, 23 березня 1900 року народився хлопчик, якому було призначено стати одним із корифеїв психоаналізу. Еріх Фромм із гумором згадував, що один його прадід, ревний іудей, днями вивчав Талмуд у своїй лавці, яка ледь давала кошти до існування, та коли до магазину заходив випадковий покупець, він чемно направляв його до сусіднього, а сам знову заглиблювався в Писання. Фромм вивчав психологію, філософію, соціологію в університетах Гейдельберга, Мюнхена, Франкфурта, де слухав лекції Макса Вебера, Генріха Ріккерта, Карла Ясперса… У 22 роки здобув ступінь доктора філософії; 1930 року закінчив Інститут психоаналізу в Берліні й став практикуючим аналітиком.

Психоаналіз звичайно зводять до обивательської балачки про едипів комплекс, секс… Головне зовсім в іншому: Зігмунд Фройд спростував ілюзію про те, що людьми керує лише свідомість; він довів, що ними рухає величезний масив несвідомого; він помилково вважав психічну енергію (лібідо) виключно сексуальною, а її пригнічення вважав причиною неврозу… Саме Фромм очистив психоаналіз від надлишку «сексуалізму».

Тези про Фоєрбаха

Карл Маркс
Тези про Фоєрбаха[1]

1

Головна хиба всього попереднього матеріалізму — вклю¬чаючи і фоєрбахівський — полягає в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість, береться тільки в формі об’єкта або споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно. Тому й сталося так, що діяльна сторона, в протилежність матеріалізмові, розвивалась ідеалізмом, — але тільки абстрактно, тому що ідеалізм, звичайно, не знає дійсної, чуттєвої діяльності як такої. Фоєербах хоче мати справу з чуттєвими об’єктами, дійсно відмінними від об’єк¬тів у мислі; але він не розуміє саму людську діяльність як предметну діяльність. Тому в «Суті христіанства» він роз¬глядає як істинно людську лише теоретичну діяльність, тоді як практика розуміється і фіксується тільки в її брудно-єврейській формі виявлення. Тому він не розуміє значення «революційної», практично-критичної діяльності.