Вибрані листи: Маркс Енгельсові

Маркс Енгельсові

30 листопада [1867 р.]

Англійці ще не знають того, що з 1846р. економічний зміст, а також і політична мета англійського панування в Ірляндії вступили в цілком нову стадію й саме тому феніянізм відзначається соціялістичною тенденцією (в неґативному значенні, як рух, спрямований проти привлащення землі) і тим, що став рухом нижчих шарів. Нема нічого безглуздішого, як плутати звірства Лизавети або Кромвеля, що хотіли витиснути ірландців і замінити їх на англійських колоністів (в римському значенні), теперішньою системою, що хоче замінити ірландців на овець, свиней і волів. Систему, що існувала від 1801 до 1846 р. (силоміцні вигнання були за цей час лише винятком, спеціяльно в Лейнстері, де ґрунт особливо відповідний для скотарства), і з її лихварською, орендною платою й посередниками — зруйновано 1846 р. Знищення збіжжевого мита, що було почасти безпосереднім наслідком ірляндського голоду, у всякому разі прискорене ним, відняло в Ірляндії монополію постачати Англії збіжжя. Вовна й м’ясо стали за головне гасло, а це означало перетворення ріллі на пасовище. Звідси систематичне об’єднання маєтків. Закон про заборговані маєтки, що зробив масу колишніх розбагатілих управителів, посередників—землевласниками, прискорив процес. Очищення маєтків в Ірляндії—ось єдиний тепер глузд англійського панування там. Дурний англійський уряд в Лондоні сам звичайно нічогісінько не знає про цю величезну зміну з 1846 р. Але Ірляндці знають про це. Починаючи з Міґерової проклямації (1848) аж до виборчих відозв генесей, торі й урквартистів (1866), ірляндці висловлюються цілком ясно й надзвичайно енергійно.

Насильство і капіталістична світоекономіка

Імануїль Валлерстайн

Наскільки нам відомо, насильство було невід’ємною складовою всіх знаних світові суспільств. Отож чи не існує якоїсь особливої притаманної насильству ролі всередині історичної системи, в якій ми живемо, себто сучасної світосистеми, що насамперед є капіталістичною світоекономікою? Думаю, що існує, тому спробую пояснити якою, на мою думку, вона є.

Давайте спочатку домовимось, що ми будемо називати «насильством». Я називатиму насильством будь-який жорсткий утиск, що хтось учиняє над иншим, хай він буде фізичного, матеріального чи морального плану, що має на меті схилити иншого до волі того чи тих, хто чинить утиск. Я одразу відрізняю його від чисто розумового чи чуттєвого переконування та від хабара, хоч насправді часто складно їх розділити. Втім, на загал, такі розбіжності мені здаються не позбавленими сенсу.

Вочевидь, насильство спрямоване на те, щоб утворити, підтримати чи скасувати силові співвідношення в історичній системі нерівних структур, в яких одні мають привілеї, а инші їх позбавлені. Якщо до насильства не вдаватись, силове співвідношення складалося б инакше. Звичайно, деякі індивіди (навіть кожен з нас) звертаються до соціально ірраціонального використання насильницьких дій з причин психічного характеру, однак ці психологічні варіації несуттєво змінюють суспільні стосунки. Левова частка насильства торкається не стільки стосунків між індивідами, як радше переноситься проти індивідів силами інститутів, що привласнюють на них право: насамперед, держава, але також соціальні антидержавні рухи, церкви, мафіозні структури; не забуваймо про насильства, що чинять різноманітні недержавні структури щодо свого персоналу. Певна річ, ці множинні форми насильства не всі мають однакове значення; усе залежить від місця й моменту.

Вибрані листи: Енґельс Марксові

Енгельс Марксові

26 квітня [1853 р.]

У Франції торгівля, либонь, падає. Надто зменшився безпосередній довіз бавовни з Америки, так що Франція тепер єдина країна, яка одержала цього року, не зважаючи на величезний американський врожай, менше, ніж минулого року, і ледве-ледве більше, ніж за рік політичних заколотів (1851 р.), коли „соціялістичний вир загрожував поглинути порядок і суспільство”. Довіз 1822 р. свідчить за тимчасовий магічний ефект державного перевороту. 1853 р., виявляється занепад. Дещо завжди йшло з Ліверпуля до Гавру, але далеко не такою кількістю, як раніш. Взагалі, як видно, у Франції промисловість не процвітає. Цього разу здається становище серйозне й спирається на витиснення французьких товарів із чужоземних ринків власними продуктами даної країни. Масове вигнання робітників 1851—1852 р.р. починає давати свої наслідки. Я переконаний, що це вигнання особливо спричинилося до поширення й поліпшення англійських і американських фабрик, що вироблюють паризькі речі, бронзові вироби і т. ін. і тепер ще сучасний режим безкарно гонить пролетаріят за кордон, хоча й менше, ніж раніш. Французька промисловість навіть за мирних умов повинна піти під три чорти, бо там завжди користуються змовою як „засобом керувати”, а також завдяки тому, що пролетаріят весь час висилається. Англійці і янкі зуміють використати справді придатну частину французьких робітників.

Надрукований у кн.: К. Маркс і Ф. Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В. В. Адоратський. Переклав О. Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931.

Вибрані листи: Маркс Швайцерові

Маркс Швайцерові

Лондон, 24 січня [1865 р.]

Я дістав учора листа, де ви вимагаєте від мене докладної критики прудонових творів. На жаль, брак часу не дозволяє мені задовольнити вашого бажання; крім того, я не маю ні одної праці цього письменника. Однак, на доказ своєї готовости піти вам назустріч, я нашвидку написав невеличку нотатку. Ви можете доповнювати її, змінювати, скорочувати, — одне слово, робити з нею, що хочете.

Я не пам’ятаю перших Прудонових спроб. Його шкільна праця про «Всесвітню мову» («Langue universelle») свідчить, як сміливо він береться за питання, розв’язати які йому не вистачає найелементарнішого знання.

Його перша праця «Що таке власність?» («Qu’est ce que la propriété?») є безперечно найкраща. Вона створила епоху, якщо не новиною свого змісту, то новою й сміливою манерою все висловлювати. В творах французьких соціялістів і комуністів, відомих Прудонові, власність не лише критикували з різних поглядів, а й утопічно «нищили». Цією книжкою Прудон став приблизно в такі стосунки до Сен-Сімона й Фур’є, в яких стояв Фоєрбах до Геґеля. Проти Геґеля Фоєрбах дуже бідний. Але після Геґеля він зробив епоху, бо підкреслив деякі пункти, неоприйнятні для християнської свідомости й важливі для прогресу філософської критики, які Геґель залишив у містичній напівтемряві.

Стиль цієї Прудонової праці має, якщо можна так висловитися, сильну мускулятуру. За головну її перевагу я вважаю саме стиль. Помітно, що тут навіть те, що Прудон повторює, він відкриває самостійно, і все, що він говорить, для нього нове й здається йому таким.

Вибрані листи: Енґельс Марксові

Енґельс Марксові

Манчестер, 21 серпня [1851 р.]

Я прочитав половину Прудона і цілком поділяю твій погляд. Його заклик до буржуазії, його поворот до Сен-Сімона й багато інших подібних пасажів, що трапляються вже в критичній: частині, безперечно потверджують, що він, власне кажучи, ототожнює промислову клясу, буржуазію з пролетаріятом. На його думку очевидно, що ці дві кляси суперечать одна одній лише тому, що революція не закінчена. Уся псевдофілософська конструкція тут як на долоні: до революції промислова кляса в незалежному бутті, від 1789 р. до 1848 р. — в суперечності, в запереченні.

Прудонова синтеза повинна закінчити собою все в цілості врочистим ура. Мені це здається за останню спробу теоретично відстояти буржуазію. Наші засновки про вирішальний вплив матеріального виробництва, про класову боротьбу й т. ін., почасти засвоєно, здебільшого в перекрученому вигляді, і на цьому збудовано досвід за допомогою псевдогеґелівського штукарства втягнути пролетаріят назад в буржуазію. Синтетичної частини я ще не читав. Серед нападок на Люї Бляна, Робесп’єра, Руссо, де-не-де в книзі трапляються непогані речі. Але взагалі його критика політики невимовно претенсійна й плитка: наприклад, з приводу демократії, де він підходить до питання виключно з погляду числа голів, як це робить „Нова пруська газета” і вся історична школа, і де він не соромиться будувати систему, виходячи з найпримітивніших міркувань, гідних школяра. І яка це велика думка, що урядова влада й свобода несполучні й що жодна урядова форма не може дати йому достатньої моральної підстави, заради якої він стане її слухатися. Стонадцять чортів, навіщо ж тоді влада?!

Надрукований у кн.: К. Маркс і Ф. Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В. В. Адоратський. Переклав О. Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931.

Вибрані листи: Маркс П. В. Анненкові

Маркс П. В. Анненкові

Брюссель, 28 грудня [1846 р.]

Любий Анненков, ви вже давно б одержали мою відповідь на вашого листа від 1-го листопада, якби мій книгар не запізнився аж до минулого тижня надіслати мені Прудонову книжку „Філософія злиднів”. Я проглянув її за два дні для того, щоб відразу подати вам свою думку про неї. А що я прочитав книжку дуже швидко, то не можу вдаватися в подробиці. Я можу говорити лише про загальне вражіння, яке вона справила на мене. Якщо хочете, я докладніше напишу в другому листі.

Щиро признаюсь, що вважаю книжку за погану, дуже погану. Ви самі жартуєте в своєму листі з приводу „печаті німецької філософії” (sur le coin de la philosophie allemande), з якої пишається Прудон у цьому сповненому хвастощів і недостиглому творі. Але ви гадаєте, що філософська отрута не отруїла економічного розвитку. Я теж далекий від того, щоб за причину помилок економічного розвитку вважати Прудонову філософію. Прудон не тому подає фалшиву критику політичної економії, що він є прихильник сміховинної філософії, але тому подає сміховинну філософію, що не зрозумів сучасного суспільного ладу в його сполученості (engrenement), коли вживати слова, що його запозичив Прудон у Фур’є, як і багато іншого.

Чому Прудон говорить про бога, про загальний розум, безособовий розум людства, що ніколи не помиляється, що завжди дорівнює самому собі, що про нього треба мати лише правильне поняття, щоб володіти істиною? Чому він віддається слабому геґельянству, щоб вважали його за потужного мислителя?

Наймана праця і капітал

Карл Маркс

З різних сторін нам закидали, що ми не змалювали тих економічних відносин, які становлять матеріальну основу сучасної класової і національної боротьби. Ми систематично торкалися цих відносин тільки тоді, коли вони безпосередньо виступали в політичних колізіях.

Перш за все треба було простежити класову боротьбу в повсякденному ході історії і емпірично довести на наявному і з кожним днем знов виникаючому історичному матеріалі, що одночасно з поневоленням робітничого класу, який зробив Лютневу і Березневу революції[1], були переможені і його противники — буржуазні республіканці у Франції, класи буржуазії і селянства, що боролися проти феодального абсолютизму, на всьому європейському континенті; що перемога «чесної республіки» у Франції була в той самий час поразкою націй, які відповіли на Лютневу революцію героічними війнами за незалежність; що, нарешті, Европа, з поразкою революційних робітників, знову впала в своє старе подвійне рабство — в анґло-російське рабство. Червнева боротьба в Парижі, падіння Відня, листопадова траґікомедія 1848 р. в Берліні, відчайдушні зусилля Польщі, Італії та Угорщини, голод в Ірландії — ось головні моменти, в яких підсумовувалась класова боротьба між буржуазією і робітничим класом в Европі і на аналізі яких ми показали, що всяке революційне повстання, хоч би й якою далекою здавалася його ціль від класової боротьби, мусить кінчитися поразкою, поки не переможе революційний робітничий клас; що всяка соціальна реформа лишиться утопією, поки пролетарська революція і феодальна контрреволюція не поміряються зброєю в світовій війні. У нашому викладі, як і в дійсності, Бельґія і Швейцарія були траґікомічними, карикатурними жанровими начерками у великій історичній картині: перша — зразковою державою буржуазної монархії, друга — зразковою державою буржуазної республіки, обидві — державами, які уявляють собі, ніби вони незалежні від класової боротьби, як і від європейської революції.

Наймана праця і капітал (вступ)

Фрідріх Енґельс

Подана далі праця вперше з’явилась як ряд передових статтей у «Новій Рейнській Ґазеті», починаючи з 4 квітня 1849 р. В основі її лежать лекції, читані Марксом в 1847 р. в Брюссельському німецькому робітничому союзі. В друку робота лишилась незакінченою; те «продовження буде», що стоїть в кінці статті в №269, лишилось невиконаним в наслідок подій[1], що випереджали тоді одна одну: вступу росіян в Угорщину, повстань в Дрездені, Ізерлоні, Ельберфельді, Пфальці і Бадені, подій, які привели до заборони самої газети (19 травня 1849 р.). Рукопису цього продовження в спадщині Маркса не знайдено.

«Наймана праця і капітал» декілька разів видавалась як окремий відбиток, у формі брошури, востаннє — в 1884 р. в Ґьоттінґен-Цюріху, в швейцарській кооперативній друкарні[2]. Ці дотеперішні видання зберігали точний текст ориґіналу. Але дане нове видання повинно бути поширене як пропаґандистська брошура не менше як в 10 000 примірниках, і тому передо мною мусило стати питання, чи ухвалив би при таких обставинах сам Маркс передрук тексту без усяких змін.

У сорокових роках Маркс ще не закінчив своєї критики політичної економії. Він це зробив лише на кінець 1850-х років. Тому ті його праці, що з’явились до виходу першого випуску «До критики політичної економії» (1859), в окремих пунктах відрізняються від написаних після 1859 р., містять у собі вирази й цілі речення, які з точки зору пізніших праць виявляються невдалими і навіть неправильними. Само собою зрозуміло, що в звичайних, призначених для всієї публіки виданнях мусить мати своє місце і ця раніша точка зору, яка становить один з ступенів інтелектуального розвитку автора, і що як автор, так і публіка мають безперечне право на незмінений передрук цих раніших, праць. І мені й на думку не спало б змінити в них хоч би одно слово.

Чому читати «Капітал» сьогодні?

Міхаель Гайнрих

Зовсім не є самозрозумілим, що сьогодні потрібно інтенсивно читати «Капітал». Перший том вийшов 1867 року, тобто 140 років тому. Цілком виправдане питання, чи викладений у цій книзі аналіз сьогодні взагалі актуальний. Хіба відтоді не змінилося багато чого? Що «Капітал» сьогодні став багато в чому нерелевантним, твердять не тільки праві критики Маркса, а й ціла низка лівих критиків капіталізму. Зрештою, потрібно читати «Капітал» самому, аби мати змогу відповісти на це питання. Маркс писав «Капітал» у 1860-х і 1870-х роках у Лондоні. Близько середини ХІХ ст. капіталістичний спосіб виробництва найдалі просунувся в Англії; лише з великим відставанням йшли Франція, Німеччина та США. Беззаперечним капіталістичним осередком тоді був Лондон. Тут знаходився найважливіший у світі фінансовий центр, тут билося серце капіталістичного світу.

У парламенті та пресі економічні питання обговорювали жвавіше та інтенсивніше, ніж в інших країнах. «Політична економія», як тоді називали економічну науку, на початку ХІХ ст. найрозвинутішою була в Англії, а в бібліотеці Британського музею в Лондоні знаходилося найбільше на той час зібрання економічної літератури. Тож те, що Маркс на вимогу пруського уряду мусив залишити Париж та переселився 1849 року до Лондона, було величезним щасливим випадком: у жодному іншому місці світу він не міг би вивчити капіталізм краще, ніж там.

Про акумуляцію капіталу

Всеволод Голуб
«Вперед», Мюнхен. Січень 1957.

В сучасній економічній думці в світі, особливо після Другої світової війни, в центрі уваги стає економічна динаміка, проблеми економічного росту і розвитку країн і народів, проблеми акумуляції капіталу. На ці теми написані вже великі томи праць, як також не випадково перевидано недавно в Америці університетським виданням «Акумуляцію капіталу» Рози Люксембурґ. Світ справді надто довго не звертав уваги на проблему економічного росту і розвитку. Його увага була звернута на це останнім часом з кількох причин. Темпи економічного росту совєтського бльоку виявилися вищими за темпи росту капіталістичного бльоку.