“Про пролетарську культуру”

В. Ленін

Проект резолюції:

… 1. В Радянській робітничо-селянській республіці вся постановка справи освіти, як в політико-освітній галузі взагалі, так і спеціально в галузі мистецтва, повинна бути пройнята духом класової боротьби пролетаріату за спішне здійснення цілей його диктатури, тобто за повалення буржуазії, за знищення класів, за усунення всякої експлуатації людини людиною.

2. Тому пролетаріат, як в особі свого авангарду, комуністичної партії, так і в особі всієї маси всякого роду пролетарських організацій взагалі, повинен брати найактивнішу участь в цсій справі народної освіти.

3. Весь досвід новітньої історії і особливо більш як піввікова революційна боротьба пролетаріату всіх країн з часу появи “Комуністичного маніфесту” довели безперечно, що тільки світогляд марксизму є правильним виразом інтересів, точки зору і культури революційного пролетаріату.

4. Марксизм завоював собі всесвітньо-історичне значення як ідеології революційного пролетаріату тим, що марксизм аж ніяк не відкинув найцінніших завоювань буржуазної епохи, а, навпаки, засвоїв і переробив усе, що було цінного в більше ніж двохтисячилітньому розвитку людської думки і культури. Тільки дальша робота на цій основі і в цьому ж напрямі, одухотворювана практичним досвідом пролетаріату, як останньої боротьби його проти всякої експлуатації, може бути визнана розвитком дійсно пролетарської культури.

Незбагненні

Стріляний Анатолій

Розстріляне Відродження не було знищено цілком. Комуністи-європейці за налаштованістю душі, схильністю розуму в українській культурі лишалися до самісінької горбачовської перебудови. Це були люди, що дихали Празькою весною, вірили в «добрий соціалізм», у «соціалізм із людським обличчям». Драч, Павличко, хто там ще… Вони були певні того, що такий соціалізм дозволить їм творити, отримуючи здобутки Заходу з перших рук, не через Москву.

Але після того, як Україна стала самостійною, «добрий соціалізм» із української культури щез. Що ж залишилося? Залишилася совєцькість. Дещиця совєцькості… Що то за фауна? Хто він такий, сучасний червоний митець, науковець, політик, журналіст? Це, звичайно, добродій не байдужий. Але до чого? Що сповнює його жвавістю, енергією? В чому він щирий? В нелюбові до Заходу й особливо – в любові (є в нього і любов!) до радянського минулого. Це в ньому свідоме. А є ще й підсвідоме, тобто головне, той психічний ґрунт, що визначає все – вибір ідеології, партії, стилю. Це ненависть до свободи. Авторитарна особистість. Казармена душа. Росію Горбачова, Росію Єльцина він ненавидить, Росію Путіна поважає. Він тягнеться не так до Росії, як до несвободи. Йому до задухи неприємно бачити вільних людей – як вони ходять, як сміються, патякають що їм заманеться…

Провісник зоряного вирію

Олександр Хоменко

Першими числами березня 1953 дійсність вкотре зіщулилася в передчутті небаченого і невідомого. Ляльки вертепної скриньки світової політики немов би застигли в тривожному очікуванні: мудрі урядовці й досвідчені дипломати, високочолі професори і меткі журналісти – усі вони сфокусували свої погляди на одній особі. На “Дядькові Джо” – загадковому Йосифі Сталіні, який за кремлівськими мурами порухом пальця вирішував: куди переселяти народи, у якому напрямі текти рікам, яким богам мають молитися племена на Сході і Заході. У той час “батько народів” був на вершині своєї могутності, ві6н виграв страшну війну і завершив підготовку до наступної, його армія була найпотужнішою, а таємна поліція – найефективнішою. На Алтаї вже були збудовані величезні бараки для мільйонів нових в’язнів. Він міг усе, і разом з тим, не міг більше нічого. Тільки, щоб зрозуміти це, треба було не читати “Правду”, а шукати істину… В одному із бараків загублених на обширах неосяжної імперії таборів Карлагу молодому в’язневі приснився сон, в якому той виразно побачив смерть “людини у сірій військовій шинелі”. Спочатку в’язень і сам не надто повірив своєму видиву. Проте ранком наступного дня табірна радіоточка передала повідомлення про хворобу, а потім і смерть “великого і безсмертного”, а протягом трьох днів після цього уся зона кричала від радості “Ура”. Цим в’язнем був майбутній всесвітньо відомий письменник-фантаст і мислитель Олесь Бердник.

Провідникові Української Духовної Республіки пізніше ще не раз доведеться вказувати оспалим сучасникам на очевидне – на те, що за лаштунками театру соціальних містифікацій приховується інша, достеменніша реальність, що про неї не вичитаєш у газетних передовицях, не почуєш у промовах забронзовілих вождів чи коментарях вправних медіа-маніпуляторів. Її можна спізнати лише серцем, якому розкривається прихована сутність подій і явищ. Йдеться наразі не лише про якісь фактологічні збіги. (хоча їх також було чимало: у добу Брежнєвського безчасся Бердник передбачав неминуче падіння тоталітарного СРСР, початком 90-х говорив про Нью-Йорк як про місце перших битв третьої світової, а наприкінці свого життя вказав навіть на час власного відходу у засвіти), скільки про екзестенційні пласти історії, що в розгортанні своєму формують образ прийдешнього. “Плин подій іде в катастрофічний бік – даремна річ говорити сплячим про необхідні небувалі дії”, – нотує він січнем 72-го, у період найбільшої з часу смерті Сталіна хвилі арештів української інтелігенції. Та говорити і свідчити було необхідно, не зважаючи ні на що. І він говорив – своїми романами і повістями, що поставили їхнього творця у один шерег із такими велетнями світової фантастики, як Іван Єфремов, брати Стругацькі, Річард Бах, Рей Бредбері, своєю поезією і направду розпеченою, небаченою в нашій літературі від часів кирило-мефодіївських братчиків публіцистикою, своєю долею, що не раз водила його Дантівськими колами ГУЛАГу. Останнє було неминучим, бо сила і влада системи тримається на її контролі над майбутнім. І кожен, хто зазіхає на його всеохопність, хто дозволяє собі мислити без огляду на приписи і параграфи бюрократичних інструкцій, автоматично стає її найнебезпечнішим ворогом. Так було завжди, ще з часів Кампанелли і Джордано Бруно починаючи. Так продовжувалося в Україні і після здобуття нею державної незалежності. Лицедії на кону просто змінювали маски, пересівши з обкомівських “Волг” на фірмові “Мерседеси”. “Пірнаючи в ковбаню хаотичних ринкових стосунків, ми на багато поколінь перекриваємо шлях романтикам і мрійникам. У світі бірж, грошових мішків і комерції Козацьким Душам нічого буде робити”, – писав Олесь Бердник у добу національної ейфорії у грудні 91-го, звертаючись до новообраного президента Кравчука. Тоді він не отримав відповіді, якщо не вважати за таку зливу істеричних публікацій про “відірваного від життя” мрійника і “фашиста” Бердника. Відповідь замість нинішнього керівника парламентської фракції СДПУ(о) дала сама історія.

Етика терору в повісті Бориса Савінкова “Кінь блідий”

Святослав Вишинський

Повість російського письменника, політика і терориста Бориса Савінкова „Кінь блідий”, яка вийшла друком у 1909 р., стала епохальним явищем в історії як російської літератури, так і в анналах політичної боротьби. Оцінюючи її з позицій сьогодення, слід зауважити не лише її беззаперечну актуальність і нині, через століття після першої публікації, але й підкреслити, що поступ світової історії і надалі підтверджує розмисел автора.

Повість „Кінь блідий”, написана по гарячих слідах реальних подій, автором яких у дійсному житті став сам Борис Савінков, явила собою книгу-сповідь релігійного фундаменталіста, політичного радикала, терориста-ідеаліста. В цій унікальній для російської літератури роботі, скропленій не лише душевним потом автора, але й живою кров’ю його ворогів, перед читачем постає очевидна і жорстока у своїй прямолінійності картина реальності: картина безальтернативної війни із темрявою світу цього – не зупиняючись перед жертвою іншими і жертвою самим собою, у безнастанній боротьбі з холодним сумнівом і власним сумлінням.

Епіграфом повісті стали слова з Одкровення: „…и вот, конь бледный, и на нем всадник, которому имя смерть; и ад следовал за ним…” (Откр. 6:8). Головний герой твору – сам автор: російський терорист, соціал-революціонер, що веде підпільну боротьбу проти царського режиму, здійснюючи терористичні акти та замахи на високопосадовців. Герой повісті очолює нелегальне угруповання з чотирьох чоловік: колишнього робітника, селянина-старовіра, що залишив своє господарство, студента, що покинув навчання, і жінки, яка не може кинути його – автора оповіді. П’ятим пентаграмне коло бунтівників замикає сам головний герой, Жорж. Його завдання – вбити губернатора.

Постмодернізм і суспільство споживання

Фредрік Джеймісон

Сьогодні концепт постмодернізму ще не здобув широкого визнання або принаймні розуміння. Подібний опір, можливо, пов’язаний із незначною популярністю творів, які ним охоплені. Їх можна відшукати у всіх жанрах мистецтва: поезія Джона Ешбері, скажімо, але значно більше усна поезія, котра у 60-х очолила заколот проти складної, іронічної, академічної поезії модерну; поп-архітектура, уславлена Робертом Вентурі (у його маніфесті “Уроки Лас-Веґаса”) як засіб протидії модерністській архітектурі, а особливо монументалізмові т.зв. “інтернаціонального стилю”; Енді Воргол і поп-арт, заразом і пізніший фотореалізм; у музиці – Джон Кейдж та дещо пізніший синтез класичного і “популярного” стилів композиторів на кшталт Філіпа Ґласса і Террі Райлі, а поза тим – панк і рок нової хвилі таких груп The Clash, Talking Нeads і Gang of Four; у кіно – усе, що прийшло разом із Ґодаром, сучасний авангардний фільм і відео і зовсім нова стилістика комерційних, або жанрових, фільмів, що має свої еквіваленти у жанрі сучасного роману, де твори Вільяма Берроуза, Томаса Пінчона та Ісмаеля Ріда, з одного боку, і французький “новий роман” – з іншого, у свою чергу, можуть бути зараховані до сукупности, яку ми називаємо постмодерном.

Здається, цей список проясняє водночас дві речі. По-перше, більшість згаданих різновидів постмодернізму виникає як специфічна реакція на утверджені форми високого модерну, який завоював університети, музеї, мережу художніх галерей і усіляких фондів. Ці формально революційні та войовничі стилі – абстрактний експресіонізм, велика модерністська поезія Павнда, Еліота або Воллеса Стівенса, “інтернаціональний стиль” (Ле Корбюзьє, Френк Ллойд Райт, Мієс), Стравинський, Джойс, Пруст і Томас Манн, – котрі сприймалися попередніми поколіннями як щось шокуюче і скандальне, для покоління 60-х стають втіленням істеблішменту, а відтак головним ворогом – мертвотним, задушливим, накидаючим власний канон, – застиглими монументами, які треба зруйнувати, аби почати створювати щось нове. Це означає, що мало з’явитися стільки ж різноманітних форм постмодерну, скільки й відповідних форм високого модерну, оскільки перші, принаймні на початковій стадії, були локальними і специфічними противагами цим моделям. Очевидно, що останнє аніскілечки не полегшує завдання опису постмодернізму як цілісного феномену, оскільки єдність цього нового імпульсу – якщо така існує – суть не в ньому самому, але саме в тих типах модернізму, місце яких він прагне посісти.

Марксизм і іслам

Ернест Ґелнер

Двадцяте століття принесло дві головних несподіванки у сфері ідеології: з одного боку, винятково потужний, енергійний опір ісламу тискові секуляризації, з іншого — катастрофічно швидкий, суцільний, ганебний крах марксизму. Суспільствознавці не передбачили жодної. У переважній більшості вони вірили, що секуляризація, занепад влади релігійних принципів під тиском індустріалізації позначиться на ісламі так само, як і на всіх інших релігіях; це до речі, стосувалося і марксизму, який загалом характеризували як світську релігію. Всі розуміли, що марксизм ставатиме все більш рутинним, що запальність його служителів згасатиме, але при цьому вважалося, що втрата ентузіазму не означатиме втрати віри в ідеали і що завжди зберігатиметься певна кількість вірних, які дотримуватимуться цієї віри в усій її первозданній чистоті та силі. Все це було своєрідним загальником, аксіомою, як з’ясувалося — хибною. Оскільки обидва вірування мають з націоналізмом щось спільне, а в чомусь суперечать йому, було б цікаво пошукати пояснень цій несподіваній і такій величезній різниці в їхній долі. Фактично, марксизм іноді характеризували як іслам нашої доби — за спрощеність його постулатів, месіанізм, моралізаторство, за його схильність до пророцтва та відданість ідеї священної війни, неодмінно переможної. Що ж саме тут було не так?

Неоязичництво в лівій культурі

Хенніг Айхенберг

Якщо ми поглянемо на історію німецьких лівих до 1914 чи, навіть, 1900 року, то відкриємо для себе самобутню соціалістичну культуру робітничого класу, до творення якої причетні багато пролетарських митців і філософів. Як не дивно, ліві історики 70-тих років здебільшого ігнорували рух, який у 1933 році, у рік приходу до влади Гітлера, нараховував у свої лавах більше мільйона активістів, які належали до соціал-демократичної, соціалістичної чи комуністичної партій.

Ті ж, хто вивчав цей рух, застосовували до нього вузько ідеологічні підходи; вони зосереджувалися на біографіях лідерів та ігнорували повсякденне життя робітників. Якщо ж детальніше розглянути історію та соціологію робітничого руху, то ми знайдемо у ньому багато посилань на середньовіччя.

Багряний Іван у огненному колі

Олександр Хоменко

Переконаний беззастережно: у всьому СРСР несходимому передвоєнного 1940-го той вчинок аналогів не мав. Власники щасливого квитка, яким пощастило вирватися з ГУЛАГу крізь вузеньку щілину “відновлення законності” після падіння Єжова, мали поводити себе зовсім по-іншому: сидіти тихо, на очі знайомим бажано не з’являтися, а краще – узагалі виїхати зі своєї місцевості. Одначе тут…

Ось декорація для мізансцени: літо, Харків, вечір, за своїм столом куняє керівник харківської організації СПУ Юрій Смолич. Несподівано з’являється відвідувач, у якому господар упізнає “забраного” ще 1932-го поета Івана Багряного. Гість говорить, що його відпустили, і що він хотів би поновити літературну працю. Аби підтвердити “кваліфікацію”, починає читати з пам’яті великий віршований твір (то була поема “Золотий бумеранг”, яку написано в одиночній камері харківської в’язниці). Далі – слово самому Смоличу: “Багряний з пам’яті зачитав мені уривок свого написаного віршованого роману. Читав, не спиняючись, годину або й більше. Звичайно, я не пригадую тепер того роману, але запам’яталося: віршування було вправне, сюжетно – відтворення подій і переживань людини, змістом – недвозначна, запекла контреволюція”.

Адам Міцкевич

Роза Люксембурґ

Якби Польща не могла назвати серед своїх літераторів нікого, крім поета, чиє сторіччя з дня народження вона відзначає 24 грудня, то й тоді вона мала б право претендувати на почесне місце в світовій літературі поряд з передовими в культурному відношенні націями.

Адам Міцкевич не тільки найвидатніший поет Польщі і один з найвидатніших поетів світу — з його іменем нерозривними уза¬ми зв’язана національна і духовна історія його батьківщини. Міцкевич — це для Польщі ціла епоха.

Хоч поділи Польщі і поставили її в абсолютно нові політичні умови, все-таки протягом перших двох десятиріч нашого століття духовне і культурне життя країни було, по суті, продовженням останнього періоду старої дворянської республіки. Дворянство залишалось тоді панівним класом, магнати — духовними вождями суспільства, панщинне землеробство — його матеріальною основою. Духовне і політичне життя зосереджувалось ще не в містах, а в селі, у родових дворянських маєтках.

Мода на глобалізацію

Андрій Рєпа

Глобалізація є породженням сучасної культурної індустрії. Поєднуючи воєдино «культуру» та «індустрію» в контексті суспільства споживання, що тільки-но зароджувалося, Адорно і Хоркхаймер у славетній книзі «Діалектика Просвітництва» (1947) мали на увазі щось неприродне, аномальне, ба навіть скандальне, тоді як сьогодні цей термін сприймається як щось само собою зрозуміле і, можливо, якнайповніше поєднує в собі проблеми сучасності — економіка, технології, дискурси та уявлення щільно переплелися в ньому химерними візерунками, новизна котрих і лякає, і спокушає, проте дає надію, що мода — це не просто віртуальна сцена.

Економіка як мода

Прикметною особливістю сучасного глобалізованого світу є неможливість провести чітку межу між економічними процесами, з одного боку, та політичними, суспільними і культурними — з другого. Справді, ще ніколи в історії людства економічні чинники так не визначали життя суспільства, його політичних перипетій, а також культурної індустрії в цілому, тим паче індивідуальних доль. І навпаки, політика і культура сьогодення стають своєрідною «економікою», де мода — ця квінтесенція шлюбу між культурою та економікою, низьким та високим, матеріальним та духовним, минулим та майбутнім — диктує світові віртуальні та технічні інновації, зміни в ідеології та історії народів, класів, спільнот.