Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші

Роман Тиса

держава (stato) Ґрамші користується поняттям «інтеґрованої держави», що вона складається з двох частин: «політичного суспільства» (уряду, парляменту, судової системи, армії, поліції) і «громадянського суспільства» (див. громадянське суспільство). Політичне суспільство — інструмент примусу, утиску, пригноблення; громадянське суспільство — інструмент фабрикування «згоди» (геґемонії). Як писав у своєму памфлеті «Крах II Інтернаціоналу» (1915) В.І.Лєнін (1870-1924): «Всі та будь-які пригноблюючі кляси мають потребу для охорони свого панування у двох соціяльних функціях: (1) у в функції ката і (2) у функції попа.» От названі суспільства ці дві функцію й виконують: політичне суспільство — функцію ката, громадянське — попа. Див. Q12, §‹1›. Інтеліґенція не є окремою соціяльною ґрупою… // Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. Pp.1513-1540.

громадянське суспільство (società civile) Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» у тому сенсі, в якому його вживав німецький філософ ҐеорҐ Геґель (1770-1831), себто розглядає його як сукупність суспільної діяльности й інститутів, що є частиною держави, але — на відміну від «політичного суспільства» — не становлять інструменту безпосереднього здійснення влади. До таких інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій правляча суспільна кляса «орґанізовує» згоду за допомогою ідеолоґічно-культурної геґемонії (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовується через примус).

Цей момент розділення держави на політичне та громадянське суспільства є надзвичайно цікавим, особливо якщо подивитися на нього з точки зору пролєтаряту. З цієї точки зору можна побачити, що поняття громадянського суспільство висунули на початку XIX ст., як здавалось, для того, аби пояснити стан речей, що він склався на той час у країнах переможної буржуазії. Проте воно стало не стільки проясняти картину, скільки затуманювати її. Громадянське суспільство та розмови про силу його впливу на геґелівську «етичну державу» маскують той факт, що в той самий час, коли гасло «свободи, рівности, братерства» мало б означати «свободу, рівність, братерство для всіх», в дійсності ці самі свобода, рівність і братерство істнували — й продовжують істнувати — тільки для буржуазії, тільки для власників засобів виробництва, тільки для визискувачів. Тільки вихідці з цієї кляси вважались повноцінними громадянами, і тільки суспільство цих громадян було і залишається цим самим горезвісним «громадянським суспільством». Якщо ми визнаємо, що капіталістичне, буржуазне суспільство утворює певну тотальність, в якій всі сили суспільства підпорядковані одній меті — нескінченному нагромадженню капіталу, і в базисі, на рівні продукційних сил, пролєтар є залежним від буржуа (хоча й є особисто свобідним) і не може бути вільним від неї, не може звільнитися без зламу суспільства, яке цю залежність породжує, так само в надбудові, на рівні політичному (чи державному), громадянське суспільство користується тільки обмеженою автономією від інститутів влади і не в змозі цю автономію розширити без знесення відносин, які цю автономію обмежують. Вся автономія громадянського суспільства завершуються тоді, коли йдеться за фінансування його діяльности (хорошою ілюстрацією цього сьогодні є так звані «неурядові орґанізації»). Фінансова — і правова — залежність веде до ідеолоґічної залежности, яка в свою чергу продукує напрямки та форм боротьби, що вони в ліпшому разі ведуть лише до часткових покращень у суспільстві. А часто ці напрямки та форми боротьби є повністю відокремленими від суспільної дійсности, спрямовують боротьбу на вирішення другорядних або вигаданих суспільних проблєм. Відтак, боротьба за геґемонію пролєтаріяту, себто боротьба за революційні суспільні перетворення, якщо вона зводиться виключно до боротьби у царині громадянського суспільства, до того ж здійснюється «цивілізовано», «у правовому полі», «ненасильницькими методами», приречена бути вічним «бігом на місці». Перемогти Систему можна, тільки відмовившись грати за встановленими нею правилами.

Можна також припустити, що момент відокремлення держави від громадянського суспільства виконує ідеолоґічне завдання — слугувати своєрідною втіхою для відлучених від безпосередньої влади, створюючи ілюзію можливости впливати на владу через громадянське суспільство. Оскільки відлученою від влади в буржуазному суспільстві є кляса пролєтарів, для них віра у можливість змін через громадянське суспільство — без захоплення безпосередньої влади, без завоювання провідного місця (геґемонії) у політичному суспільстві — є «хибною свідомістю» (неправильним віддзеркаленням дійсности у свідомости; дійсністю договори ногами). Див. Q10 I, §‹7›. Визначення поняття етико-політичної історії // Idem. Pp.1222-1225; Q10 I, §‹12›. Із всього вищесказаного виходить, що історіоґрафічне розуміння історії… // Idem. Pp.1234-1235; Q12, §‹1›. Інтеліґенція не є окремою соціяльною ґрупою… // Idem. Pp.1513-1540.

геґемонія (egemonia) Цей термін Ґрамші запозичив у російських соціял-демократів: Ґеорґій Плєханов (1856-1918) і Павєл Аксельрод (1850-1928) користувались ним у дискусії про провідну ролю робітничої кляси в майбутній революції у Росії. Запозичивши сам термін, прикладати його Ґрамші почав до теоретичного опису політичного устрою, який у Европі 1920-30-х суттєво відріжнявся від дореволюційної, царської Росії. Панування буржуазії в Західній Европі, що спиралось не тільки на примус, але й на своєрідну згоду, створювало умови, які унеможливлювали прихід пролєтаріяту до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією — через штурм влади. Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми позиційної війни, що розгортається навколо боротьби за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Боротьба за геґемонію трапляється в історії не вперше: инші суспільні кляси в инші історичні епохи за инших обставин змагалися за провід суспільством. Боротьба за геґемонію для пролєтаріяту (Італії) означає завоювання довіри у найбіднішого селянства та інтеліґенції — ці версти населення мають спочатку розпізнати, а згодом і визнати в пролєтаріяті силу, що, образно кажучи, кличе суспільство в майбутнє.

Геґемонія означає не тільки опанування провідного місця у політико-економічному житті суспільства, але також завоювання авторитету в народних мас, культурне та моральне лідерство («культурну геґемонію» або «ідеолоґічну геґемонію»). Без авторитету панування може означати лише диктатуру. Сила геґемонії вимірюється ступенем згоди народних мас з лінією панівної кляси. У буржуазному суспільстві культурно-ідеолоґічна геґемонія здійснюється інтеліґенцією (або «робітниками розумової праці») через інститути «громадянського суспільства» — у буржуазному суспільстві ними є школи, церкви, засоби масової інформації, об’єднання громадян тощо. Інтеліґенція, що обслуговує панівну клясу, працюючи в сфері громадянського суспільства, може набиратися як з числа «традиційної інтеліґенції», успадкованої з попередніх історичних епох (наприклад, священиків), так і виховуватися самою панівною клясою (наприклад, шкільні вчителі, офіцери, журналісти, письменники, філософи, політтехнолоґи тощо). Останнім Ґрамші дав назву «орґанічної інтеліґенції».

Хоча опозиція може зародитися на рівні «громадянського суспільства» і боротьба за культурно-ідеолоґічну геґемонію займає своє важливе місце у клясовій боротьбі, має розгортатися пліч-о-пліч з політичною боротьбою, вирішальною є таки боротьба за політичну владу. Ось що писав Ґрамші (з приводу міжнародного аспекту боротьби за геґемонію, але це так само вірно для боротьби всередині окремої держави): «…У сучасному світі культурно-духовний імперіялізм є утопією; тільки політична могутність, що спирається на могутність економічну, може слугувати ґрунтом для культурної експансії.». Боротьба, замкнена у межах інститутів буржуазного громадянського суспільства, приречена на поразку. Див. Q8, §‹106›. Минуле і теперішнє. Італійська мова на Мальті // Idem. Pp.1234-1235;  Q10, §‹12›. Із всього вищесказаного виходить, що історіоґрафічне розуміння історії… // Idem. Pp.1234-1235; Q13, §‹18›. Деякі теоретичні та практичні аспекти  економізму // Idem. Pp. 1589-1597.

економізм (economicismo) Теоретичне відокремлення економічного виміру (базису) від суспільно-політичного цілого (надбудови), зведення всіх явищ культури й ідеолоґії до економічних причин, теоретичне заперечення взаємодії базису та надбудови Ґрамші називав «економізмом». Економізм виразився не тільки в «механістичному історичному матеріялізмі» II Інтернаціоналу, але також в перебільшенні значення економічної боротьби революційним синдикалізмом (який віддає перевагу революційному перетворенню виробництва перед захопленням політичної влади та зміною державного устрою). На противагу економізму Ґрамші розвиває поняття геґемонії та історичного блоку. Див. Q13, §‹18›. Деякі теоретичні та практичні аспекти  економізму // Idem. Pp. 1589-1597.

здоровий глузд (senso comune) За Ґрамші, всі люди мають низку уявлень про світ, що вони суперечать одне одному, а тому не складаються в єдине ціле, — не складається в систему. Ці уявлення часто-густо є продуктами пасивного сприйняття оточуючої дійсности або отримуються у спадок від попередніх поколінь, засвоюються та сприймаються некритично. Вони утворюють «здоровий глудз» (або «усну словесність»). Багато елєментів («вірувань») народного здорового глузду обумовлені підпорядкованим станом народу; часто стан нерівности та пригноблення сприймається народними масами як природний і незмінний; проте здоровий глузд не слід ототожнювати з хибною свідомістю або ідеолоґією у суто неґативному сенсі. Здоровий глузд є суперечливим за своєю природою, себто містить в собі й правду. Здоровий глузд Ґрамші вважав початками філософії (а значить: всі люди потенційно є філософами). Саме на протиріччях в уявленнях простих людей можна будувати боротьбу за геґемонію. Марксистам слід виступати не в ролі абстрактних філософів, а проникати в народний здоровий глузд, навчаючи народ критичнішому ставленню до свого становища у суспільстві. Див. Q10 II, §‹44›. Вступ до вивчення філософії. Мова, мови, здоровий глузд // Idem. Pp. 1330-1332.

історичний блок (blocco storico) Це поняття Ґрамші застосовує для позначення діялєктичної єдности між базисом і надбудовою, теорією та практикою, інтеліґенцією та масами (а не просто для позначення альянсу суспільно-політичних сил, як це поняття іноді спрощено трактують). Це поняття-метафора протистоїть вульґарно-матеріялістичному й економістському розумінню взаємовідношення між базисом і надбудовою, згідно з яким дія відбувається лише в одному напрямку — від базису до надбудови; завжди і всюди «буття визначає свідомість». В історичному боці матеріяльні сили становлять зміст, а ідеолоґії (ідеолоґічні установки) — форму. Ґрамші писав: «Базис і надбудова утворюють „історичний блок”. Иншими словами, складний і суперечливий комплекс надбудов, в яких віддзеркалюється комплекс суспільно-виробничих відносин. З цього можна зробити висновок, що раціонально відображає протиріччя базису та вказує на істнування об’єктивних умов для революційної практики тільки всеохоплююча система ідеолоґій.» Див. Q8, §‹182›. Базис і надбудова // Idem. Pp.1051-1052.

національно-народний (nazional-popolare) Цей термін пов’язаний з поняттями геґемонії та якобінства і відображає розуміння революції в Італії як національного руху, що він через соціялізм має довести до кінця завдання, відкладене буржуазією після Рісорджіменто (процесу об’єднання Італії у 1848-1871). З точки зору культури цим терміном Ґрамші позначав мистецтво та літературу, що допомагають завоювати та втримати геґемонію: національно-народний означає не інтеліґентський чи космополітичний, але такий, що звертається до народного життя та допомагає політичній мобілізації народних мас. Див. Q13, §‹1›. Головний герой «Державця»… // Idem. 1555-1561; Q21, §‹5›. Поняття «національно-народного» // Idem. 2113-2120.

орґанічний і кон’юнктурний (organico e congiunturale) Ґрамші наголошує на необхідності розріжняти моменти орґанічні (притаманні суспільному ладу, системі в цілому і більш-менш постійні) та кон’юнктурні (специфічні для певного моменту в часі). Слід вчитися розпізнавати за кон’юнктурними конфліктами на рівні політики чи ідеолоґії даної конкретної хвилі структурні протиріччя в економіці. Слід не просто бачити «дійсність» економічного базису за «видимостями» надбудови (як це роблять економісти, себто ті, хто теоретизує в термінах економізму), але поєднувати орґанічні та кон’юнктурні моменти в єдине ціле. Помилки у перебільшенні одного моменту за рахунок иншого ведуть, з одного боку, до «економізму» (перебільшення важливости орґанічного), з иншого, — до «ідеолоґізму» (перебільшення важливости кон’юнктурного). Див. Q13, §‹17›. Аналіза ситуацій: співвідношення сил // Idem. 1578-1589.

орґанічна інтеліґенція (intellettuali organici) Розмірковуючи над ролю, що її відіграє у суспільстві інтеліґенція, Ґрамші ввів поняття «орґанічної інтеліґенції». Її він протиставив інтеліґенції традиційний, яка сприймає себе — помилково — як окрему суспільну клясу, а насправді об’єктивно виступає як наймані розумові робітники панівної кляси. Орґанічна інтеліґенція є найактивнішою частиною своєї кляси, що, на противагу традиційній інтеліґенції, не просто вивчає і пояснює суспільне життя «за наукою», себто так, аби таке пояснення сприяло збереженню status quo (за капіталізму — майнової та правової нерівности, поділу на буржуазію та пролєтаріят, гнобителів і пригноблених), а висловлює настрої та досвід, що їх маси не спроможні висловити самі. Орґанічна інтеліґенція пролєтаріяту, як кляси революційної, завжди виступає як революційна інтеліґенція. Орґаніцазійною формою цієї інтеліґенції є комуністична партія, в якій відбувається її відбір. За Ґраміш, всі люди виступають в ролі інтеліґентів, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретично-ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. За мірою розгортання революційних суспільних перетворень, за мірою долучення мас до управління власним життям і суспільством у цілому, функції інтеліґенції виконуватимуть повсякчас більше число людей — вони самостійно розроблятимуть і втілюватимуть політичні та господарські завдання, орґанізовуватимуть суспільні процеси і керуватимуть ним. Це означатиме справжню демократизацію — процес, покликаний унеможливити формування бюрократії, яка зароджують саме в умовах монополізації права на прийняття суспільно важливих рішень вузьким колом інтеліґенції.

Така орґанічна інтеліґенція нагадує тих царів-філософів, що їм пропонував передати владу в своїй утопічній державі грецький філософ Платон (424-348 до н.е.). Див. Q12, §‹1›. Інтеліґенція не є окремою соціяльною ґрупою…  // Idem. Pp. 1513-1540; Q19, §‹24›. Проблєма політичного керівництва при формуванні та розвитку сучасної національної держави в Італії // Idem. Pp. 2010-2034.

орґанічна криза (crisi organica) Це криза всіє системи, в якій протиріччя у базисі відбиваються у надбудові:  криза геґемонії; криза довіри до політичних лідерів з боку кляси (чи сеґменту кляси), чиї інтереси ці лідери довгий час представляли. Така криза виникла в Італії напередодні першої світової війни (1914-1918), коли буржуазія та землевласники, перед обличчям зростаючої сили робітничих орґанізацій, втратили впевненість в спроможності лібералів зберегти стабільність системи. Орґанічна криза породжує ситуацію швидкої зміни політичної орієнтації, переґрупування та перебудови. В Італія внаслідок орґанічної кризи з’явився фашизм.

Можна припустити, що орґанічна криза є приблизним синонімом поняття «революційна ситуація». Див. Q13, §‹23› Міркування з приводу аспектів структури політичних партій у період органічної кризи // Idem. 1602-1613; Q12, §‹1›. Інтеліґенція не є окремою соціяльною ґрупою… // Idem. Pp. 1513-1540.

пасивна революція (rivoluzione passiva) Ґрамші запозичує це поняття у Вінченцо Куочо (1770-1821), консервативного й антиреволюційного мислителя, який одначе зіграв свою ролю в Партенопеанській революції (1799) у Неаполі. Куочо назвав Неаполітанське повстання «пасивною революцією», оскільки його керівники надихалися та керувалися абстрактними ідеями, запозиченими місцевою буржуазією у буржуазії Франції, а відтак не користувалися масовою чи народною підтримкою. Ґрамші це поняття застосовує до будь-якої історичної ситуації, коли нова політична сила приходить до влади, залишаючи  суспільні відносини без суттєвих змін. Вперш він прикладає його до Рісорджіменто для опису процесу, через який буржуазія, представлена «поміркованими» ґрафа Камілло ді Кавура (1810-1861), прийшла до влади, уникнувши революції за французьким зразком («змінила все так, аби все залишилось без змін», як за сто років напише про це у своєму романі «Леопард» (1957) італійський письменник Джузеппе ді Лампедуза (1896-1957)). В иншому місці Ґрамші називає Кавура «попереджувальним термідоріянцем» (або «термідоріанцем, що діє на випередження»). Пізніше він поширює поняття «пасивної революції» на ліберальні рухи, що виникли після 1815 року, включно з фашизмом, який модернізує економіку «зверху», зламавши політичну владу як ліберальної буржуазії, так й орґанізованої робітничої кляси. На думку Ґрамші, пасивна революція є формою позиційної війни, до якої панівна кляса переходить після моменту штурму (або періоду маневреної війни) — революції. Цікаво відзначити, що в цьому значенні це поняття перегукується з поняттям «превентивної контрреволюції», що його застосували спочатку Карл Корш (1886-1961), а пізніше Герберт Маркузе (1898-1979). Инший випадок пасивної революції — реформізм. Можливо, гарним прикладом пасивної революції в недавній історії Україні є «помаранчева революція» (2004). Див. Q1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після приходу до влади // Idem. Pp. 40-54; Q4, §‹57›. Вінченцо Куочо й пасивна революція // Idem. P. 504.

переворот практики (rivoluzione della pratica) Синонім слова «революція».

Сучасний Державець (Il moderno Principe) Думка політичного діяча та теоретика пізнього Середньовіччя Нікколо Макіявеллі (1469-1521) обігнала мову, понятійний апарат, який істнував на той час і яким він міг послуговуватися для вираження своїх ідей. Тому його тексти, в тому числі його, напевне, найвідоміший трактат «Державець» (1513), часто набували вигляду алєґорій чи яскравих мітичних оповідань, в яких перед читачем красуються героїчні постаті всесильних і мудрих правителів, воєначальників тощо. Хоча й з инших причин (причин в’язничної цензури), але Ґрамші теж був змушений висловлюватися алєґорично, і його метафори — для цілей революційної політики — необхідно перекладати на мову історичного матеріялізму. Відтак, Сучасний Державець, так само як макіявеллівський Державець, це — не конкретна фізична особа, не диктатор, не просвітлений абсолютний монарх, а орґанізація —  політична партія, формоутворення «колєктивної волі» (чи як ще її називав Дьйордь Лукач (1885-1971) — «формоутворення клясової свідомости»). Конкретною формою пролєтарської колєктивної волі є комуністчина партія. Її Ґрамші й мав на увазі, коли писав про Сучасного Державця. У своїй політичний діяльності Сучасний Державець має зосередитися на двох головних завданнях: (1) формуванні національно-народної колєктивної волі; (2) інтелектуально-культурній реформі (яка неможлива без підвищення життєвого рівня людности, а відтак завжди пов’язана з економічною реформою). Слід розуміти, що там, де Ґрамші вживає слово «реформа», мається на увазі «революція». Див. Q8, §‹21›. Сучасний Державець // Idem. Pp.951-953.

філософія практики (filosofia della prassi) Синонім слів «марксизм» й «історичний матеріялізм». Термін запозичений в італійського марксиста Антоніо Лабріоли (1843-1904). Підкреслює особливість марксизму як єдности теорії й практики. Див. Q16, §‹9›. Деякі проблєми вивчення особливости філософії практики // Idem. Pp.1854-1864.

цезаризм (cesarismo) На думку Ґрамші, протистояння двох або більше суспільних сил (суспільних кляс), що борються між собою за панівне становище у суспільстві, може знайти свою розв’язку у встановленні режиму «цезаризму» — одноосібної диктатури, але не обов’язково: «Зрештою, — пише Ґрамші, — явище „цезаризму”, це — радше формула полємічно-ідеолоґічна, ніж історично-політична. Можна віднайти „цезаристичний вихід” навіть і без цезаря, без великого „героя” та вождя. Парляментський лад теж виробив механізм для таких компромісних рішень. „Лейбористський” уряд МакДональда певною мірою представляли такого роду рішення; рівень цезаризму підвищився, коли було сформовано уряд на чолі з МакДональдом та консервативною більшістю.» (Ремсі МакДональд (1866-1937) — анґлійський політичний діяч, лейборист. 1931 року очолив Національний уряд, більшість в якому становили консерватори, за що був виключений з Лейбористської партії.) У разі встановлення саме одноосібної диктатури постать диктатора у народному сприйняття набуває «героїчних» рис. Хоча «цезар» може заявляти про свою незалежність від будь-яких суспільних сил і його можуть бачити як такого, що він стоїть над всіма суспільними силами, на практиці він завжди представляє інтереси однієї з суспільних сил більше ніж інтереси инших. При цьому диктатура не обов’язково означає перемогу реакційних сил — цезаризм може бути й «проґресивним». Грамші: «Проґресивним цезаризм є тоді, коли його втручання допомагає тріюмфу проґресивної сили, хай із певними компромісами, що вони роблять перемогу неповною; а реакційним він є тоді, коли його втручання допомагає перемозі реакційних сил, і в цьому випадку також з певними компромісами та обмеженнями, які, одначе, мають зовсім иншу цінність, значення, смисл, ніж у попередньому випадку.» Цезар, Кромвел, Наполеон І є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон ІІІ, Бісмарк — реакційного цезаризму. Із зрозумілих причин Ґрамші не міг писати про своїх сучасників — Муссоліні, Сталіна, Гітлера. Він збирався скласти каталоґ «випадків цезаризму», що могло б допомогти при аналізі такого явища як фашизм. Див. Q9, §‹133›. Макіавеллі. Цезаризм // Idem. Pp. 1194-1195; Q14, §‹23›. Макіавеллі. Цезаризм та «катастрофічна» рівновага політично-соціяльних сил // Idem. Pp. 1680-1681.

якобінство (giacobinismo) Радикальна політична сила у революції, спроможна грати провідну ролю в національно-народному русі й орґанізувати селянські маси під проводом передової кляси міського пролєтаріяту, — сила, спроможна об’єднати у революційному русі село і місто. Предтечею якобінства, на думку Ґрамші, був Макіавеллі, адже саме він висував ідеї створення єдиної, унітарної Італії, озброєння народу (створення міліції), залучення до політики широких селянських мас. Підчас Рісорджіменто якобінцями могли б стати публіцист і революціонер-республіканець Джузеппе Мадзіні (1805-1872) та його прибічними (Мадзіні був засновником цілого ряду революційних орґанізації — таємних товариств «Молода Італія», «Друзі Італії», «Італійський національний комітет», «Партія дії»), але їхньому виходу на широку політичну арену завадила несприятлива для них розстановка суспіль-політичних сил. Крім того «Партія дії» (остання із створених Мадзіні революційних орґанізацій) боялась повторення в Італії терористичного 1793 року, не змогла включити до своєї проґрами вимоги аґрарної реформи — її керівництво й сам Мадзіні не змогли зрозуміти необхідности вирішення завдань національної революції разом з аґрарним питанням. Ще до початку війни та революції 1859-1860 рр. ця партія була ослаблена попередніми поразками та внутрішніми сварками. Див. Q8, §‹21›. Сучасний Державець // Idem. Pp.951-953.

Література

Perry Anderson. Considerations on the Western Marxism. London: New Left Books, 1976. 125 pp.
Перрі Ендерсон — відомий анґлійський історик і редактор журналу «New Left Review» (Лондон). Цей нарис він написав як передмову до збірки творів «західних марксистів» “Western Marxism—A critical Reader” (New Left Books, 1977). Але ще до того, як була готова сама збірка, нарис вийшов друком як окрема брошура. Пізніше перевидавався із доповненнями. Хоча ідеї Ґрамші займають в ньому почесне місце і про італійського марксиста говориться більше ніж про багатьох з дюжини инших, самий обсяг тексту говорить за те, що він може допомогти хіба лише у першому, побіжному ознайомленню з ідеями видатного італійського революціонера та мислителя.

Antonio Gramsci. Prison Notebooks, Vols. I-III. New York: Columbia University Press, 1992-2007. 2032 pp.
Успішна спроба повного перекладу всіх зошитів на анґлійську. В 1-му томі вміщено докладну історію написання зошитів та хронолоґію життя автора. Кожний том завершується детальним коментарями, які допомагають зрозуміти контекст тих чи инших нотаток. Якщо роботу над цим виданням буде доведено до кінця (а поки що її доведено тільки до 8-го зошита), цей багатотомник зможе претендувати на звання кращого видання «В’язничних зошитів» у світі.

Anonio Gramsci. Quaderni del carceri, Voll. I-IV. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. 3370 p.
Перше повне, науково-критичне видання «В’язничних зошитів» на італійській мові, підготовлене філософом, учасником руху Опору та членом Італійської Комуністичної партії Валентино Джерратана (1916-2000). Томи 1-3 разом містять в собі близько 2300 сторінок записів з 29 зошитів, що їх Ґрамші вів у період з 1929 по 1935 роки. Том 4 складається з «критичного апарату»: опису рукопису, коментарів, предметного покажчика та покажчиків власних імен, тематичних каталоґів. Своєрідний еталон академічного видання «Зошитів». Час від часу перевидається (востаннє — 2007 року).
Укр. пер. окремих записів: http://vpered.wordpress.com/tag/ґрамші

The Gramsci Reader. Selected Writings 1916-1935 (ed. by David Forgacs). New York: Schocken Books, 1988. 448 рp.
Цю збірку статей ріжних років й уривків з «В’язничних зошитів» (за редакції анґлійського історика та філософа Дейвида Форґаша) можна рекомендувати як хороший вихідний пункт для ознайомлення з літературно-теоретичною спадщиною видатного італійського революціонера та мислителя. Збірку споряджено коротким описом рукопису «Зошитів», хронолоґією життя автора та словником основних ґрамшістських понять. Невеличку передмову до неї написав відомий анґлійський історик, колишній член Комуністичної партії Великої Британії Ерік Гобсбаум.

Eric Hobsbaum. Gramsci and Political Theory // Marxism Today (London). July 1977. Pp. 205-213.
Стаття підготовлена за доповіддю, прочитаною на конференції, присвяченій Антоніо Ґрамші, 5-6 березня 1977 року. Непоганий вступ до ідей видатного італійця, котрого Гобсбаум вважає «найбільш самобутнім мислителем-марксистом з тих, що з’явились на Заході після 1917 року».
Укр. пер.: http://vpered.wordpress.com/2009/02/27/hobsbawm-gramsci

Антонио Грамши. Тюремные тетради. Часть первая. — Москва: Издательство политической литературы, 1991. — 560 с.
Перша спроба випустити «В’язничні зошити» на російській без купюр (у скороченому та цензурованому вигляді видавали ще в 1950-х) зупинилась на першому тому (із заплянованих трьох). До нього ввійшли записи, в яких розглядаються питання вивчення філософії, міститься критика ідеалістичної філософії Б.Кроче та вульґарного марксизму Н.Бухаріна, нотатки до історії італійської інтеліґенції, економіки та критики «економізму», питань партійного будівництва та журналістики тощо. Хронолоґічного порядку відбору та розміщення записів не дотримано (тут є уривки і включили записи і з 4-го зошита, і з 11-го), тому це видання можна було умовно назвати «В’язничні Зошити. Обране».