Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші

Роман Тиса

держава (stato) Ґрамші користується поняттям «інтеґрованої держави», що вона складається з двох частин: «політичного суспільства» (уряду, парляменту, судової системи, армії, поліції) і «громадянського суспільства» (див. громадянське суспільство). Політичне суспільство — інструмент примусу, утиску, пригноблення; громадянське суспільство — інструмент фабрикування «згоди» (геґемонії). Як писав у своєму памфлеті «Крах II Інтернаціоналу» (1915) В.І.Лєнін (1870-1924): «Всі та будь-які пригноблюючі кляси мають потребу для охорони свого панування у двох соціяльних функціях: (1) у в функції ката і (2) у функції попа.» От названі суспільства ці дві функцію й виконують: політичне суспільство — функцію ката, громадянське — попа. Див. Q12, §‹1›. Інтеліґенція не є окремою соціяльною ґрупою… // Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. Pp.1513-1540.

громадянське суспільство (società civile) Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» у тому сенсі, в якому його вживав німецький філософ ҐеорҐ Геґель (1770-1831), себто розглядає його як сукупність суспільної діяльности й інститутів, що є частиною держави, але — на відміну від «політичного суспільства» — не становлять інструменту безпосереднього здійснення влади. До таких інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій правляча суспільна кляса «орґанізовує» згоду за допомогою ідеолоґічно-культурної геґемонії (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовується через примус).

Втома від політики

Роман Тиса

Можна припустити, що втома від політики, втома від революції (за аналоґією з так званою “battle fatigue”), що вона, як кажуть буржуазні соціолоґи, охоплює маси у постреволюційний період, наступає зовсім не внаслідок перенапруження мас чи їхньої неготовности підтримувати активну творчу діяльність протягом тривалого часу, а внаслідок неможливости мас до цієї творчої діяльности реґулярно долучатися. Відлучення мас від влади і конфіскація у них панівною верхівкою права на самовизначення викликають апатію. Ентузіязм, що він так необхідний для рішучого проведення радикальних суспільних перетворень; — ентузіязм, народжений першими перемогами, і який після перших перемог має перерости в своєрідний автоматизм позитивної дії, в умовах, коли маси не мають змоги розпоряджуватися власною долею, згасає — маси «втомлюються». Наступає царство пасивности. Подолати цю пасивність можна тільки через безперервну політичну емансипацію аж до відмирання відчуженої політики та тріюмфу самодіяльности. Це процес має розгортатися пліч-о-пліч з боротьбою за визволення праці, так само відчуженої в буржуазному суспільстві як і політика. Очевидно, що такий розвиток призведе до зникнення політики в буржуазному розуміння слова та радикального переосмислення самого поняття. Разом з ним, можливо, відбудеться переосмислення таких понять як ентузіязм, втома (і від політики теж), аполітичність, (політична) пасивність.

Фрідріх Енґельс про Україну

Т.Прокопович (Роман Роздольський)

I

Як відомо, основателі наукового соціялізму займалися не раз і не двічі в своїх політичних писаннях справою національних взаємовідносин на Сході Европи. Мимоволі, отже, виникає питання: як ставилися вони до української національної проблеми? Чи, і поскільки відомий їм був факт існування окремішної (від російської та польської) української нації і які вони з цього робили висновки? – Відповідь на наше питання дають ті численні місця з писань Фр. Енґельсa [1], котрі трактують про Україну, про її минуле, та про національний склад її населення. Правда, Енґельс займається Україною тільки у зв’язку з іншими національними проблемами (майже завсігди з приводу польської справи).  Одначе, це цілком зрозуміло, бо українське питання в ті часи – як окрема політична проблема – ще не виявилось, а тому і не могло бути предметом «заграничної політики» зах.–европейської робітничої кляси. Масовим політичним рухом стає український рух аж у 90-х роках минулого століття – і власне ця обставина давала змогу трактувати до того часу питання України, як «внутрішнє питання Польщі» та Росії. Це треба мати завжди на увазі, розглядаючи відносини Маркса і Енґельса до української справи. З другого боку, не треба забувати, якою «terra incognita» була власне Україна ще навіть до недавна в зах.-європейській політичній літературі; тим більше мало це місце в часах діяльности Маркса і Енґельса. А зрештою, і ті скупі відомості, якими можна було тоді розпоряджати, походили у величезній більшості з польських або російських джерел, отже і подавалися переважно в дусі «історично-польської» або «єдіно-неділимської» ідеології [2]. І справді треба дивуватись, як влучно все-таки і з яким почуттям історичної правди зумів здебільшого Енґельс орієнтуватися в такій мало вивченій та страшенно заплутаній на ті часи проблемі, як українська. /161/

II

Перші – ще дуже неякісні – згадки про Україну знаходимо в двох статтях Енґельса, поміщених у «Новій Ренській Газеті» (Neue Rheinische Zeitung) і передрукованих Мерінгом у збірці «Aüs dem literarischen Nachlass von Karl Marx und Friedrich Engels» [Зі спадщини Карла Маркса та Фрідріха Енґельса]. Ця стаття п.з. «Мадяри», з січня, і стаття про «демократичний панславізм», з лютого 1849–го р. Згадки ті стосуються головним чином контрреволюційної ролі австро-угорських українців («русинів» – der Ruthenen) у революції 1848-го р. В розпалі справедливого революційного гніву Енґельса у обох статтях контрреволюційну поведінку австрійських слов’ян, що всі за виїмком поляків, «зрадили в рішаючій хвилині революцію … ради своїх дрібненьких національних сподівань» і котрим він за те заповідає  «знищення» та «безпощадний тероризм», від якого не здержать революційну демократію ніякі (бакунівські) фрази, ніякі вказівки на неозначену (п. м.) демократичну бундючність слов’янських країв. («Дем. Пансл.», Nachlass III 262, 264). Попадає тут отже і авcтрійським українцям: «чи чув хто коли – питає Енґельс, щоб чеське або югословянське військо збунтувалося проти чорножовтого прапора? Навпаки, досі відомо тільки, що, захитана в своїх основах, Австрія вдержалася при життю та впевнилася на момент тільки завдяки чорножовтому  захопленню слов’ян. Що саме хорвати, словінци, далматинці, чехи, морав’яни  й русини дали такому Віндішгерцови та Еллячічеви їхні контингенти для подавлення революції у Відні, Кракові, Львові та на Мадярщині… (іb. 258-9).

Вибрані листи: Енґельс Шмідтові (1 листопада 1891)

Енґельс Шмідтові

1 листопада [1891 р.]

Без Геґеля, звичайно, обійтися не можна (вивчаючи марксизм), і до того ж треба час, щоб його перетравити. Стисла лоґїка в Енциклопедії — це чудовий початок. Але ви візьміть VI том зібр. творів, а не окреме видання Розенкранца (1845 р.), бо в першому є далеко більше пояснювальних додатків, хоча для тупоголового Геннінґа[1] вони частенько були назрозумілі.

У вступі ви знайдіть §26 і далі, Насамперед критику Вольфового опрацювання Ляйбніца (Метафізика в історичному розумінні). Потім англо-французький емпіризм, §37 і далі, потім /277/ — Канта §40 і дальші, нарешті містицизм Якобі §61. В розділі І („Буття”), ви не зупиняйтеся надто довго на „Бутті” і „Ніщо”. Останні параграфи „якість” потім, „кількість” і „міра” багато кращі. Але головна частина — це наука про „сутність”. (die Lehre von Wesen). Викриття цілковитої неспроможности абстрактних суперечностей, при чому, як тільки хочеш ухопити міцно один бік (суперечності), так він непомітно обертається на інший. Ви можете з’ясувати собі це завжди на конкретних прикладах. Наприклад, яскравий зв’язок неподільности тотожности й різниці ви, як наречений, знайдете в собі самому й у вашій нареченій. Цілком неможливо встановити чи є статеве кохання радість від того, що тотожність у різниці, або різниця в тотожності. Відкиньте тут різницю (в даному разі статеву) або тотожність (людяність обох). І що ж у вас залишиться? Я пригадую, як мені спочатку дошкуляла саме ця неподільність тотожности й різниці, хоч ми не можемо й кроку ступити, щоб не наткнутися на неї.

Вибрані листи: Енґельс Зорґе (18 січня 1893)

Енґельс Зорґе

18 січня [1893 р.]

Тут у Лондоні фабіянці являють собою банду кар’єристів, у них, проте, досить здорового розуму, щоб зрозуміти неминучість соціяльного перевороту; але не довіряючи цієї велетенської роботи самому грубому пролетаріятові, вони зволили стати на чолі його. Страх перед революцією — їхній основний принцип. Вони „інтеліґенти” par excellence. Їхній соціялізм — муніципальний соціалізм: комуна, а не нація, принаймні спершу, мусить стати власницею засобів виробництва. Свій же соціялізм вони малюють крайнім, але неминучим наслідком буржуазного лібералізму. Звідси їхня тактика: не провадити рішучої боротьби з лібералами, як із супротивниками, а штовхнути їх на соціялістичні висновки, тобто обдурювати їх, насичувати лібералізм соціялізмом; не протиставляти соціялістичних кандидатів лібералам, а підсовувати їх лібералам, тобто обманно провадити їх… Та що при цьому їх або самих« обдурять, або обдурять соціялізм, — цього вони, звичайно, не розуміють.

Вибрані листи: Енґельс Бебелеві (28 жовтня 1882)

Енґельс Бебелеві

28 жовтня [1882 р.]

Статтю я прочитав досить побіжно…[1] Інакше я помітив би французький вплив у тому, як він уявляє собі революцію… Тут дістає своє втілення фраза про „Єдину реакційну масу”. Всі офіціяльні партії об’єднуються тут в одну купу, а ми соціялісти там, у струнких лавах. Велика рішуча битва, перемога по всій лінії відразу! Справді ж справа не відбувається так просто. /238/ Справді революція починається якраз навпаки — з того, що величезна більшість народу, а також і офіціяльні партії, об’єднуються проти уряду, що через те стає ізольований, скидають його, і лише тоді настає великий поділ народу, а разом із тим і змога нашого панування і то лише після того, як ті з офіціяльних партій, що залишаються ще можливі, одна за одною знищать себе, діючи одна проти одної.

Якби ми захотіли почати революцію відразу ж з її останньої дії, нам довелося б дуже погано. /239/

Ми — «націоналісти», ми — «шовіністи»

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Каравул! Націоналісти, шовіністи народилися! — чуємо ми вже зарані вигуки в наш бік. Так, ми — «націоналісти», ми — «патріоти», ми — «шовіністи»! «Каємося», грішні, є така «хвороба» «в нас для нас». Але ми «заслуживаем снисхожедния» за наше чистосердечие «каяття» і «признання». А щоб переконати читача, що ми дійсно сердечно «каємося», ми розкажемо йому все, що тільки ми не наміряємося робити. Ми мусимо йому признатися, що ми хочемо прищепити свою «хворобу» російському і українському («російського походження», бо «українського походження» давно «хворобливі») пролетаріятові, ми бажаємо «розплодити» отруту українського «націоналізму» і «шовінізму» поміж колами російського й українського («російського походження») робітництва, зробити їх прихильниками самостійної України.

Се дуже тяжкий гріх, але… зате ми «каємося».

А для всякого «кающогося» не тільки дворянина денебудь у Москві на Тверській (тільки не на Фрідріхштрассе, ми гадаємо) обов’язково шукати ще захисту в авторитетів, посилатися на когось другого, щоб виправдати самого себе: «каятися я каюсь, але се залежить від того, що я гарний, щирий чоловік, бо я б міг і не каятися».

Естафета марксистської ортодоксії: Бернштайн—Кауцький—Люксембурґ—Лєнін

Карл Корш

Ніщо так яскраво не підкреслює того кричущого контрасту, що він істнував упродовж останніх тридцять років між буттям і свідомістю, між ідеолоґією і дійсністю пролєтарського руху, як останній акорд тієї великої суперечки, перші зіткнення з приводу котрої увійшли до анналів партійної історії під назвою «Дискусія стосовно Бернштайна». Пов’язана як з теорією, так і з практикою соціялістичного руху, ця дискусія вперше розгорнулась публічно — в середовищі німецької та міжнародної соціял-демократії — невдовзі після смерті Фрідріха Енґельса. Коли Едуард Бернштайн, котрий на той час вже мав за плечима важливі здобутки у царині марксизму, перебуваючи на еміґрації в Лондоні, вперше висловив уголос свої «єретичні» думки (що вони виникнули у нього після вивчення британського робітничого руху) про дійсне взаємовідношення між теорією та практикою у німецькому та загальноевропейському соціялістичному русі того часу, його думки та пропозиції і тоді, і протягом довгого часу після того невірно тлумачили та хибно розуміли однаково всі — друзі й вороги.

Вся буржуазна преса та спеціялізована література зустріла його твір «Die Voraussetzungen des Sozialismus und die Aufgaben der Sozialdemokratie» [«Передумови соціялізму та завдання соціял-демократії»] радісними піснями та хвалебними гімнами. Вождь щойно заснованої Націонал-соціялістичної партії, ідеолоґ соціял-імперіялізму Фрідріх Науманн зробив у своїй ґазеті багатозначну заяву: «Бернштайн є нашим найпередовішим аванпостом у таборі соціял-демократії». А широкі кола ліберальної буржуазії у той час охопила надія, що перший фундаментальний «ревізіоніст» марксизму з марксистського табору офіційно залишить соціялістичний рух і перейде у табір буржуазного реформізму.

Вибрані листи: Енґельс Зорґе (12 (17) вересня 1874)

Енґельс Зорґе

12 (17) вересня [1874 р.]

Коли ти вийшов, старий Інтернаціонал закінчив назавжди своє існування. І чудово. Він належав добі Другої імперії, коли /192/ скрізь по цілій Европі переслідували робітничий рух, що прокидався, і це диктувало солідарність пролетаріяту і його невтручання у внутрішню політику. Це був момент, коли загальні космополітичні інтереси пролетаріяту були висунуті на перший кін; коли Німеччина, Еспанія, Італія, Данія тількищо пристали до руху, абож ще тільки приставали. 1864 р. теоретичний характер руху залишався по всій Европі, тобто для мас, далеко ще не зрозумілий. Німецький комунізм ще не набрав форми робітничого руху, прудонізм вже не був такий сильний, щоб виїжджати на своєму спеціяльному конику; бакунінська нова нісенітниця ще не набрала виразної форми й у власній голові її автора; і навіть провідники англійських тред-юньйонів вважали за можливе пристати до руху на підставі програми, викладеній в поясняльній записці до статуту. Перший же великий успіх повинен був зруйнувати несумісне співробітництво різних фракцій. Таким успіхом і була Комуна — ця мимовільна духовна дитина Інтернаціоналу, хоча останній і пальцем не поворухнув для того, щоб надати/їй життя; отже Інтернаціонал, до певної міри, цілком справедливо вважають за винуватця Комуни, але як тільки він через неї придбав у Европі моральну силу, так відразу виникла сутичка між окремими політичними напрямками, що заперечували один одному виключне право на використування наслідків, досягнутих Комуною. Давно вистиглий момент розпаду Інтернаціоналу настав. Заздрість на чимраз більшу силу елементів, що залишилися вірні старій широкій програмі, — німецьких комуністів, — штовхнуло бельгійських прудоністів в обійми бакунінських шукачів пригод. Гаазький з’їзд був справді кінцем для обох партій. Америка була єдина країна, де ім’я Інтернаціоналу ще користалося з певної популярносте, тим то здоровий інстинкт і підказав, що доцільно перенести туди його управу. Але, нарешті, в Америці престиж Інтернаціоналу впав і всяка спроба вдмухнути в нього нове життя була б безглузда й легковажна витрата енерґії. 10 років Інтернаціонал керував однією стороною европейської історії, і саме тою, де закладено все майбутнє і він має повнісіньке право гордо озирнутися на перейдений ним шлях.