Велич і слабкість спонтанности

Франц Фанон

Роздуми про насильство дозволили нам зрозуміти розходження, що часто виникають між кадрами і народними масами, та розбіжності в їхньому ритмі. У будь-якій політичній або профспілковій орґанізації зазвичай істнує прірва між народними масами, які вимагають негайного і всебічного покращення їхнього стану, та кадрами, які, зважуючи труднощі, що їх можуть створити роботодавці, ці вимоги обмежують і стримують. Ось чому часто спостерігається глибоке незадоволення народних мас кадрами. Після цілого дня демонстрацій і протестів, коли кадри робіт святкують перемогу, народні маси відчувають себе зрадженими. Але політизують маси саме неодноразові демонстрації на захист їхніх прав та трудові суперечки. Політизованим профспілковим діячем є той, хто знає, що конфлікт місцевого маштабу не є вирішальним зіткненням між ним та адміністрацією. Колонізована інтеліґенція, що вона у метрополії вивчала діяльність політичних партій, створює такі ж орґанізації, покликані мобілізувати народні маси та чинити тиск на колоніяльну адміністрацію. Формування націоналістичних партій у колонізованих країнах відбувається водночас зі становленням інтелєктуальної та підприємницького верхівки. Ця верхівка надає надзвичайного значення орґанізації самій по собі, і фетишизм орґанізації часто братиме гору над раціональним дослідженням колоніяльного суспільства. Поняття партії, це — поняття, що прийшло з метрополії. Цей засіб сучасної боротьби приєднується прикладається — у незмінному вигляді —до мінливої дійсности, що втратила рівновагу і що в ній співістнують одночасно рабовласництво, кріпацтво, мінова торгівля, ремісництво та біржові операції.

Слабкість політичних партій полягає не лише у механічному запозиченні форм орґанізації, пристосованих для боротьбу пролєтаріяту всередині промислово-високорозвиненого капіталістичного суспільства. На місцевому рівні мали б бути внесені нововведення та корективи у залежності від типу орґанізації. Великою помилкою, властивим недоліком більшости політичних партій у слаборозвинених реґіонах що, слідуючи клясичній схемі, вони зверталися в першу чергу до найбільш свідомих ґруп: міського пролєтаріяту, ремісників та службовців, себто до найменш чисельного прошарку населення, що він ледве становить один відсоток.

Отже, хоча пролєтаріят розумів партійну пропаґанду партії і читав її літературу, він був зовсім непідготовленим сприймати можливі гасла запеклої боротьби за національне визволення. Це неодноразово відзначали: на колоніяльних територіях пролєтаріят є тією базою колонізованого народу, що її підтримує колоніяльний режим більше за инших. Відносно розвинений міський пролєтаріят перебуває у привілейованому становищі. У капіталістичних країнах пролєтарям нічого втрачати, а здобути вони можуть цілий світ. У колонізованих країнах пролєтаріят може втратити цілий світ. Він насправді представляє ту частину колонізованого народу, яка є необхідною та незамінною для безперебійної роботи колоніяльної машини: водії трамваїв, таксисти, шахтарі, докери, перекладачі, медсестри тощо. Саме цей елємент є найвідданішим прихильником націоналістичних партій і — через привілейоване місце, яке він посідає в колоніяльній системі — «буржуазною» часткою колонізованого народу.

Ось чому зрозуміло, що прибічниками націоналістичних політичних партій перш за все є міщани — керівники нижчої ланки, робітники, інтеліґенція й крамарі, що вони мешкають переважно в місті. Їхній образ мислення багато в чому відображає технічно влаштоване та відносно зручне середовище, в якому вони виростають. На першому місці тут «модернізм». Саме ці кола виступатимуть проти малозрозумілих традицій, за реформи та нововведення, розпочинаючи відкриту боротьбу зі старою кам’яною брилою національної культурної спадщини.

Націоналістичні партії у своїй переважній більшості зовсім не схильні довіряти сільським масам. Дійсно, ці маси справляють враження, що вони загрузли в бездіяльності та безплідності. Досить швидко члени націоналістичних партій (міські робітники та інтеліґенція) доводять справу до того, що у селах до них починають ставитися так само з недовірою, як до колонізаторів. Але щоб зрозуміти причини недовіри політичних партій до сільських мас, слід пам’ятати про той факт, що колоніялізм часто зміцнював або встановлював своє панування через заціпеніння життя на селі. Підпорядковані марабутам, чаклунам та племінним вождям сільські маси продовжують жити у февдалізмі, а всемогутність цієї середньовічної будівлі підтримують представники колоніяльної адміністрації та військові.

Молода національна буржуазія, особливо торговці, буде змагатися у багатьох сферах з цими февдальними правителями — марабутами та чаклунами, що вони перешкоджають хворим звертатися до лікарів; зборами джемаа, що вони чинять суд без залучення захисту; з каїдами, що вони використовують свою політичну та адміністративну владу для забезпечення своїх торгових оборудок або прокладання транспортних шляхів; племінної знаті, що вона в ім’я реліґії та традицій виступають проти розгортання торгівлі та ввезення нових товарів.

Молодій клясі колонізованих дрібних і великих торговців треба усунути ці заборони та перешкоди на шляху зростання. Тубільна клієнтура, що вона одна зберігає вірність февдальним вождям і почасти позбавлена можливости купувати нові товари, утворює ринок, за який усі змагаються.

Захисники февдального ладу створюють між молодими прозахідними націоналістами і народними масами бар’єр. Щоразу, як верхівка робить рухи в бік сільських мас, племінні вожді, реліґійні лідери, традиційна влада видають чимраз більшу масу попереджень, погроз, інтердиктів про відлучення. Традицій орґани влади, користуючись визнанням окупаційної влади, з незадоволенням спостерігають за зростанням спроб верхівки проникнути у село. Вони знають, що ідеї, які можуть принести ці люди з міста, заперечують основні засади февдального ладу. Ось чому своїм ворогом вони вважають не окупаційна владу, з якою вони загалом живуть у злагоді, а цих модерністів, які намагаються підірвати самі підвалини тубільного суспільства і тим самим забрати у них останній шматок хліба.

Прозахідні елєменти ставляться до селянських мас приблизно так само, як пролєтаріят промислово розвинених країн. Історія буржуазних революцій та історія пролєтарських революцій показали, що селянські маси часто гальмують революції. Селянські маси у промислово розвинених країнах загалом є найменш свідомими, найменш орґанізованими і найбільш анархістськими елєментами. Їм притаманні такі різні риси як індивідуалізм, користолюбство, здатність швидко та сильно обурюватися, глибока підозра, що визначає об’єктивно реакційну поведінку.

Ми побачили, що націоналістичні партії в своїх методах і вченні спираються на досвід західних партій, а значить — у більшості випадків — не ведуть пропаґанду серед мас селян. Насправді-ж раціональна аналіза колонізованого суспільства, якби її застосували, показала б їм, що колонізовані селяни живуть у традиційному середовищі, що його підвалини залишились неторканими, тоді як у промислово розвинених країнах з розгортанням індустріалізації традиційне середовище дало тріщини. В колоніях індивідуалістичні риси поведінки притаманні саме зародковому пролєтаріяту. Полишаючи села, в яких демоґрафічна ситуація ставить перед безземельними селянами невирішальні завдання, вони, перетворившись на люмпен-пролєтаріят, ринуть до міст, скупчуються у хрущобах і намагаються проникнути до портів і містечок, котрі своєю появою завдячують колоніяльному пануванню. Щодо селянських мас, то вони продовжують жити у заціпенінні, а зайві роти не мають иншого виходу, як їхати до міста. Селянин, який залишається на місці, стійко захищає свої традиції, а в колонізованому суспільстві представляє дисциплінований елємент, що його суспільне життя продовжує обертатися навколо громади. Звичайно, це нерухоме життя, стиснуте у жорстких межах, може час від часу породжувати рух, в основі котрого лежатиме реліґійний фанатизм чи племінні міжусобиці. Проте у своїй спонтанності сільські маси залишаються дисциплінованими, альтруїстськими. Особистість поступається перед громадою.

Селяни ставляться до містянина з недовірою. Той одягнений, як европеєць, говорить його мовою, з ним працює, іноді живе у його кварталі; селяни вважають його перебіжчиком, який залишив все, що є національним багатством. Містяни — це «зрадники, запроданці», які, здається, живуть у злагоді з загарбником і намагаються досягти успіху у межах колоніяльної системи. Ось чому від селян повсякчас почуєш, що містяни аморальні. Це не клясичне протистояння села й міста. Це протистояння між колонізованим, відлученим від переваг колоніялізму, і тим, хто старається отримати від колоніяльної експлоатації вигоду.

Колонізатори використовують це протистояння у боротьбі з націоналістичними партіями. Вони мобілізують мешканців гір і салдатів проти містян. Вони підбурюють внутрішні райони виступити проти узбережжя, вони знову грають на міжплемінних конфліктах, і не слід дивуватися, якщо житель Калонджі робить себе королем Касаї, так само як і не слід було дивуватися кілька років тому, коли збори вождів Ґана відстояли свою позицію перед Нкрумою.

Політичні партії не можуть закріпитися у селах. Замість скористатися істнуючими структурами, наповнивши їх націоналістичним або проґресистським змістом, вони намагаються перевернути традиційний спосіб життя, не виходячи за межі колоніяльної системи. Вони думають, що можуть зрушити народ, хоча ланцюг колоніяльної системи досі не розірвано. Вони не йдуть на зустріч народним масам. Вони не використовують свої теоретичні знання на користь народу, проте намагаються орґанізувати народні маси за заздалегідь визначеною схемою. Ось чому вони засилають зі столиці у села недосвідчених або замолодих керівників, яким передаються повноваження центральної влади та які намагаються управляти дуаром або селом як партійним осередком на підприємстві. Старих вождів зневажають, іноді над ними знущаються. Історія майбутнього народу з надзвичайним нахабством топчиться по маленьких місцевих історіях, себто по речі, єдино важливій для національної дійсности, тоді як треба було б поставити історію села, історію традиційних міжклянових і міжплемінних сутичок у контекст вирішального бою, в який кличуть народ. Літні люди — об’єкт поваги та загалом носії авторитету в традиційному суспільстві — публічно висміюються. А окупаційна адміністрація не проґавить нагоди використати цю неприязнь і триматиме руку на пульсі подій навколо найменших рішень, прийнятих цією пародією на владу. Слідує швидка поліцейська розправа, підготовлена на основі точних аґентурних відомостей. Несподівано для всіх прислані на село керівники та важливі члени нових зборів заарештовані.

Ці поразки підтверджують «теоретичну аналізу» націоналістичних партій. Згубний досвід спроби вербувати сільські маси посилює їхню недовіру і доводить до крайнощів їхню ворожість до цієї частини народу. Після тріюмфу національно-визвольної боротьби ті самі помилки повторюються і живлять тенденції до децентралізації і самоуправління. Племінний устрій колоніяльних часів поступається місцем реґіоналізму доби національного будівництва та його орґанізаційному вираженню: федералізму.

Проте виявляється, що сільські маси, незважаючи на той незначний вплив, який мають на них націоналістичні партії, або рішуче втручаються в процес дозрівання національної свідомости, або перехоплюють ініціятиву в націоналістичних партій, або — через непродуктивність цих партій — просто займають їхнє місце.

Пропаґанда націоналістичних партій завжди знаходить відгук серед селянських мас. У селах продовжують жити спогади про доколоніяльну добу. Жінки тихенько наспівують на вушко дітям бойові пісні воїнів, що боролись проти завоювання. У віці 12-13 років маленькі селяни вже знають імена старих, які брали участь в останньому повстанні, і мріють у дуарах, у селах на про розкоші чи успішну здачу іспитів (про що мріють діти в містах), а про те, як бути схожим на того чи иншого борця за волю, розповідь про героїчну смерть якого й сьогодні викликає рясні сльози.

У час, коли націоналістичні партії намагаються орґанізувати робітничу клясу, що тільки зароджується у місті, на селі піднімають зовсім незрозумілі на перший погляд заворушення. Наприклад, славнозвісне повстання 1947 року на Мадаґаскарі. Колоніяльна адміністрація підходить до нього формально: це селянське повстання. Насправді-ж сьогодні ми знаємо, що все, як завжди, було набагато складніше. Протягом другої світової війни великі колоніяльні фірми розширили свої потужності та заволоділи усіма досі вільними землями. У той-же час заговорили про можливе проникнення на острів жидівських, кабільських, антильських біженців. Прокотились також чутки про майбутнє захоплення острова — за допомогою  колоністів — білими з Південної Африки. Ось чому після війни кандидати від націоналістів тріюмфували на виборах. Відразу після цього були орґанізовані репресії проти партійних осередків  Демократичного руху за малагасійське відродження (МДРМ). Для досягнення своїх цілей колоніялізм скористався найтрадиційнішими засобами: численні арешти, расистську міжплемінну пропаґанду і створення партії з неорґанізованими елєментами люмпен-пролєтаріяту. Ця «партія» під назвою Знедолені Мадагаскару (ПАДЕСМ) своїми зухвалими провокаціями надала колоніяльній владі законні підстави для вжиття заходів з відновлення громадського порядку. Проте в цьому випадку підготовлені заздалегідь банальні дії з ліквідації партії набувають ґіґантських маштабів. Сільські маси, що вони протягом останніх трьох-чотирьох років тільки оборонялись, раптом відчули себе у смертельній небезпеці і вирішили  протиставити силам колонізаторів насильство. Озброєний дротиками — а найчастіше просто камінням та палицями — народ піднімається у загальному повстанні за національне визволення. Ми знаємо, що було далі.

Ці збройні повстання є лише одним зі способів, у який сільські маси беруть участь у національній боротьбі. Іноді селяни переймають естафету міських заворушень; націоналістична партія у містах піддається поліцейським репресіям. До сіл новини про це доходять у перебільшеному, надто перебільшеному вигляді: керівників заарештовано, инших обстріляли, місто плаває в крові чорних, біднесенькі білі колоністи купаються в арабській крові. Тоді вибухає накопчена ненависть, люта ненависть. Оточено сусідній поліцейський відділок, пошматовано жандармів, вбито вчителя, лікар вцілив лише завдяки своїй відсутности тощо. До місця вирушають колони військових-миротворців, з повітря скидають бомби літаки. Тоді піднімається прапор повстання, відновлюються давні військові традиції, жінки радіють, чоловіки об’єднуються і займають свої позиції у горах, розпочинається партизанська війна. Стихійно, спонтанно селяни викликають у всіх відчуття небезпеки, наляканий колоніялізм або біжить, або готуються до війни чи переговорів.

Як реагують націоналістичні партії на це остаточне вторгнення селянських мас у національну боротьбу? Ми бачили, що більшість націоналістичних партій не говорили у своїй аґітації про необхідність збройної боротьби. Вони не протистоять напору повстання, проте вони задоволені тим, що його можна віддати спонтанности сільських жителів. Взагалі, стосовно до цього нового елєменту вони діють так, ніби йдеться про манну небесну, благаючи долю, аби це тривало й надалі. Вони використовують цю манну, але не намагаються повстання орґанізувати. Вони не надсилають до сіл кадрів, які б займалися політизацією народних мас, просвітленням їхньої свідомости, перенесенням боротьби на якісно новий рівень. Вони сподіваються, що під дією цього руху результати не змусять довго чекати на себе. Сільський рух не заражений міським рухом. Кожен розвивається за своєю власною діялєктикою.

Націоналістичні партії не намагаються звертатися з гаслами до сільських народних маси тепер, коли ті готові їх сприймати. Вони не пропонують їм жодних цілей, а лише сподіваються, що цей рух продовжуватиметься безкінечно і що бомбардування не припиняться. Видно, що навіть у цьому випадку націоналістичні партії не використовують надану їм можливість об’єднати сільські маси, їх політизувати, підняти рівень боротьби. Підтримується злочинна позиція недовіри відносно сіл.

Політичні активісти переховуються по містах або їдуть закордон, даючи зрозуміти колоніялізму, що їх з повстанцями нічого не зв’язує. Рідко трапляється, що вони приєднуються до народу у горах. У Кенії, наприклад, під час повстання Мау-Мау жоден відомий націоналіст так і не заявив про свою приналежність до цього руху і не намагався захистити цих людей.

Між різними верствами населення ані плодотворного порозуміння, ані протистояння. Ось чому, коли незалежність здобувається після репресій проти сільських мас, з одного боку, і домовленості між колоніялізмом та націоналістичними партіями, з иншого, ми весь час стикаємось з цим взаємним нерозумінням. Жителі сіл поставляться з прохолодою до корінних реформ, запропонованих урядом, а також суспільних нововведень, навіть якщо ті мають об’єктивно проґресивний характер, адже теперішні відповідальні особи держави за колоніяльних часів не роз’яснили народу завдання партії, національну політику, не розповіли про міжнародні проблєми тощо.

Недовіра, з якою жителі сіл і февдали ставились до націоналістичних партій в колоніяльний період, за доби національного відродження переростає у ворожість. Спецслужби колонізатора, що вони після незалежности не квапляться скласти руки без діла, відчувають гіркий присмак прикрости та намагаються створити для молодого уряду серйозні труднощі. Взагалі-то тепер уряд просто розплачується за ледачість підчас визвольної боротьби і постійне зневажливе ставлення до сільських жителів. Нація зможе мати розумно, навіть проґресивно мислячу голову, але її величезне тіло залишиться відсталим, норовливим, неготовим до співпраці.

Виникне бажання це тіло розчавити, зосередивши керівництво в центрі та управляючи народ твердою рукою. Це одна з причин, через які можна часто почути, що слаборозвинені країни потребують певної міри диктатури. Керівники не довіряють сільським масам. І ця недовіра може набути серйозних форм. Так, наприклад, у випадку з деякими урядами, які протягом тривалого часу вже після завоювання національної незалежности вважають внутрішні райони країни неспокійними і куди керівники держави й міністери наважуються прибути лише після національної армії. Ці внутрішні райони практично прирівнюються до невідомої землі. Парадокс, але народний уряд своїм ставленням до сільських мас нагадує певною мірою колоніяльну владу. «Ніколи не знаєш, як ці маси можуть відреагувати», — не соромлячись, заявляють молоді керівники. — «Треба діяти жорстоко, якщо хочемо вивести цю країну із Середньовіччя». Однак, як ми бачили, безцеремонність, з якою політичні партії вели себе з сільськими масами у колоніяльний період, може тільки зашкодити національній єдности та загальмувати підйом нації.

Іноді колоніялізм намагається подрібнити та дезорієнтувати націоналістичний повстання. Замість піднімати проти міських «революціонерів» шейхів і вождів, управління у справах тубільців орґанізовують племена та братства у партії. На противагу міській партії, що вона починала «втілювати народну волю» і становити загрозу колоніяльному режиму, зароджуються ґрупки, виникають течії, партії на етнічній або реґіональній основі. Плем’я в цілому перетворюється на політичну партію, яку тісно консультують колонізатори. Тепер можуть розпочатися круглі столи. Партія національної єдности тоне в самій лише кількості різних течій. Племінні партії опираються централізації, єдності та викривають однопартійну диктатуру.

Пізніше цю тактику використовуватиме народна опозиція. Окупант вже зробив свій вибір між двома чи трьома націоналістичними партіями, що вели визвольну боротьбу. Умови цього вибору клясичні: щойно партія здобуде одностайну народну підтримку й стане для окупанта єдиним партнером у переговорах, він починає тактичні маневри та відстрочує переговори якомога довше. Таке зволікання застосовуватиметься для подрібнення вимог цієї партії або для отримання від її керівництва поступок у відмові від деяких «екстремістських» елєментів.

Якщо-ж навпаки, жодна партія не змогла по-справжньому вселити довіру, загарбник задовольняється тим, що надає привілеї тій партії, яка є, на його думку, найбільш «помірковану». Націоналістичні партії, що вони не брали участь у переговорах, починають викривати домовленість між иншою партією і окупантом. Партія, яка отримує владу від загарбника, усвідомлюючи небезпеку відверто демаґоґічних, закручених позицій партії-суперника, намагається її зруйнувати та проголошує її поза законом. Переслідувана партія не має иншого виходу, як тікати на околиці міст і в села. Вона пробує підняти сільські маси проти «запроданців з узбережжя і хабарників зі столиці». Для цього годиться все — від реліґійних почуття до руйнівних для традиції нововведень нової народної влади. Партія грає на затурканості сільських мас. Її так звана революційна доктрина насправді ґрунтується на ретроґрадному й стихійному характері селян, що вони почуттям довіряють більше, ніж розуму. Там і тут шепочуться про те, що гори прийшли в рух, що на селі визріває незадоволені. Кажуть, що у такому-то місці жандарми відкрили вогонь по селянах, що прибуло підкріплення, що цей уряд довго не протримається. Опозиційні партії, не маючи чіткої проґрами, не маючи иншої мети, крім замінити владну команду, доручають свою долю стихійності та темності селянських мас.

І навпаки, буває й так, що опозиція надіється не на сільські маси, а на проґресивні елєменти — профспілки молодої нації. У цьому випадку уряд звертається до мас, щоб протистояти вимогам робітників, яких викривають як банду найманих анти-традиціоналістів. Висновки, яких нам випала нагода дійти по відношенню до політичних партій, виявляються вірними — з певними змінами — і по відношенню до профспілок. Спочатку, як правило, профспілкові орґанізації на колоніяльних територіях виступають як місцеві відділення своїх центральних орґанів у метрополії, й їхні гасла повторюють гасла центру.

З початком вирішальної фази визвольної боротьби деякі місцеві профспілкові діячі приймуть рішення про створення національних профспілок. Корінні жителі масово залишатимуть старі орґанізації, керовані з метрополії. Створення таких профспілок є додаткових чинником тиску міського населення на колоніялізм. Ми вже казали, що пролєтаріят у колоніях зародковий і є найбільш привілейованою частиною народу. У містах виникають народні профспілки, створені у національно-визвольній боротьбі, й їхня проґрама є перш за все політичною і націоналістичною. Разом з тим народна профспілка, створена у вирішальний період визвольної боротьби, є законним засобом мобілізації свідомих і активних націоналістичних елєментів.

Сільські маси, забуті політичними партіями, все ще стоять осторонь. Звичайно, буде створена профспілка сільськогосподарських робітників, але це формування відповідатиме лише формальній потребі у «єдиному фронті проти колоніялізму». Профспілкові діячі, що вони прошйли вишкіл у профспілкам метрополії, не знають, як орґанізувати сільські маси. Вони втратили будь-який зв’язок з селянством і займаються перш за все вербуванням металурґів, докерів, працівників газової та елєктропромисловости тощо.

За колоніяльних часів націоналістичні профспілки становлять видовищну силу, спроможну на орґанізацію страйків. У містах профспілки можуть у будь-якому випадку і в будь-який час зупинити розвиток колонізаційної економіки. Оскільки европейці оселяються переважно в містах, психолоґічний вплив це справляє значний: немає елєктроенергії, немає газу, сміття не прибирається, товари гниють на набережних.

На ці острівці метрополії, якими є міста у колоніях, діяльність профспілки здійснює глибокий вплив. Фортеці колоніялізму, якою є столиця, важко переносити ці потужні удари. Але «внутрішні райони» (сільські маси) це протистояння не обходить.

Отже, як ми бачимо, істнує невідповідність, з національної точки зору, між значенням профспілок і рештою нації. Після незалежности завербованим у профспілки робітникам здається, що рух уперед зупинився. Ті обмежені цілі, які вони собі ставили, після їх досягнення виявляються доволі ненадійними, враховуючи неосяжність завдання національної побудови. На відміну від національної буржуазії, що вона часто має тісні відносини з владою, профспілкові керівники бачать, що вони не можуть більше обмежуватися виробничими спорами. Від самого початку ізольовані від сільських мас, неспроможні поширити аґітацію за межі передмість, профспілки переходять на зростаюче більш політичні позиції. Насправді профспілки стають кандидатами на захоплення влади. Вони намагаються усіма засобами загнати буржуазію в глухий кут: протестами проти збереження іноземних баз на території країни, розірванням торгівельних угод, займаючи позицію проти зовнішньої політики уряду країни. Тепер «незалежні», робітникам нема куди просуватися. Наступного після проголошення незалежности дня профспілки зауважують, що соціяльні вимоги, якби їх було висунуто, обурили б решту народу. Робітники насправді є улюбленцями держави. Вони є найзаможнішою частиною народу. Будь-які заворушення, що вони б ставило собі на меті покращення умов життя робітників і докерів, були б не лише непопулярними, але могло б навіть викликати незадоволення у знедолених селянських мас. Профспілки, яким заборонена будь-яка профспілкова робота, топчуться на місці.

Ця недієздатність відображає об’єктивну необхідність у соціяльній проґрамі, яка б зацікавила врешті-решт усю націю. Раптом профспілки бачать, що внутрішні райони країни треба також просвітити й орґанізувати. Проте через те, що вони ніколи не переймались питанням налагодження робочих зв’язків між собою та селянськими масами, які насправді є єдиними спонтанно революційними силами країни, профспілки доводять свою неефективність і усвідомлюють застарілий характер своєї проґрами.

Профспілкові керівники, що погрузли в політиці робітничого контролю на виробництві, поступово підступають до підготовки державного перевороту. Але внутрішні райони виключаються і з нього. Це справа національної буржуазії та профспілок. Національна буржуазія, засвоюючи звички колоніялізму, грає своїми військовими та поліцейськими м’язами, а профспілки орґанізовують мітинґи, мобілізують десятки тисяч прихильників. Селяни дивляться на цю національну буржуазію і робітників, що вони взагалі їдять досхочу, знизуючи плечима. Селяни знизують плечима, бо вони усвідомлюють, що одні й инші вважають їх запасною силою. Профспілки, партії або уряд по-макіавелліянські аморально використовують селянські маси як інертну, сліпу силу. Як грубу силу.

За певних обставин навпаки — селянські маси роблять важливий внесок і у національно-визвольну боротьбу, і у визначення шляху майбутнього творення нації. Адже для слаборозвинених країн це явище має надзвичайну вагу; ось чому ми пропонуємо розглянути його докладніше.

Ми вже побачили, що у націоналістичних партій бажання знищити колоніялізм бореться з иншим бажанням, а саме: порозумітися з ним мирним шляхом. Всередині цих партій іноді можна спостерігати два протилежні процеси. Насамперед, інтеліґенція, послідовно проаналізувавши колоніяльну дійсність і міжнародну ситуацію, розпочинає критикувати відсутність у народної партії ідеолоґії та її тактичну й стратеґічну убогість. Вони починають безперестанку задавати керівникам останні запитання: «Що таке націоналізм? Що ви розумієте під цим словом? Що мається на увазі у цьому слові? Незалежність для чого? І головне як ви думаєте її досягти?» — водночас наполягаючи на тому, що методолоґічні проблєми мають зайняти належне їм місце. Вибори вони пропонують доповнити «будь-якими иншими засобами». Після перших сутичок керівники спішать відсторонитися від цих спалахів обурення, які вони відносять на рахунок молодости. Проте, оскільки ці вимоги насправді не є ані крайнім проявом обурення, ані надлишком сил молодости, революційні елєменти, що виступають носіями цих настроїв, швидко ізолюються. Керівники у мантіях досвіду безжально відкидають «цих авантюристів, цих анархістів».

Партійна машина, виявляється, бунтує проти будь-якого нововведення. Ізольована революційна меншість опиняється один-на-один з партійним керівництвом, наляканим і збентеженим — його хвилює думка про те, що його могла знести буря, що про її характер, силу або напрям воно немає ніякого уявлення. Другий процес стосується керівних або підлеглих кадрів, які внаслідок своєї діяльности були об’єктом переслідуванням з боку колоніяльної поліції. Цікаво зауважити, що ці люди потрапили до керівних партійних кіл завдяки наполегливій праці, самовідданості та винятковому патріотизму. Ці люди, вихідці з низів, часто є чорноробами, сезонними робітниками, а іноді навіть справжніми безробітними. Для них бути активістами у народній партії означає не політикою займатися, а рухатися єдино можливих для них шляхом від тварини до людини. Ці люди, яких бентежить надмірна законослухняність партії, проявлять у довірених їм справах ініціятиву, сміливість і наполегливість, що систематично робить їх мішенню для сил каральної машини колоніялізму. Заарештовані, засуджені, замучені, амністовані, вони використовують період ув’язнення для порівняння ідей і зміцнення своєї відданости. Зміцнивши свій дух у голодуваннях та грубому братстві в’язниць, схожих радше на братські могили, вони вітають свободу як щасливу нагоду розпочати збройну боротьбу. Тим часом, на иншому боці, колоніялізм, оточений з усіх сторін, намагається налагодити контакт з поміркованими націоналістами.

Так між лєґальною та нелєґальною течіями партії ми спостерігаємо розкол, близький до повного розриву. Прихильники нелєґального шляху відчувають себе небажаними особами. Їх уникають. З різними застереженнями прихильники лєґального напрямку партії як можуть допомагають їм, але ті все одного вже відчувають себе чужими. Ці люди зв’язуються з представниками інтеліґенції, позиції якої кілька років тому вони цінували. В наслідок цього об’єднання формується підпільна партія, паралельна лєґальній. Але репресії проти цих неприхованих елєментів посилюються за мірою наближення лєґальної партії до колоніялізму, за мірою підсилення спроби змінити його «зсередини». Таким чином нелєґальна фракція опиняється в історичному глухому куті.

Вигнані з міст, ці люди збираються перш за все у передмістях. Та поліцейська сіть виловлює їх і змушує остаточно залишити міста, тікати з арени політичної боротьби. Вони повертаються у внутрішні райони, у гори, до селянських мас. Спочатку маси закриваються, ховаючи їх від поліції. Націоналістичний активіст, який вирішує, замість грати у піжмурки з поліцейськими у містечках, віддати свою долю у руки селянських мас, ніколи не програє. Селянське покривало накриває його неочікувано надійно й ніжно. Справжні вигнанці у власній країні, відірвані від міського середовища, в якому вони визначали поняття нації та політичної боротьби, — ці люди перетворюються на справжніх підпільників. Змушені весь час переміщатися, аби втекти від поліцейських, пересуватися тільки вночі, аби не привертати уваги, вони мають нагоду подивитися на свою країну і пізнати її. Кафе, дискусії про майбутні вибори, жорстокість того-то поліцейського забуті. Їхні вуха чують справжній голос країни, а їхні очі бачать страшну, безмежну бідність народу. Вони усвідомлюють, скільки дорогоцінного часу було змарновано на порожні розмови про колоніяльний лад. Нарешті вони розуміють, що зміни прийдуть не з реформами, що зміни не означатимуть покращення. Постійно перебуваючи у стані якогось запаморочення, вони розуміють, що політичні заворушення у містах ніколи не зможуть змінити, перекинути колоніяльний лад.

Ці люди вчаться розмовляти з селянами. Вони дізнаються, що сільські маси ніколи не полишали питання про визволення насильницьким шляхом; про землю, яку треба відібрати в іноземців; про національну боротьбу, про збройне повстання. Все просто. Ці люди дізнаються про послідовний, цілісний народ, що він постійно перебуває у стані заціпеніння, але зберігає недоторканими свої моральні цінності, свою відданість нації. Вони дізнаються про великодушний народ, готовий до самопожертвування, бажаючий присвятити себе справі, нетерплячий і з гордістю. Зрозуміло, що результатом зустрічі цих активістів, переслідуваних поліцією, з цими обуреними та інстинктивно бунтівними масами може стати вибухова суміш незвичайної сили. Вихідці з міст вчаться у народу та водночас відкривають для народу політичні й військові освітні курси. Народ чистить зброю. Насправді курси тривають недовго, адже маси, усвідомлюючи сил свої м’язів, змушують керівників форсувати подій. Збройну боротьбу розпочато.

Повстання спантеличило політичні партії. Їхня доктрина насправді завжди стверджувала неефективність будь-якого протистояння, і навіть саме їхнє істнування є постійним засудженням всякого повстання. Деякі політичні партії таємно поділяють оптимізм колоністів і виражають своє задоволення тим, що стоять осторонь цього безумства, про яке кажуть, що воно буде потоплене в крові. Та вогонь розпалено, і він наче епідемія охоплює всю країну. Танки і літаки не приносять очікуваної перемоги. Колоніялізм починає замислюватись над маштабами поширення «зла». Ссеред народу самого пригноблювача чутно голоси, які привертають увагу до серйозности ситуації.

Щодо народу, то він у своїх хатинах і мріях прилаштовується до нового національного ритму. Тихо в серці він співає безкінечні гімни на честь воїнів. Повстання вже захопило народ. Тепер черга партій опинитися в ізоляції.

Одначе рано чи пізно керівники повстання усвідомлюють, що повстання має охопити і міста. Це усвідомлення не випадкове. Воно завершує діялєктику, що визначає розвиток збройної національно-визвольної боротьби. Хоча села є невичерпними резервами народної енерґії, а їхні озброєні загони підтримують стан небезпеки, колоніялізм не втрачає впевнености у надійності своєї системи. Він зовсім не почувається у небезпеці. Провідники повстання вирішують перенести війну на територію ворога, себто у спокійні та пихаті міста.

Початок повстання у містах ставить перед керівництвом складні завдання. Зрозуміло, що більшість провідників, що вони народились або виросли у містах, рятуючись від переслідування колоніяльної поліції та не дослуховуючись до порад обережніших і розсудливіших одно партійців, мали тікати зі свого природного середовища. Їхній відступ до села був водночас втечею від розправи і демонстрацією недовіри до старих політичних формувань. Природними контактами у місті для цих керівників є відомі у політично-партійних колах націоналісти. Та ми вже встигли побачили, що їхня новітня історія розгорталась далеко від цих боязливих і відданих нескінченним розмовам про злочини колоніялізму керівників.

Проте перші спроби, які партизани зроблять у напрямку відновлення контактів зі своїми давніми друзями — тими, що вони, на думку партизанів, дотримуються крайніх лівих поглядів, підтвердять їхні побоювання, і бажання знову бачити старих знайомих зникне. Насправді повстання, що прийшло з сіл, проникає в міста через ті селянські елєменти, що осіли в передмістях, через тих, хто досі не зміг знайти в колоніяльній системі навіть кісточки погризти. Люди, змушені покинути рідну землю під тиском проблєм зростаючого населення та колоніяльної експропріації, невтомно намотують круги навколо різних міст з надією, що рано чи пізно і їм буде дозволено ввійти. Саме у цій масі, у цьому народі з нетрів, в середовищі люмпен-пролєтаріяту повстання знайде свою міську ударну силу. Люмпен-пролєтаріят, ця когорта зголоднілих чоловік без роду, без племені, становить одну з найбільш спонтанних і найбільш радикальних революційних сил колонізованого народу.

У Кенії, у роки, що передували повстанню Мау-Мау, колоніяльна анґлійська влада розгорнула заходи, спрямованні на залякування люмпен-пролєтаріяту. У 1950-1951 роках сили поліції та місіонерів поєднали зусилля для підготовки належної відповіді на величезний наплив молодих кенійців з сіл і лісів, які, не зумівши пристосуватися до умов ринку, крали, віддавались розпусті, алкоголю тощо. Дитяча злочинність у колонізованих країнах є прямим наслідком істнування люмпен-пролєтаріяту. Таким самим чином у Конґо, починаючи з 1957 року, вживались драконівські заходи для стримування у селах «молодих гуліґанів» — порушників встановлений порядок. Були відкриті табори з працевлаштування, які було доручено єванґельській місії (під захистом бельґійської армії, звичайно).

Становлення люмпен-пролєтаріяту — це явище, яке керується власною лоґікою, й ані надмірна діяльність місіонерів, ані постанови центральної влади не можуть стримати його поступового розвитку. Цей люмпен-пролєтаріят, схожий на зграю щурів, не зважаючи на стусани, на удари камінням, продовжує підточувати корені дерева.

У нетрях живе біолоґічне рішення колоніялізму захопити ворожу фортецю будь-якою ціною і, якщо потрібно, найпотаємнішими ходами. Сформований люмпен-пролєтаріят самим своїм істнуванням загрожує «безпеці» міста та означає невідворотне погіршення стану здоров’я, хворобу, що причаїлась у серці колоніяльного владарювання. Отож сутенери, гуліґани, безробітні, дрібні злодії кидаються у визвольну боротьбу, як невтомні робітники поринають у любиму працю. Ці волоцюги ступають на шлях активної й рішучої боротьби, що приведе їх до нації. В очах колоніяльного суспільства вони не реабілітуються і з точки зору підкорювача залишається тим самими аморальними типами. Вони змиряються зі своєю неспроможністю увійти у містечко інакше, аніж за допомогою ручної ґранати або пістолета. Ці безробітні та недолюди реабілітуються у власних очах і перед історією. Так само повії, покоївки по 2000 франків на місяць, зневірені — всі ті, хто хитається між безумством і самогубством, знову відновлять свою душевну рівновагу, знову вирушать у путь й кінець-кінцем візьмуть участь у великому русі нації, що пробуджується.

Націоналістичні партії не спроможні зрозуміти це нове явище, яке прискорює їхній розпад. Раптове поширення повстання на міста змінює характер боротьби. Після того, як всі сили колоніяльних військ було зосереджено на селі, тепер вони мають поспіхом повертати до міст, аби забезпечити охорону людей і власности. Сили пригноблення розпорошені, небезпека за кожним рогом. Сама національна земля, колонія в цілому переживає стан збудження. Загони озброєних селян дивляться, як послаблюється хватка військової сили. Повстання у містах несподівано стає своєрідною кисневою подушкою.

Керівники повстання, які бачать, з яким ентузіязмом і завзяттям народ завдає колоніяльній машині потужних ударів, починають з недовірою ставитися до традиційної політики. Кожна здобута перемога зміцнює їхню ворожість до того, що віднині називається не інакше, як полосканням мізків, марнослів’ям, базіканням, пусто-порожнею аґітацією. Вони відчувають ненависть до «політики», до демаґоґії. Відтак, на початку ми стаємо свідками справжнього тріюмфу культу спонтанности.

Селянські повстання, що спалахують повсюди, свідчать про всезагальну та щільну присутність нації. Кожний колонізований із зброєю в руках є частинкою віднині живої нації. Ці повстання підривають колоніяльний лад, змушуючи його розпорошувати свої сили, щомиті загрожуючи розтрощити його. Вони підкоряються простій доктрині: зробити так, аби істнувала нація. Немає ніякої проґрами, ніяких виступів, ніяких рішень, ніяких напрямків. Питання просте: треба змусити іноземців піти. Треба створити спільний фронт проти гнобителя і підкріпити цей фронт збройною боротьбою.

Доки колоніялізм не полишають у спокої, народна справа йде вперед і стає справою кожного. Вимальовується початок визволення, що воно стає справою вже всієї країни. У цей період панує спонтанність. Ініціятива походить від місцевих районів. На самому верху створюється уряд в мініатюрі, який бере на себе владу. У долинах і лісах, у джунґлях і селах — всюди зустрічається народна влада. Всі докладають зусиль, аби забезпечити істнування нації та її перемогу на місцях. Ми маємо справу зі стратеґією всезагальної і радикальної безпосередности. Метою, проґрамою кожного спонтанно створеного загону є визволення на місцевому рівні. Якщо нація є всюди, значить, вона є і тут. Ще крок, і вона є тільки тут. Тактика і стратеґія змішуються. Політичне мистецтво перетворюється просто на військове мистецтво. Політичний активіст є бійцем. Займатися війною та займатися політикою, це — єдине й те саме.

Цей знедолений народ, що звик жити у замкнутому колі боротьби і суперечок, урочисто береться за наведення порядку та очищення місцевого обличчя нації. У справжньому колєктивному захваті родини, що до того завжди ворогували, вирішують все витерти, все забути. Частішають випадки примирення. Глибоко схована ненависть пробуджуються, аби її надійніше поховати. Віра в істнування нації підвищує політичну свідомість. Національна єдність, це — перш за все єдність ґрупи, зникнення давніх суперечок і остаточне знищення будь-яких гірких почуттів. Разом з тим очищення охоплює й кількох місцевих жителів, що вони зганьбили країну своєю діяльністю, своєю співпрацею з окупантом. Але зрадники і запроданці будуть засуджені і покарані. Підчас тривалого процесу саморозкриття, започаткованого самими народом, він приймає закони і заявляє про своє право на суверенітет. Кожен елємент, таким чином пробуджений від колоніяльного сну, живе наче в казані з киплячою водою. По селах можна бачити постійний вилив почуттів надзвичайної щедрости, доброти, що обеззброює, готовности віддати життя заради «справи». Все це разом нагадує реліґійне братство, церкву, містичну спільність. Жоден корінний житель не може залишатися байдужим до цього нового ритму, якому підкорюється нація. До сусідніх племен спішать посланці. Вони є першою системою зв’язку повстання, передаючи його темп і рух досі нерухомим реґіонам. Племена, про ворожість яких ходять леґенди, радісно і зі сльозами в очах складають зброю і присягаються одне одному завжди допомагати й підтримувати. По-братерські, пліч-о-пліч, у збройній боротьбі, люди об’єднуються зі своїми вчорашніми ворогами. Народне коло розширюється, і кожна нова засідка означаю приєднання нового племені. Кожне село перетворюється на добровільного помічника та тилову базу. Міжплемінна солідарність, солідарність між селами, національна солідарність рельєфно проявляються на тіл повсякчас сильніших ударів по ворогу. Кожний новостворений загін, кожний новий залп вказують на те, що всі переслідують ворога, що всі чинять опір.

Ця солідарність виявиться найбільш яскраво підчас другого періоду, який характеризується початком наступу ворога. З вибухом повстання колоніяльні сили переґруповуються, реорґанізовуються і вдаються до методів ведення бойових дій, які б відповідали характеру повстання. Цей наступ ставить під сумнів ейфорію та атмосферу загального щастя першого періоду. Ворог розпочинає атакувати і зосереджує значні сили у точно визначених місцях. Місцеві загони душе швидко переможені. В тому числі й через те, що з самого початку поквапилися вступити в бій усіма силами. Оптимізм, що панував у перший період, позбавив їх обережности, вони мало не втратили зв’язок з дійсністю. Загін, переконаний у тому, що вершиною руху є нація, не готова залишати поле бою, не плянує відступати. Втрати численні, й виживши починають сумніватися. Атака як остаточне випробування місцевого населення. Місцеві ведуть себе так, ніби доля країни вирішується тут і зараз.

Та невдовзі стало зрозуміло, що волюнтаристська спонтанність, яка намагається вирішити долю колоніяльної системи за один раз, як доктрина блискавичности, приречена на поразку. На місце вчорашнього потоку почуттів і ілюзій вічности приходить найбуденніший, найбільш практичний реалізм. Жорстокі події, мертві тіла змушують повністю переосмислити все, що сталось. Простий інстинкт виживання вимагає більш рухливішої, гнучкішої тактики. Ця зміна у способі бойових дій характеризує перші місяці визвольної війни анґольського народу. Пригадаймо, що 15 березня 1961 року анґольські селяни кидались ґрупами по дві-три тисячі проти портуґальських позицій. Чоловіки, жінки і діти, озброєні або з голими руками, сміливо, з ентузіязмом, ринули невеликими ґрупами і поступовими хвилями у райони, де панують колонізатори, салдати і портуґальський прапор. Села, аеродроми були оточені і піддались численним атакам, але тисячі анґольців були знищені вогнем кулеметів колонізаторів. Небагато часу знадобилось керівникам анґольського повстання, аби збагнути, що вони повинні були знайти инші засоби, якщо хотіли справді визволити країну. За кілька місяців анґольський лідер Голден Роберто, врахувавши досвід різних визвольних воєн і застосувавши техніку партизанської війни, знову орґанізував національну анґольську армію.

Дійсно, у партизанській війні боротьба ведеться більше не на місці, а на марші. Кожен воїн носить батьківщину із собою на підошвах своїх ніг. Національно-визвольна армія є не такою, що вона зіштовхується з ворогом в одній єдиній вирішальній битві, а такою, що вона йде від села до села, що вона відступає у ліса й танцює від радости, коли помічає у долині хмару пилу, підняту ворожими колонами. Племена вирушають у путь, загони переміщуються, змінюючи дислокацію. Люди з півночі марширують на захід, люди з рівнин піднімаються в гори. Перевага не віддається жодній стратеґічній позиції. Ворог думає, що переслідує він, але це нам завжди вдається опинятися у нього в тилу, нападаючи на нього саме тоді, коли він вважає, що з нами покінчено. Тепер ми його переслідуємо. Попри всю техніку та вогневу потужність схоже на те, що ворог заблукав і загруз. А ми співаємо, ми співаємо.

Тим часом керівники повстання розуміють, що загонам бракує освіти, їх треба навчати, дати їм настанови, створити військо, зосередити владу. Треба переосмислити та переглянути поділ озброєної нації на окремі загони. Керівники, які втекли від непродуктивного політичного середовища міст, заново відкривають політику, але вже не як снодійне чи обман, а як єдиний засіб збільшити запал боротьби та підготувати народ до руку в чіткому напрямку. Керівники повстання зауважують, що партизанські повстання — навіть найбільші з них — мали загальне керівництво та орієнтири руху. Відтак, перед ним постає завдання перетворення партизанського повстання на революційну війну. Вони розуміють, що успіх боротьби залежатиме від чіткости завдань, зрозумілости методи й — і це особливо важливе — усвідомлення масами невідкладности боротьби. Можна протриматися три дні, три місяці (в найліпшому разі, якщо талановито скористатися люттю, що накопилась у масах), але перемогти в національно-визвольній війні, знищити страшну військову машину без виховання свідомости бійців неможливо. Не допоможуть ані безоглядна сміливість, ані красиві гасла.

Одначе розгортання визвольної війни мав завдати вирішального вдару по самовпевнености керівників. Тепер ворог змінює тактику. Жорстоку каральну політику він вельми розумно поєднує з періодами передишок, тонким маневруванням, «психолоґічною війною». Тут і там за допомогою провокацій він робить успішні спроби розворушити міжплемінну ворожнечу, вдаючись до методів, що їх називають протидією підривній діяльності. Для досягнення своїх цілей колоніялізм використовує дві ґрупи корінних жителів. Насамперед, звичайний у таких випадках набір: вожді, каїдів, чаклуни. Як ми бачили, селянські маси, все ще зануренні в оціпеніння, продовжують поважати реліґійних лідерів, цих вихідцям з древніх родів. Плем’я, вся як один, ступають на шлях, визначений вождем племені. Союз цих довірених осіб і колонялізму освячено винагородою, що сплачується золотом.

Люмпен-пролєтаріят також становить вдячний матеріял для махінацій колоніялізму. Насправді, всякий національно-визвольний рух має приділяти цьому люмпен-пролєтаріяту якомога більше уваги. Той постійно відгукується на заклики до повстання, але якщо повстання вважає, що може обійтися й без нього, люмпен-пролєтаріят — ця маса голодних і деклясованих — кинеться у збройну боротьбу, візьме участь у протистоянні, але цього разу на боці гнобителем. Останній, ніколи не пропускаючи нагоди дати неґрам перегризти одне одному горлянки, з рідкісною радістю використає політичну необачність і неосвіченість — ці недоліки, притаманні люмпен-пролєтаріяту. Цей готовий резерв живої сили, якщо його відразу-ж не орґанізувати на боці повстання, перетікає в колонізаторські війська, де виконую ролю найманців. В Алжирі саме з люмпен-пролєтаріяту вийшли харкі та мессалісти; в Анґолі саме він дав провідників, що вони сьогодні ведуть заплутаними стежками збройні портуґальські колони; у Конґо люмпен-пролєтаріят виступає як рушійна сила реґіоналіьних рухів в Касаї і Катанзі, тоді як у Леопольдвілі вороги Конґо використовують його для орґанізації «стихійних» демонстрацій проти Лумумби.

Ворог, який аналізує сили повстання, який все пильніше вивчає свого головного супротивника — колонізований народ, бере до уваги ідеолоґічну слабкість і духовну нестійкість деяких верств населення. Ворого бачить, що добре орґанізований, згуртований аванґард повстання оточений масою людей, чия відданість справі повсякчас під питанням через її фізіолоґічну бідність, принижений стан і безвідповідальність. Ворог використовуватиме цю масу, навіть якщо він ризикуватиме заплатити за це надто високу ціну. Він створить спонтанність за допомогою багнетів або показових покарань. У Конґо вливаються долари й бельґійські франки, тоді як в Мадаґаскарі репресії проти хова стають жорстокішими, а в Алжирі до французької армії зараховують справжніх заручників. На очках керівника повстання націю буквально знищують. Цілі племена перетворюються на харкі та, озброєні на сучасний манер, виходять на тропу війни з плем’ям-супротивником, на яке з цієї нагоди вішають ярлик націоналістів. Єдність у боротьбі, що вона обіцяла успіх і була сповнена такої величі в перші години повстання, розпадається. Крах національної єдности — переломний момент повстання. Політична освіта мас тепер визнається за історичну необхідність.

Цей видовищний волюнтаризм, що він мав одним махов довести колонізований народ до повної самостійности, ця впевненість у тому, що частки нації можна зібрати в одне ціле в єдиному для всіх ритмі та керуючись одним баченням, ця сила, що вона спиралась на цю надію, у світлі досвіду виявляються великою слабкістю. Поки він думав, що зможе без будь-яких серйозних перешкод подолати цей шлях від колонізованого суб’єкта до самостійного громадянина незалежної нації, поки він захоплювався міражем своєї фізичної сили, колонізований не досяг справжніх успіхів на шляху знань. Його свідомість залишалась нерозвиненою. Як ми бачили, колонізований завзято кидаються у боротьбу, особливо, якщо це збройна боротьба. Селяни кинулися у повстання з таким ентузіязмом, що спромоглися дотримуватися практично антиколоніяльного способу життя дуже довго. З давніх-давен, завдяки численним хитрощам, вмінню майстерно тримати рівновагу, що йому позаздрив би навіть канатоходець, селяни змогли зберегти свою відмінність від нав’язаного колоніялізмом образу. Вони навіть вірили, що колоніялізм ніколи не був справжнім переможцем. Гордість селянина, його небажання спускатися у міста, товктися серед світу, збудованого іноземцем, його здатність при наближенні представника колоніяльної влади уходити в себе продовжували нагадувати про те, що дихотомії колонізатора він протиставляє свою власну дихотомію.

Антирасистський расизм, бажання захищати свою шкіру, характерне для реакції колонізованого на колоніяльне гноблення, очевидно є достатньою причиною для приєднання до боротьби. Але війну не ведуть, на страшні жертви не йдуть, не допускають знищення цілих родин заради тріюмфу ненависти чи расизму. Сам тільки расизм, ненависть, злоба, «закономірна жага помсти» не можуть живити визвольну війну. Це спалахи прозріння, що кидають тіло на неспокійний шлях, що кидає його у майже патолоґічний стан галюцинацій, коли від вигляду иншого запаморочується в голові, коли моя кров прагне крові иншого, коли моя смерть просто по інерції вимагає смерті иншого, — ця велика пристрасть перших годин розчиняється у повітрі, якщо живиться тільки власною суттю. Правда, незліченні випадки жорстокости з боку колонізаторських сил повертають у боротьбу емоційні чинники, дають активісту нові причини для ненависти, нові виправдання для «дайте мені вбити колоніста». Проте невдовзі керівник починає усвідомлювати, що ненависть не зможе стати проґрамою. Не можна — за нормальних умов — віддати все на відкуп ворогу, який, очевидно, завжди знайде вихід у збільшенні числа вбивств, у поглибленні «прірви», що вона таким чином підштовхує весь народ до повстання. У будь-якому разі ворог — ми це вже зазначали — намагається отримати прихильність деяких ґруп населення, деяких реґіонів, деяких керівників. Під час боротьби колоністам і поліцейським силам дають нові вказівки. Поведінка змінюється — «олюднюється». Доходить навіть до введення у спілкуванні колонізатор-колонізований таких звертань як пані та пан. Вживаються ввічливі слова, дотримуються гарним манер. Наочно, у колонізованого виникає враження, що він бачить зміни.

Колонізований, який взявся за зброю не тільки через те, що помирав з голоду і був свідком розпаду суспільства, але й тому, що колонізатор вважав його тварино, ставився до нього як до тварини, виявляється вельми чутливим до цих заходів. Ненависть знешкоджується за допомогою цих психолоґічних прийомів. За тактичними хитрощами колонізатора стоять фахівці та соціолоґи, що проводять численні дослідження про «комплекси»: комплекс фрустрації, комплекс аґресивности, комплекс бажання бути колонізованими. Корінним жителям допомагають: намагаються роззброїти їх за допомогою психолоґії та — як же-ж без них! — дрібних грошей. Ці убогі заходи, це вміле окозамилювання нарешті досягає успіху. Колонізований відчуває таку спрагу до чогось, що б говорило про те, що він теж людина, — нехай навіть так дешево — що справити враження на нього може навіть така банальна милостиня. Його свідомість така ранима, така незрозуміла, що вона приходить у хвилювання від найменшого спалаху. Великій спразі безмежної просвіти, що вона така сильна на початку, кожної миті загрожує елєментарний обман. Одностайна вимога насильницької революції, що вона палала до небес, потроху згасає, стає менш яскравою. Голодний вовк, готовий проковтнути все і всіх, буря гніву, яка закручувала всіх у вирій революції, — їх скоро буде не впізнати, якщо боротьба триватиме, а вона триватиме. Колонізований щомиті ризикує бути роззброєним якимись поступками.

Керівники повстання з острахом дивляться на цю нестабільність колонізованого народу. Спочатку спантеличені цією новою тактикою, вони розуміють необхідність пояснити її колонізованому і звільнити його свідомість від залежности. Тим часом війна триває, ворог переґруповується, збирається з силами, наперед відгадує стратеґію колонізованого. Національно-визвольна боротьба не зводиться до того, що одним великим кроком переступають через всі труднощі. Це щоденна, важка, епічна робота, та перенесені страждання набагато перевищують страждання колоніяльних часів. В долині, в містах, здається, що колоністи змінилися. Наші люди щасливіші. Їх поважають. Минають дні, і колонізовані, що піднялись на боротьбу, народ, що має її підтримувати, не можуть дозволити собі здатися. Люди не повинні думати, що мета вже досягнута. А коли їм розповідатимуть про справжню мету боротьби, вони не повинні вважати, що її неможливо досягти. Неодноразово треба роз’яснювати, куди народ рухаються і як туди дістатися.  Війна, це — не одна битва, а сукупність місцевих боїв, жоден з яких, правду кажучи, не є вирішальним.

Тому необхідно розраховувати свої сили, а не відразу кидати усе на чашу терезів. Резерви колоніялізму є багатшими, значнішими, ніж резерви колонізованих. Війна триває. Ворог захищається. Вирішальної битви не буде ні сьогодні, ні завтра. Фактично вона не припиняється з самого першого дня повстання і закінчиться не тоді, коли вже не буде ворога, а тоді, коли останній — з різних причин — збагне, що завершити цю боротьбу і визнати суверенітет колонізованого народу у його інтересах. Цілі боротьби мають залишатися так само широко визначеними, як і в перші дні. Якщо втратити пильність, то народ — при найменших поступках з боку ворога — питатиме себе, навіщо продовжувати війну. Ми так звикли до презирливого ставлення загарбника, до його рішучости ні в якому разі не ослаблювати мертвої хватки, що будь-яка видимість його щедрости, показної доброзичливости викликають подив і радість. Колонізовані готові співати від радости. А це значить, що треба знову і знову розтлумачувати активістам, що поступки ворога не повинні їх засліплювати. Ці поступки залишаються тільки поступками; вони не стосуються суті питання, і з точки зору колонізованого вони не стосуватимуться суті питаня доти, доки не торкнуться суті колоніяльного режиму.

Говорячи точніше, загарбник може легко зняти найжорсткіші прояви своєї присутности. Насправді це показове пом’якшення режиму допомагає загарбнику не тільки заощадити на витратах, але й краще зосередити свої сили. Та за це доведеться дорого заплатити. Якщо бути точнішим, ціною цього пом’якшення буде ще жорстокіше втручання в майбутнє країни. На ум приходять приклади з історії, що вони демонструють, як для деяких країн цей маскарад із поступками, поступками будь-якою ціною закінчився ще тяжчим рабством — тільки тепер вже не прихованим, а відвертим. Народ, а також всі активісти не повинні забувати про цей закон історії, який стверджує, що деякі поступки, це — фактично кайдани. За відсутности роз’яснювальної роботи не дивує та легкість, з якою керівникам деяких політичних партій йшли на огидні компроміси з колишнім колонізатором. Колонізований має засвоїти, що колоніялізм ніколи не дає нічого задарма. Все, чого колонізований добуває внаслідок політичної чи збройної боротьби, є не свідченням доброї волі чи великодушности колонізатора, але його неспроможности й далі відкладати поступки на потім. Більше того, колонізований має знати, що не колоніялізм йде йому на поступки, а він сам. Коли британський уряд приймає рішення про надання жителям Африки додаткових місць в Кенійській асамблеї, то необачливо й безглуздо заявлти про якісь поступки з боку британського уряду. Невже не видно, що це кенійський народ пішов на поступки? Потрібно, щоб колонізовані народи та народи, яких обідрали, розсталися з образом мислення, притаманний їм до того. В крайньому разі колонізований народ може  прийняти від колоніялізму поступку, але в жодному разі не компроміс.

Усі ці пояснення, це послідовне донесення до свідомости, цей шлях до пізнання історії суспільства можливі лише у рамках орґанізації і керування народом. Ця орґанізація створена на основі використання революційних елєментів з міст на початку повстання і тих, хто приєднався до кампанії у ході боротьбі. Саме це ядро і становить зародковий політичний центр повстання. Але, зі свого боку, селяни, які почерпнули знання з історичного досвіду, виявляться спроможними керувати народною боротьбою. Хвиля повчань і взаємного збагачення пройде боєздатним народом і його керівниками. Традиційні інститути зміцнюються, поглиблюються, а подекуди і буквально перетворюються. Суд з конфліктів, збори іменитих громадян та сільські збори перетворюються на революційний суд та військово-політичний комітет. У кожному військовому відділенні, у кожному селі створюються легіони політичних комісарів. Людям, які починають щось не розуміти, будуть все пояснювати політичні комісари. Таким чином, останні не бояться розглядати проблєми, які спантеличують людей, якщо їх не пояснити. Військові активісти насправді дуже лютують, коли бачать, що багато місцевих жителів ведуть свій звичний спосіб життя в поселеннях, ніби їх не стосується те, що відбувається в горах, ніби вони і не знають, що головний рух уже розпочато. Тиша у містах, безперервна щоденна рутина, справляють на селян гірке враження, що ціла частина нації задоволена тим, що тільки спостерігає за боротьбою. Такі висновки бунтують селян і збільшують їх тенденцію до зневажання і глобального засудження місцевих жителів. Політичні комісари повинні пояснити їм, що цю позицію полегшить усвідомлення того, що деякі шари населення відстоюють свої особисті інтереси, які не завжди співпадають з національними. Народ розуміє тепер, що національна незалежність зіштовхнеться з різноманітною дійсністю, яка подекуди є антагоністичною і суперечливою. Пояснення саме у цю мить боротьби є вирішальним, адже завдяки йому народ переходить від глобального і недиференційованого націоналізму до соціяльно-економічної свідомости. Народ, який на початку боротьби прийняв примітивну концепцію добра і зла колоніста: білі і чорні, араби і християни, помічає у ході боротьбі, що чорні можуть бути білішими за білих, і що можливість мати національний прапор, незалежну державу автоматично не змусять деякі шари населення відмовитися від їхніх привілеїв або інтересів. Народ помічає, що місцеве населення не втратило голову, як він, а навіть навпаки, здається, отримує прибутки від війни і покращує своє матеріальне становище і відроджує могутність. Місцеве населення усвідомлює реальну вигоду від війни і спекулює на цьому за рахунок народу, який, як завжди, беззастережно жертвує собою і поливає своєю кров’ю рідну землю. Активіст, який з примітивною зброєю протистоїть колоніяльній машині, розуміє, що в той час, коли він знищує колоніяльний тиск, він непрямо допомагає збудувати новий механізм експлоатації. Це відкриття є неприємним, болісним і обурливим. Все було так просто: з одного боку погані, а з иншого — хороші. Ідилічне і нереальне світлі початку переходить у  морок, який затьмарює свідомість. Люди усвідомлюють, що незаконне явище експлоатації може набувати чорного або арабського відтінків. Вони кричать про зраду, але треба підправити цей крик. Зрада не національна, вона соціяльна, треба навчити людей кричати на все горло. На своєму складному шляху до раціонального пізнання народ повинен також позбутися свого спрощенства, з яким він сприймав свого підкорювача. На його очах людський рід роздрібнюється. Він помічає, що за межами його країни кілька колоній не беруть участи у злочинному безумстві, що вони відрізняються від усього роду. Ці люди, яких з байдужістю приєднали до загальної маси іноземної присутности, засуджують колоніяльну війну. Вибухає справжній скандал, коли прототипи з цієї маси переходять на инший бік, стають арабами або неграми і приймають страждання, тортури, смерть.

Ці приклади зводять нанівець всеохоплюючу ненависть, яку знову відчуває колонізований до іноземних поселенців. Колонізований оточує цих кількох людей теплою приязню і намагається через тісний емоційний зв’язок заручитися їхньою абсолютною довірою. У метрополії, що її прийнято вважати суворою та кровожерливою мачухою, численні — а іноді й відомі — голоси займають антивоєнну позицію, беззастережно засуджують воєнну політику  уряду та радять врешті-решт взяти до уваги національну волю колонізованого народу. Одні салдати дезертирують з колоніяльного війська, инші навідріз відмовляються воювати проти свободи народу, — їх ув’язнюють, вони страждають за право народу на незалежність і самостійно управляти власними справами.

Колонізатор більше не є просто руйнівною машиною. Деякі члени колоніяльного населення виявилися ближчими, набагато ближчими до націоналістичної боротьби, аніж деякі сини нації. Расовий і расистський вимір подолано з обох сторін. Свідоцтво про автентичність більше не видається всім неґрам і мусульманам автоматично. При зустрічі з колоністом більше не хапаються за пістолета чи ножа. Свідомість випадково натикається на часткову, неповну, мінливу правду. Зрозуміло, що все це не просто. Завданню виховання народу дорослим сприятиме і чіткість орґанізації, і ідеолоґічний рівень керівників. Ідеолоґічний рівень підвищується, ідеолоґічна підготовка поліпшується за мірою розгортання боротьби, з урахуванням тактичних рухів супротивника, перемог і поразок борців за свободу. Провід демонструє свою силу й авторитет тим, що не приховує своїх помилок і вчиться на власному досвіді просуватися вперед, хоча свідомість може тягнути назад. Кожний промах місцевого маштабу буде вивчено та розглянуто для того, аби зробити висновки для кожного села по всій мережі. Повстання доводить собі свою ж раціональність, показує свою зрілість щоразу, коли в кожному конкретному випадку свідомість народу робить крок уперед. Незважаючи на оточення всередині руху, що в ньому іноді зустрічається думка, що дрібниці становлять небезпеку та слабке місце народних мас, провід твердо дотримується принципів, вироблених у національній боротьбі й у загальній війні, яку люди ведуть за своє визволення. Трапляється жорстокість і нерозбірливість у тонкощах і конкретних випадках, що є типово революційною; проте трапляється й инший вид жорстокости, який вельми схожий на перший, але який є типово контрреволюційним, авантюристичним і анархістським. Якщо цю чисту тотальну жорстокість негайно не придушити, вона неминуче, за якихось кілька тижнів, призведе до поразки руху.

Активіст-націоналіст, який утік з містата якого нудить від демаґоґії й реформістських махінацій керівників, розчарований у «політиці», знаходить у конкретній практиці нову політику, геть відмінну від старої. Це політика кадрів і керівників, які бачать своє місце в історії й направляють всю свою фізичну і розумову енерґію на ведення визвольної боротьби. Ця політика є національною, революційною, соціяльною. Ця нова дійсність, яку тільки тепер почав пізнавати колонізований, істнує лише у дії. Саме ця боротьба, підриваючи колишню колоніяльну дійсність, відкриває нові грані, створює нові смисли та висвітлює сховані під цією дійсністю протиріччя. Озброєний народ, народ, що завдяки цій боротьбі завойовує і пізнає нову дійсність, просувається вперед, вільний від колоніялізму, свідомий всіх можливих спроби обману, вихваляння нації. Тільки насильство, вчинене самим народом, — насильство, орґанізоване та спрямоване його проводом, дозволяє масам збагнути суспільну дійсність, є ключом до її розуміння. Без цієї боротьби, без цієї практики все це буде просто карнавалом і хвастощами. Все, що залишиться, це — легка переміна, кілька реформ наверху, прапор, а внизу — безформна маса, що продовжує коцюрбитися у своєму вічному «середньовіччі».

Покажчик власних імен і назв

Катанґа — південна провінція Демократичної Республіки Конґо, багата на мідь, золото й уран. У 1960-1963 ця провінція, під проводом Моїза Чомбе (1919-1969) та за підтримки уряду Бельґії, відокремилась від решти країни та була фактично незалежною державою. Протягом всього свого нетривалого істнування воювала з центральним урядом Конґо.

Лумумба Патріс Емері (1925-1961), конґолезький політичний діяч, революціонер, один із засновників (1958) Конґолезького національного руху  і перший прем’єр-міністер (1960) Демократичної Республіки Конґо. Виступав за цілісність республіки та проведення в ній кордних соціяльних перетворень. Після військового перевороту, орґанізованого за підтримки ЦРУ, заарештований і страчений без суду за мовчазної згоди США та Бельґії.

мессаліти — послідовники Ахмеда Мессалі Хаджа (1898-1973), члени заснованого ним Алжирського національного руху (МНА), що він виступав опонентом головної визвольної сили у війні з французькими колонізаторами — Фронту національного визволення Алжиру (ФЛН).

Нкрума Кваме (1909-1972) — ґанський політичний діяч, перший прем’єр-міністер (1957-1960) і президент (1960-1966) незалежної Ґани. Соціяліст, діяч руху неприєднання та теоретик панафриканізму. Усунутий від влади в результаті перевороту, орґанізованого за участи ЦРУ. Автор книжок «Неоколоніялізм — найвища стадія імперіялізму» (1965), «Філософія свідомости» (1970), «Клясова боротьба в Африці» (1970) та инших.

Роберто Голден (1923-2007) — анґольський політичний діяч, засновник (1962) і керівник (1962-1999) Національного фронту визволення Анґоли (ФНЛА).

харкі — салдати-добровольці допоміжних частин французької армії з числа алжирських арабів.

хова (або хува) — одна з трьох каст народности меріна на Мадагаскарі, каста вільних людей.

Переклад з французької та покажчик: «Вперед»

«Велич і слабкість спонтанности» — друга глава книги «Гнані і голодні» (Les damnés de la terre, 1961)