Економічно-філософські рукописи 1844 року[1]

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА

У «Deutsche-Französische Jahrbücher» я обіцяв дати критику науки про право і державу у вигляді критики гегелівської філософії права[2]. При опрацюванні матеріалів для друку виявилося, що поєднання критики, спрямованої тільки проти спекулятивного мислення, з критикою різних предметів самих по собі зовсім недоцільне, що воно зв’язує хід викладу й утруднює розуміння. Крім того, велика кількість і різнорідність предметів, що підлягають розглядові, дали б змогу втиснути весь цей матеріал в один твір лише при умові цілком афористичного викладу, а такий афористичний виклад, у свою чергу, створював би видимість довільного систематизування. Ось чому критику права, моралі, політики і т.д. я дам у ряді окремих, поданих одна за одною самостійних брошур, а на закінчення спробую висвітлити в окремій праці внутрішній зв’язок цілого, взаємовідношення окремих частин і, нарешті, піддам критиці спекулятивну обробку всього цього матеріалу. З цих міркувань у пропонованій праці зв’язок політичної економії з державою, правом, мораллю, громадянським життям і т.д. зачіпається лише остільки, оскільки цих предметів ex professo[3] торкається сама політична економія.

Читача, обізнаного з політичною економією, мені нема чого запевняти в тому, що до своїх висновків я прийшов шляхом цілком емпіричного аналізу, що грунтується на сумлінному критичному вивченні політичної економії.

‹А рецензенту-невігласові, який, щоб приховати своє цілковито неуцтво і скудоумство, оглушає позитивного критика такими висловами, як «утопічна фраза», або ще такими, як «абсолютно чиста, абсолютно рішуча, абсолютно критична критика», або «не тільки правове, але суспільне, цілком суспільне суспільство», або «компактна масова маса», або «ораторствучі оратори масової маси»[4], — цьому рецензентові треба ще /483/ спершу подати доказ того, що крім своїх теологічних сімейних справ він має право претендувати на участь в обговоренні; також і мирських справ.›[5]

Проґрама для гуртків самоосвіти й практичної діяльности

ЗНАННЯ Й СОЛІДАРНІСТЬ.

(ПРАПОР).

Критично мисляча особистість повинна вміти критично ставитися до істнуючої культури й прагнути, в ім’я своїх ідеалів, як до зміни істнуючого, так і до реалізації своїх ідеалів. Нема чого й казати, що ідеали мають відповідати вимогам справедливости й істини, як їх розуміють позитивісти. Отже, тільки корисні знання й проґресивна діяльність — дають особистості право називати себе розвиненою та чесною особистістю, передовою особистістю. Безсумнівно, що такі особистості є в Росії й що вони діють. Але чи може діяльність їх поодинці, не за загальним попередньо умовленим пляном, принести істотну користь? Чи може їхня діяльність у такому виді змінити істнуюче на краще. Ні й ще раз ні. Такою є єдина відповідь, що не допускає ні сумніву, ні поступку! Кращі голови кажуть: для успіху діяльности проґресивних, критичних особистостей необхідно, аби дії їхні були спрямовані одним і тим самим пляном і проґрамою. Проґрама ця має бути підсумком поглядів всіх критичних особистостей щодо видів дій. Усяка така проґрама доволі велика й ріжноманітна, тому що предмет, що вона його систематизує, є досить великим. Тому для реалізації своєї проґрама вимагає багато особистостей, одиниць, з ріжноманітними схильностями, звичками й знаннями. Інакше кажучи, діяльність для змін істнуючого на краще вимагає диференціювання діяльности проґресистів, з дотриманням умови строгої доцільности між диференційованими частинами. Без правильних постійних зносин з диференційованими частинами немислима доцільність.

Діяльність російських проґресистів можна виразити наступним коротким виразом: поширення корисних знань і умов для початків самоврядування у всіх верствах російського суспільства. Російське суспільство складається, головним чином, із трьох більших відділів або верств: освіченої, робітничої та сільської. Освічена верства складає ту частину російського суспільства, що воно матеріяльно забезпечена. Робітнича верства становить ту частину мускульних працівників Росії, яким доводиться працювати скупчено на малому просторі. На противагу цьому, сільська частина російського суспільства представляє нам трудящих, розкиданих суттю своїх занять на більші один від одного відстані. Якщо й доводиться зійтися великій масі селян в одному місці для роботи або на ярмарок, то не надовго.

Вибрані листи: Енґельс Бльохові (21 вересня 1890)

Енґельс Йосипу Бльохові

Лондон, 21 вересня [1890 р.]

З погляду матеріялістичного розуміння історії основний момент в історичному процесі кінець-кінцем є виробництво й відтворення дійсного життя. Ні я, ні Маркс більшого не доводили. Якщо хтось перекрутить це твердження в тому розумінні, ніби економічний момент є єдиний визначний момент, тоді це твердження обертається на абстрактну, безглузду фразу, що /265/ нічого не говорить. Економічне становище — це основа, але на перебіг історичної боротьби впливають і в багатьох випадках визначають переважно форму її різні моменти надбудови: політичні форми клясової боротьби та її наслідки — конституції, що їх установила переможна кляса після своєї перемоги й т.ін. правові форми, і навіть відображення всіх цих справжніх боїв у мозку учасників, політичні, юридичні, філософські теорії, релігійні погляди та їхній дальший розвиток у систему догмів. Тут є взаємодіяння всіх цих моментів, в якому, кінець-кінцем, економічний рух, як доконечний, прокладав собі шлях через нескінченну низку випадковостей (тобто речей і подій, у яких внутрішній взаємний зв’язок до того віддалений, або до того важко його визначити, що ми можемо забути про нього, вважати, що його немає). В- противному разі застосувати теорію до будь-якої історичної доби було б легше, ніж розв’язувати найпростіше рівняння першого ступеня.

Ми творимо свою історію самі, але, поперше, ми творимо її серед досить певних передумов та умов. Серед них, кінець-кінцем, економічні є вирішальні. Проте й політичні умови й т.ін. навіть традиції, що живуть у людських головах, відіграють певну ролю, хоч і не вирішальну. Пруська держава виникла й розвинулась з історичних і, кінець-кінцем, економічних причин. Але навряд чи можна, не ставши педантом, запевняти, що серед сили дрібних держав Північної Німеччини саме Бранденбурґ був призначений на ролю великої держави, в якій втілилися економічні різниці, мовні різниці, а з часів реформації і релігійні відміни між північчю й півднем, при чому це заздалегідь визначила саме тільки економічна конечність, а інші моменти не впливали (головна причина те, що Бранденбурґ володів Прусією й через це був втягнений в польскі справи, а отже й у міжнародні політичні стосунки, які стали за вирішальні також і при утворенні могутности Австрійської династії). Ледве чи пощастить будь-кому, не викликавши сміху, пояснити економічно існування кожної маленької німецької держави в минулому й тепер, або пояснити економічно походження горішньо-німецьких змін у голосівках, які поділяють Німеччину (щодо діялекту), на дві половини, що посилюється ще географічно гірським пасмом від Судетів до Тавнуса!

Закордонні кореспонденти

Антоніо Ґрамші

Зошит 7, §‹101›. Журналістика. Закордонні кореспонденти. Див. іншою нотатку з цього приводу під рубрикою «Типи періодичних видань». У ній ішлося про іноземних дописувачів італійських видань. Робота «закордонного кореспондента» щоденної газети трохи відрізняється, хоча деякі спостереження того запису вірні і для цієї роботи. Водночас, не слід розуміти закордонного кореспондента як просто репортера чи передавача щоденних новин телеґрафом чи по телефону, себто як додаток до телеґрафних агентств. Ссьогодні досконалий тип закордонного кореспондента представляє собою партійний публіцист, політичний оглядач, який спостерігає за основними політичними віяннями іноземної країни та коментує їх, прагне стати «спеціялістом» у справах цієї конкретної країни (саме тому великі ґазети мають «кореспондентські бюро» в різних країнах, а керівником бюро є «політичний письменник», директор бюро). Кореспондент повинен бути здатним протягом визначеного часу написати книгу про країну, до якої його відроджено на постійній основі, вичерпну працю про всі основні сторони її національного та міжнародного життя. (Зовсім інша історія — кореспондент взагалі, що їде до якоїсь країни з метою надсилати відомості про важливі поточні події, що вони відбуваються в ній у даний час).

Іноземні автори

Антоніо Ґрамші

Зошит 7, §‹81›. Типи періодичних видань. Іноземні автори. Без іноземних авторів не обійтися, але іноземна співпраця має бути орґанічною, а не антолоґічною, епізодичною чи випадковою. Для того, аби така співпраця була орґанічною, іноземні дописувачі мають знатися не тільки на культурних течіях своєї країни, але й були спроможними «порівняти» їх із течіями в країні, де видання виходить; тобто вони повинні бути знайомими з культурними тенденціями иншої країни та розуміти національну «манеру висловлюватися». Таким чином, видання (чи то пак його редактор) повинне виховувати своїх іноземних дописувачів задля досягнення орґанічної єдности.

У період Рісорджименто це траплялось дуже рідко, і саме тому італійська культура залишалась вельми провінційною. Зрештою, орґанічність іноземної співпраці спостерігалась, можливо, лише у Франції, оскільки французька культура ще до початку ліберальної епохи користувалась геґемонією в Европі; також була порівняно <численна> німецька й анґлійська інтеліґенція, котрі вміла говорити про культуру своїх країн, вдаючись до французької «манери висловлюватися». Насправді того, що «Антолоджія» В’єссо[1] публікувала статті французьких, німецьких чи анґлійських «лібералів», виявилося замало для того, аби збагатити корисними відомостями лібералів італійських, для пожвавлення чи підживлення ідеолоґічних течій в Італії; їхнє мислення залишилось загальним, абстрактним, космополітичним. Дописувачів слід було залучати таких, які б мали конкретні знання про Італію, про течії в середовищі її інтеліґенції, про її проблєми, себто таких, які б були здатні водночас і Франції розповідати про Італію.

Роман-фейлєтон

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹134›. Популярна література. Роман-фейлеєон. Див. що я писав про «Ґрафа Монте-Крісто» як взірець роману-фейлєтону. Роман-фейлєтон заміняє (і водночас стимулює) фантазії прослюду, він є справжнім мріянням. Тут можна подивитись, що Фройд та инші психоаналітики казали про сон з відкритими очима. У цьому випадку можна сказати, що людські фантазії походять від «комплексу меншовартости» (соціяльної), що він викликає бурхливі фантазії про помсту, покарання винних у злигоднях тощо. У «Ґрафі Монте-Крісто» присутні всі елєменти для спонукання до таких фантазій, а відтак і застосування наркотику, що притуплює відчуття болю, тощо.

1930-1932 рр.

Переклад з італійської: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 6 (VIII), §‹134›. — P.799.

Історія й «проґрес»

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹125›. Типи періодичних видань. Історія й «проґрес». Історія досягла певного етапу; відтак, будь-яка дія, що вступає з цим етапом у конфлікт, вдається антиісторичною, оскільки вони «відтворюють» попередній етап; у таких випадках говорять про реакцію і т.п. Ця проблєма постає через те, що історію не сприймають як історію кляс. Кляса досягає певного етапу, створює певну форму державного життя: пригноблена кляса, повстаючи, руйнує цю новостворену дійсність, значить вона є реакційною?

Унітарні держави, рухи за автономію; унітарна держава є необхідним результатом історичного поступу, проте не можна стверджувати, що кожен рух, який прагне розколоти унітарну державу, є антиісторичним і реакційним; якщо пригноблена кляса не може здійснити свого історичного призначення інакше, ніж розриваючи цю оболонку, це означає, що ми маємо справу не з сучасною «єдністю», а з адміністративно-військово-інквізиторською «єдністю»; може так статися, що створення такої сучасної єдности вимагає розвалу попередньої, «формальної» єдности тощо. Де більше такої сучасної єдності — у «федеральній» Німеччині чи унітарній «Еспанії» Альфонсо[1] та землевласників-ґенералів-єзуїтів? Це спостереження може виявитися вірним і по відношенню до багатьох инших історичних проявів, наприклад, до рівня «космополітизму» в різні періоди міжнародного культурного розвитку. У XVIII столітті космополітизм інтеліґенції був «максимальним», але яку частку суспільства в цілому він зачепив? І чи не був він, за великим рахунком, проявом геґемонії великих інтеліґентів і культури Франції?

Дилєтантство і дисципліна

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹79›. Типи періодичних видань. Дилєтантство і дисципліна. Необхідність внутрішньої суворої й жорсткої критики, без умовностей і півзаходів. Істнує в історичному матеріялізмі така тенденція, що заохочує [і сприяє] всім поганим традиціям середньої італійської культури, і вона, схоже, відповідає певним рисам італійського характеру: імпровізації, надії на «природній талант», ледачості, породженій фаталізмом,  безмозкому дилєтантству, браку дисципліни в мисленні, безвідповідальності та відсутності моральної й інтелектуальної відданости. Історичний матеріялізм знищує цілу низку упереджень та умовностей, хибних обов’язків, лицемірних зобов’язань, але він аж ніяк не виправдовує впадання у скептицизм і снобістський цинізм. Того ж результату мав і макіавеллізм через необґрунтоване розширення понять і плутанину між «мораллю» політичною та особистою, себто між політикою і етикою. Цієї плутанини, ясна річ, не було в самого Макіавеллі, радше навпаки, адже власне велич Макіавеллі полягає у тому, що він відокремив політику від етики. Не може істнувати ніяких постійних і здатних розвиватися об’єднань без опертя на певні етичні принципи, які самі об’єднання висувають перед кожним своїм окремим членом з метою підтримки внутрішньої цілісности та однорідности, необхідних для досягнення цілей. Не можна, одначе, робити з цього висновок, що ці принципи позбавлені всезагального характеру. Так було б, якби ціль об’єднання полягала в ньому самому, себто якщо б це була якась секта чи злочинне уґруповання ([лише] в цьому випадку, мені здається, можна стверджувати, що політика змішується з етикою, власне тому, що «особливе» підноситься до рівня «всезагального»). Але звичайне об’єднання уявляє себе аристократією, елітою, аванґардом, себто вважає себе зв’язаним мільйонами ниток з певною соціяльною ґрупою, а за його посередництва — з усім людством. Відповідно, таке об’єднання не вважає себе чимось остаточним і застиглим, а чимось, що намагаються розширитися до меж цілої соціяльної ґрупи, котра, своєю чергою, прагне до об’єднання всього людства. Всі ці зв’язки надають [потенційно] всезагального характеру ґруповій етиці, котру слід розглядати як так, що вона здатна стати нормою поведінки для всього людства. Політика розглядається як процес, котрий переростає у мораль, себто як процес, здатний перерости у таку форму спільного життя, в якій політика, а отже, і мораль будуть подолані. (Тільки з цієї історичної перспективи можна пояснити стурбованість багатьох незбігом особистої моралі з суспільно-політичною: це є несвідомим і сентиментально-некритичним відображенням суперечностей нинішнього суспільства, точніше, нерівности моральних суб’єктів).

Журналістика

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹65›. Журналістика. Ось що Наполеон ІІІ сказав про журналістику під час свого перебування в полоні у Німеччині анґлійському журналістові Мелс-Кону (див. Поль Геріо, Німецький полон Наполеона III (La captivité de Napoleon III en Allemagne). Париж: Перрен, 250 стор.,). Наполеон хотів би перетворити офіційну ґазету на взірцеве видання, яке б надходило безкоштовно кожному виборцеві, з яким б співпрацювали найвідоміші тогочасні письменники, яке б подавало найбільш достовірну та перевірену інформацію з усіх куточків світу. Полєміка б виключалась з такого видання і залишилась для сторінок спеціялізованих ґазет тощо.

Концепція державної газети логічно пов’язана з неліберальними структурами влади (тобто з такими, в яких громадянське суспільство змішується з політичним суспільством), незалежно від того, чи є вони деспотичними чи демократичними – іншими словами, такими, в яких олігархічна меншість претендує на те, щоб представляти все суспільство, чи такими, в яких народ вважає себе справжнім втіленням держави. Якщо школа належить державі, чому б і журналістиці, що вона є школою для дорослих, не належати державі?