Мова, мови, здоровий глузд

Антоніо Ґрамші

Зошит 10 II, §‹44›. Вступ до вивчення філософії. Мовлення, мови, здоровий глузд. З’ясувавши, що філософія є концепцією світу, а філософська дія означає не [лише] «індивідуальну» розробку систематичних концепцій, але також — і перш за все — культурну боротьбу за перетворення народного «способу мислення» та поширення філософських нововведень, що виявляться «історично правильними» тією мірою, якою вони стануть конкретно, себто історично та соціяльно всезагальними, на перший плян нашої роботи слід висунути питання мови та мов у «технічному» розумінні. Треба переглянути публікації щодо праґматистів.[1] Див. «Твори» Дж.Вайлаті[2] (Флоренція, 1911), серед яких нарис «Мова як перепона знищення ілюзорних конфліктів».

У випадку з праґматистами, так само як взагалі стосовно будь-якої иншої спроби орґанічної систематизації філософії, не зовсім зрозуміло, чи це стосується системи в цілому чи тільки її суттєвого ядра. Здається, можна сказати, що концепція мови, що її дотримувався Вайлаті та инші праґматисти, є неприйнятною, разом з тим я думаю, що вони відчували дійсні потреби  та «описали» їх біль-менш точно, навіть якщо їм не вдалося до кінця вірно поставити питання та дати на них відповіді. Здається, можна сказати, що «мова» — це в принципі узагальнююча назва, яка не передбачає істнування чогось «єдиного» ні в часі, ні в просторі. Мова означає також культуру та філософію (навіть якщо лише на рівні здорового глузду), а відтак, факт «мови» в дійсності є множиною фактів, більш-менш органічно зв’язаних і скоординованих; у крайньому випадку можна говорити про те, що будь-яка істота, що розмовляє, має свою власну мову, себто свій власний спосіб мислення та відчуття.  Культура на різних рівнях об’єднує більше або менше число індивідуумів, які тією чи иншою мірою розуміють спосіб вираження один одного тощо. Саме ці суспільно-історичні різновиди та відмінності відображаються у спільній мові та створюють ті «перепони» та «джерела помилок», що ними й переймались праґматисти.

Звідси походить важливість, яку має «культурний момент» також і в практичній (колєктивній) діяльності; будь-який акт історії не може не бути здійснений «колєктивною людиною», себто він передбачає досягнення певної «суспільно-культурної» єдности, для чого множина розрізнених воль, розрізнених цілей сплавляється в одне ціле задля досягнення однієї єдиної мети, на основі одного (однакового) та спільного світогляду (загального та конкретного, діючого проміжними поштовхами — емоційно — або постійно, коли інтелектуальна основа настільки сильно укорінюється, приживається і переживається, що перетворюється на пристрасть).[3] Оскільки все відбувається саме так, постає надзвичайна важливість загального питання мови, себто питання колєктивного досягнення спільного для всіх культурного «клімату».

Ця проблєма може й має розглядатися вкупі з сучасним підходом до педаґоґічної теорії та практики, згідно з яким стосунки між вчителем й учнем є активним і взаємними, отже кожен вчитель завжди є учнем, а кожен учень — вчителем. Але стосунки в процесі освіти не можуть обмежуватися суто «шкільними» стосунками, в яких нові покоління вступають у контакт зі старшим поколінням та засвоюють їхні досвід та історично важливі цінності, «вирощуючи» та розвиваючи свою власну особистість, що вона обіцяє бути історично та культурно вищою. Ці стосунки пронизують усе суспільство та дію по відношенню до кожного індивідуума у стосунках з иншими індивідуумами, між інтеліґентними та неінтеліґентними прошарками суспільства, між правителями та підлеглими, між «елітою» та послідовниками, між керівниками та особистим складом, між аванґардом та армією. Будь-які стосунки «геґемонії» є необхідно освітянськими відносинами та проявляються не лише на національно рівну, між різними силами, що вони націю утворюють, але на міжнародному рівні та у світовому маштабі, між національними та континентальними цивілізаціями.

Відтак, можна говорити про те, що історична особистість окремого філософа формується, крім всього иншого, активними стосунками між ним та культурним середовищем, яке він пропонує змінити, середовищем, яке впливає на філософа та спонукає його до постійної самокритики, середовищем, яке виступає як «вчитель». Тому однією з найбільших вимог сучасної інтеліґенції в царині політики стала так звана «свобода думки та висловлення думки» (преси та зібрань), адже лише там, де істнують ці політичні передумови, можливі стосунки вчитель—учень у найширшому вищезазначеному розумінні, й лише тоді відбувається «історичне» здійснення нового типу філософа, котрого можна було б назвати «демократичним філософом», себто філософом, переконаним в тому, що його особистість не обмежується власною фізичною індивідуальністю, а є суспільно-активним відношенням перетворення культурного середовища. Коли «мислитель» задовольняється власною думкою, «суб’єктивно» вільною, себто абстрактно вільною, це сьогодні може викликати тільки сміх; єдність науки та життя — це саме активна єдність, в якій тільки і може здійснитися свобода думки, це стосунки вчитель—учень між філософом і культурним середовищем, в якому він працює, з якого він бере проблєми, що потребують формулювання та вирішення; иншими словами це можна назвати стосунками філософія—історія.

1932-1935 р.

Примітки

[1] праґматисти — послідовники праґматизму, американської філософської школи, зв’язаної в першу чергу з іменами Чарльза Сендерса Пьорса (1839-1914) та Вільяма Джеймса (1842-1910).  — тут і далі прим. «Вперед»

[2] Джованні Вайлаті (1863-1909) — італійський аналітичний філософ, історик науки й математик.

[3] Термін «пристрасть» Ґрамші запозичує в італійського філософа Бенедетто Кроче (1866-1952), який позначав ним активну і пасивну суб’єктивну емоційність. Останній вживав це слово у зневажливому значенні, вважаючи, наприклад, політику лише «пристрастю», а Ґрамші навпаки — вважав політику центром всього людської життя й діяльности, а не пристрастю, так як її розумів Кроче. В цьому фраґменті Ґрамші вживає цей термін у схвальному значенні.

Переклад з італійської: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 10 II (XXXIII), §‹44›. — Pp. 1330-1332.