Революція в небезпеці! (лист зак. ґрупи У.К.П. до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки)

Закордонна ґрупа Української Комуністичної Партії

Шановні Товариші!

Революція в Росії і на Україні стоїть перед великою небезпекою. А наскільки ця революція є частиною революції всесвітньої, остільки ця небезпека загрожує й усьому визвольному рухові світового пролєтаріяту. Через те кожний, хто приняв ідею соціялістичної всесеітньої революції в свій світогляд і свою акцію, хто щиро, гаряче й дієво зацікавлений в перемозі експлуатованих кляс над клясами визискувачів, той тим самим приняв на себе й відповідальність за кожний рух революції, за ті чи инчі жертви, за успіхи й поразки її.

І тому обовязком кожного революціонера є свідоме, уважне й обдумане відношення до всіх засобів і методів боротьби за спільну справу визволення всіх поневолених. Революція на Сході Европи не є справою тільки Росії та руських, а тому відповідальність за неї мусять нести всі революціонери.

На цій же підставі й Закордонна Ґрупа Української Комуністичної Партії вважає за свій обовязок і право звернути увагу европейських і американських товаришів на ту небезпеку, яка зараз дуже загрожує революції в Росії і на Україні. /3/

Союз пролетаріяту з дрібною буржуазією проти світового імперіялізму

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Революція на Україні виявила ще один яскравий факт. У той час, коли в Росії дрібна буржуазія, власне селянство, яке складає головну масу її, з самого початку революції виступає поруч з робітниками на всьому протязі революції, на Україні з самого початку революції селянство пішло окремим від пролетаріяту шляхом.

Єдність пролетаріяту і дрібної буржуазії відбивалася в спільних Совітах робітничих і селянських депутатів, в союзі меншовиків і с.-рів до жовтня, більшовиків і лівих с.-рів після жовтня, аж поки в липні 1918 року лівоесерівська авантура не дискредитувала ініціяторів повстання і не штовхнула селянську бідноту до партії комуністів.

Не те ми спостерігаємо на Україні. Тут робітничий рух і селянський рух з самого початку пішли різними шляхами. Злиття Совітів селянських депутатів з Совітами робітничих депутатів, скількинебудь постійного і тривалого, не було. Навпаки, з самого початку революції ми бачимо два центри, котрі стоять весь час гостро й напружено один проти одного: Ц.Рада і Совіти.

Коли ми характеризуємо події на Україні, котрі складалися головним чином в обопільних стосунках Ц.Ради і Совітів, яко поділ на селянський і робітничий рух, то се треба розуміти cum grano salis, з обмеженнями. Ми маємо на увазі лише пануючу течію, пануючі фарби того, що ми спостерігаємо в обопільних стосунках Ц.Ради і Совітів.

Що таке ортодоксальний марксизм?

Ґеорґ Лукач

Філософи тільки по-ріжному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його.

К.Маркс. Тези про Фойєрбаха

Це властиво доволі просте питання ставало предметом неодноразових дискусій як у буржуазних, так і пролєтарських колах. Але поступово добрим науковим тоном стало ставитися до віри в ортодоксальний марксизм лише іронічно. В умовах тієї великої розбіжності, що також, здається, панує в «соціялістичному» таборі в питанні, які тези становлять квінтесенцію марксизму, а які, відповідно, «дозволено» критикувати або відкидати, не втрачаючи при цьому права називатися «ортодоксальним» марксистом, стало здаватись все більш «ненауковим», замість віддатися «неупередженому» дослідженню «фактів», схоластично викладати, наче біблійні доґмати, положення й висловлення з давно написаних творів, уже почасти «перевершених» сучасними науковими дослідами, в них і тільки в них шукати джерело істини. Якби питання ставилося так, тоді найдоречнішою відповіддю на нього, само собою зрозуміло, була б співчутлива посмішка. Проте так просто воно не ставиться (і ніколи не ставилося). Далі припустимо (хоча це ще треба довести), що новітні досліди беззаперечно продемонстрували змістовну невірність всіх без винятку окремих висловлювань Маркса; в цій ситуації усякий серйозний «ортодоксальний» марксист міг би беззаперечно визнати всі ці нові результати, відкинути всі без винятку тези Маркса, при цьому ані на хвилину не відмовляючись від своєї марксистської ортодоксії. Відтак, ортодоксальний марксизм означає не некритичне визнання Марксових досліджень, означає не «віру» в ту чи  иншу тезу, не тлумачення якоїсь «священної» книги. Ортодоксія в питаннях марксизму радше стосується винятково методи. Вона є науковим переконанням, що в діялєктичному матеріялізмі знайдено правильну методу дослідження, що лише в дусі його основоположників ця метода може розвиватися, продовжуватися й поглиблюватися. Що всі спроби перебороти або «поліпшити» його привели лише до поверховости, до тривіяльности, до еклектики й тільки до цього мали привести.

Мова, мови, здоровий глузд

Антоніо Ґрамші

Зошит 10 II, §‹44›. Вступ до вивчення філософії. Мовлення, мови, здоровий глузд. З’ясувавши, що філософія є концепцією світу, а філософська дія означає не [лише] «індивідуальну» розробку систематичних концепцій, але також — і перш за все — культурну боротьбу за перетворення народного «способу мислення» та поширення філософських нововведень, що виявляться «історично правильними» тією мірою, якою вони стануть конкретно, себто історично та соціяльно всезагальними, на перший плян нашої роботи слід висунути питання мови та мов у «технічному» розумінні. Треба переглянути публікації щодо праґматистів.[1] Див. «Твори» Дж.Вайлаті[2] (Флоренція, 1911), серед яких нарис «Мова як перепона знищення ілюзорних конфліктів».

У випадку з праґматистами, так само як взагалі стосовно будь-якої иншої спроби орґанічної систематизації філософії, не зовсім зрозуміло, чи це стосується системи в цілому чи тільки її суттєвого ядра. Здається, можна сказати, що концепція мови, що її дотримувався Вайлаті та инші праґматисти, є неприйнятною, разом з тим я думаю, що вони відчували дійсні потреби  та «описали» їх біль-менш точно, навіть якщо їм не вдалося до кінця вірно поставити питання та дати на них відповіді. Здається, можна сказати, що «мова» — це в принципі узагальнююча назва, яка не передбачає істнування чогось «єдиного» ні в часі, ні в просторі. Мова означає також культуру та філософію (навіть якщо лише на рівні здорового глузду), а відтак, факт «мови» в дійсності є множиною фактів, більш-менш органічно зв’язаних і скоординованих; у крайньому випадку можна говорити про те, що будь-яка істота, що розмовляє, має свою власну мову, себто свій власний спосіб мислення та відчуття.  Культура на різних рівнях об’єднує більше або менше число індивідуумів, які тією чи иншою мірою розуміють спосіб вираження один одного тощо. Саме ці суспільно-історичні різновиди та відмінності відображаються у спільній мові та створюють ті «перепони» та «джерела помилок», що ними й переймались праґматисти.

Народне походження «надлюдини»

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹242›. 1. Народне походження «надлюдини». Його можна простежити у пізньому романтизмі роману-фейлетону, наприклад, у Дюма-батька — ґраф Монте-Крісто, Атос, Жозеф Бальзамо. І сьогодні чимало так званих «ніцшеанців» насправді є нічим иншим як… «дюмаїстами», котрі згодом за допомогою поверхового ніцшеанства «виправдовують» стан своєї  душі, викликаний читанням «Ґрафа Монте-Крісто».

1931-1932 р.

Переклад з італійської: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 8 (XXVIII), §‹242›. — P. 1092.

Спекулятивна філософія

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹238›. Вступ до вивчення філософії. Спекулятивна філософія. Цікаво поміркувати на таку тему: чи «спекулятивний» елємент присутній у кожній філософії чи він є певним етапом у розвитку філософської думки, що відбувається паралельно із загальним процесом розвитку певного історичного періоду. Тоді можна було б сказати, що кожна культура має свій спекулятивний або реліґійний момент, що співпадає з періодом повної дійсної геґемонії соціяльної ґрупи, вираженням котрої ця культура є; ця культура виражає і, напевне, співпадає власне з тим моментом, в який дійсна геґемонія розкладається, в той час як система думки вдосконалюється та витончується, як це відбувається в епоху декадансу. Критична філософія представляє спекулятивну в її справжніх ідеолоґічних термінах, але і сама критика матиме свою спекулятивну фазу, що стане її апоґеєм. Питання ось в чому: чи не стане цей апоґей початком певного історичного етапу, на якому відбудеться орґанічне проникнення необхідности-свободи в суспільну тканину й зникне будь-яка инша діялєктика крім діялєктики ідей.

«Видимості» та надбудови

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹234›. «Видимості» та надбудови. Це правда, що істнує тенденція вважати надбудови просто нестійкими видимостями. Мені здається, про таку тенденцію можна сказати, що вона по суті є психолоґічним підходом, що зводить складні речі до базових, підходом, фактично позбавленим будь-якого теоретичного змісту, і в якому переважає безпосередня запальна реакція проти перебільшення чи пересмикування в протилежному напрямку. Такий підхід можна було б порівняти зі ставленням до «жінки» та кохання у певні епохи. Ось є  струнка молодиця, білошкіра та рум’яна тощо. «Практичний» чоловік оцінює її «скелетну» надбудову, ширину «тазу», хоче познайомитися з її матір’ю або бабусею, щоб побачити, яких спадкових перетворень з роками [ймовірно] зазнає дівчина, щоб дізнатися, яку «дружину» він матиме через десять або двадцять, або тридцять років. Молодик, який дотримуються «диявольського» песимістичного чи ультрареалістичноо підходу, споглядає дівчину очима Стеккетті[1]: він бачить її тлінну плоть, уявляє її мертвою чи похованою, як в її смердючих і порожніх очницях кишать черв’яки, як її рум’янець перетвориться на трупну блідоту, жвавість — на розкладання, елеґантність її рухів — на безлад кісток та сухожиль, вона стане купкою безжиттєвих кісток тощо. Це психолоґічне ставлення пов’язане з юними роками, з першими думами. Одначе все це капітулює перед життям, і «конкретна» жінка вже не навіюватиме таких думок тощо.

Громадська думка (II)

Антоніо Ґрамші

Зошит 7, §‹103›. Енциклопедичні поняття. Громадська думка. З-поміж елєментів, котрі нещодавно втрутились у звичне управління громадською думкою партіями, орґанізованими та згуртованими навколо певної проґрами, в першу чергу можна виокремити жовту пресу та радіо (там, де воно поширене). Вони уможливлюють несподівані вибухи паніки чи штучного ентузіазму, котрі дозволяють досягти жаданого результату, до прикладу, на виборах. Все це пов’язане з характером суверенітет народу, котрий здійснюється раз на три-чотири-п’ять років; досить заручитися ідеолоґічною (а ще краще емоційною) підтримкою у певний день для того, щоб здобути більшість, що пануватиме протягом трьох-чотирьох-п’яти років, навіть попри те, що після того як емоції вщухнуть, маси виборців відсторонюються від свого юридичного вираження (юридична країна ще зовсім не означає країну реальну). Орґанізаціями, що вони [можуть] протистояти чи обмежити цей сплеск громадської думки, є навіть не партії, а вільні професійні спілки; звідси боротьба проти вільних профспілок і намагання поставити їх під державний контроль; в будь-якому разі неорґанізований сеґмент громадської думки (особливо жінки — там, де вони користуються виборчим правом) є настільки великим, що сплесків і несподіваних наступів підчас виборів не уникнути особливо там, де набули широкого поширення жовта преса та радіо (як урядова монополія). Однією з проблєм політичного механізму, яка постає сьогодні й яку ніяк не можуть вирішити демократії, є наступна: створення орґанів-посередників між неорґанізованими у професійні спілки широкими масами (або масами, які важко орґанізувати в спілки), професійними спілками, партіями та законодавчим зібранням. Приблизно таку функцію раніше виконували комунальні та провінційні ради, одначе нині вони втратили своє значення. Сучасні держави прагнуть до максимальної централізації, водночас у відповідь на це посилюються федеративні устремління, і таким чином держава намагається втримати рівновагу між деспотизмом з боку центру і повним розпадом (аж до утворення конфедерацій з трьох пригноблених [робітників]).

Рабство як колиска свободи

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹53›. Минуле і теперішнє. Геґель стверджував, що рабство — це колиска свободи. Для Геґеля, як і для Макіавеллі, «нову державу» та пов’язане з нею рабство можна виправдовувати, лише якщо вони слугують вихованню ще не вільної людини та вироблення у неї дисципліни. Спавента[1] («Засади етики», додаток. Неаполь, 1904) дав цьому таку інтерпретацію: «Одначе колиска — це ще не все життя. Дехто хотів би залишити нас у колисці навіки». Те саме можна сказати і про митний протекціонізм, що його завжди представляли як своєрідну колиску, яка потім перетворювалась на життя.

1931-1932 р.

Примітки

[1] Бертрандо Спавента (1817-1883) — італійський філософ-ідеаліст. — прим. «Вперед»

Переклад з італійської: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 8 (XXVIII), §‹53›. — P. 973.