Вступ до вивчення філософії

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹220›. Вступ до вивчення філософії. Філософія практики має починати з полємічного підходу, призначеного подолати істнуючий способ мислення. Отже, вона має подавати себе як критику «здорового глузду» (але тільки після того, як вона візьме здоровий глузд за основу, щоб показати, що «всі» є філософами і що йдеться не про запровадження в особисте життя «всіх» якоїсь нової науки, а про відновлення вже істнуючої діяльности та надання її «критичної» сили) та як критику філософії інтеліґенції, від якої походить філософії історії. Ця філософія як історія «особистостей» (насправді вона розвивається по суті через діяльність окремих виключно обдарованих особистостей) може вважатися «вершиною» поступу «здорового глузду» — принаймні здорового глузду найбільш культурних верств суспільства. Ось чому підготовка або вступ до вивчення філософії має у загальних рисах окреслити «проблєми», що виникли в процесі історичного розвитку філософії, а потім критично розглянути їх, показати їх справжню цінність (якщо вони її ще не втратили) або їхнє значення як ланок у ланцюжку, а також визначити нові актуальні проблєми.

Зв’язок між «високою» філософією та здоровим глуздом забезпечується «політикою», так само як політикою забезпечується зв’язок між інтеліґентським католицизмом та католицизмом «простолюду». Те, що церква змушена вирішувати проблєму «простолюду», свідчить за появу у спільноті віруючих тріщини, яку не можна загоїти шляхом піднесення простолюду до рівня інтеліґенції (принаймні церква вже не ставить собі такого завдання, яке «економічно» їй зараз не до снаги), а лише через встановлення залізної «дисципліни» серед інтеліґенції, аби ті не перетинали певної межи «відмінности» та не розширили тріщину до катастрофічно непоправимих розмірів. У минулому такі «тріщини» у середовищі вірян породжували нові реліґійні ордени навколо сильних особистостей (Доменік, Франциск, Катерина тощо).[1] Після Контрреформації поява цих нових сил виявилась безплідною: орден єзуїтів став останнім великим орденом, але за своїм характером він був радше репресивним і «дипломатичним»; з нього почалось зміцнення церковної орґанізації. (Див. перелік нових орденів, складених Папіні на заперечення  Кроче; це ордени мають мізерне «реліґійне» значення, але велике значення орґанізаційне, оскільки   вони «дисциплінують» маси «простолюду»; вони є просто відгалуженням і щупальцями ордену єзуїтів, знаряддям «пасивного опору» для збереження завойованих позицій, а не новонародженими силами розвитку; «модернізм»[2] створив не «реліґійні ордени», а «політичні ордени», християнську демократію). Пригадується анекдот, розказаний Стідом[3] у його «Спогадах», про кардинала, який поясняв прокатолицькі налаштованому анґлійському протестанту, що дива святого Януарія корисні для простих людей Неаполю, але не для інтеліґенції, і що навіть у Євангелії багато «перебільшень»; на запитання: «А ви не християнин?», він відповів: «Ми — прелати», себто «політики» католицької реліґії.

1932 р.

Примітки

[1] Св. Домінік Ґузман (1170-1221) — засновник домініканського ордену; Св. Франциск Ассізький (1881-1226) — засновник францисканського ордену братів менших;  Св. Катерина Сієнська (1347-1380) — черниця-домініканка, містик, теолоґ і суспільний діяч. — тут і далі прим. «Вперед»

[2] Модернізм стосовно до католицької церкви означає сукупність богословських течій та ідей, що з’явились наприкінці XIX — на початку XX ст.

[3] Генрі Вікгем Стід (1871-1956) — анґлійський журналіст й історик, головний редактор (1919-1922) «Таймс».

Переклад з італійської: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 8 (XXVIII), §‹220›. — Pp. 1080-1081.