Поняття «матеріялізму»

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹211›. Поняття «матеріялізму» у певні періоди історії культури слід розуміти не у вузькому технічно-філософському сенсі, а в тому значенні, якого воно набуло в культурних дискусіях енциклопедистів. Матеріялізмом називався будь-який спосіб мислення, що виключав реліґійну трансцендентальність, а значить у дійсності увесь пантеїзм й іманентну школу філософії та нарешті, ближче до наших часів, будь-які форми політичного реалізму. Навіть сьогодні у католицькій полєміці ми часто бачимо, як це слово вживають саме у такому значенні: матеріялізмом є будь-який спосіб мислення, який не є «спіритуалізмом» у вузькому розумінні, себто мається на увазі реліґійна духовність, а значить все геґельянство та клясична німецька філософія загалом разом з французькими енциклопедистами та просвітниками. Так само в суспільному житті «матеріялізмом» називають все, що намагається віднайти сенс життя не в раю, а на цій землі; цікаво, що таке розуміння «матеріялізму», що походить з феодальної культурного, взяли на озброєння сучасні промисловці, проти яких воно свого часу було спрямоване. Будь-яка економічна діяльність, що виходила за межі середньовічного виробництва, була «матеріялізмом», тому що здавалася «самоціллю», економікою заради економіки, діяльністю заради діяльности тощо (сліди цього розуміння збереглись у мові: geistlich у перекладі з німецької означає «клерикальний»; так само в російській «духовний»; в італійській «духовний батько»; тобто взагалі дух означав Святий Дух).

Питання термінолоґії

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹207›. Питання термінолоґії. Чи пов’язанні поняття базису та надбудови, що вони лежать в основі вислову про те, що «анатомія» суспільства формується його «економікою»,[1] з дискусіями, вини кликаними питанням класифікації видів тварин — класифікації, що увійшла у свою «наукову» фазу саме тоді, коли за основу почали брати анатомію, а не другорядні та випадкові ознаки? Походження цієї метафори, що нею скористались для позначення наново відкритого поняття, допомагає зрозуміти краще саме поняття, якщо прослідкувати його джерело в історично визначеному культурному середовищі, в якому воно виникло. Звичайно, суспільні науки завжди намагалися знайти об’єктивну та придатну наукову основу, яка б могла надати їм таку саму впевненість та енергію, що їх мають експериментальні та природничі науки; тому неважко зрозуміти, чому за мовою вони зверталися саме до цих наук.

Пригадаймо инший вираз, пов’язаний з розвитком юридичних наук: «не можна судити про історичну епоху на підставі того, що вона сама про себе думає»,[2] як суддя не може судити обвинуваченого, виходячи з того, що він каже, аби пояснити свій злочинний вчинок (чи вчинок, щодо котрого є підозри, що він злочинний).

Вступ до вивчення філософії

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹220›. Вступ до вивчення філософії. Філософія практики має починати з полємічного підходу, призначеного подолати істнуючий способ мислення. Отже, вона має подавати себе як критику «здорового глузду» (але тільки після того, як вона візьме здоровий глузд за основу, щоб показати, що «всі» є філософами і що йдеться не про запровадження в особисте життя «всіх» якоїсь нової науки, а про відновлення вже істнуючої діяльности та надання її «критичної» сили) та як критику філософії інтеліґенції, від якої походить філософії історії. Ця філософія як історія «особистостей» (насправді вона розвивається по суті через діяльність окремих виключно обдарованих особистостей) може вважатися «вершиною» поступу «здорового глузду» — принаймні здорового глузду найбільш культурних верств суспільства. Ось чому підготовка або вступ до вивчення філософії має у загальних рисах окреслити «проблєми», що виникли в процесі історичного розвитку філософії, а потім критично розглянути їх, показати їх справжню цінність (якщо вони її ще не втратили) або їхнє значення як ланок у ланцюжку, а також визначити нові актуальні проблєми.

Громадська думка (I)

Антоніо Ґрамші

Зошит 7, §‹83›. Енциклопедичні поняття. Громадська думка. Те, що зветься «гро-мадською думкою», є тісно пов’язаним з політичною геґемонією; иншими словами, вона є точкою дотику між «громадянським суспільством» та «політичним суспільст-вом», між згодою та силою. Держава, коли хоче вдатися до не дуже популярних дій, заздалегідь готує необхідну громадську думку, тобто орґанізує та централізує певні елєменти громадянського суспільства. Історія «громадської думки»: очевидно, що елєменти громадської думки істнували завжди, навіть в азійських сатрапіях, проте громадська думка в сучасному розумінні виникла напередодні падіння абсолютистсь-ких держав, себто в період боротьби нової, буржуазної кляси за економічну геґемонію та завоювання влади.

Громадська думка — це політична складова громадської політичної волі, яка буває неоднозначною, тому точиться боротьба за монополію в орґанах громадської думки (ґазети, партії, парлямент) так, щоб громадську думку, а отже, і національну політичну волю формувала одна-єдина сила, розбиваючи осередки незгодних не окремі, непов’язані між собою плямки.

Роза Люксембурґ і Російська революція

Роман Тиса

Рукопис Рози Люксембурґ «Про Російську революцію» (1918) є не просто результатом роздумів німецької революціонерки над бурхливими подіями в колишній Російській імперії, але також і заочною полємікою з більшовиками, одними з головних дійових осіб цих подій, та критикою їхньої практики. Визнаючи величезне значення революції взагалі (рукопис починається словами «російська революція є найбільшою подією світової війни»), визнаючи величезне значення самого факту приходу до влади у великій країні соціялістів-марксистів («… їм належить безсмертна історична заслуга, що полягає в здобутті політичної влади та постановці проблєми втілення соціялізму перед світовим пролєтаріятом…»), Люксембурґ разом з тим висуває пункти, в яких вона з більшовиками, їхніми методами проведення революції розходиться. Таких я нарахував три: (1) протиставлення більшовиками диктатури демократії, нерозуміння ними необхідности нерозривного поєднання одного з иншим, тим більше в добу революції; (2) національна політика більшовиків, засудження так званого «права націй на самовизначення» («пустопорожньої дрібнобуржуазної фразеолоґії та махлярства», за словами Люксембурґ); (3) засудження гасла «Землю — селянам!» і розподілу панської землі між селянами, засудження подрібнення великих маєтків — матеріяльної бази майбутніх сільських комун, сільгоспкооперативів чи колгоспів. Таке суперечливе ставленні Люксембурґ до більшовиків та її хитання від беззастережної аполоґетики до жорсткої критики російських революціонерів, що проступає мало не на кожній сторінці рукопису, свідчить, як на мене, не тільки про викривлене уявлення про події в Росії, яке склалось у авторки через відомі обставини (нагадую, що писаний рукопис у в’язниці, і можна тільки уявити, як важко писати в’язню про поточні події в нехай і сусідній, але чужій країні, в умовах нестачі інформації, неповних і суперечливих відомостей, які до того ще й поступають із запізненням), але також і про те, що вона не до кінця звільнилась від буржуазних уявлень про пролєтарську революцію. Люксембурґ ніби прикладала до Російської революції шаблони попередніх, буржуазних революцій: контури минулого співпадали з сучасністю тільки почасти, викликаючи в неї розчарування і відчай.

Демократія і диктатура

Роза Люксембурґ

Найбільша помилка теорії Леніна-Троцького  полягає в тому, що вони – точнісінько  як і Каутський – протиставляють демократію диктатурі. «Диктатура або демократія» – саме так сформульована дилема як для більшовиків, так і для Каутського. Каутський, звісно ж, дає перевагу демократії, а саме буржуазній демократії, постулюючи її як альтернативу соціалістичним перетворенням. Ленін же з Троцьким проголошують диктатуру напротивагу демократії, що в такому разі означає диктатуру невеличкої групки людей, тобто цілковито за буржуазним взірцем. Йдеться тут про два протилежних полюси, що є рівновіддаленими від справжньої соціалістичної політики. В разі якщо пролетаріат, захопивши владу, вчинятиме за «доброю порадою» Каутського, і так ніколи й не візьметься за соціалістичні перетворення під приводом «нeдозрілості країни» та задовольняючись лише демократією, – то тим самим пролетаріат зрадить самого себе, інтернаціонал і революцію. Соціалістичні перетворення мають слідувати одразу ж – найенергічнішим, найпослідовнішим та безкомпромісним чином. Тобто диктатура є необхідною, – але ж диктатура класу, а не диктатура партії, або кліки! Диктатура класу, тобто диктатура народних мас в необмеженій демократії.

Єдність чи самостійність? Дві політики

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Ми вже бачили, що «Коммунист» вважає право нації на самовизначення «абстрактною формулою», тому то «ми … не давали загальної відповіді на питання, яких же форм обопільних стосунків з Великоросіею домагається пролетаріят України: чи домагається він краєвої автономії, федерації, самостійности, чи, може, він не бажає ніякого політичного відокремлення України, домагаючися безпосереднього зв’язку кожного місцевого совіту з всеросійським центром».

Інакше ставиться до сієї «формули» «катеринославська точка погляду».

«У відповідь на категоричні домагання українських соціял-патріотичних партій ми займалися порожнім й об’єктивно безглуздим для партії, що належить до пригніченої нації (слухайте! слухайте! Якої нації не існуючої? А якщо існує, то де? “В нас для нас” чи “в вас для вас”‘? Бо України ж нема. Бо була “южная Россия”, а стала “южная часть оккупированной Германией на востоке области” — С.М. і В.Ш.), повторюванням “слів” про визнання нами за Україною права на відокремлення в той час, коли саме визнання сього права за Україною Всеросійським совнаркомом вимагало від нас іншого: категоргічно ясних заяв, рішучої аґітації за можливо більше тісний зв’язок України з Росією, проти відокремлення, за пролетарсько-революційну єдність»[1]

Цезаризм (II)

Антоніо Ґрамші

Зошит 14, §‹23›. Макіавеллі. Цезаризм та «катастрофічна» рівновага політично-соціяльних сил. Було б методичною помилкою (аспектом соціолоґічного механіцизму) вважати, що у явищах цезаризму — як проґресивного, так і реакційного або ж проміжного, епізодичного характеру, — цілковито нове історичне явище виникає з рівноваги «основоположних» сил; слід також з’ясувати взаємовідношення головних ґруп (різних — соціяльно-економічних і техніко-економічних) основних кляс і допоміжних сил, керованих або залежних від геґемонійного  впливу. Так неможливо зрозуміти державний переворот 2-го грудня[1] без вивчення функцій французьких військових ґруп і селян.

Дуже важливим з цієї точки зору є епізод з минулого — так звана справа Дрейфуса[2] у Франції; він також належить до цього ряду спостережень, тільки не тому, що він призвів до «цезаризму», а зовсім навпаки — тому, що він завадив постанню цезаризму, що він мав би чисто реакційний характер. Разом з тим справа Дрейфуса є показовою, оскільки служить прикладом того, коли елєменти пануючого соціяльного блоку побороли цезаризм з найреакційнішої частини того самого блоку, спираючись не на селян, не на село, а на підпорядковані елєменти міста під проводом реформаторського соціаліялізму (хоча також і на передову частину селянства).