Антоніо Ґрамші
Зошит 4, §‹31›. Про Жоржа Сореля[1] [див. стор. 78]. Журнал «Нуова антолоджія»[2] 1 грудня 1928 року публікує велику статтю (стор. 289-307) під назвою «Останні роздуми (посмертна публікація)». Йдеться про нарис, написаний 1920 року й призначений слугувати передмовою до збірки статей, опублікованих з 1910 року по 1920 рік в італійських ґазетах, але яку ще не було видано (1929 року публікація цієї збірки у видавництві «Корбаччо» у Мілані, за редакцією Маріо Міссіролі, здавалася вирішеною справою, але до сьогодні — вересень 1930 — нічого для цього не зроблено і, скоріше за все, зроблено вже не буде, тому що в Італії слава Сореля, що покоїться на більш менш щирих помилках, майже закінчилась, і вже істнує антисорелівська література).[3]
Нарис концентрує в собі всі сильні й слабкі сторони Сореля: він мудруватий, нерівний, непослідовне, поверхневий, мутний тощо; разом з тим він містить або підказує ориґінальні точки зору, звертає увагу на неочікувані зв’язки, змушує думати та заглиблюватися. Яким є точне значення висновків Сорелівського нарису? Це чітко видно з усіє статті, а коротенький вступ з «Нуова антолоджія», що завершується такими словами: «… письменник, що відвів післявоєнній Італії інтелектуальну та політичну першість в Европі», може викликати тільки сміх. Якій Італії? Щось [зрозуміле] з цього приводу міг би сказати Міссіролі, або щось можна було б знайти у приватних листах Сореля до Міссіролі (які мали бути опубліковані, як про це повідомляли раніше, але якщо це і станеться, то ж їх публікація буде неповною).[4]
З цього Сорелівого нарису я візьму лише деякі уривки на початку, зауваживши pro memoria те велике значення, яке має розуміння Сореля та його місця у післявоєнний період. (Мені здається, що Сорель є фіґурою «інтеліґентного революціонера», якщо не брати до уваги Францію після 1870-х; в 1870-71 роках Франція зіткнулась з двома страшними поразками: національною, якою тяготилася буржуазна інтеліґенція та політичні діячі, з яких висунулись такі, як Клемансо — квінтесенція французького якобінства, та поразкою паризької народної Комуни, що вплинула на революційну інтеліґенцію і створила антиякобінця Сореля; незвичайне антиякобінство Сореля, сектантське, жалюгідне, антиісторичне, народжене народного кровопускання 1871-го, є антитьєризмом. 1871 рік перерізав пуповину, що з’єднувала новий народ з традицією 1793-го: Сорель волів би бути представником цієї тенденції, але йому це не вдалося тощо).
1. Бернштайн[5] стверджував («Теоретичний соціялізм та практична соціял-демократія», французький переклад, стор. 53-54), що марновірне преклоніння перед геґелівською діялєктикою призвело до того, що Маркс замість винаходів утопістів віддав перевагу революційним тезам, дуже близьким до традиції якобінців, бабувістів та бланкістів; проте тоді незрозуміло, чому у «Маніфесті» не йдеться про літературу бабувістів, про яку Маркс без сумніву знав. Андлер[6] дотримувався погляду (том ІІ «Маніфесту», стор. 191), що Маркс презирливо натякав на «Змову рівних», коли говорить про всезагальний та брутальний аскетизм, що зустрічається у найперших вимогах пролєтаріяту після Французької революції.
2. Маркс буцімто так ніколи і не зміг повністю звільнитися від геґелівського розуміння історії, згідно з яким людство переживає різні ери, що змінюються за послідовністю розвитку духу, що він намагається досягнути досконалого втілення всесвітнього розуму. До доктрини свого вчителя він додає ще й теорію клясової боротьби: хоча люди тільки те й роблять, що ведуть соціяльні війни, до участі в яких їх підштовхнули економічні протиріччя, вони несвідомо долучаються до справи, що допускається лише метафізикою.[7] Ця гіпотеза Сореля є вельми сміливою, і він її не доводить; але, вочевидь, вона йому до вподоби — чи то через його звеличування Росії, чи то через передбачення цивілізаторського значення Італії (стосовно цього зближення Росії з Італією варто згадати позицію Д’Аннунціо[8] на той час — вона майже така сама; публікація — але мені здається, що то була не публікація, а лише рукопис, що розповсюджувався, — навесні 1920 року[9]; чи знав Сорель про це ставлення Д’Аннунціо? Лише Міссіролі міг би дати відповідь на це питання). На думку Сореля, «Маркс настільки глибоко вірив в те, що історія підкоряється законам розвитку духу, що вчив, що після падіння капіталізму еволюція на шляху до доконаного комунізму відбуватиметься без клясової боротьби. («Лист про Ґотську проґраму»). Здається, Маркс, як і Геґель, вірив, що ріжні моменти розвитку проявляються в ріжних країнах, кожна з яких найбільш відповідає кожному моменту. (Див. передмову від 21 січня 1882 року до російського перекладу «Маніфесту»). Цю свою теорію він чітко так ніколи й не виклав; тому багато марксистів переконані, що усі фази розвитку капіталізму мають проявитися у тій самій формі у всіх сучасних народів. Занадто мало геґельянсства у цих марксистах».
3. Питання: до чи після 1848 року? Сорель не розуміє значення цієї проблєми та наголошує на «курйозні» зміні, що відбулася в настроях Маркса до кінця 1850 року: в березні він підписав маніфест революціонерів, що переховувалися в Лондоні, в якому намічено було проґраму революційної аґітації, нагальної з огляду на нові близькі соціяльні потрясіння, яку Бернштайн вважає гідною перших революціонерів-гуртківців («Теоретичний соціялізм тощо», стор. 51), але потім Маркс упевнився, що революція, народжена кризою 1847 року, з цією кризою закінчилась. Роки після 1848-го були періодом небувалого розквіту; отже задуманій революції бракувало першої із необхідних умов — пролєтаріяту, доведеного до неробства та готового до боротьби (порівн. Андлер, «Маніфест», І, стор. 55-56; але якого видання?). Тут буцімто у марксистів народилася теорія зубожіння, що вона мала налякати робітників і спонукати їх до боротьби навіть у період розквіту через боязнь можливе погіршення їхнього становища (хлопчаче пояснення, проти якого постають факти, навіть якщо б правдою було те, що теорія зубожіння перетворилася на таке знаряддя; і чи сама вона перетворилась? Мені так не здається).[10]
4. Про Прудона[11]: «Прудон належав до тієї частини буржуазії, що була більш наближеною до пролєтаріяту; тому марксисти змогли звинуватити його в тому, що він був буржуа, в той час як найбільш проникливі письменники вважають його дивовижно схожим на наших (французьких) селян та ремісників (порівн. Данієль Галеві у «Деба» від 3 січня 1913 року)». Мені здається, що можна з цим погодитись. З цієї точки зору Сорель також пояснює «юридичне мислення» Прудона: «Через свої мізерні доходи селяни, власники найменших фабрик, дрібні крамарі вимушені завзято захищати свої інтереси в суді. Соціялізм, що передбачає захист верств, розташованих на найнижчих сходинках економіки, звичайно, має надавати велике значення ґарантії права; подібна тенденція особливо сильно проступає у тих письменників, у яких, як і в Прудона, голова була наповнена спогадами про сільське життя.» Він наводить й инші міркування на підтвердження своєї аналізи. Дивно, що Сорель, маючи таке уявлення про соціяльні тенденції Прудона, підносить його та пропонує його переконання як взірець або джерело принципів для сучасного пролєтаріяту. Якщо юридичне мислення Прудона має таке походження, чому робітники мають опікуватися таким питанням? Ось тут виникає враження, що нарис Сореля було «скалічено», після чого зникла одна частина, що вона стосується італійського фабричного руху: з опублікованого тексту можна припустити, що Сорель знайшов у русі внутрішніх комісій з контролю над управлінням фабрикою та внутрішнього фабричного «законодавства», залежного виключно від влади та неконтрольованої самоволі підприємця, відповідність вимогам, про які Прудон думав стосовно до селян. Нарис в тому вигляді, в якому він опублікований, є непослідовним та незавершеним; його висновок щодо Італії («Багато причин давно підштовхували мене припустити, що те, що геґельянець назвав би Weltegeist[12], тепер стосується Італії. Дякуючи Італії, світло нових часів не згасне.») є необґрунтованим, немає навіть натяків в дусі Сореля. В останній примітці є натяк на ради робітників і селян у Німеччині, «що їх я вважав створеними у Прудоновому дусі», а також одне посилання на «Матеріяли до теорії пролєтаріяту» (стор. 164 та 394). Було б цікаво дізнатися, чи дійсно нарис було спотворено та ким саме: безпосередньо Міссіролі чи кимсь иншим.
Нариси Сореля у післявоєнний період мають особливе значення для історії західної культури; Сорель приписує думкам Прудона цілу низку основ та ідеолоґічних положень цього періоду. Чому Сорель зміг це зробити? Чи цілковито довільним є такий його спосіб міркування? Але беручи до уваги проникливість Сореля як історика ідей, що виключає — принаймні, у випадку більшости його міркувань — таку довільність, з якого ж культурного досвіду виходив Сорель, та чи не є все це надзвичайно важливим для загального висновку про його творчість? З цієї точки зору, поряд із Сорелем слід поставити Де Мана[13], але ж яка між ними різниця! Де Ман незграбно заплутується в історії ідей, дозволяє поверхневій видимості ввести себе в оману; Сорелю ж якщо і можна щось закидати, то лише протилежне — те, що він дуже докладно аналізує сутність ідей та втрачає почуття міри. Сорель вважає, що низка післявоєнних фактів має прудоністський характер; Кроче вважає, що Де Ман символізує повернення до Прудона[14], але Де Ман очевидно не розуміє післявоєнних «фактів», на які вказує Сорель. Для Сореля «прудоністським» є все те, що є «спонтанним» створенням народу, а «марксистсько-ортодоксальним» — все бюрократичне, тому що його переслідує, наче мана, приклад Німеччині, з одного боку, та літературний якобінізм — з иншого, себто явище централізованого бюрократизму. Де Ман в дійсності залишається педантичним прикладом бельґійської лейбористської бюрократії: в ньому педантичне все, навіть ентузіязм; він вірить, що зробив ґрандіозні відкриття, тому що повторює, наче наукові формули, опис емпіричних фактів — типовий позитивізм, що подвоює факт, стисло описує його і підсумовує у формулі, а потім це формулювання факту представляє як закон факту. Для Сореля, як видно з цього нарису, цінним у Прудона є психолоґічна орієнтація, і аж ніяк не конкретна практична позиція, яку він, по-правді кажучи, чітко не висвітлює; ця психолоґічна орієнтація полягає в тім, що вона «переплітається» з народними почуттями, що вони справді виростають з дійсної ситуації, створеної для народу економічним устроєм, «занурюється» в них, аби зрозуміти та висловити їх у юридичній, раціональній формі; те чи инше тлумачення чи навіть їхня сукупність можуть бути помилковими або дивакуватими, навіть кумедними, але такий підхід загалом є вельми плідним. А от підхід Де Мана не такий — він «сцієнтистський»; він тяжіє до народу, але не для того, аби неупереджено зрозуміти його, а для того, аби «теоритизувати» його почуття, будувати псевдонаукові схеми, зовсім не для того, аби в унісон з ним виробити юридично-виховні принципи (читай «наукові» у Де Мана – «юридичні» у Прудона).[15] [порівн. стор. 78].
1930 р.
Примітки
[1] Жорж Сорель (1847-1922) — французький теоретик революційного синдикалізму, намагався поєднати соціялізм з інтуїтивізмом французького філософа Анрі Берґсона (1859-1941), вплинув на формування соціялістичної думки в Італії. Автор книжок «Розкладання марксизму» (1908), «Роздуми про насильство» (1908), «Дрейфусіянська революція» (1909), «Матеріяли до теорії пролєтаріяту» (1919) та инших. — прим. «Вперед»
[2] «Нуова антолоджія» (Нова антолоґія) — італійський журнал, присвячений питанням культури та мистецтва, виходе з 1866 року у Флоренції, з 1876 року в Римі. — прим. «Вперед»
[3] В дійсності ця збірка Сорелівських статей вийшла два роки потому; див.: Жорж Сорель. «Буревій над Европою», за редакцією та з передмовою Маріо Місcіролі, Мілан: «Корбаччо», 1932. — прим. італ. видання
[4] Ряд листів Сореля до Міссіролі був опублікований пізніше; див.: Жорж Сорель. «Листи до італійського друга», за редакцією Маріо Міссіролі. Болонья: «Капеллі», 1963. — прим. італ. видання
[5] Едуард Бернштайн (1850-1932) — німецький соціял-демократ, вважається основоположником ревізіонізму та реформізму. Автор книжок «Передумови соціялізму та завдання соціял-демократії» (1899), «Історія та теорія соціялізму» (1904), «Що таке соціялізм?» (1922) та инших. — прим. «Вперед»
[6] Шарль Андлер (1866-1933) — французький соціолоґ, історик філософської та соціяльної думки. Автор книжок «Джерела державного соціялізму в Німеччині» (1897), «Ніцше: його життя та думки» (1920) та инших. — прим. «Вперед»
[7] До сього місця у пунктах 1 і 2 наведено цитати Бернштайна та Шарля Андлера з нарису Сореля («Нуова антолоджія», 1 грудня 1928 року, стор. 299). Згадана книга Бернштайна — це французький переклад відомого твору «Die Voraussetzungen des Sozialismus und die Aufgaben der Scialdemocratie», вперше опублікованого 1899 року (порівн. недавній італійський переклад: Едуард Бернштайн. Передумови соціялізму та завдання соціял-демократії», з вступним словом Лучіо Коллетті. Барі: «Латерца», 1968). Можливо, Ґрамші був знайомий з цим твором у французькому перекладі, проте з наявних джерел цього не з’ясовано. Але він точно читав коментарі Андлера до «Маніфесту комуністичної партії». — прим. італ. видання
[8] Ґабрієлє Д’Аннунціо (1863-1938) — італійський письменник і поет, діяч націоналістичного руху, автор чисельних романів, траґедій і поетичних збірок. Д’Аннунціо орґанізував низку сумнівного характеру акцій, найвідомішою з яких стало захоплення у вересні 1919 року міста Фьюме (тепер Рієка в Хорватії), яке за результатами першої світової війни (1914-1918) мало відійти до Югославії. Наступного року Д’Аннунціо проголосив місто та прилеглі території Італійським реґентством Карнаро і намагався побудувати «корпоративну державу», що багато в чому передвіщала майбутній фашистський режим в Італії (наприклад, себе Д’Аннунціо називав «дуче»). «Держава» проістнувала до грудня 1920 року. — прим. «Вперед»
[9] Очевидно, Ґрамші має на увазі один з політичних документів про зовнішню політику Д’Аннунціо у Фьюме, зібраних пізніше у «Фіолетовій книзі Командування міста Фьюме. Акти та комюніке Відділу зовнішніх зносин з 28 листопада 1919 року до 1 травня 1920)». Що ж до непевних спроб Д’Анунціо встановити дружні стосунки з Радянським Союзом, який протистояв державам Антанти, варто подивитися, зокрема, документи, що стосуються заснування Реґентства Фьюме, лист Д’Аннунціо до Анрі Барбюса (президента ґрупи «Кларте») та замітку під назвою «Lumen in Oriente timebat Herodes» (лютий 1920). Про зовнішню політику Д’Анунціо та, зокрема, «зближення» із СРСР див.: Ніно Валері. Д’Аннунціо до фашизму. Флоренція, 1963, стор. 7-8. — прим. італ. видання
[10] Пункт 3 складається частково із листа, а частково із скороченого викладення статті Сореля. Коментар наприкінці пункту в дужках належить Ґрамші. — прим. італ. видання
[11] П’єр Жозеф Прудон (1809-1865) — французький соціяліст, діяч европейського соціялістичного руху, член Міжнародного товариства робітників (I Інтернаціоналу), теоретик анархізму. Автор книжок «Що таке власність?» (1840), «Система економічних протиріч, або Філософія злиднів» (1846), «Загальне уявлення про революцію в XIX ст.» (1851) та инших. — прим. «Вперед»
[12] — світовий дух (нім.) — прим. «Вперед»
[13] Гендрик (Анрі) Де Ман (1885-1953) — бельґійський соціяліст, теоретик «неосоціялізму», під час нацистської окупації 1940-1944 рр. — колябораціоніст. Автор книжок «По той бік марксизму» (1927), «Соціялізм і марксизм» (1828), «Радість праці» (1930) та инших. — прим. «Вперед»
[14] Це твердження щодо Де Мана не знайдено. В будь-якому разі воно відсутнє в примітці з «Критики», в якій Кроче згадує книгу Де Мана. Можливо, Ґрамші зробив такий висновок з анотації видавництва. В ній, яку Ґрамші міг приписувати Кроче, написано, що Гендрик Де Ман «сильно просякнутий спіритуалістичним духом соціялістів першої половини ХІХ ст., таких як Фур’є, Оуен, Прудон, чи кінця століття, таких як Жорес». — прим. італ. видання
[15] Це речення у варіянті заміток про Сореля, Прудона та Де Мана, що увійшов до зошиту 11 (Quaderno 11, §‹66›. Sorel, Proudhon, De Man), закінчується по-иншому: «… він тяжіє до народу, але не для того, аби неупереджено зрозуміти його, а для того, аби «теоритизувати» його почуття, будувати псевдонаукові схеми, зовсім не для того, аби в унісон з ним виробити юридично-виховні принципи, а як зоолоґ, що спостерігає життя комах, як Метерлінк, який вивчає бджіл і термітів.» — прим. «Вперед»
Переклад з італійської: «Вперед»
Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 4 (XIII), §‹31›. — Pp. 447-451.
0 Responses to “Про Жоржа Сореля”