Цезаризм (I)

Антоніо Ґрамші

Зошит 9, §‹133›. Макіавеллі. Цезаризм. Цезар, Наполеон І, Наполеон ІІІ, Кромвель та ин. Зібрати каталоґ історичних подій, що кульмінували у великій «героїчній» постаті. Можна сказати, що цезаризм або бонапартизм є відображенням тієї ситуації, коли протиборчі сторони врівноважуються у катастрофічний спосіб, себто вони врівноважуються у такий спосіб, що продовження боротьби може закінчитися не інакше як взаємним знищенням. Коли проґресивна сила А бореться з реакційною силою Б, може статися не лише так, що А переможе Б, або Б переможе А — може статися так, що перемогу не здобуде ні А, ні Б, вони вимотують одна иншу, і ззовні прийде третя сила В та підпорядкує собі те, що залишиться від А та Б. В Італії після смерті Лоренцо Пишного[1] сталось саме це, так само як це відбувалося в давні часи варварських навал. Проте цезаризм, навіть якщо він завжди виражає вихід з історико-політичної ситуації катастрофічної рівноваги сил через наділення великої особистости правами «третейського судді», він не завжди має одне й те саме історичне значення. Цезаризм може бути як проґресивним, так і реакційним, і точне значення будь-якої форми цезаризму, в кінцевому підсумку, можна відтворити, лише звернувшись до конкретної історії, а не за допомогою соціолоґічної схеми.  Проґресивним цезаризм є тоді, коли його втручання допомагає тріюмфу проґресивної сили, хай із певними компромісами, що вони роблять перемогу неповною; а реакційним він є тоді, коли його втручання допомагає перемозі реакційних сил, і в цьому випадку також хай із певними компромісами та обмеженнями, які, одначе, мають зовсім иншу цінність, значення, смисл, ніж у попередньому випадку. Цезар та Наполеон І є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон ІІІ (і Бісмарк) — реакційного цезаризму. Йдеться за те, аби побачити, чи в діялєктичному зв’язку «революція—реставрація» переважає елємент революції чи елємент реставрації, оскільки зрозуміло, що в історичному русі ніколи не можна повернутися назад, і не істнує «реставрації» in toto[2].

Про Жоржа Сореля

Антоніо Ґрамші

Зошит 4, §‹31›. Про Жоржа Сореля[1] [див. стор. 78]. Журнал «Нуова антолоджія»[2] 1 грудня 1928 року публікує велику статтю (стор. 289-307) під назвою «Останні роздуми (посмертна публікація)». Йдеться про нарис, написаний 1920 року й призначений слугувати передмовою до збірки статей, опублікованих з 1910 року по 1920 рік в італійських ґазетах, але яку ще не було видано (1929 року публікація цієї збірки у видавництві «Корбаччо» у Мілані, за редакцією Маріо Міссіролі, здавалася вирішеною справою, але до сьогодні — вересень 1930 — нічого для цього не зроблено і, скоріше за все, зроблено вже не буде, тому що в Італії слава Сореля, що покоїться на більш менш щирих помилках, майже закінчилась, і вже істнує антисорелівська література).[3]

Нарис концентрує в собі всі сильні й слабкі сторони Сореля: він мудруватий, нерівний, непослідовне, поверхневий, мутний тощо; разом з тим він містить або підказує ориґінальні точки зору, звертає увагу на неочікувані зв’язки, змушує думати та заглиблюватися. Яким є точне значення висновків Сорелівського нарису? Це чітко видно з усіє статті, а коротенький вступ з «Нуова антолоджія», що завершується такими словами: «… письменник, що відвів післявоєнній Італії інтелектуальну та політичну першість в Европі», може викликати тільки сміх. Якій Італії? Щось [зрозуміле] з цього приводу міг би сказати Міссіролі, або щось можна було б знайти у приватних листах Сореля до Міссіролі (які мали бути опубліковані, як про це повідомляли раніше, але якщо це і станеться, то ж їх публікація буде неповною).[4]

Таємничий концерт

Алла Загайкевич

Леонід Грабовський — одна з найпарадоксальніших постатей сучасної української музики. Композитор, для якого мистецтво — це завжди «нове мистецтво», а бути митцем — означає прокладати свій шлях у ньому. Композитор, що з перших кроків у музиці надзвичайно свідомо ставився до творчости, відшукуючи насправді її «вічні закони»: звертався до праць старих поліфоністів, дослухався до знахідок сучасників, ви¬вчав теоретичні праці европейських митців-аванґардистів — композиторів і художників, виробляючи власний метод композиції, а в останні роки захопився вивченням «композиції за допомогою комп’ютера».

Композитор, чия діяльність у колі «Київських аванґардистів» закладала підвалини самого поняття «українська нова музики» і від’їзд якого з України у 1981 році нікого не здивував.

Крізь його шлях проглядають долі багатьох українських першовідкривачів «нового мистецтва» — яскравий спалах творчої енергії в молоді роки, плідна заглиблена праця… мовчання… спочатку нетривале, потім довше… несвідоме, усвідомлене…

І все ж таки — невпинний шлях «до музики».

Як пишуть історію?

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Ми тількищо бачили, що «теза» «катеринославської точки погляду»: продукційні сили України обурюються проти відокремлення — має зовсім непевну «базу», насипану з піску всім відомих і не зв’язаних «катеринославцями» у непорушний бетон істин, не дивлячись на страшні слова, які вживають «катеринославці»: «металюрґійні колоси», «комбіновані підприємства», «продукційні сили» і т. д.

Але се ще не означає, що всякі звертання до «бази», до «продукційних сил», до «економіки» зайві й непотрібні, коли справа йде про політичне питання. А питання самостійности України — се питання політичне. Навпаки, дослід усякого політичного питання з боку «бази», «економіки», «продукційних сил» дуже корисний і заслуговує якнайпильнішої уваги. Бо всяке політичне питання має свою економічну базу, як має, тягне за собою і свої економічні наслідки, впливає в тому чи іншому напрямкові на розвиток продукційних сил, викликає з їх боку або обурення», або «задоволення», Тільки сі зв’язки, наслідки і впливи мають зовсім не «катеринославський» вигляд.

Про правду, точніше про правду в політиці

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹19›. Енциклопедичні поняття. Про правду, точніше про правду в політиці. У певних колах поширена думка (і це поширення свідчить про політичний і культурний рівень цих кіл), що першочерговим у мистецтві політики є вміння брехати, лукаво приховувати власні думки та справжні цілі, до яких прагнеш, уміння насадити віру у протилежне тому, чого насправді хочеш тощо. Ця думка настільки вкорінена й розповсюджена, що коли хтось каже правду, йому не вірять. Загалом італійці за кордоном вважаються майстрами у мистецтві симуляції, прикидання й тому подібного. Згадується жидівський анекдот: «Куди їдеш?» — питає Ісак у Веніаміна. «До Кракова», — відповідає Веніамін. «Брехун! Ти кажеш, що їдеш до Кракова, щоб я думав, що ти їдеш до Львова; але я чудово знаю, що ти їдеш до Кракова, тож навіщо брехати?». В політиці можна говорити про обережність, але не про брехню в тому примітивному значенні, в якому багато хто її розуміє; у великій політиці говорити правду саме є політичною необхідністю.

Марксистська ідеолоґія в Росії

Карл Корш

Комунізм для нас — це не стан, досягнення якого маємо прагнути, не ідея, з якою має узгоджуватися дійсність. Комунізмом ми називаємо дійсний рух, що скасовує істнуючий стан.

Маркс

Ми маємо розглянути тут особливо яскравий приклад разючої розбіжности, що в тій чи иншій формі можна спостерігати на всіх етапах історичного розвитку марксизму. Її можна охарактеризувати як протиріччя між марксистською ідеолоґією, з одного боку, та фактичним історичним рухом, який на даний час за цією ідеолоґічною завісою ховається.

Майже століття минуло з того часу, як особливий цензор, посланий Берліном на допомогу місцевій владі Кьольну в її важкому завданні придушити «ультрадемократичну» ґазету, редагував котру 24-річний Карл Маркс, сповістив прусський уряд про те, що «Rheinische Zeitung» можна спокійно дозволити продовжувати свою роботу тепер, коли «spiritus rector всього підприємства, д-р Маркс» вже точно залишив свою роботу, а вірогідність появи наступника, спроможного на підтримку «огидної величі», досягнутої на той час ґазетою, або на «енерґійне продовження її політики», відсутня. Проте, цієї поради не дослухалась прусська влада, яку в цьому питання направляв — як тепер відомо — російський цар Ніколай I, чий канцлер ґраф Нессельроде погрожував прусському посланнику в Санкт-Петербурзі тим, що представить очам Його Імператорської Величности «відомі нападки, які „Rheinische Zeitung”, що виходить у Кьольні, нещодавно дозволила собі по відношенню до російського кабінету». Це трапилось у Пруссії 1843 року.

Свобода-дисципліна

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹11›. Енциклопедичні поняття. Свобода-дисципліна. Поняття свободи варто було б поєднати радше з поняттям відповідальности, що породжує дисципліну, а не безпосередньо з поняттям дисципліни, яка у такому випадку видається нав’язаною ззовні, обмеженням, накладеним свободою, з поняттям відповідальности, що протистоїть особистій сваволі; справжньою свободою є лише «відповідальна», себто «універсальна» свобода, що постає як індивідуальний бік колєктивної або ґрупової «свободи», як індивідуальне вираження закону.

1930-1931 рр.

Переклад з італійської: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 6 (VIII), §‹11›. —  Pp. 692.

Аґітація і пропаґанда

Антоніо Ґрамші

Зошит 3, §‹119›. Минуле і теперішнє. Аґітація і пропаґанда. Слабкість італійських політичних партій протягом усього періоду їх діяльности з часів Рісорджименто і надалі (за частковим винятком націоналістичної партії) полягає в тім, що можна назвати невідповідністю між аґітацією та пропагандою; иншими словами, відсутністю принципів, опортунізмом, браком орґанічної послідовности, невідповідністю між тактикою і стратеґією тощо. Основну причину істнування таких партій слід шукати у розпливчатості економічних кляс, у желеподібній економічній та соціяльній структурі держави; разом з тим це пояснення є доволі фаталістичним; справді, якщо є вірним те, що партії — це ніщо инше, як номенклатура кляс, так само є вірним те, що партії не просто механічно і пасивно відображають ці кляси, а енерґійно взаємодіють з ними задля їх розвитку, зміцнення й універсалізації.  Власне цього в Італії не відбулось, і проявом цього «недбальства» саме є брак відповідности між аґітацією та пропаґандою, чи хай там як ми це назвемо.

За ситуацію, що склалася, певною мірою відповідальна держава-уряд (можна говорити саме про відповідальність, адже це завадило зміцненню держави-уряду, себто показало, що держава-уряд не є національним чинником); влада насправді діяла мовби «партія», піднісши себе над иншими партіями не задля узгодження їх інтересів і діяльности у постійних рамках національних і державних життя та інтересів, а для розділу їх, від’єднання їх від широких мас і здобуття «сили безпартійних діячів, зв’язаних з урядом патерналістськими узами бонапартистсько-цезаристського типу». Саме з цією точки зору слід розглядати так звані диктатури Депретіса, Кріспі, Джолітті та парляментський феномен трансформізму. Кляси породжують партії, а партії готують державників і урядовців, керівників громадянського і політичного суспільства. Має істнувати певний корисний і плідний зв’язок між цими проявами та функціями. Неможлива підготовка керівників, якщо відсутня теоретична робота, розробка доктрини всередині партій, якщо немає систематичного пошуку, вивчення причин істнування та розвитку кляси, яку представляєш.

Капіталізм, бідність і русифікація

Степан Величенко

Naomi Klein. The Shock Doctrine: the Rise of Disaster Capitalism, Metropolitain Books, 2007.

Після 1945 року населення обох Америк, Західної Европи та Східної Азії зажило за високими стандартами. Уможливила це капіталістична економіка кейнсіянського, тобто змішаного (чи соцІял-демократичного) типу, яка ґрунтувалася на урядовому регулюванні корпоративної діяльности задля збереження достойних зарплат, громадської інфраструктури, соціяльних служб та справедливого оподаткування банків і великих корпорацій. Кейнсіянський капіталізм безпроблемним не був, він потребував вдосконалювання, але в 1980-х роках група власників корпорацій, політиків правиці й економістів вирішила не реформувати його, а відкинути зовсім, замінивши таким, де уряд не регулював би корпоративної діяльности і впливів капіталу, не оподатковував банків і не переймався інфраструктурою та службами. Відтоді цей неоліберальний капіталізм, що виник у США та Британії, почав ширитися світом.

У результаті цього в усьому світі, крім Китаю, темпи економічного росту, загального й на душу населення, а також і покажчики соціяльного добробуту знизилися порівняно з періодом до 1980 року, натомість зросли корпоративні прибутки, бідність, хвороби, голод і безробіття. Хоч особисті інтереси та раціональні аргументи відіграли свою роль у таких трансформаціях, не обійшлося й без фізичного і психологічного насильства, — так стверджує у своєму світовому бестселері «Доктрина шоку» Наомі Кляйн[1]. Хочете врятувати вашу країну? Продайте її! Не хочете — примусимо!