До національного питання і проблєми націоналізму

Роман Тиса

Більшовики і національна політика в СРСР

Лєніна та більшовиків критикують за чисельні помилки і звинувачують в багатьох злочинах. Що їм закидають, здається, частіше, ніж инше, і що, на мою думку, має стосунок до цих коротеньких тез, так це те, що справи більшовиків часто розходились із словами. Держава, засуджена до вимирання 1917 року, за двадцять років розрослась до небачених до того розмірів, а ступень централізованості її уряду перевершила часи Романових. Нації Російської імперії, що за ними було з такою щедрістю визнано право на самовизначення 1903 року, на II з’їзді Російської соціял-демократичної робітничої партії (РСДРП), коли 1917 року наважилися цим правом скористатися, були звинувачені в «буржуазнім націоналізмі» і до 1921 року опинились у новій «тюрмі народів». Ради робітників (совіти) більшовики перетворили на фікцію. Вельми символічним є те, що більшовицький уряд, уряд — як вважалось — передової країни звільненої праці та влади робітників, 1918 року переїхав до середньовічної фортеці (Кремля), де залишався у царських палатах до самого кінця.

У СРСР «національні права» для неросіян обмежувались користуванням рідною мовою вдома та у фольклорі — ніякого політичного керівництва, партійного життя чи економічного плянування національними мовами не відбувалось. Симптоматичним цієї політики в Україні став лінґвістичний нонсенс, коли приблизно від кінця 1930-х твори Маркса й Енґельса перекладались на українську не з німецької, а з російської.

Реалістичний оптимізм: політичні рефлексії над етикою Бадью

Павло Швед

Одне з гасел паризьких студентів 1968-го гласило: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!» Як ми повинні розуміти цей лозунг? Я пропоную читати його у дусі Алена Бадью, філософське вчення якого є прямим наслідком радикальних рухів 1960-тих, як «неможливого для кого». Звісно, для домінуючої ідеології. Якщо ми справді хочемо щось змінити у нашій країні, а не просто змінити Вітю на Вітю, чи навіть на Юлю, ми повинні направити свої неможливі вимоги прямісінько у серцевину тієї нігілістичної ідеології, що панує сьогодні в Україні, ідеології щастя, за якою, найбільшою подією, що її може прагнути людина сьогодні — це купівля Porsch Cayenne, відпочинок на Мальдівах або придбання позитивно сегрегованого chalet десь у заповітних нетрях Кончи Заспи.

Найбільшою проблемою такого гедоністичного реалізму є навіть не те, що переважна більшість наших громадян є невідворотно вигнаною з цього споживацького раю, що для більшости людей він є не більш як маною, телевізійним спектаклем на тлі дешевих синтезованих продуктів харчування, злиденних гостинок та щоденної зневаги, а те, що такий гедонізм є лише формою видимості своєї протилежності — крайнього і войовничого нігілізму. Ідеологія щастя, або те, що Бадью називає (панівною) етикою нашого суспільства, є нігілістичною саме тому, що в центрі її лежить переконання, ніби єдиною подією, яка справді може трапитись з кимось у житті, є смерть. «Carpe diem», — говорить нам панівна ідеологія, — «насолоджуйся, адже насолода, це єдине, що має сенс, бо вкінці на тебе все одно чекаю старість, немічність і смерть». Чи не тому ми відчуваємо майже фізично відчутне насильство, дивлячись на цих вічно усміхнених хлопчиків та дівчаток на нав’язливих білбордах, що вкрили простір наших міст?

Про насильство

Франц Фанон

Національне визволення, національне відродження, повернення народу звання нації чи спільноти — які б катеґорії ми не використовували, які б терміни сьогодні не вживали, деколонізація — це завжди насильницьке явище. На якому би рівні ми її не вивчали — на рівні зіткнень між особами, перейменування спортивних клюбів, списку запрошених на коктейль-прийом, персонального складу поліції та рад директорів національних або приватних банків, деколонізація — це, по-простому кажучи, заміна одного «виду» людей на инший. І ця заміна є беззастережною, всеосяжною, повною та абсолютною. Певна річ, можна було б продовжувати змальовувати появу нової нації, становлення нової держави, її дипломатичних відносин, її політичної, економічної орієнтації. Але ми вирішили зупинитися саме на цьому своєрідному чистому аркуші, який від початку визначає будь-який процес деколонізації. Виняткова важливість цього чистого аркушу полягає в тому, що він з першого ж дня є основною вимогою колонізованого. Власне кажучи, свідченням успіху є здатність перевернути соціяльну структуру з ніг на голову. Надзвичайна важливість цієї заміни полягає в тому, що вона бажана, потрібна, необхідна. Необхідність цієї заміни випливає з того брутального, сповненого небезпек, жорсткого становища, в якому перебувають свідомість та життя колонізованих чоловіків і жінок. Але неминучість такої заміни також сприймається як жахливе майбутнє у свідомості иншого «виду» чоловіків і жінок — колонізаторів.

Деколонізація, що передбачає, як ми це бачили, перевлаштування світу, є проґрамою абсолютного безладу. Але її не можна досягти помахом чарівної палички, внаслідок природного катаклізму або мирної домовлености. Як ми знаємо, деколонізація — це процес історичний, себто вона стає зрозумілою, переконливою, прозорою для себе самої, тільки якщо нам вдається розпізнати той історичний рух, який надає їй форми та наповнює змістом. Деколонізація — це зустріч двох споконвіку антаґоністичних сил, відрубність яких є наслідком певного виду уречевлення, що породжується та живиться самою колоніяльною системою. Їх перше протистояння несе на собі відбиток насильства, а їх співістнування — точніше експлоатація колонізованого колонізатором — продовжується головно завдяки багнетам і гарматам. Колонізатор і колонізований — старі знайомі. І справді, колонізатор має рацію, коли говорить, що знає «їх». Це колонізатор створив і продовжує створювати колонізованого. Істина полягає у тому, що колонізатор отримує свою леґітимність, себто свої статки, з колоніяльної системи.

Марксизм за 120 хвилин

Сергій Іщенко

Бути марксистом в Україні сьогодні не модно.

— Марксизм остаточно дискредитував себе. Комуністичні експерименти довели його утопічність та нежиттєздатність. Марксизм — це насильство над вічними, природними законами економіки, яке неминуче закінчиться крахом, — скаже ліберальний професор (вчорашній викладач партшколи КПРС).

— Комунізм — це швондерівщина (або шаріковщина)! Це ідеолоґія люмпенів! «Відібрати і поділити» — от чого ви хочете! Колективізм веде до безвідповідальности, спільне значить нічиє. Крім того, комунізм — це диктатура, репресії, тоталітаризм, адже тільки приватна власність — основа демократії. Подивіться на весь цивілізований світ! — обурюватиметься пострадянський інтеліґент-демократ.

— Ой людоньки, то що ж то ви таке кажете! Який марксизм? Хіба ви не знаєте, що комунізм — то просто чергова московська омана, щоби загарбати вільні народи (український в першу чергу). Комуністи — всі антиукраїнці, московські холуї!, — волатиме такий самий інтеліґент, тільки «національно свідомий».

— Марксизм — жидівська вигадка, — просто і доступно пояснить бритоголовий підліток.

Павуки та мухи

Вільгельм Лібкнехт

Кожний знає оте волохате сотворіння з липучим тілом, з круглим опучкуватим черевом. В темних куточках, найдалі від соняшного світла будує воно собі розбишацьке гніздо. Оттуди й попада бідна необачна муха тай гине. Бридке страховище із блискучими баньками, довгими закрученими лапами як раз вдалось, щоб хапати та душити свою здобич. Те страховище — павук. Придивіться, як непорушно, як байдуже сидить він у куточку, та пильнує, чи не попаде яка здобич у його царство. Тай як-же зручно пряде він смертовбийчу тканину, щоб захопити та безпорадно обплутати бідну муху! Гидка потвора не жалує часу, щоб на скільки стане снаги поліпшити своі тенета. Зпочатку вона витягає одну нитку, потім другу, третю і так далі; потім протягає поперечні, звязує іх новими ниточками. Це все для того щоб здобич не подужала розірвати сітки, хоч би й як пручалася. Нарешті сітку виплетено, пастку налаштовано, втікти від неі неможливо. Павук вертається до свого схову і чекає, поки легкодушна муха з голоду прилетить шукати харчу. Не довго йому доведеться чекати — муха прелетіла незабаром. Скрізь кидається сіромаха на роздобутки, та ось одразу нагналася на розіпнуті тенета й заплуталася. Одразу вже видко, яка ій доля судилася! Павук уже запримітив свою здобич і кидає свій притулок. З хижим поглядом, із простертими лапами він помалу наближується до здобичі. Нема чого й хапатись! Бридка тварюка добре знає, що коли та нещасна жертва попалася — вже не втіче. Він уже наближується, втоплюючи в ній своі витріщені очі. Муха дубіє, тремтить… вона зачула свою видиму смерть, бажає визволитись і знесилюється в роспучних заходах… Всі труди, всі силкування даремні! Павутиння заплутується все дужче, нові нитки, нові петлі обхоплюють муху все міцніше, а павук тимчасом наближується. Знесилена, задихана, вона уже вся у владі свого ворога. Тоді бридке страховище простягає до неі своі чепкі лапи і — душить іі. Одразу воно починає ссати кров із тремтячого тіла своєі плохоі жертві; небавом, закропивши до часу згагу крови, кидає іі напів мертву, згодом вертається, знов ссе… Мука ця тягнеться довго, часом дуже довго, поки хоч крапелька крови зостається у бідолашній мусі. Хижий упиряка диха іі життям, глитає іі сили, впивається іі кровью і не спуска іі з очей, поки можна видушити хоч атом життєвоі сили, навіть з трупа. Нарешті муха здихає і іі, як непотрібне сміття викидають геть з павутиння. Перший подих вітерця — і вже помусі! Вдовольнився павук, нажерся і вертається у свій притулок. Він завдоволений і з себе самого, і з цілого світа і розмірковує собі, що, мовляв, за наших часів, путящим людям ще можна жити на світі.

Донецько-Криворізька республіка — ілюзії й практика національного нігілізму

Валерій Солдатенко

Однією з примітних ознак масової тривоги, яка останнім часом охопила українське суспільство, стали сепаратистські гасла. Вони досить потужно зазвучали на сході держави, виливаючись чи то не у вельми ясні заклики запровадження «південно-східної автономії», проведення для цього референдуму, чи у дещо призабуті на сьогодні, однак конкретніші вимоги створення Донецько-Криворізької республіки. Здавалося б, останні взагалі давно втратили будь-яке реальне підґрунтя і вороття до них ніколи не буде. Однак виборча кампанія, що супроводжувалась сплеском регіональних емоцій, винесла їх на гребінь політичного життя, привела навіть до оформлення у відповідні рішення. Не дивно, що вони викликають зворотну реакцію

Між тим, бодай якихось ґрунтовних знань про досвід реалізації подібних ідей, зокрема й Донецько-Криворізької Радянської Республіки, який мав місце в історії, явно бракує. Думаю, не так багато їх у широкого загалу й у новітніх реаніматорів нездійсненних раніше намірів. І в будь-якому разі виступи на різних мітингах, у яких порушувались ті чи інші аспекти проблеми, часто грішать очевидним непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків.

Схоже, що й владний істеблішмент у певній розгубленості, він неготовий до подібного повороту подій. Влада не дуже оперативно й позірно мляво, а відтак зовсім неадекватно реагує на ці лихоманкові ініціативи. За таких обставин предметне розуміння сутності схожих процесів, що розвивалися 86 років тому, засвоєння їх повчальних уроків видається нагальним, здатним допомогти запобігти повторенню прикрих, небезпечних помилок.

Проголошення Донецько-Криворізької Радянської Республіки у кінці січня 1918 р. мало свою передісторію, логіку і зумовленість. Повалення самодержавства у лютому 1917 р. привело до влади Тимчасовий уряд у Петрограді, а в Україні мало своє продовження — вибухнула національно-демократична революція.

Карл Корш: його внесок у революційний марксизм

Пауль Маттик

Карл Корш народився у 1886 році в Тоштедті, що під Люнебурґом, і помер у Кембриджі, штат Массачусетс, у 1961 році. Виходець із родини середньої кляси, він відвідував ґімназію в Майнинґені та вивчав право, економіку, соціолоґію та філософію в Йені, Берліні та Женеві. Здобувши 1911 року в Йєнському університеті ступень доктора права, роки з 1912 по 1914 він провів у Великій Британії, де вивчав та вдосконалював своє знання анґлійської мови та міжнародного права. Друга світова війна повернула його до Німеччини та прямо до німецької армії, в якій він прослужив наступні чотири роки. Двічі поранений, підвищений і розжалуваний у званні (відповідно до коливань політичної кон’юнктури), свої антивоєнні настрої він висловив, вступивши до лав Незалежної Соціял-Демократичної Партії Німеччини.

Вивчаючи право, Карл Корш дійшов висновку, що для його розуміння необхідно звернутися до його матеріяльних засад, до вивчення суспільства. Соціяліст за своїми переконаннями до війни, під час світової катастрофи він став революційним соціялістом. Після злиття незалежних соціял-демократів і Комуністичної партії в 1921 році, Корш побував представником комуністів у Тюрінґському парляменті, міністером праці в робітничому уряді, що короткий час істнував у Тюріґії, та врешті-решт з 1924 по 1928 роки депутатом Німецького Райхстаґу. У цей період він багато писав з приводу поточних політичних і теоретичних питань, виступаючи в своїх текстах аґітатором радикального післявоєнного робітничого руху. Певний час він був редактором теоретичного орґану Комуністичної партії «Die Internationale», а невдовзі почав редагувати і писати в опозиційну ґазету «Kommunistische Politik».

Невдоволення Корша зростаючим опортунізмом Комуністичного Інтернаціоналу після 1921 року, а також краще за провідних партійних ідеолоґів знайомство та розуміння Марксової теорії дуже швидко призвели до конфлікту між ним і офіційною більшовицькою партійною ідеолоґією, який 1926 року закінчився остаточним розривом. Тепер він став речником радикального лівого крила Комуністичної партії (Entschiedene Linke), яке ще не вийшло з партії, але за самою своєю суттю вже вважалось ворогом III Інтернаціоналу. Після 1928 року Корш продовжив свою політичну діяльність за межами будь-яких орґанізаційних форм. Він не припиняв  писати для видань, двері яких ще не зачинились для нього, підготував нове видання першого тому Марксового «Капіталу», подорожував з лекціями по ріжних країнах і написав нарис про Карла Маркса для британської серії, присвяченої сучасним соціолоґам.[1]

Національність і інтернаціональність

Карл Кавтський

Передмова редакції.

По виданню таких брошур, як Михайленка — «Національне питаннє в Росії й війна»; «Росія й Україна»; М.Залїзняка — «Самостійна Україна несоціялїстичне гасло?»; «Українці, Росія й війна»; Ю.Ручки — «Російські соціялїсти й теперішня війна» заспокоїли ми бодай в малій мірі потребу розглянути ся в теперішній ситуації, витвореній війною, і зясувати собі наші національні змагання під теперішню хвилю.

Тепер приступаємо до видання праць цїлого ряду соціялїстичних теоретиків національної справи, незнаннє яких зі сторони українських соціялїстів страшенно було зашкодило їм в роках 1905-1907 і незвичайно ослабило їх позицію в національній справі супроти російських соціяль-демократів, централїстів і денаціоналїзаторів, і инших соціялїстичних і несоціялїстичних московських партій і ґруп.

В першу чергу йдуть і доси ще не перестарілі дві працї Михайла Драгоманова про національну справу: «Чудацькі думки про українську національну справу» і «Листи на наддніпрянську Україну». Написані на основі величезного матеріялу, роботи сї й доси мають перворядну вагу для всїх, хто хоче основно познайомити ся з національною проблємою. Богато поглядів Драгоманова про українську національну справу й доси ще не втратило своєї ваги.

Варто прислухатися до його голосу… Майстренко Іван Васильович

О.П.Юренко

Іван Васильович Майстренко народився 28 серпня 1899 р. в містечку Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії. Учасник революційних подій, Український вчений та публіцист. Весною 1937 р. засуджений до 4 років ув’язнення у виправних трудових таборах. Звільнений у грудні 1940. Помер 18 листопада 1984 р. в Мюнхені.

На Україні ім’я Івана Васильовича Майстренка відоме лише вузькому колу фахівців. між тим, його непересічна життєва та політична доля, наукова та публіцистична спадщина заслуговують на значно більшу увагу.

І. В. Майстренко народився  28 серпня 1899 року в містечку Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії, його батьки належали до заможного прошарку: батько був монопольником державної крамниці, а мати походила з багатого селянського роду. В сім’ї було дев’ять дітей – Іван  був посередині – п’ятим. Оточення, в якому пройшли його дитинство і юність, – складність і своєрідність того періоду на зламі двох епох, помітно вилинули на формування життєвої поліції Івана Васильовича Майстренка.