Кооперація і робітничий рух (за Вандервельде)

Лев Юркевич

«Вплив Маркса на відношенє робітництва до кооперативного руху позначив ся тим, що воно відвернулось, не скажу, від кооперації, але від кооперативу».

Е. Вандервельде.

Еміль Вандервельде, відомий бельґійський марксїст, випустив сього року книжку під заголовком: «La coopération neuter et la coopération socialiste» (Кооперація нейтральна і кооперація соціялїстична).

Книжка ся остільки інтересна, що ми рішили переказати нашим читачам її зміст. Розумієть ся, було-б далеко ліпше видати працю Вандервельде повністю в перекладі, але з огляду на її великий розмір (більше 220 ст.) наше видавництво, на жаль, не може тепер позволити собі на таку роскіш.

Ми певні, одначе, що і сам реферат з праці Вандервельде богато зробить в напрямку виясненя справжньої природи «кооператизму», проти котрого головно написана книжка Вандервельде і котрий так зашкодив світовому робітничому руху, а тепер закорінюєть ся і на Вкраїнї та ширить серед нашого робітництва отруту своїх порожніх ідей, дуже зручно використовуючи атмосферу національного відродження.

Боротьба – це школа. Постання руху мешканців нетрів у Дурбані, Південна Африка

Річард Пітгауз

Порушені обіцянки

 

9-го листопада 1993 р. Африканський Національний Конгрес (АНК) видав офіційну заяву, у якій відніс тогочасну кризу житлового будівництва до «питань безпосередньої відповідальності режиму Національної Партії та її сателітів», а умови проживання в несанкціонованих поселеннях описав як «неприпустимі». У цьому документі було проголошено, що «Нельсон Мандела проведе Народний Форум в Інанді в суботу зранку для того, щоб почути думки мешканців несанкціонованих поселень… АНК закликає всіх, хто проживає в несанкціонованих поселеннях, прийти, щоби їх голос було почуто! «Ваші проблеми – це мої проблеми. Ваше рішення – це моє рішення», – каже президент Мандела».

Одне з поселень, окремо відзначених у цьому документі, – це поселення Кеннеді Роуд на території колишнього індійського передмістя Клейр Естейт у Дурбані. Через сім місяців АНК прийшов до влади на парламентських виборах.

4 червня АНК радо привітав свою першу перемогу над Партією Свободи Інката (ПСІ) на виборах у провінції КваЗулу-Натал сповненою ейфорії заявою для преси. Він пообіцяв, що як  головними пріоритетами «АНК разом із нашими людьми займеться проблемами найбідніших із бідних, які живуть у таборах сквоттерів на зразок Кеннеді Роуд, Лузака та Мбамбаї». Влада АНК, включно з його владою демобілізувати народних бойовиків, була виправдана в першу чергу в ім’я найбідніших. В обох виборах мешканці Кеннеді Роуд одностайно голосували за АНК.

Повернувся назавжди. Лапчинський Георгій Федорович

Л.І.Євселевський, О.П.Юренко

Георгій Федорович Лапчинський народився 20 квітня 1887 р. в Петербурзі в сім’ї військового лікаря. Член першого Радянського уряду України – Народного Секретаріату та ВУЦВК. перших трьох скликань. Заарештований у 1935 р. по звинуваченню у належності до “Української військової організації”. 8 вересня 1937 р. засуджений до розстрілу. Реабілітований 29 червня 1956 р.

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції стала важливою віхою у розвитку революційної боротьби трудящих. Хвиля революційного піднесення докотилася і до Кременчука. Ніякі запобіжні заходи місцевої влади не змогли зупинити наростаючий революційний порив. Зранку 4 березня застрайкували всі підприємства Кременчука, відбулися багатолюдні мітинги та демонстрації. Спеціально організовані робітничі групи обеззброювали жандармів, відправляли їх у в’язницю. Увечері 4 березня місцеві органи самодержавства припинили практично своє існування.

На заводах і фабриках, у гарнізоні Кременчука 4-6 березня проходили вибори представників до Ради робітничих та солдатських депутатів. Головою виконкому міської Ради було обрано більшовика Георгія Лапчинського.

Георгій Федорович Лапчинський народився 20 квітня 1887 р. поблизу Петербурга в родині військового лікаря. Батько помер, коли хлопцю ледь виповнилось чотири роки. Вихованням сина опікувалась мати – випускниця петербурзьких педагогічних курсів.

Легше уявити кінець світу, аніж кінець капіталізму. Капіталістичний реалізм

Передмова

Ми всі щось чули про реалізм критичний, соціалістичний та навіть етнографічний, але реалізм капіталістичний? Чесно кажучи, книжка Марка Фішера привернула мою увагу зокрема і своєю викличною назвою. Виявилося, що недаремне. Звісно, Марк Фішер – це не мислитель-важковаговик, на зразок того ж Бадью, Жижека чи Джорджіо Агамбена. У світі ідей я б впевнено відніс його до середньої ваги. Але це й робить його доволі цікавим, адже як автор Фішер зумів поєднати глибоке теоретичне знання з подиву гідною спостережливістю, направленою на широке коло проблем сучасного світу, і зробити це в такому стилі, який буде цікавим та доступним для широкого кола читачів. А читати Фішера обов’язково треба.

Хоча на перший погляд може видатися, що книжка цього британця, з його трохи «старомодним» марксизмом та нападками на капіталізм мало чого може сказати українському читачеві. Однак це тільки на перший погляд. Візьмімо до прикладу такий пасаж.

У нашому світі панує переконання, говорить Фішер, що «капіталізм є не лише єдиною життєздатною політичною та економічною системою, але й що зараз ми вже не в силах навіть уявити якусь змістовну альтернативу до нього». Хіба ми, кладучи руку на серце, не впізнаємо в цьому твердженні ситуації, яка склалася в Україні? Для багатьох українських інтелектуалів, для яких совєтське минуле є ще надто болючим, будь-які нападки на капіталізм як систему видаються незрілими, суперечливими чи й просто смішними. Для них «капіталізм» означає в першу чергу «заможні ліберальні суспільства Заходу», в той час як реально існуюча в Україні капіталістична система з її цинічним реалізмом повністю ігнорується. І тут знов нам у пригоді може стати книжка Марка Фішера.

Питання російського колоніалізму в українській думці. Політична залежність, ідентичність та економічний розвиток*

Степан Величенко

До 90-річчя видання книги С.Мазлаха та В.Шахрая «До хвилі»

«Але [чи] обурюються продукційні сили великих держав? Навпаки, продукційні сили колоній обурюються проти об’єднання». — В.Шахрай і С.Мазлах, «До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною» (1919)

Якщо Росія мала імперію, то чи була Україна колонією?

Протягом 1989-1991 рр. 8 з 13 українських політичних партій у своїх програмах визначали Україну як експлуатовану колонію[1]. після 1991 р. літературні критики, використовуючи «колоніальний дискурс-аналіз», застосовували термін «постколоніальний» щодо незалежної України, що передбачає її колишній колоніальний статус[2]. політичні аналітики також визначають Україну до 1991 р. як колонію. Вони теж указують на невтішні наслідки російського правління в Україні після 1991 р., на загрозу, яку становить залежність від російських енергоносіїв, і привертали увагу до подібностей між Україною та колишніми колоніями «третього світу»[3]. Проте вони не намагаються аналізувати українсько-російські стосунки в категоріях «теорії залежності» (dependency theory) і не розглядають російський «неоколоніалізм» після 1991 р. як проблему. В іноземній науці це є віддзеркаленням хибного (але модного) неоліберального погляду, що в ХХІ ст. економічна самодостатність для політичної незалежності нібито не є доконечною, а внутрішній розвиток вимагає інтеґрації до світової економіки, спеціалізації виробництва та безмежних нерегульованих чужоземних інвестицій. Тим часом, хоча українські дослідники й показують, що оскільки майже всі важливі українські компанії та корпорації, як і майже всі їхні засоби виробництва, а також ЗМІ належать росіянам, то Україна не інтеґрується в світову економіку, а реінтеґрується в національну російську економіку, їхні дослідження не мають впливу ані на чужоземних науковців, ані на урядову політику чи на свідомість пересічних громадян[4].

Історики розходяться в думках щодо того, чи можна колоніальну парадигму застосовувати стосовно України, і чи розвиток України був прискорений завдяки контактам із Росією, чи, навпаки, затриманий внаслідок її політичної залежності. Перший нарис історії України, який визначав царську Україну як колонію, було видруковано в радянській Україні 1922 р.[5] У 1932 р. в совєтських історичних працях зазначалося, що хоча російський капітал і відіграв певну роль у розвиткові своїх колоніальних українських земель, усе ж історично він був більш важливий як сила, що до 50-х рр. ХІХ ст. витіснила українських купців та крамарів із внутрішнього ринку. Ці тексти відводили ключову роль внутрішній еволюції українських земель, а також впливові західноєвропейського капіталу на розвиток українських земель, а колоніальний статус України вважали наслідком її незбалансованого розвитку[6]. Праці, написані в часи другої світової війни, відображаючи тимчасове офіційне терпіння окремих проявів неросійських патріотизмів, продовжували розрізняти капіталізм, який сприяв розвиткові українських земель, і царську політику, що колонізувала Україну, проте вже не характеризували українську дрібну буржуазію як «антиколоніальну» чи «проґресивну», як це подавали попередні дослідження[7]. Повоєнні дослідження визначали підросійську Україну як «напівколонію», якій, попри її форсовану інтеґрацію до складу імперії й політичні репресії, був властивий «проґресивний» економічний розвиток. Якщо «ліберальна» версія цієї інтерпретації вказувала, що політичний статус України перешкоджав її економічному розвиткові, то «жорстка» версія вже стверджувала, що несприятливий вплив позначався лише на важкій промисловості, а загалом Україна відчувала лише переваги від її місця в імперському розподілі праці. Обидві версії визначали Західну Україну як австрійську «колонію» й були схильні більше звинувачувати чужоземний капітал, ніж Росію, в «експлуатації» та в тому, що українська економіка не досягла вищого рівня розвитку[8].

Соціалізм і націоналізм

Джеймс Конноллі

Наразі в Ірландії працює низка агентств, які опікуються збереженням національного духу в серцях людей. Ці агентства, незалежно від того це рухи за ірландську мову, літературні товариства чи комітети пам’яті, поза сумнівом, виконують потрібну для нашої країни роботу, яка допомогає зберегти від згасання дорогоцінну расову й національну історію, мову й характерні риси наших людей.

Проте, є небезпека, що занадто жорстким дотриманням притаманних їм сучасних методів пропаганди, і послідовним ігноруванням життєво важливих питань, вони можуть призвести лише до стереотипізації наших історичних досліджень – в бік ідеалізації минулого, або у кристалізацію-перетворення націоналізму в традицію – славну і героїчну, проте все-таки тільки традицію.

Тепер традиції можуть забезпечити, і часто забезпечують, матеріали для славного мучеництва, але ніколи вони не будуть достатньо міцними, аби керувати поривом успішної революції.

Національний рух сучасності – повинен не просто відродити старі і сумні трагедії нашої минувщини, він повинен завізувати себе готовим до вимог сучасності.

Необхідно продемонструвати ірландцям, що наший націоналізм – не просто хвороблива ідеалізація минулого, а здатна до формулювання чітка й певна відповідь на проблеми сьогодення, а також політичне й економічне віровчення, адаптоване до вимог майбутнього.

Пояснюючи кризу

Інтерв’ю з Девідом Гарві

Девід Гарві є почесним професором антропології і географії в аспірантурі Міського університету Нью-Йорка, директором університетського Центру із простору, культури і політики, а також автором багатьох книг. Він викладав «Капітал» Карла Маркса впродовж майже сорока років. Гектор Агредано розмовляв із ним про його щойно опубліковану книгу «Загадка капіталу» («The Enigma of Capital»), економічну кризу і відповідь на неї зліва.

У «Загадці капіталу» ви критикуєте мейнстрімних економістів за їхню неспроможність передбачити кризу. Чи не могли б ви розказати, чому буржуазні економісти пропустили настання кризи, в той час як багато марксистів її передбачали? Якими в цьому випадку є переваги марксизму над буржуазною економічною теорією?

На мій погляд, центральною ідеєю в марксизмі, звичайно ж, є ідея суперечності.  Капіталістична система розглядається як така, що в самій своїй основі містить набір суперечностей, які стикаються одна з одною і таким чином витворюють суспільство, завжди засноване на різного роду суперечностях. Наприклад, суперечність між капіталом і працею, очевидна для будь-якого марксиста, створює основу для класової боротьби. Але існують і інші види суперечностей – між виробництвом і споживанням, між споживчою вартістю і міновою вартістю. Всі ці суперечності мають місце.

Структурні кризи

Іммануїл Валлерстайн

Термін «криза» відігравав у 1970-х роках центральну роль у політичних дискусіях у багатьох країнах, хоча варіанти його визначення коливалися в широких рамках. До кінця століття йому на зміну прийшов інший, більш оптимістичний, термін – «глобалізація». Однак з 2008 року тон дискусій знову стає похмурим, а поняття «криза» знову спливає на поверхню; щоправда, користуються ним як ніколи вільно. На передній план знову вийшли питання про те, як дати визначення кризі і як пояснити її походження.

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років і  цикл гегемонії, і загальний економічний цикл сучасної світ-системи вступили у фазу спаду. Період з 1945 по бл. 1970 р. – влучно названий французькою les trente glorieuses («Славетне тридцятиріччя» – Прим. пер.) – відзначений піком гегемонії США, що збігається з найбільшим зростанням під час фази «А» кондратьєвського циклу, яке коли-небудь знавала капіталістична світ-економіка. Спади були цілком нормальні, і не тільки в тому сенсі, що всім системам властиві циклічні ритми – їх існування пов’язане з неминучими коливаннями, – але також і в тому, яким чином функціонує капіталізм як світ-система. Тут є два ключових питання: яким чином виробники одержують прибуток, і як держави забезпечують світовий порядок, в рамках якого виробники можуть одержувати прибуток. Давайте по черзі.

Капіталізм є системою, в якій сенсом існування є нескінченне накопичення капіталу. Щоб накопичити капітал, виробники повинні отримувати прибуток від своєї діяльності, що в значних масштабах можливо тільки тоді, коли продукція може бути продана значно дорожче, ніж коштувала вартість її виробництва. В умовах досконалої конкуренції робити прибуток у таких обсягах неможливо: потрібне монопольне, або принаймні квазімонопольне, становище у світ-економіці. Продавець може вимагати будь-яку ціну, поки він не виходить за рамки дозволеного еластичністю попиту. Коли у світ-економіці спостерігається значне зростання, виробництво деяких «провідних» товарів відносно монополізується, і саме за рахунок прибутку від нього здійснюється накопичення великих обсягів капіталу. Прямі і зворотні потоки таких продуктів становлять основу для загального зростання світ-економіки. Це називається фазою «А» (фазою підйому) кондратьєвського циклу. Проблема для капіталістів полягає в тому, що всі монополії, якими б захищеними у політичному плані вони не були, приречені на самоліквідацію у зв’язку з тим, що на світовому ринку можуть з’явитися нові виробники. Звичайно, вихід на ринок займає багато часу, але рано чи пізно рівень конкуренції зростає, ціни знижуються, отже, зменшується і прибуток. Коли прибутки від провідних товарів помітно знижуються, світ-економіка припиняє зростати і вступає в період стагнації – фазу «Б» (фазу спаду) кондратьєвського циклу.