Десять літ. Історія i прінципи Лівої опозиції

Макс Шахтман

Вступне слово.

Після написання цьої брошури, пройшов цілий ряд подій, які треба мати в виду, читаючи те, що слідує. Найважнішого з них, це страшна поразка німецького пролетаріяту, нанесена руками побідного фашизму. Побіда варварської капіталістічної реакції в Німеччині стала можливою завдяки безсиллі пролетаріяту. До цього спричинилась зрадливість партії Другого Інтернаціоналу і банкроцтво. До якого доведена офіціальну Комуністичну Партію методами сталінізму.

Упадок Комуністичної Партії Німеччини усуває з рядів погасаючого Комінтерну останню з його секцій, що мала деякий вплив і значіння серед працюючих мас. Те, що осталось з ньої, лежить безсиле, кровавиться тисячами ран, не здібне піднятися знову, як революційна сила.

Відданий на поталу сталінського бюрократичного центризму, німецький пролетаріят і його Комуністична Партія примушені тепер сплачувати кровю за деморалізацію та фальшиву орієнтацію, в яку попхнула його ця безпрінціпна машина. І не тільки сама німецька робітнича кляса мусить терпіти наслідки згубної політики сталінізму, але й робітництво цілого світа кинено взад. І не через те, що успіх фашизму був необхідний. Якраз наоборот. Коли-б німецьке робітництво було змобілізоване в оден спільний фронт, який ми так настирливо проповідували і за що нас називано контрреволюціонерами і «соціял-фашистами», фашизм був би розгромлений, заки дійняв влади. Соціял-демократи з одної сторони, а сталінці з другої, стояли, як камні, на шляху робітничої кляси. Вмісто стати льокомотивою революції, сталінці ділали, як гальмо її.

Стратегічний плян відродження єдиної і неділимої Росії

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Здійснити своє бажання: знищити Совітську Росію і самостійну Україну і відродити «єдину і неділиму» Росію — можна лише окупувавши Росію й Україну.

Досвід революції з жовтня 1917 року за рік наочно показав, що відродити єдину і неділиму Росію чорносотенно-монархічно-октябристсько-кадетcько-есерівська російська контрреволюція власними силами не може. Скрізь, де вона лише існує, чи на півночі: на Мурмані і в Архангельську; чи на сході: на Уралі і в Сибіру; чи на півдні: на Дону, Кубані, Україні; чи на заході: на окупованих німцями землях Литві, Польщі і т. д. — скрізь вона держиться лише за допомогою багнетів чужоземного війська.

Але вистачає тільки піти сьому військові, як російські контрреволюціонери зникають, — мов корова язиком злизує.

Значить, щоб виконати поставлену собі задачу, російські контрреволюціонери купно з Антантою повинні окупувати всю Росію, встановити «лад та спокій» на кістках сотень тисяч робітників і селян, вибити з дурної голови більшовицькі й самостійницькі ідеї, встановити свою диктатуру.
Практика прожитого року показала, що північ і схід Росії, Мурман і Сибір, не годяться, щоб бути вихідними стратегічними пунктами сієї окупації. Для сього потрібно багато часу, цілі роки, — а тут важливо зробити негайно, щоб не згубити відповідного моменту і не спізнитися.

Ліві партії в Україні та їх вплив на політику 1920-х років (уривок)

Тарас Гунчак

У попередніх нарисах ішлося про політику українських самостійницьких партій, які стояли на засадах демократії. Тепер придивімося до того, що робили ліві партії, котрі займали самостійницькі, хоч і радянські, позиції. Найважливішу роль серед них відігравала КП(б)У, але аж ніяк не через підтримку українських мас. За своїм персональним складом і політичними засадами ця партія мала дуже небагато спільного з національним революційним рухом і була знаряддям правлячого центру — Російської комуністичної партії (більшовиків).

Нагадаємо, що як самостійна партія К1І(б)У проіснувала лише від квітня 1918 р., тобто від Таганрозької конференції, до липня, коли була прийнята резолюція про підпорядкування її РКП(б). Це підтвердив III з’їзд КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 р. в Харкові. На з’їзді представник РКП(б) Свердлов вимагав ліквідації обласних комітетів КП(б)У і проголосив її саму обласною організацією РКП(б), хоч і зі своїм власним Центральним комітетом.

Вибрані листи: Енґельс Марксові (24 жовтня 1869)

Енґельс Марксові

Менчестер, 24 жовтня [1869 р.]

Від Ірляндії до Росії всього лише один крок. На історії Ірляндії можна простежити, як нещастя для народу, коли він поневолив інший нарід. Всі англійські свинства мають свій початок у поневоленні Ірляндії. Мені треба ще посидіти над кромвелівською добою, але я майже вже певен, що перебіг справ Англії був би інший, якби не треба було воєнним способом панувати над Ірляндією й утворювати нову аристократію.

Надрукований у кн.: К.Маркс і Ф.Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В.В.Адоратський. Переклав О. Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931. — Стор. 172.

Жіноче обличчя терору

Автор невідомий

Кидаючи бомби в апарат насильства,ми вриваємось у свідомість мас.
Софья Перовская

Вважається, що для психічно здорової жінки неприпустима сама думка про вбивство людини, що не загрожують безпосередньо її життю чи життю її близьких. Проте уважніше вивчення історії бойових (терористичних) орґанізацій і рухів опору показує, що це далеко не так, і за певних обставин жінки так само готові взятися за зброю, як і чоловіки.

Хоча часто роля жінки в терористичних ґрупах обмежується орґанізацією політичної підтримки, створенням схованок і утриманням конспіративних квартир, збиранням пожертв і розвіддіяльністю, світовий революційних рух висунув і своїх жінок-командирів, жінок-орґанізаторів та жінок-ідеолоґів збройної боротьби.

Вибрані листи: Енґельс Марксові (29 лютого 1869)

Енґельс Марксові

Менчестер, 29 лютого [1869 р.]

Вибори в Тепперері — подія. Вони примушують феніїв перейти від марних змов і підготови дрібних вибухів на шлях дій, либонь, хоча й законних, але насправді далеко революційніших проти всього того, що вони робили після свого невдалого повстання. Насправді вони засвоїли собі спосіб діяння французьких робітників, а це є величезний крок наперед. Тільки б усе вдалося провести так, як передбачалось. Той страх, який навіяв буржуазії цей новий поворот справ і галас всієї ліберальної преси, — все це є найкращий доказ того, що цього разу вдар молотка прийшовся якраз по головці цвяха…

Українці мають вирішити, якого світу вони хочуть

Інтерв’ю з Ноемом Чомським

Керівництво України й деяких інших пострадянських країн (Азербайджану, Грузії) демонструє чітке прагнення вступу до НАТО. Як можна це прокоментувати? Що принесе вступ до НАТО східноєвропейським народам, зокрема й українцям? Чи вплине взагалі цей крок якось на зовнішньополітичну позицію України – адже відомо, що, наприклад, війну в Іраку розпочало не НАТО, і тим не менш Україна брала в ній участь…

Можна зрозуміти намагання небагатих країн укласти союз із багатством і владою, так само як і масову міграцію з бідних країн до багатих. США дуже сильно підтримують вступ східноєвропейських країн до НАТО: Вашингтон вважає, що на них можна буде легше впливати й вони зміцнять контроль США над Європою. З тих пір, як під час Другої світової війни США стали наддержавою світового масштабу, стратеги побоюються того, що Європа під проводом найрозвиненіших країн, Франції та Німеччини, може піти власним шляхом. Звідси – таке сильне протистояння концепції «Європи від Атлантики до Уралу», висунутій де Голлем, та Ostpolitik Віллі Брандта. Розширення НАТО на Схід має вихолостити франко-німецький вплив і посилити контроль США. Жителі Східної Європи повинні вирішити, якого світу вони хочуть – такого, де практикується панування США чи такого, де влада та розвиток розподілені більш рівномірно.

Вибрані листи: Маркс Енґельсові (30 листопада 1867)

Маркс Енґельсові

30 листопада [1867 р.]

Англійці ще не знають того, що з 1846р. економічний зміст, а також і політична мета англійського панування в Ірляндії вступили в цілком нову стадію й саме тому феніянізм відзначається соціялістичною тенденцією (в неґативному значенні, як рух, спрямований проти привлащення землі) і тим, що став рухом нижчих шарів. Нема нічого безглуздішого, як плутати звірства Лизавети або Кромвеля, що хотіли витиснути ірландців і замінити їх на англійських колоністів (в римському значенні), теперішньою системою, що хоче замінити ірландців на овець, свиней і волів. Систему, що існувала від 1801 до 1846 р. (силоміцні вигнання були за цей час лише винятком, спеціяльно в Лейнстері, де ґрунт особливо відповідний для скотарства), і з її лихварською, орендною платою й посередниками — зруйновано 1846 р. Знищення збіжжевого мита, що було почасти безпосереднім наслідком ірляндського голоду, у всякому разі прискорене ним, відняло в Ірляндії  м о н о п о л і ю  постачати Англії збіжжя. Вовна й м’ясо стали за головне гасло, а це означало перетворення ріллі на пасовище. Звідси систематичне об’єднання маєтків. Закон про заборговані маєтки, що зробив масу колишніх розбагатілих управителів, посередників—землевласниками, прискорив процес. О ч и щ е н н я  м а є т к і в  в Ірляндії — ось єдиний тепер глузд англійського панування там. Дурний англійський уряд в Лондоні сам звичайно нічогісінько не знає про цю величезну зміну з 1846 р. Але Ірляндці знають про це. Починаючи з Міґерової[1] проклямації (1848) аж до  в и б о р ч и х  в і д о з в  г е н е с е й, торі й урквартистів (1866), ірляндці висловлюються цілком ясно й надзвичайно енергійно.

Запитується, що ми маємо порадити англійським робітникам? Як на мене, вони повинні включити в свою програму домагання знищити союз Англії з Ірляндією, (коротше кажучи повторити історію 1783 р., лише демократизувавши й пристосувавши до сучасних обставин). Це єдина  л е ґ а л ь н а  й тому єдино можлива форма ірляндської емансипації, яку можна включити в /171/ програму англійської партії. Досвід мав потім показати, чи може тривати особиста унія між цими двома країнами. Я наполовину в це вірю, якщо це трапиться своєчасно. Що потрібно Ірляндії, так це:

1. Самоврядування й незалежність від Англії.

2. Аґрарна революція.

Англійці за найщирішого бажання не можуть. зробити цього для ірляндців, але вони можуть дати їм леґальні засоби, що ті самі це зробили для себе.

3. Охоронне мито проти Англії.

Від 1783 р. до 1801 р. ірляндська промисловість усіх галузей процвітала. Союз, разом з яким було скасовано охоронне мито, встановлене від ірляндського парляменту, зруйнував усе промислове життя Ірляндії. Невелика льонова промисловість ні в якому разі не може замінити того, що було. Союз 1801 р. справив на ірляндську промисловість цілком такий самий вплив, як заходи для придушення ірляндської вовняної промисловості, вживані від англійського уряду за Ганни, Ґеорґа II і т.д. Як тільки ірляндці стануть самостійними, злидні спонукають їх стати протекціоністами подібно Канаді, Австралії і т.д. /172/

Примітки

[1] Т о м а с  М і ґ е р (1823-1867) —ірляндський революціонер. З 1848 р. провадив революційну аґітацію. Був арештований, судився, засуджений до смертної кари, яку йому замінено висланням до Тасманії, звідки він утік 1862 р. до Америки.

Надрукований у кн.: К.Маркс і Ф.Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В.В.Адоратський. Переклав О.Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931. — Стор. 171-172.

За свободу Мумії Абу-Джамала – за скасування смертної кари

Заява організації Rote Hilfe

Будьте готовими до екстрених протестів!

Вони хочуть вбити Мумія Абу-Джамала – разом ми можемо перешкодити цьому!

Афроамериканського журналіста та політв’язня Мумія Абу-Джамала ось уже 27 років утримують у в’язниці смертників штату Пенсильванія (США). Процес над ним та вирок 1982-го року були взірцем расизму та класової юстиції. Голова суду відхилив клопотання про фінансування захисту та називав його „н…ром“, – вдаючись таким чином до найгидкішої за американськими стандартами расистської лайки. Натомість колегія присяжних, що їх добрав прокурор, складалась майже винятково з консервативних білих. Прокурор зобразив Мумія холоднокровним вбивцею-ліворадикалом. Від самого початку його було позбавлено навіть примарної надії на успіх. Унаслідок цього процесу, що вирізнявся расизмом та мав усі ознаки політичної репресії, колишньому речнику „Чорної Пантери“ винесли смертний вирок. Але нелюдським умовам ув’язнення в тюрмі смертників не вдалося ані зламати його, ані змусити замовкнути. Він не здався навіть в камері смертників, пишучи звідти тексти, в яких викриває несправедливість капіталістичного суспільства.

Чому ми підтримуємо Мумія Абу-Джамала:

Смертна кара в США має расистський характер – більше половини ув’язнених у місцевих в’язницях для смертників є афроамериканцями. Смертна кара спрямована проти бідних – більш ніж 90% цих в’язнів є бідняками. Мумія Абу-Джамал – лише один з багатьох. Саме бідність позбавила його захисту в суді. Так само він чорношкірий. До цього додається ще й те, що він – політичний активіст, а отже – більмо на оці можновладців. Усі ці роки Мумія бореться не лише за свою особисту свободу, але й встає на оборону всіх засуджених до смертної кари в усьому світі. Як „Voice Of The Voiceless“ (Голос Пригноблених), – так його називали ще в зв’язку з його роботою журналістом на радіо, він допомагає ув’язненим та всім тим, кого обійдено увагою ЗМІ, отримати власний голос та власне лице.

«Економічно-філософські рукописи 1844 р.» Карла Маркса. Політична економія і філософія

Луї Альтюссер

Публікація «Рукописів 1844 року» є справжньою подією, до якої я хочу привернути увагу читачів «Pensée»[1].

Подія, перш за все, літературна і критична. Досі «Рукописи» були доступні французьким читачам тільки у перекладі видавництва «Costes» (Молітор. Том VI «Œvres Philosophiques» [Філософських творів]). Всі, хто стикався з необхідністю практичної роботи з цим текстом, з власного досвіду знають, що цей текст — неповний, в якому не вистачає важливих пасажів і який роїться помилками і неточностями — не міг бути інструментом серйозної роботи. І ось тепер ми, завдяки E. Боттіжеллі, велику заслугу якого слід визнати, маємо у своєму розпорядженні сучасне видання (найсучасніше на сьогодні, оскільки Боттіжеллі спирався на найсвіжіші дані з розшифрування і коректури, отримані ним від Інституту Маркса-Енґельса в Москві), представлене у найбільш розумному порядку (порядку MEGA) та у перекладі, який приємно вражає свою точністю, ретельністю, своїми критичними коментарями і — мені хотілося б додати, і це є дуже важливим — теоретичною вірністю (слід зазначити, що переклад може вважатися гарним за неодмінної умови, коли перекладач є набагато більше ніж просто перекладач: людина освічена, заглиблена не тільки в думку автора, але в понятійне й історичне середовище, в якому той виріс. Умова, яка у нашому випадку виконана.)

Крім того це теоретична подія. Перед нами текст, який ось уже 30 років відіграє головну роль в дискусії, в атаках на Маркса та його захисті. Боттіжеллі дуже добре пояснює, як розподілилися ролі в цій великій дискусії. Успіх цьому великому тексту забезпечили спочатку соціял-демократи (перші його видавці Ландсгут і Майер), потім філософи-спіритуалісти, екзистенціялісти, феноменолоґи тощо; однак, чого можна було очікувати, у дусі, чужому і розумінню думки Маркса, і навіть простому розумінню її формування. «Економічно-філософські рукописи» стали живильною основою для етичної інтерпретації або (що є майже одним і тим самим) антрополоґічної, ба навіть реліґійної інтерпретації Маркса, згідно з якими «Капітал» (з його відчуттям перспективи та уявною «об’єктивністю») визначався як такий, що був тільки розвитком інтуїції молодості, яка винайшла своє головне філософське вираження в цьому тексті та його поняттях: перш за все, в поняттях відчуження, гуманізму, суспільної сутності людини тощо. Відомо, що марксисти відреагували із запізненням, і їхня реакція часто була викликана побоюваннями тією мірою, що і поспіхом: вони намагалися захищати Маркса в цілому і брали на озброєння тезу своїх опонентів, переоцінюючи таким чином теоретичний престиж тексту 1844 року, але на користь «Капіталу». Стосовно цього у Боттіжеллі знаходимо надзвичайні, варті особливої уваги фрази (сс. IX, XXXIX). Вони передують вимозі, яку не може оминути жоден поважний коментатор: визначити новий і серйозний метод дослідження, «инший метод» (с. Х), ніж метод простої передбачуючої чи ретроспективної асиміляції. Відтепер ці «Рукописи», які були арґументом боротьби, приводом для нападу чи опорою в захисті, ми можемо, ми маємо тлумачити згідно з надійним методом: як момент формування думки Маркса, який, як і всі моменти інтелектуального становлення, безумовно містить обіцянку майбутнього, але також окреслює незмінюване й одиничне теперішнє. Не буде перебільшенням сказати, що Боттіжеллі дав нам у цьому бездоганному перекладі особливий об’єкт, який представляє для марксистів подвійній теоретичній інтерес: через те, що він стосується формування чи радше трансформації мислення Маркса, а також через те, що він надає марксистській теорії ідеолоґій чудову нагоду випробувати та перевірити свій метод.

Північ і Південь

Роман Тиса

Цікаво прослідити історію появи цього словосполучення, так широко вживаного сьогодні у значенні «багаті й бідні країни». Чи не Амадео Бордіґа був першим, хто ввів його у вжиток на початку XX ст., протиставляючи промислово-розвиненій півночі Італії переважно аґрарний південь? Якщо так, тоді в тих історично умовах по відношенню до конкретної країни з особливостями її ґеоґрафії ці слова мали сенс: Італія була — й досі залишається — поділеною на два великих реґіони. Другий з них, Південь, крім континентальної частини Апеннінського півострова традиційно включає острови Сардинію та Сицилія. Має сенс таке словосполучення по відношенню до Італії, найбідніші області якої як і сто років тому розташовані на Півдні, й сьогодні. Але збирати багаті капіталістичні країни в єдину Північ, а решту світу — в Південь на планетарному рівні не відповідає світовій економічній ґеоґрафії, і не стільки допомагає в розумінні динаміки світових економічних процесів, скільки збиває з пантелику. Не дарма ж ці іменники завжди доповнюють уточнюючим прикметником «ґлобальний»: ґлобальна Північ і ґлобальний Південь. Що робити з форпостами (чи анклавами) промислового капіталізму в Ізраїлі, Тайвані, Сінґапурі, Південній Кореї, Японії, Новій Зеландії та Австралії, що розташовані поза межами Европи (старого капіталістичного світу), а саме на схід і південно-схід від неї? За своїм сукупним економічним потенціялом і людськими ресурсами ця ґрупа, що складається почасти з колишніх европейських колоній, почасти з відносно молодих держав, може цілком позмагатися з Европою, а за рівнем життя давно обігнала такі «північні» країни як Портуґалія, Ірландія, Ґреція та Кіпр. Не кажучи вже про факт ґеоґрафічного «роздвоєння» Півночі на Старий і Новий Світи — Европу та Північну Америку, що їх розділяє 5000 км водного простору Атлантичного океану. Правильнішими здаються нехай і не такі образні, зате точніші протиставлення: центр і периферія (варіянт: домінуючий центр і залежна периферія), метрополія й провінції.

Стиль Маркса

Вільгельм Лібкнехт

Існує думка, що у Маркса не було ніякого «стилю» — або був дуже поганий стиль. Так говорять люди, які не розуміють, що таке стиль, красномовці і фразери, які не зрозуміли і нездатні зрозуміти Маркса, нездатні стежити за льотом його думки, підноситися разом з ним на найвищі висоти знання і пристрасті і опускатися в найглибші глибини людських злиднів і людської занедбаності. Якщо можна було до когонебудь застосувати слова Бюффона: стиль, це — людина, то саме до Маркса: стиль Маркса, це — Маркс. Така до найглибшого нутра правдива людина, що не знала ніякого ін¬шого культу, крім культу істини, що в одну мить могла відкинути здобуті з труднощами теорії, які стали їй дорогими, — відкинути їх, як тільки вона переконалася в їх неправильності, повинна була і в своїх творах показати себе саме такою, якою вона була. Нездатний до лицемірства, нездатний прикидатися й позувати, Маркс завжди був самим собою і в своїх творах і в своєму житті. Безперечно, при такій багатосторонній, всеосяжній, багатогранній натурі і стиль не може бути таким однорідним, одноманітним або навіть монотонним, як у менш складних, менш широких натур. Маркс — творець «Капіталу», Маркс — автор «Вісімнадцятого брюмера» і Маркс — автор «Пана Фоґта», це три різні Маркси — і все ж, при всій їх відмінності, один Маркс — в цій троїстості все ж таки єдність — єдність великої особистості, яка в різних галу¬зях по-різному себе виявляє і все ж завжди лишається та сама. Звичайно, стиль «Капіталу» важкий, але хіба легкий той предмет, що в ньому викладається? Стиль не тільки людина, він є і матеріал — він мусить пристосовуватись до матеріалу. There is no royal road to science — до науки немає второваного шляху, тут кожен мусить невтомно працювати і напружуватись сам, навіть коли він має найкращого провідника. Скаржитись на важкий, труднозрозумілий або на¬віть незграбний стиль «Капіталу», означає тільки визнати власну лінивість мислі або нездатність мислити.

Хіба «Вісімнадцяте брюмера» незрозуміле? Хіба незрозуміла стріла, яка летить прямо в ціль і впивається в тіло? Хіба незрозумілий спис, який пущено певною рукою і який вражає ворога в саме серце? Слова «Вісімнадцятого брюмера», — це стріли, списи — це стиль, який плямує, убиває. Якщо ненависть, якщо презирство, якщо палка любов до свободи будьколи висловлювалися в палючих, нищівних, величних словах, то це у «Вісімнадцятому брюмера», в якому поєднались обурена суворість Таціта, убивча насмішка Ювенала і священний гнів Данте. Тут стиль стає stilus’ом, тобто тим, чим він первісно був у руках римлян, гострим сталевим вістрям, яке пише і коле. Стиль, це кинжал, що без промаху вражає прямо в серце.

Спадщина Мао Цзе-дуна для радикала кінця XX — початку XXI ст.

Алєксандр Тарасов

Лекція з циклу «Суспільна думка XX століття: практично цінне для політичного радикала наших днів», прочитаного у Вільному університеті ім. С. Курьохіна в 1996-1997 рр.

Ми можемо говорити про два основні досягнення Мао Цзе-дуна, що залишаються цінними й актуальними та становлять безумовний інтерес для політичного радикала сьогодні, якщо цей радикал має намір зберегти себе як особистість у протистоянні з ворожим йому світом і якщо цей радикал націлений на перемогу.

На відміну від попередніх лекцій, коли ми розглядали спадщину Антоніо Ґрамші, Карла Корша й Дьйордя Лукача, випадок з Мао Цзе-дуном цікавий тим, що потрібні нам сьогодні елєменти його ідейної спадщини мають меншою мірою теоретичну, але більшою мірою практичну цінність.

Таких досягнень у Мао два: досвід створення революційної теорії, адаптованої для відсталого селянського населення азіятської країни, і теорія революційної партизанської війни в сільській місцевості.

1. Революційна теорія, адаптована для місцевих умов

Як відомо, світогляд Мао довгий час був об’єктом запеклих дискусій у міжнародному комуністичному русі. Радянські професори від «марксизму» доводили, що Мао суцільно перекручує вчення Маркса і є «дрібнобуржуазним ухильником». Західні ж маоїсти, навпаки, стверджували, що Мао — «послідовний продовжувач традицій справжнього марксизму-лєнінізму». Й ті, й инші помилялися. І в першу чергу це свідчить про дрімучість обох сторін.

Невірно в принципі говорити, що те, що прийнято називати «ідеями Мао Цзе-дуна», можна зарахувати до марксизму й, говорячи ширше, взагалі до европейської раціоналістичної філософської традиції, що сходить до клясичної німецької філософії й французького матеріялізму. Мао був творцем ориґінальної концепції, що базувалася на традиційній китайській філософії. У створеній ним революційній теорії поєднались на перший погляд непоєднувані речі: конфуціянська система з її шануванням батьків і начальства, з народженою нею особливою роллю чиновництва, повагою до обряду, ритуалу, етикету й традиції — з одного боку, а з иншого боку — бунтарський дух книг Кропоткіна, Бакуніна й китайських анархістів початку століття, що їх Мао начитався в ранній юності (иншої революційної літератури тоді в Китаї просто не було). Мабуть, навіть якби хтось спеціяльно поставив собі за мету здійснити подібний синтез непоєднуваних ідеолоґій, це виявилося б неможливим. Але Мао й не був кабінетним ученим, у нього теорія народжувалася безпосередньо із практики революційного руху в Китаї. З тих пір, як Мао став «професійним революціонером» (і дуже швидко після цього — партійним функціонером, а потім — політичним комісаром в армії), перед ним постала необхідність вирішувати суто практичні питання виживання революційної орґанізації у військових кампаніях, виживання особистого та своїх прибічників в умовах боротьби фракцій усередині партії, — і він вирішував ці завдання, опираючись на вже набутий на той час ідейно-теоретичний багаж. А зі спогадів багатьох мемуаристів і пізніших обмовок самого Мао виходить, що з основними роботами клясиків марксизму-лєнінізму він ознайомився лише на початку 1950-х років — після завершення багаторічної громадянської війни. І пізніше, коли Мао вів боротьбу проти радянської лінії, то хоча зовні це виглядала як суперечка сталіністів з антисталіністами, прихильників і противників «культу особистості», але в дійсности праґматик Мао просто діяв, виходячи з висновку, що з’явилася реальна можливість звільнитися від якої б то не було опіки з боку Радянського Союзу й спробувати грати на міжнародній арені повністю самостійну роль. І в курсі ХХ з’їзду КПРС Мао знайшов чудовий привід для того, щоби вийти з-під радянського контролю, повівши за собою помітну частину світового комуністичного руху. Якби Мао просто сказав: ми не хочемо бути «молодшим братом» Радянського Союзу й копіювати радянський досвід, ми хочемо будувати свій, специфічно китайський варіянт соціялізму, то «бунт» замкнувся би в кордонах Китаю. Але завдяки тому, що Мао голосно заявив Москві: «Ви — ревізіоністи! Ми з вами не згодні, ми — щирі продовжувачі справи Лєніна — Сталіна!», йому вдалось створити підконтрольні ідеолоґічні структури — паралельні компартії у всьому світі. Себто Мао показав себе видатним тактиком.

Постколоніальна теорія і критика

Марко Павлишин

Від закінчення другої світової війни до приблизно 1970-го року більшість заокеанських колоній країн Західної Європи стали незалежними. У зв’язку з цим процесом в англійській мові поширився прикметник „постколоніальний” у значенні: „такий, що стосується періоду після здобуття незалежности”.

В англомовному літературознавстві 1960-х рр. і, особливо в колишніх колоніях з переважно білим населенням: Канаді, Австралії, Новій Зеландії — розпочалися намагання науково осмислити літературу (головно англомовну) неметрополітального простору колишньої Британської імперії. Первісні терміни для об’єктів таких досліджень, „література (британської) співдружности”, „світова англомовна література” тощо, дали назву науковим товариствам, журналам, літературознавчим збірникам (Воліл, 1973; Ферес і Такер, 1977), але вже у 1980-х рр. їх почали усвідомлювати як частину спадщини колоніалізму. Подібний процес відбувся всередині французького і франкомовного літературознавства.

Перші дослідження у цій галузі при загально схвальному ставленні дослідників до процесів націєтворення та політично-економічно-культурної деколонізації були переважно описовими, як і тогочасне порівняльне літературознавство взагалі. Дослідники присвячували увагу констатації спільних рис (тем, жанрів, настроїв), чим, як пізніше протестували окремі критики, стверджували існування штучної та, по суті, імперської культурної спільности і відвертали увагу від своєрідности кожної з колоніалізованих культур. Термін „постколоніальний” на цьому етапі мав скромно хронологічне значення. У перетворенні вищеописаної галузі літературознавства у „постколоніальні студії” сьогоднішнього типу головну роль відіграла книга американського літературознавця, уродженця Палестини Едварда Саїда „Орієнталізм” (1978). Важливим для Саїда є дослідження М. Фуко про історичну відносність знання і переплетеність форм знання зі структурами влади. Орієнталізм як наукова дисципліна, доводить Саїд, виникла на Заході і визначила для Заходу параметри знання про „Схід” (автора цікавлять, зокрема, арабський світ та іслам), уявлення і судження про нього. Сходознавство народилося у контексті панування Заходу над Сходом і продовжує його легітимізувати та уможливлювати.

Листування Івана Лисяка-Рудницького й Романа Роздольського

Ярослав Грицак, Іван-Павло Химка

Якщо сприймати події 1989-1991 pp. y Центрально-Східній Європі як кінець XX ст. (в історичному, а не календарному сенсі), то сучасні дослідники післявоєнних десятиліть української історії мають справу із завершеною добою, що вимагає свого узагальнення. Це стосується рівною мірою й української історіографії. Розпад СРСР, зникнення Української PCP та постання на її місці незалежної України різко змінили політичну кон’юнктуру, в якій розвивалася українська історична наука. Старий поділ між радянською й еміграційною історіографією поступово зникає, і в розвитку досліджень історії України у пострадянські роки як на Сході, так і на Заході, спостерігається щораз більше паралелей і подібностей. Зокрема, це засвідчує майже повне зникнення марксистського напрямку та вихід української немарксистської історіографії за вузькі рамки колишнього двоподілу на народницьку та державну школи.

У міру того, як стара доба відходить у минуле, історіографи одержують вигідну часову перспективу для неупередженої оцінки розвитку української історичної думки у XX ст. Під цим оглядом особливо цікавим і важливим джерелом є листування Івана Лисяка-Рудницького та Романа Роздольського – чільних представників й одних з останніх епігонів державницького і марксистського напрямів. Незважаючи на засадниче розходження світоглядних позицій обидвох істориків, що неодноразово проглядає у самому листуванні, та різницю поколінь (звідси надзвичайно шанобливе звертання І. Лисяка-Рудницького до свого старшого колеги), вони у своїх листах спокійно й неупереджено обговорили цілий ряд першочергових питань новітньої історії України.

Публікація цих листів повинна послужити активізації досліджень творчості названих істориків і передовсім – Р. Роздольського. Бо якщо твори І. Лисяка-Рудницького широко спопуляризовані і знайшли заслужене визнання в сучасній Україні[1], то ім’я Р. Роздольського досі залишається маловідомим. У радянські часи його праці, зі зрозумілих причин, замовчувалися. Прізвище його не згадувалось навіть там, де потрібно було би згадати. Наприклад, 1974 p. y Києві вийшов друком збірник документів «Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)», де доволі часто цитуються матеріали з двотомника Р. Роздольського «Stosunki poddańcze w dawnej Galicji», але жодного разу не згадується прізвище автора, ніби книжка сама себе написала. Звісно, про Р. Роздольського не було статей ні в «Українській Радянській Енциклопедії», ні в «Радянській Енциклопедії Історії України». Коли ж його ім’я все таки згадували, то з обов’язковими у такому разі риторичними фігурами[2]. Як не парадоксально, але цей видатний український марксистський мислитель був набагато відоміший на «капіталістичному» Заході, ніж у СРСР.

Ірландська республіканська армія: в боротьбі за свободу

Олесь Хоменко

Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель „скоротив” автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. „Звільненоочищені” землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід — ОЛЬСТЕР — залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.

Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.

Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія — не відступала.

Перший „експедиційний” корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а „вожді”, які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі „сльозливими” листами про допомогу, жаліючись на англійців: „…вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити…”. Така безхребетність та недалекоглядність „вождів” ірландського народу, їх неспроможність об’єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків.

Драгоманів в опінії визначних українських громадян

С. Ріпецький

ОЛЬҐЕРД БОЧКОВСЬКИЙ:

“Драгоманову закидають, що він не був самостійником українським у розумінні 1918 року. Але забувають, що багато з чільних самостійників IV Універсалу, рік перед тим приймали, зглядно годилися на федерацію України з Москвою і навіть на автономію. Історичним доказом того можуть бути перші три Універсали.

Забувають далі, що гетьманське “інтермеццо” в Україні, визнаючи самостійність її назовні, внутрі було прологом до федерації з Москвою.

Я констатую цим лише загально відомі факти і далекий від думки якихось обвинувачень. Вони цікаві психологічно. Вони промовляють за Драгоманова, за соціолога й політика, що, як реаліст, по своєму світогляду, все рахувався з фактами.

М. Драгоманів чудово розумів, що кидати максимальні гасла одна річ, а здійснюватн їх, це зовсім інша справа. Драгоманів – не міг висувати у 1880-их роках самостійність України, як реально-політпчне домагання, бо у той час не було для цього найменшого грунту. Українська маса ще спала. А інтелігенція – “українофільствувала” культурно. Чужа була їй національна політика.

Ці українофіли-культурники були програмово прихильниками аполітизму. Вони цуралися протимосковського сепаратизму. Колишній братчик М. Костомарів – зрезиґнував з національних аспірацій українського на роду, фактично ставши на позиціях “малоруського провансалізму”, льокальної культури й мови для “хатнього вжитку”.

М. Драгоманів на еміграції, куди його вислано в ролі українського національного амбасадора для Европи, залишився осамітненим, єдиним маяком української політичної думки, що після царського наказу І876 р. в Україні фактично завмерла. Як він міг думати про реальне самостійництво, коли не було тоді навіть досить співробітників для його Громади в Женеві?! Коли й пізніше він критикував виступ Ю. Бачинського та його “Україна Ірредента”, то знову таки тому, що не бачив в Україні живих сил до здійснення цієї сепаратистичної програми. А як послідовний демократ англійської школи, він все видвигав думку, що без свідомости і організованости широких мас, не можна, як слід, здійснити якусь політичну програму, а тим більше – програму державного сепаратизму.

Етика терору в повісті Бориса Савінкова “Кінь блідий”

Святослав Вишинський

Повість російського письменника, політика і терориста Бориса Савінкова „Кінь блідий”, яка вийшла друком у 1909 р., стала епохальним явищем в історії як російської літератури, так і в анналах політичної боротьби. Оцінюючи її з позицій сьогодення, слід зауважити не лише її беззаперечну актуальність і нині, через століття після першої публікації, але й підкреслити, що поступ світової історії і надалі підтверджує розмисел автора.

Повість „Кінь блідий”, написана по гарячих слідах реальних подій, автором яких у дійсному житті став сам Борис Савінков, явила собою книгу-сповідь релігійного фундаменталіста, політичного радикала, терориста-ідеаліста. В цій унікальній для російської літератури роботі, скропленій не лише душевним потом автора, але й живою кров’ю його ворогів, перед читачем постає очевидна і жорстока у своїй прямолінійності картина реальності: картина безальтернативної війни із темрявою світу цього – не зупиняючись перед жертвою іншими і жертвою самим собою, у безнастанній боротьбі з холодним сумнівом і власним сумлінням.

Епіграфом повісті стали слова з Одкровення: „…и вот, конь бледный, и на нем всадник, которому имя смерть; и ад следовал за ним…” (Откр. 6:8). Головний герой твору – сам автор: російський терорист, соціал-революціонер, що веде підпільну боротьбу проти царського режиму, здійснюючи терористичні акти та замахи на високопосадовців. Герой повісті очолює нелегальне угруповання з чотирьох чоловік: колишнього робітника, селянина-старовіра, що залишив своє господарство, студента, що покинув навчання, і жінки, яка не може кинути його – автора оповіді. П’ятим пентаграмне коло бунтівників замикає сам головний герой, Жорж. Його завдання – вбити губернатора.

Промова на червневому пленумі ЦК КП(б)У 2-6 червня 1926 р.

Микола Скрипник

Товариші, в свойому виступі тов. Шумський заявив, що доповідач тов. Затонський зробив свою доповідь не за тезами. Треба відрізняти самі тези і характер доведення цих тез. Зрозуміло, кожний доповідач може тим чи іншим робом доводити тези, наводити ті чи інші ілюстрації, більш чи менш дотримуватись пропорції чи диспропорції в своїй доповіді. Справа не в цьому, не в ілюстраціях, а в лінії, що проведена в доповіді, і в тезах, що їх захищають. І тому треба нам менше в нашому обговоренні питання, що стоїть на порядку денному, звертати уваги на побічні питання, як-от: літературну дискусію та окремі хиби того чи іншого письменника. Вони можуть бути скористовані для ілюстрації, вони мають значіння, але справа в головних питаннях, що стоять перед партією, що зазначені в наших тезах. Які вони? Я вважаю, перш за все, це є визначення найголовнішого питання — чи правильна була лінія і робота партії в справі українізації за минулий рік. Тези відповідають — правильна.

Друге питання — чи нам треба зрікатися відповідного курсу українізації, що ми його визнали на минулому пленумі ЦК, і як нам переводити це друге основне питання. Тези говорять: ми не відрікаємось ні в якому разі від завдання, що ми його поставили на попередніх з’їздах та Пленумах ЦК. Але ж — і в цьому є нове дещо, що дають нам тези. Ми зараз проводимо диференційований курс, диференціюємо завдання щодо українізації. Це нове дають партії ці нові тези. Ми не можемо з однією тією ж міркою підходити до різних галузей суспільного життя, коли ми говоримо про українізацію і про темп її. Темп українізації ми повинні регулювати в залежності від того, де ми її проводимо: серед тієї частини робітничої кляси, що складається з пролетарів-росіян, чи серед тієї частини робітничої кляси, що говорять мішаною напівукраїнською мовою. Партія ставить собі питання про українізацію напіврусифікованих робітників, про поглиблення лінії українізації, про призвичаєння до української культури всіх українських кол робітників, що говорять ламаною, напів-українською мовою. Разом з тим ми повинні твердо сказати, що не буде провадитись ніякої примусової українізації щодо російської частини робітничої кляси і взагалі росіян-робітників і селян. Тут стоїть справа аґітації, справа переконання робітників, що їм конче потрібно завоювати знання української мови, справа показу неминучої необхідности українізації. Економіка диктує безумовну неминучість українізації. Економічний розвиток приводить до шерег пролетаріяту все нові маси пролетарізованого селянства. Міста, що були до цього часу російськими, об’єктивним процесом будуть приведені до того, що вони стануть українськими. Кляса робітнича тим і відрізняється від інших кол суспільства, що вона розуміє темп суспільного життя й ті причини, що ведуть до цього, і свідомо ставить своїм завданням керувати тим процесом.