Інтерв’ю зі Славоєм Жижеком

Джонатан Дербішир

Яке, на вашу думку, відношення має ваша робота до мейнстрімної, нормативної, ліберальної політичної філософії англійських та американських університетів?

Я дещо помітив – хоча, можливо, я просто узагальнюю; не знаю, до якої міри це є правилом, але я зауважив, як багато з тих, хто вважає себе радикальнішими за ліберальний стандарт, за ліво-ліберальний стандарт, не займаються політичною філософією у власному сенсі цього слова, а наче ховаються у літературній критиці чи філософії. Так ніби існує якась надмірність (excess),що вимагає зміни жанру. Ще однією тенденцією серед цих «радикалів» є моралізаторство, пов’язане з легалізацією. Вони стають в цю позу, аби показати, що вони справді радикальніші. Але цей надлишок радикальності конкретно артикулює себе лише у якомусь загальному моралістичному обуренні – «що ми робимо з іммігрантами?!». Думаю, вони часто схильні до лицемірства. Я завжди читаю ліберальних анти-комуністів, ліберальних лівих – вони цікаві, в них є чому повчитись. Я прочитав чудовий есей Орвелла 1938 року, з чудовим аналізом типового лівого ліберала. Орвелл пише, що вони вимагають змін, але роблять це лицемірно – так, ніби ця вимога потрібна для того, аби переконатись, що насправді ніяких змін не відбудеться.

Чи не здається вам, що дещо схоже можна знайти в сьогоднішніх типових радикальних лібералів – наприклад в сьогоднішній анти-іммігрантській кампанії? Звичним є говорити, як мій друг Ален Бадью у Франції, «ті, хто перебувають тут, звідси і походять». Це означає – ніякої перевірки походження, відкритість до усіх. Легалізувати все. Проблема в тому, що вони чудово розуміють – така радикальна відкритість ніколи не настане. Тому дуже легко мати радикальну позицію, яка нічого тобі не коштує, і за безцінь дає тобі певну моральну вищість. Це також дає їм можливість уникати справді складних питань. Наприклад, мій конфлікт з друзями-лівими радикалами починається з їхнього бажання повної відкритості. Я кажу їм – чи ви знаєте, що анти-іммігрантство це загалом стихійна настанова нижчого прошарку робітничого класу? Вони ж говорять так, ніби якийсь великий імперіалістичний владний центр вирішив бути проти іммігрантів. Ні! Цілком можливо, що капітал навіть більш ліберальний стосовно них. Тому я не вважаю, що це дуже добре – я маю на увазі усіх цих теоретиків, як Гідденс чи Гельд, які хоч і є лівими, але лівими всередині істеблішменту.

Смерть свободи

М.Ч.

На вулиці – мряка і маски. По телевізору – ті самі обличчя. Усі працюють. Готуються до виборів. В тому числі парламентських, на котрих, вірогідно, вперше до парламенту потрапить группа радикальних націоналістів. Місяць медіа захлинатимуться від обурення і прогнозів. Потім все стане на свої місця і про них забудуть. Такою є доля всіх «професійних патріотів».

Хто там крокує лівою? Правою, правою, правою…

Нова епоха диктує нові рішення. В тому числі будуть у сфері ідеології. Хто зараз пам’ятає УНА-УНСО, „Тризуб” ім. С. Бандери, Молодіжний націоналістичний конгрес й інші необандерівські формації 90-х? Точніше – хто вони в пам’яті орієнтованого на архетип ОУН-УПА покоління Незалежності? Чим, крім видурювання грантів і дрібномасштабних вишколів займаються?

Останнє питання було риторичним. Маргінес, до якого скотилися ці структури свідчить про кризу галицького варіанту націоналізму, принаймні, його права на монополію в ідеологічно заангажованому сегменті інститутів громадянського суспільства. Тим разючішим є посилення його політичного вектора, про що свідчить приклад „Свободи”. Ще не феноменальний, втім, після десятиліття напруженої підготовки таки подолавший рубікон, себто Збруч. Результати по партії на останніх виборах у Києві свідчать самі за себе. Ні, це не страшилка для поміркованих громадян-лібералів. У найгіршому для них випадку все залишиться на рівні любого серцю правого популізму і „війни з пам’ятниками”. Сама партія, радше всього повторить долю БЮТу і вже за рік-два ми побачимо обвал народної підтримки до „Свободи” у тому ж таки, завойованому на кістках „сердешних” Тернополі. Зараз Свобода – місцевий мега-бренд. Щоправда, в опозиції. Там тепло і мухи не кусають. Відповідальність за господарку повішена на плечі ослаблого БЮТу. Вона ж його і доконає.

Ідеологія

Раймонд Вільямс

Поняття «ідеології» виникає не в марксизмі й на сьогодні далеко не обмежується ним як сферою використання. Проте очевидно, що це поняття важливе майже в кожному марксистському осмисленні культури, а особливо в сфері літератури та ідей. Отож складність в тому, щоб провести розрізнення між трьома загальноприйнятими версіями цього поняття в марксистській літературі. Загалом кажучи, можна окреслити такі версії визначення ідеології:

(і) система переконань (beliefs), характерних для певного класу чи групи;

(іі) система ілюзорних переконань – хибних ідей чи хибної свідомості – яку можна протиставити істинному чи науковому знанню;

(ііі) загальний процес вироблення значень та ідей.

Значення (і) та (іі) фактично можна об’єднати в одному варіанті марксизму. В класовому суспільстві всі переконання базуються на класовій позиції, і система переконань всіх класів – або, загалом кажучи, всіх попередніх класів, інших, ніж пролетаріат, формування якого є проектом скасування класового суспільства – є відтак частково чи повністю хибними (ілюзорними). Конкретні проблеми в цьому сильному загальному твердженні породили напружену суперечку всередині марксистської думки. Досить часто можна знайти якусь форму цього твердження поруч із самим значенням (і), наприклад, у ленінській характеристиці «соціалістичної ідеології». Інший спосіб загального збереження значень (і) та (іі), але й розрізнення їх, це вживати значення (і) для системи переконань, заснованій на класовій позиції, включно із класовою позицією пролетаріату всередині класового суспільства, а значення (іі) для контрасту із науковим знанням (у широкому сенсі) різного роду, яке базується на реальності, а не на ілюзіях. Значення (ііі) підриває більшість із цих асоціацій та розрізнень, адже ідеологічний процес – вироблення значень та ідей – сприймається в такому разі як універсальний та загальний, а ідеологія є або цим самим процесом, або сферою його вивчення. Отже, позиції, що асоціюються зі значеннями (і) та (іі), здійснили вплив на марксистські дослідження ідеології.

В такій ситуації не може бути й мови про встановлення єдиного «правильного» марксистського визначення ідеології, хіба що з метою полеміки. Доречніше повернути термін та його варіації до суперечок, в яких вони сформувались; і спочатку розглянути історичний розвиток. Потім ми зможемо повернутись до цих суперечок у їхньому сьогоднішньому вигляді і до важливих контраверсій, які розкривають, але й охоплюють цей термін та його варіації.

Четверта світова війна розпочалася

Команданте Маркос

Неолібералізм як світова система — це нова війна за переділ світу. Закінчення третьої світової війни, відомої під назвою холодної, означає лише те, що більше немає старого двополюсного світового ладу, а стабільність у сучасному світі забезпечує чільна роль переможця. Проте, при очевидній наявності переможеного (соціалістичний табір) не цілком зрозуміло, хто ж переможець. США? Европейський Союз? Японія? Або ж усі троє? Поразка «Імперії зла» відкрила нові ринки, боротьба за які породила нову, четверту світову війну.

Як будь-який конфлікт, теперішній також ставить національні держави перед необхідністю нового самовизначення. Світовий лад повернувся до стану давнішніх епох, коли відбувалося завоювання Америки, Африки й Океанії. Чи не правда, дивовижна сучасність, яка рухається назадгузь? Кінець двадцятого століття радше нагадує варварські часи минулого, аніж майбутнє царство розуму, так докладно описане в науково-фантастичних романах.

Новому господареві дістануться великі території, величезні природні багатства, а, головне, численна незадіяна армія праці. Завидне становище господаря світу, проте й претендентів на цю роль доволі. Це й розв’язало нову війну між тими, хто хотів би стати частиною «Імперії добра».

Третя світова війна існувала у протистоянні капіталістичної та соціалістичної систем у різних реґіонах світу і тривала то згасаючи, то розпалюючись знов. Четверта ж розгортається у значних фінансових центрах, причому напруга її висока і стабільна.

Партизанські війни і тероризм

Автор невідомий

Під час колоніальних, неоколоніальних і загарбницьких воєн учасники руху опори незмінно кваліфікуються окупантами як «бандити», «бандформування», «терористи» і т.п. Так було під час визвольного руху в Алжирі, В’єтнамі, Афганістані, низці країн Африки й ін. Так було й у більш ранні періоди, наприклад, коли такого роду ярлики використовувалися німцями по відношенню до партизанського руху на окупованих територіях, зокрема, у нашій країні. Усе це повторилося і під час воєнних операцій у Чечні.

І не тільки це. Дивовижно подібні методи, що з них користають для придушення руху опору. Ставка на силу, колабораціонізм, маріонеткові уряди, силові й інші структури, фальшиві «вибори» і т.п., незважаючи на неефективність, що виявлялася всякий раз, незмінно повторюється.

Історія, дійсно, схоже, ніколи, нікого і нічому не учить. Нерідко говорять, що події в Чечні не можна порівнювати з в’єтнамськими, афганськими й іншими війнами, оскільки мова йде про «свою», а не про «чужу» території, і прагнення відокремитися від Росії — незаконне. Однак, згадаємо, що й Алжир, наприклад, з формально-юридичної точки зору не був колонією Франції. Він був одним з її департаментів, і, отже, прагнення до відділення також було «незаконним».

Негативні риси полеміки навколо українського питання

Симон Петлюра

У полеміці, що розгорілась на шпальтах газет навколо українського питання взагалі і питання української культури зокрема, звертає на себе увагу одна особлива риса, притаманна тим учасникам цієї полеміки, які відмовляють українському народові права на власну національну культуру. І. П. Струве, і його однодумці з правих органів преси, кваліфікуючи сучасний стан української культурної творчости як штучну “витівку” (А. Поґодін) або як рух “на щастя ще зовсім позбавлений народнього характеру” (П. Струве), виключають з дискусії, одні, можливо, несвідомо, інші свідомо, тему досягнень та надбань української культури, ті останні етапи в її розвитку, коли цінності культурної творчости відкладаються у свідомості суспільства, входять у його культурне життя як органічний елемент, як його стихійна складова частина. Власне кажучи, російське суспільство мало ознайомлене з тим, що саме охоплює поняття української культури. Тим більше убогий та однобічний матеріял пропонують його увазі ті з учасників полеміки, що, накресливши собі певне коло дій з метою покласти край розвиткові української культури, вважають за зайве спершу ознайомити читачів з тим конкретним змістом її, на якому вона стоїть сьогодні. Такий читач, що споживає лише обмежений матеріял, не в силі збагнути суть суперечки і вирішити, чи правильні ті шляхи до її розв’язання, які накреслюють п. Струве та його однодумці. Тим часом тема суперечки, яка і раніше, перед війною, розпалювала пристрасті, стає тепер особливо пекучою, вимагаючи для всесторонньої оцінки якнайбільше фактичного матеріялу, що його ігнорування наперед прирікає розв’язання питання на тенденційність і однобічність, які загрожують боляче вразити мільйони людей, зацікавлених у наслідках суперечки.

Адже російське суспільство повинно знати, що та частина українського народу, яка досі жила в іншій державі, де політичні права сприяли розвиткові національної культури, тепер, у зв’язку з захопленням Галичини й Буковини російським військом, переживає дні болісного очікування. Вона сповнена невиразних передчуттів про долю, що судилася їй та її культурним надбанням у новій батьківщині. Що скаже галицьким українцям прийдешній день: чи принесе він їм визнання культурних досягнень, здобутих ціною великих жертв і працею цілого ряду поколінь на хресному історичному шляху, чи, може, спіткає ці досягнення доля, що грунт для неї так старанно підготовляють і П. Струве, і “Галицко-Русское Общество”, і ряд інших діячів, які квапливо накреслюють шляхи для розв’язання питання, що вимагає особливої обачности та всебічного вивчення. Це питання, особливо всередині галицько-українських відносин, терпіло б на однобічність, якби обмежилось лише тим матеріялом, що його пропонують такі діячі Галичини, як Дудикевич або співробітники “Прикарпатской Руси”, з їх нервовою партійністю і виразно виявленою тенденцією до насвітлення цих стосунків у спосіб, що не відповідає ані дійсності, ні історичним даним. Тим часом, віддзеркалення вивчення справи на підставі щойно згаданого матеріялу, і то виключно його, впадає у вічі при ознайомленні з літературними виступами у пресі багатьох з тих осіб, що вважають себе цілком компетентними з розгону вирішувати долю завойованої країни і готові втиснути складні його відносини у рамки 2-го т. “Свода Законов и Губернских Учреждений”. Якщо в історії українського населення Галичини відкривається тепер нова чиста сторінка, то це ще, звичайно, не означає, щоб на ній можна було писати ті письмена, які легше накреслити за інерцією чи шабльоном, не турбуючись про те, чи будуть такі норми й пляни устрою Галичини відповідати найбільш безболісному злиттю цього краю з Росією.

Велика Жовтнева Соціялістична революція

Редакція «Вперед»

Вітаємо читачів нашого журналу та всіх симпатиків з річницею  Великої Жовтневої Соціялістичної революції! Ця революція вивела українців з ряду енґельсових «неісторичних народів» і поклала початок процесу радикальних соціяльних перетворень в Україні, Европі й усьому світі.

Вибрані листи: Маркс П. В. Анненкові

Маркс П. В. Анненкові

Брюссель, 28 грудня [1846 р.]

Любий Анненков, ви вже давно б одержали мою відповідь на вашого листа від 1-го листопада, якби мій книгар не запізнився аж до минулого тижня надіслати мені Прудонову книжку „Філософія злиднів”. Я проглянув її за два дні для того, щоб відразу подати вам свою думку про неї. А що я прочитав книжку дуже швидко, то не можу вдаватися в подробиці. Я можу говорити лише про загальне вражіння, яке вона справила на мене. Якщо хочете, я докладніше напишу в другому листі.

Щиро признаюсь, що вважаю книжку за погану, дуже погану. Ви самі жартуєте в своєму листі з приводу „печаті німецької філософії” (sur le coin de la philosophie allemande), з якої пишається Прудон у цьому сповненому хвастощів і недостиглому творі. Але ви гадаєте, що філософська отрута не отруїла економічного розвитку. Я теж далекий від того, щоб за причину помилок економічного розвитку вважати Прудонову філософію. Прудон не тому подає фалшиву критику політичної економії, що він є прихильник сміховинної філософії, але тому подає сміховинну філософію, що не зрозумів сучасного суспільного ладу в його сполученості (engrenement), коли вживати слова, що його запозичив Прудон у Фур’є, як і багато іншого.

Чому Прудон говорить про бога, про загальний розум, безособовий розум людства, що ніколи не помиляється, що завжди дорівнює самому собі, що про нього треба мати лише правильне поняття, щоб володіти істиною? Чому він віддається слабому геґельянству, щоб вважали його за потужного мислителя?

Незбагненні

Стріляний Анатолій

Розстріляне Відродження не було знищено цілком. Комуністи-європейці за налаштованістю душі, схильністю розуму в українській культурі лишалися до самісінької горбачовської перебудови. Це були люди, що дихали Празькою весною, вірили в «добрий соціалізм», у «соціалізм із людським обличчям». Драч, Павличко, хто там ще… Вони були певні того, що такий соціалізм дозволить їм творити, отримуючи здобутки Заходу з перших рук, не через Москву.

Але після того, як Україна стала самостійною, «добрий соціалізм» із української культури щез. Що ж залишилося? Залишилася совєцькість. Дещиця совєцькості… Що то за фауна? Хто він такий, сучасний червоний митець, науковець, політик, журналіст? Це, звичайно, добродій не байдужий. Але до чого? Що сповнює його жвавістю, енергією? В чому він щирий? В нелюбові до Заходу й особливо – в любові (є в нього і любов!) до радянського минулого. Це в ньому свідоме. А є ще й підсвідоме, тобто головне, той психічний ґрунт, що визначає все – вибір ідеології, партії, стилю. Це ненависть до свободи. Авторитарна особистість. Казармена душа. Росію Горбачова, Росію Єльцина він ненавидить, Росію Путіна поважає. Він тягнеться не так до Росії, як до несвободи. Йому до задухи неприємно бачити вільних людей – як вони ходять, як сміються, патякають що їм заманеться…

Революція в Угорщині

В. Фелікс

Те, чого ледь-ледь уникла Польща, не уникла Угорщина. Якби Ґомулка і Охаб не озброїли заздалегідь варшавських робітників і не запобігли воєнному переворотові, ізолювавши політично Рокосовського, якби не злякали вони Хрущова і не примусили його зупинити наступ совєтських дивізій на Варшаву, Польща палала б у народньому повстанні проти російських окупантів, комуністи ізолювали б себе від мас, а натомість до мас примазалися б різні реакціонери, нащадки й слуги довоєнної буржуазії, яких лишилось небагато, але які ще є.

Угорщина дещо відрізняється від Польщі і клясовим укладом суспільства, і традиціями. Угорщина менше індустріялізована, ніж Польща. В її суспільстві далеко більшу силу становлять дрібновласницькі елементи, які, хоч безперечно, й трудові, не експлуататорські, проте політично нестійкі й до певної міри здатні підпадати під вилив реакційних елементів. Ці останні в Угорщині значно сильніші, ніж в Польщі, бо 25 років фашистівська диктатура Горті плекала їх і вишколювала. Перебування Польщі й Угорщини в протилежних таборах підчас минулої світової війни залишило поважний штамп на традиціях сучасних поколінь.

Різниця складу суспільства й традицій помітно відбилася й на складові та політичному обличчі комуністичних кадрів обох країн. Тоді як польський пролетаріат має довголітні традиції соціялістичного й комуністичного руху, угорський пролетаріат таких традицій не має. Після падіння Угорської Радянської Республіки в 1919 році в країні весь час панував фашизм. Антифашистські партизани й революціонери в Угорщині, що дещо зактивізувалися в часи минулої війни, походили головно з села. Нечисленні ж орґанізовані члени компартії весь час перебували на еміґрації в Москві. Після окупації Угорщини совєтською армією, а далі — після комуністичного перевороту в 1947-48 рр., ряди угорських комуністів поповнилися партизанами, молоддю, але були вістки, що навіть і бувших фашистів приймали в партію з огляду на брак досвідчених кадрів апаратчиків.